Вона ніколи не кривить душею. Її відвертість іноді шокує. Але українському суспільству вже давно не потрібна напівправда. Надто довго його годували обіцянками, яким ніколи не судилося збутися, та говорили на біле, що то є чорне.

 

Вона не підлаштовується під видавців і не пише те, що диктує мейнстрім. Вона - сама по собі. І навіть Шевченківська премія не змінила Галину Пагутяк. Бо то - найбільша розкіш - бути собою. Як і герой кількох її творів Ян Щасний Гербурт, вона пливе проти течії. Тільки тому, що так треба. Бо читач має чути правду. Редакція часопису «Час і Події» вітає пані Галину Пагутяк з уродинами і бажає їй натхнення та ще багато років творчого життя!

Здавалося б, після того, коли український літературний процес нарешті після довгих років стагнації почав подавати перші ознаки життя, можна було б лише радіти за українських письменників та видавців. Утім, не все так гарно, як видається на перший погляд. Аби кількість перейшла в якість, ще треба дуже і дуже багато працювати. Чому так багато «халтури» продукують українські видавництва, чому навіть найвища премія країни - Шевченківська - не убезпечить письменника від суспільного забуття та чому участь України у Речі Посполитій, союзі трьох країн, врятувала від історичної амнезії українців - у розмові з відомою українською письменницею Галиною Пагутяк.

- У нашій розмові, яка відбулася чотири роки тому, ви нарікали на те, що у сучасній українській літературі мало «пшениці», натомість, багато «полови». Чи ситуація з того часу змінилася?

- Я суджу про якість зі свого письменницького досвіду. Я все-таки дуже багато прочитала у своєму житті, є письменником зі сорокарічним стажем. Вмію відрізняти хорошу літературу від поганої. Я можу помилятися у своїх судженнях. Можу когось переоцінити, когось - недооцінити. Але мій читацький смак виховувався ще тоді, коли можна було легко відділити зерно від полови. Натомість, зараз можна розпіарити все, що завгодно, і зробити геніальним. То все дуже легко робиться книжковими маркетологами. Продати і закупити новий товар - основа книжкового бізнесу, хоча література - це не бізнес. Книжка - товар, але літературний твір - ні.

Раніше того не було, книжкам не робили реклами, презентацій. Але книжка з'являлася у книгарнях пристойним накладом, і обов'язково хтось писав на неї рецензію. Ті рецензії публікували навіть районні газети. Критики тоді непогано жили: працювали у редакціях, отримували за статті гонорари. І то був нормальний процес. Усі знали, хто є хто. Були, звісно, ті, кого розпіарювали і нагороджували, бо вони писали про Леніна та Комуністичну партію. Але всі знали, що вони собою являють, і не читали. Їх обслуговували відомі критики. Але, в той же час, ці критики могли і «підмастити маститим», і відкрити когось світові. Вони проводили подвійну гру. І попит не нав'язувався. Читачі самі вибирали, що їм читати.

Зайшла я якось на сайт «Літакценту» подивитись рецензії. Якісь невідомі автори із Заходу, у нас навіть не їх перекладено. Звичайно, і це потрібно, але мені видались деякі тексти підозрілими. Дуже легко взяти чужу рецензію, перекласти і видати за свою. Але знайти об'єктивну рецензію на українського автора, аналітику стало неможливим.

Тільки коли виходить щось від наших «просвєтльонних геніїв», яких висуває епоха (мусить же бути якась номенклатура), на них пишуть десятки рецензій, хвалебних або розгромних. Бо тільки так можна себе показати світові. Критики ж нема. Уже багато років. Як література може бути якісною, якщо нема її кому оцінити? Правда, літературознавці - незаангажовані і все ще пишуть наукові праці, але масовий читач ніколи їх не прочитає.

- А як оцінюєте якість перекладної літератури?

- До прикладу, з «Фоліо» не куплю жодної перекладної книжки, бо вони дуже сильно халтурять. «Клуб сімейного дозвілля» теж халтурить, але менше. Коли спалахує скандал, тоді вони починають просити вибачення і навіть забирати тираж. Видавництва часто беруть російський переклад і - «тяп-ляп». Хоча, звичайно, я би хотіла багато з тих книжок мати, але коли я бачу, що книжка від «Фоліо», то не купую. Комерційні видавництва не переймаються власною репутацією, у них - ходовий товар сумнівної якості. А влада саме таких і підгодовує.

Є дуже багато авторів, які видають книжки власним коштом. А там уже халтура може бути страшною. Дійсно талановиті люди, здебільшого, грошей не мають. Вони не будуть бігати і шукати спонсорів собі на книжку.

Часто автори несуть у видавництва (навіть у таке колись порядне видавництво, як «Український письменник») гроші, і за ці кошти видають їхню халтуру. Такі видавництва повинні зазнавати обструкції. Не автори, а видавництва. Але репутаційні втрати, на жаль, не впливають на бізнес в Україні.

Я знайома з однією письменницею. Їй «зарубали» четверту книжку, бо вона вийшла за межі укрсучліту. Їй сказали: «Нам українського Стівена Кінга не треба». Хоч вона не читає Стівена Кінга. І пише дещо в іншому стилі, я б назвала його готично-феміністичним.

Три книжки в неї вийшли у «Клубі сімейного дозвілля». Остання була дуже цікавою, але йшла вже зі скрипом, бо авторка переступила межу масового чтива. Іноді я запитую знайомих письменниць: «Чого ти туди попхалася? То - не твоє. Ти собі хіба псуєш карму». Варто лише «засвітитися» у тому товаристві, то тебе вже не сприйматимуть серйозно. Талант без характеру просто зникне з часом. І деградує.

- У романі «Магнат» ви написали: «Якби я мала ще одне життя, я об'їздила б усю Європу, шукаючи сліди Яна Щасного, перетрусила б усі наявні архіви, вислухала б усіх приятелів і неприятелів, прочитала б усе написане Гербуртом і видала його твори книгою».

- Є такий польський письменник, якого у нас не переклали і не перекладуть, бо він не пише легке гастрономічне чтиво, яке так люблять у нас перекладати, - Вєслав Міслівскі. Я прочитала дві його книжки. Одна з них - «Трактат про лущіння квасолі» - як монолог. Дідусь лущить квасолю і розповідає про своє життя. Чи «Камінь на камені» - про чоловіка, який доглядає за могилами й оновлює написи на цвинтарі. Поляки його дуже шанують, вважають елітарним письменником. У його творах сюжету нема, натомість, є потік свідомості, в якому змішуються різні часи. Дія відбувається у провінції.

У нас би таку книжку ніхто не видав, як не видають Феодосія Рогового, принаймні, два його останні романи, хоча за роман «Свято останнього млива» він отримав Шевченківську премію. Потім його син, Юрій Роговий, десь роздобув трошки грошей і видав ще два романи мізерним накладом. Але останні два його романи досі не видані. Він пише щось таке, як Вєслав Міслівскі, але значно глибше. Феномен у літературі, який ніхто не оцінив і який нашим видавцям і чиновникам від культури байдужий. Григір Тютюнник писав новели. А Роговий - це так, ніби Тютюнник писав романи. Той самий рівень, та сама глибина. Тільки-но починаєш говорити про Феодосія Рогового, то на тебе дивляться «дикими очима»: не чув, не знаю.

А от Распутіна, напевно, всі читали «Прощання з Матьорою». А хто читав «Свято останнього млива» про затоплення українських сіл? А це ж - значно сильніше. Це - висока художня правда. Абсолютна зануреність у стихію, як у Фолкнера.

Є ще декілька таких письменників, що їх ігнорують читачі й критики. Наприклад, Євген Пашковський з романом «Щоденний жезл». Про нього взагалі кажуть, що він - графоман, бо його читати неможливо. Теж лауреат Шевченківської премії, який живе усамітнено і не належить до літературної номенклатури. Так само В'ячеслав Медвідь з романом «Кров по соломі». Елітарна література, яка надає сенсу самому існуванню літературної творчості. Без неї література деградує і помре. До таких письменників потрібна особлива увага. Вони насправді є архітекторами літератури. Без них вона завалиться. Хтось мусить це розуміти.

- У романі «Магнат» ви ведете оповідь з дуже несподіваного ракурсу. Можна було б зробити оповідачем автора або Яна Щасного Гербурта, який є центральною фігурою роману. Натомість, оповідачем став (привідкриємо сюжет для тих, хто ще не читав роман) далекий родич його дружини, якому судилося зіграти зовсім несподівану роль - роль парсуни на похоронах Гербурта.

- Станіслав Оріховський у книзі про магната і гетьмана Яна Тарновського дуже детально описав його похорон. Я була у Миколаєві на Дністрі у гімназії, і діти розповіли мені місцеву легенду про спис, який переламували під час шляхетського похорону. Та й у багатьох польських джерелах описано пишні жалобні ритуали. Українці просто не мали до них доступу раніше і думають, що то - мої фантазії.

Я, взагалі, люблю всілякі макабричні речі. Постать Гербурта - дуже складна. Я покладалась на інтуїцію, але після того, коли опрацювала всі доступні мені джерела. І зрозуміла, що тінь, тобто представник Яна Щасного на його похороні, може краще передати суть героя, ніж сам герой.

- До речі, Гербурт, як і велика частина української шляхти, що перейшла до римо-католицького табору (Острозькі і навіть Ярема Вишневецький), фінансував православні церкви та монастирі.

- У Яна Щасного Гербурта мати була українка, а батьків рід вийшов з Моравії. Гербурти ніколи не були православними. Усі вони жили у державі, яку називали Річ Посполита. На самих початках, за королів Зиґмунда І Старого та Стефана Баторія, то був феномен для абсолютистської Європи. То була східноєвропейська унія з шляхетською демократією. Українська шляхта була зрівняна правами з польською. Колишні бояри взяли собі герби. Шляхетство також давали за військові заслуги або за особливі послуги. Шляхтичі були патріотами Речі Посполитої, потужної держави, яка захищала цілу Європу від турків. Українці, що мешкають нині на її колишніх теренах, спадкоємці Речі Посполитої, попри полонізацію та окатоличення, бо в цій конгломерації поляки перетягли ковдру на себе.

Коли король Зиґмунд ІІІ почав примусово здійснювати перехід на унію (а до того перехід був добровільним), Ян Щасний Гербурт побачив у тому загрозу державній безпеці. Сам він був римо-католиком. Його дружина Єлизавета Заславська, донька Януша Заславського з Острозьких, - напевно, теж. Подружжя активно підтримувало православні церкви. Гербурт побудував у Мостиськах православну церкву, яка збереглася досі, до речі. Завдяки йому з'явився Добромильський монастир. Він вкладав туди величезні кошти. У цьому монастирі поховані його дружина і син Ян Лев Гербурт, який пішов у ченці і став греко-католиком.

Магнати могли собі дозволити конфесійний перехід. Коли йшлося про простих людей, то зовсім інша річ. Якщо магнат-католик, до прикладу, одружувався з православною, то вони одних дітей хрестили у православну віру, інших - у римо-католицьку.

Серед них також було багато протестантів. Узагалі, протестантизм в Україні - це надзвичайно цікаве явище, яке майже ніхто не досліджує. В історичній прозі протестанти взагалі не представлені.

Коли йдеться про Берестейську унію, то це було гарне політичне рішення, яке дало змогу вийти частині України з-під впливу Москви. Завдяки греко-католикам ми маємо зараз Україну.

- Фактично все українське більш збережене саме на тих землях, які перебували під Польщею.

- Тут було Руське воєводство, яке входило до складу Речі Посполитої. Окупація Польщею здійснювалась у 20-30 роках ХХ сторіччя.

На територіях, що колись належали до Речі Посполитої, українці зберегли свою національну ідентичність. Вони - більш активні, патріотичні, волелюбні.

Я не хочу ідеалізувати Річ Посполиту, але то не було погане утворення. Туди входили Литовське князівство, Руське воєводство, а решта були терени Польщі.

Хоча, звичайно, були великі перекоси. Було щось таке, як ми маємо зараз. Ми, по суті, об'єднані, як Річ Посполита, бо Схід і Захід відрізняються між собою ментально. Триває умовне протистояння між Річчю Посполитою і тими колишніми теренами, які підступом захопила Московія. Якщо у межах Речі Посполитої люди зберегли і свою національну ідентичність, і історичну пам'ять, то там, де була Росія, того всього нема.

У ХVІІІ ст. Росія загарбала Поділля, але вона не встигла його дуже зіпсувати, бо там раніше була Річ Посполита. Її слід залишився у свідомості людей, попри те, що подекуди зовсім стерта історична пам'ять про неї. Це стосується і Хмельниччини, і Київщини, і Вінниччини, і Черкащини.

Я поїхала минулого року в Канів. Вирішила зі своєю подругою-однокурсницею відвідати місце спочинку Тараса. Нас вразило те, що там практично всі розмовляли українською мовою. Лише раз чи два ми почули у крамниці російську. На початку 80-х я була у Каневі на практиці. То було совкове суржикомовне пекло. Зараз же - ні. Я зайшла на автовокзал у Каневі. Маленький, але сучасний, з куточком для туристів, де можна отримати всю інформацію, замовити екскурсію, скласти маршрут, придбати путівники. Не треба тинятись по місту й шукати туристичне бюро. Археологічний музей теж дуже мені сподобався, хоч там ще трохи залишилося радянського. Але колекції там - дуже багаті. Я вперше побачила шахи, в які грали скіфи. І всюди з нами розмовляли українською мовою.

Якщо ж узяти Черкаси, то там старші люди охоче перейшли на українську мову, а молодь і діти поголовно цвенькають московським суржиком. Це мене вразило. Це свідчить, що освіту там не зачепили люстрація і декомунізація.

Але у Каневі люди відчули, що вони - важливі для України. Вони тим пишаються. Щось у них в душі прокинулося. Те, що так довго дрімало.