За останні півроку від нас пішли троє титанів українства: Іван Драч (81 рік), Мирослав Попович (87 років), Левко Лук'яненко (89 років). Ми зупинимося на долі кожного з них, на тому, що у них вийшло зробити, а що - ні. На тому, що їм допомагало, а що заважало.

Рік 1966. Виступ у Колумбійському університеті. Усі світлини взято з книги Драч І. Ф. Твори у трьох томах. - Київ, Фенікс, 2010

 

Перша наша розповідь буде про Івана Федоровича, «начальника української поезії», як називав його Юрій Іллєнко.

 

Він і справді був «начальником». Тривалий час відігравав не останню роль у колоніальній Спілці письменників Української РСР, обіймав комсомольські і компартійні посади, користувався довірою московського і київського ЦК. Визначав, кому і як писати. Кому і як думати, кому на що сподіватися. А з початком відцентрових процесів у СРСР не те, що не потрапив разом зі своїми творами під хвилю початкової декомунізації, як, скажімо, Олександр Корнійчук чи Михайло Стельмах, а взагалі подужав стати одним з тих, хто очолив на той час єдине офіційне письменницьке об'єднання, перетворивши розташоване напроти Центрального комітету КПУ провінційне «міністерство правди» у його головний антипод, у Народний рух, котрий пробудив сплячу республіку і повів її до державної Незалежності.

Чудово усвідомлюючи свою причетність до неприглядних сторінок минулого, Драч не прагнув бути першим. У передніх лавах крокували щойно звільнені з таборів і заслань тогочасні моральні авторитети. На них рівнялися вчорашні безликі «товариші» і «товаришки», що за велінням долі й у силу багатьох об'єктивних чинників враз стали «виборцями». До них дослухалися, за ними йшли. Й готові були здійснювати ті, на перший погляд, безрозсудні речі, котрі тепер добре відомі нам з підручників історії. А декому - з особистого досвіду страждань і переживань.

Однак, за кадром надважливих суспільно-політичних перетворень лишався Драч - останній підрадянський перший секретар Київської спілки письменників і перший голова Руху. Драч та його вірні побратими - Дмитро Павличко і Володимир Яворівський. Ось хто спрямовував тоді вивільнену з 52-мільйонних людських надр колосальну енергію мас, хто вів міжнародні перемовини з приводу підтримки нової, суверенної України, хто виходив на зв'язок з діаспорою, хто організовував мільйонні демонстрації. Хто, як би ми сказали сьогодні, займався PR'ом і керував політтехнологічним штабом.

Вони ж порозумілися з національно орієнтованими фракціями у апараті республіканського КДБ, у Компартії, рівно як і серед командування розташованих на теренах УРСР частин союзної армії і флоту. «Шляхом неймовірних поступок», - скажете ви. І зауваження ваше буде цілком слушним. «А ми не могли інакше», - заперечать вам ті, кого ми згадуємо. Й до певної міри матимуть рацію. Мовляв, треба ж було з чогось починати. З чогось і з когось.

А далі естафету підхопили молодші. Далі пішли три наші Революції: На граніті, Помаранчева, Гідності.

Дехто ситуацію доленосного порозуміння націонал-комуністичної інтелігенції з прогресивною частиною партійно-номенклатурної і силової верхівки розглядає зі зворотного боку, наполягаючи на підконтрольності тогочасних державотворчих процесів «людям у штатському». Може й так. З часом, коли ми дочекаємося відкриття нових, досі не доступних нам архівів, на поверхню вийдуть документи про кого «вже можна», і, не виключено, оприлюдниться чимало цікавого. Але так чи інакше, то будуть деталі. І якби не підтримка ідеї юридично закріпленого державного унезалежнення з боку більшості тих, хто тоді перебував як на залитій світлом «демократизації» і «гласності» вулиці, так і в оповитих мороком спецвідділів і спецоперацій темних кабінетах, невідомо, якою була б Україна після 1991-го.

Такою, якою ми її знали і знаємо, з усіма недоліками і перевагами, чи такою, як сучасна Білорусь, що також ніби як «незалежна», однак, разом з тим, ще більш радянізована і денаціоналізована, залякана і обмежена, ніж 30 років тому.

Київська, харківська, дніпропетровська, донецька, одеська, львівська та ін. еліти, не кажучи вже про пересічних громадян, тоді зробили однозначний вибір на користь окремої від Російської Федерації вільної, проєвропейської, самостійної країни. Навіть у Криму на референдумі 1 грудня 1991 року перемогли прибічники розриву стосунків з Росією. Що було б неможливо без кількох років всебічної підготовки. Займався ж нею далеко не в останню чергу Драч. І його команда.

У цьому й полягав феномен Драча. Член КПРС з 1959 року, лауреат Державної премії СРСР, пан Іван, безперечно, був «своїм» для всіх трьох сучасних йому поколінь українських (й не лише українських) комуністів та антикомуністів. І для натхненних хрущовською Відлигою, і для заспокоєних неосталінським реваншем Застою, і для народжених знову під час горбачовської Перебудови.

Як перекладач поетичної спадщини поневолених Кремлем народів і лівих авторів далекого закордоння він мав авторитет й поза межами України. Зв'язки ці, накопичувати які він почав зі студентських років, Драч пустить «у хід» під час вирішального для нього самого і для всіх нас періоду - наприкінці 80-х - на поч. 90-х рр.

Пристосуванець? Перефарбований політичний перевертень?... Нехай оцінку йому кожен дасть сам. Але не забувайте: свій набутий протягом десятиріч статус і вплив цей «міністр української літератури» конвертував у неймовірно корисну справу. І, хто зна, можливо у ній й полягала його індивідуальна місія. Та, яка є у кожного. І в ім'я котрої - єдиної - нам дається життя.

Перші знайомства і перші успіхи у читачів

 

Ситенький, миленький, кругленький, як сонечко, крутолобий, усміхнений чоловічок. Якому при кожній владі добре. Спецмашина «Волга», спецквартира 5-кімнатна в старовинному київському будинку 1904 року біля площі Льва Толстого, спецдача у Конча-Заспі. Завжди зі своїм спецпортфельчиком. Щороку - до улюбленої Ялти. Постійно по закордонах. Товариші вчорашні на зонах, а він як не у Веймарі, то у Болоньї. Як не в Римі, то у Флоренції.

Тричі обирався нардепом від різних модифікацій Руху.

Незмінний член Гуманітарної ради при кожному президентові. «Двічі несудимого» диктатора-невдаху Януковича - і того, на прохання Ганни Герман, водив до опери.

Таким ми його запам'ятали.

Драч, ніде правди діти, особливо не страждав. Як перспективний інструктор райкому комсомолу, вступив до вишу. Щоправда, з університету Київського за «політику» виперли. Розповідав про придушення повстання у Караганді.

То він у Москву подався, де закінчив Вищі сценарні курси. І де почав корисними знайомствами обростати. Набув собі друзів з різних республік і, безперечно, став на «Ти» з московською богемою. Зізнавався, що у його житті тоді велику роль відіграв відомий чекіст, полковник НКВС у відставці Ісидор Маклярський. У минулому - директор Держфільмфонду СРСР, й на додачу - одесит за походженням.

Практику, до речі, дозволили в Україні проходити. На знімальних майданчиках «Тіней забутих предків». Там він дуже близько зійшовся зі Саркісом Параджановим, і з іншими. Насамперед, з буковинцем Іваном Миколайчуком і зі згадуваним вище черкащанином Іллєнком - двома зірками-дороговказами планетарного значення, спільно з якими він потім пройде не один рік. Не одну кінокартину, й не один сценарій.

Постійно публікувався. З легкої руки «хрещеного батька» українських «шістдесятників» Павла Загребельного дебютував у «Літературці». 1961 року; той у порядку експерименту пропустив через спілчанський друкований орган цілу плеяду молодих прізвищ.

	Рік 1989. На чолі Народного Руху України за перебудову

Твори їхні вибухали, немов потужні творчі боєзаряди. І, безперечно, талановитий Драч не був винятком. Усім одразу запам'яталася притаманна поетові манера вставляти у витворювану ним пейзажну, побутову й інтимну лірику якісь новомодні слівця-запчастини з післявоєнної риторики «науково-технічної революції» (НТР). В такий спосіб він не лише підсилював необхідні йому смислові наголоси, а й надавав своїй поезії винахідницько-космічного лоску, який назавжди стане неповторним Драчевим стилем. Елементи ці додавали віршам привабливої рвучкості, багатозначного притиску й, одночасно, як трактував то, власне, автор і прихильні до нього критики, - ознак входження «беззаперечних» ознак цивілізації в життя простих робітників і селян за доби прогресу.

Позаяк все зручне й нове тоді пов'язувалося з комунізмом, Драч швидко посів у красному письменстві місце того, хто майстерно вплітає (чи то пак вмонтовує) в українську поезію Hi-Tech-фетиші радянської пропаганди. Принаймні, так це було подано, і так оспівувані ним «синхрофазотрони» сприймали «у центрі» і «на місцях». Задум припав партійними босами до душі, оскільки завдяки Драчу популярну літературу можна було наситити не лише затертим «Леніним» (червоного диктатора він теж згадував; Іван Дзюба пояснює подібне необхідними за тієї доби «ідеологічними ритуалами») й «ми-за-миром», а й постійним нагадуванням про появу корисних у промисловості й домашньому господарстві виробів із пластмас і металу. Не кажучи про «космонавтів», «ракети», «транзистори», «ДНК», освоєння Сибіру, Саяно-Шушенську ГЕС, БелАЗи та іншу «кібернетику».

Лісові білки схожі Драчу на «живі електрони», сонячна крона нагадує «зелену магму». А у «Баладі невинності» літа «летять на бомбовозі».

Найбільше ж хвалебних од на пошану науки і техніки ми можемо побачити у книжці «Корінь і крона» (1974). У ній чотири з половиною сторінки вірша під назвою «На дні роси» є нічим іншим як рекламою «Великої радянської енциклопедії» (рос. БСЭ):

 

Хвала енциклопедії! Могуть тут наша

Поблискує параметром ракет

У кодах цифр, в ряхтінні всіх ЕОМів.

Хвала майбутньому!

 

Проте, й там знайшлося місце патріотичним, національним нотам. Ту ж енциклопедію, зазначає Драч, складали у Кібернетичному центрі академіка Глушкова. Окрім того, в цій же збірці є твір «Київ з очима сонця і місяця» з наступними рядками:

 

Життя таке вибухове -

комп'ютери, скутери, ціла тобі НТР,

Дивися в майбутнє очима сонця і

місяця, Києве, диво моє,

Мій княжий, софійний мій та й

комп'ютерний відтепер.

«В очі сонцю глянути»

 

З мамою Тетяною Мамонтівною

Інструментарій поетичної лексики Драча є дуже солярним. Вміщені в українські хати і поля технічні розробки уживаються з центральним поняттям творчої спадщини поета, яким є сонце. Усе в нього сонячне, сонцесяйне, сонцелике, сонцеподібне, «туге од сонця», «сонцем диха».

У трагедії «Ніж у Сонці» зустрінутий в трамваї Сковорода скидає перед головним героєм смушеву шапку, після чого звертається з проханням «Сонцю передать привіт». Там же нам трапляються «сонцем заціловані сади», тополі, котрі «тримали сонце над блакитним днем», а голова колгоспу на власних фантасмагоричних похоронах зараховує до своїх здобутків:

 

Ходив я часто до людського горя

І повертав його очима в сонце.

Услід за чим

Збирались в небі сльози.

Ридали хмари, кутаючи сонце.

 

В інших місцях поетове Сонце не статичне, і воно не десь там, а тут, поміж нас, і доволі динамічне. У тих же «Протуберанцях серця», наприклад:

 

Так б'ють зі сердець протуберанці -

Повстанці сонця... Біль вмира

У грандіознім сонцетанці.

 

	Зі сім’єю. За 10 років до вибуху на Чорнобильській атомній електростанції

Звідки у віршах комуніста взявся відверто поганський, праукраїнський і праіндоєвропейський символ Вогню? І чому Сонце?

На наш погляд, сонячній домінанті поезії Івана Федоровича, яка прослідковується на усіх етапах йото творчості, є декілька пояснень.

По-перше, Драч сам був схожий на Сонце. Обличчя, зачіска, погляд - таке враження, що перед Вами людиноподібний сонях. Точно такий, як у відомій тепер на увесь світ «Баладі про соняшник» (1962).

По-друге, «сонцем» Драч називав поезію - велику й малу. Його вірші - це теж «сонця».

По-третє, образ Сонця, вочевидь, заміняв Драчу і його читачам щось вічне, велике й незриме: «...Сонце завжди серця варте».

Драчеве «Сонце» означає також надлюдські знання і можливості, панування над природою.

У цитованій вище енциклопедичній оді він пише:

 

Хвала жазі пізнання! Це вона

Лама льоди іронії. Людина враз мертвіє,

Коли не пнеться в очі сонцю глянути.

 

З огляду на загальновідомі обставини він не міг вживати ані понять «Бог», «Богородиця», «Син Божий», «віра», «церква», ані філософських максим, ані політологічних категорій. Інакше вирушив би туди, звідки не повернулися Стус і Марченко, або туди, де «лікували» генерала Григоренка. Чи «раптом» серед білого дня познайомився б з нелюдами в погонах, як Симоненко чи Івасюк. І знайомство те могло виявитися останнім.

Комунізм був релігією, антирелігійною загальнообов'язковою релігією, і зомбовані ним окупанти не визнавали легального існування інших систем мислення. Отже, всі важливі істини доводилося ховати за єдино можливим, у випадку Івана Драча, ніби як простеньким не то дитячим, не то селянсько-хуторянським сонечком. Що стало невичерпним джерелом тисяч словесних перлин, розкиданих у поетових віршах, баладах, поемах, сценаріях, а сам він теж перетворився на живу зірку, котра спалахувала знову і знову, і, зрештою, сповна загорілася на політичних обріях.

Замість арешту - до Штатів. Замість допитів - на екрани

 

Розправи 1965 і 1972 років Драча оминули. За його зізнаннями, допомагали впливові знайомства плюс врахування специфіки виконання ідеологічних завдань з Києва і Москви. А ще - «час і випадок», згадані у книзі Еклезіяста. І, безумовно, відмова від різких, небезпечних кроків.

Ось як він в інтерв'ю Любові Якимчук подав досить оригінальну версію того, чому його не «взяли» у 65-66 рр.: «Якраз було Різдво, я поїхав додому, до батьків. Думаю, хоч востаннє з'їжджу додому (я - зі села Теліжинці, Київської області). Була завірюха, зима, я таки добрався додому, побачив батька-матір. Вернувся - і думав, що мене також десь загребуть, бо вірші (у самвидаві - Авт.) ходять, мене розпитують, фільм заборонено («Криниця для спраглих» - Авт.). Але доля вирішила інакше - мене з Павличком забрали в делегацію, що їхала на Генеральну асамблею ООН. Так вирішила влада розмежовувати наліво і направо: одних - у тюрму, інших - за кордон, щоб дивитися, хто на них буде виходити, з ким вони контактуватимуть» («ЛітАкцент», 2009).

Однак, для того, щоби зараз не здавалося, що їм з Павличком було краще за інших, Драч додав: «Коли ми з Нью-Йорка їхали через Канаду, у Вінніпезі у нас відбулася зустріч, на якій були присутні і канадські комуністи, і націоналісти. І звідти прийшов на мене донос... І після тієї поїздки у 1966 році дев'ять років мене нікуди не випускали за кордон».

Мав він пояснення й щодо того, чому уникнув другої фази арештів. В статті-спогаді про фільм, присвячений Лесі Українці, є такий уривок:

«На старий Новий рік 1972-го року група письменників стояла біля їдальні Ірпінського Будинку творчості - не було в гурті звичних жартів і пересміювань одне одного, на що мої старші колеги були мастаки. Я приїхав у Ірпінь, щоб писати свої роздуми про Григорія Сковороду... Аж тут зателефонувала з Києва моя дружина, аби я забрав малого нашого сина Максима зі школи, бо вона затримана на квартирі Івана Дзюби - там саме робили обшук і нікого не випускали.

...Аж ось з першого корпусу вийшов Павло Загребельний. Те, що він був відповідальним секретарем Спілки письменників, не стільки значило, як те, що він був наближеною особою до одного з двох членів Політбюро ЦК КПРС, які керували Україною, - Володимира Щербицького. Запам'яталось, як він надійшов до нашого гурту і поклав руку мені на плече:

- А в тебе, Іване, все гаразд. Недавно Володимир Васильович був у Москві, був на спектаклі у Театрі на Таганці і зайшов у гримерку до Алли Демидової. Він привітав її з роллю Лесі Українки (у фільми «Іду до тебе» за сценарієм Драча - Авт.). Так що в тебе - порядок...».

Ще одним «покровителем» кінокартини, яка у 72-му врятувала родину Драча від репресій, він називає Олеся Гончара. Той, своєю чергою, запропонував знімати в головній ролі москвичку, а не когось з України. В такому випадку претензій від містечкових кінематографічних чинуш буде менше, а схвальних відгуків у Москві - більше.

Фільм про «революціонерку» Лесю пішов. Дарма, що російською мовою (у перекладі ще одного майбутнього рухівця Леся Танюка) і з росіянкою в головній ролі. Або так, або ніяк.

Після Чорнобиля

 

Минуть десятиріччя, і він і як людина, і як митець спокутуватиме свою «обережну обережність».

Одначе, спершу, приблизно на 20 довгих років - приблизно з 1965 до 1985 років Драчеві доведеться свідомо обмежувати себе, надавати перевагу сценаріям і перекладам з іноземної літератури, а не зарядженій Сонцем поезії. Вона теж була, але з чимраз відчутнішою гіркотою самоцензури.

Дві створені ним стрічки лишилися на полицях («Камінний хрест», «Криниця для спраглих»). Не пропустили навіть у обрізаному вигляді.

Потепління 85-го Драч зустрів зі змішаними почуттями. Прорвало ж його через Чорнобильську катастрофу, від якої безпосередньо постраждала його родина. Він уже не відмовчувався. Тим більше, що ним особисто за вказівкою «з гори» у 70-х рр. прославлялося спорудження знавіснілого їм тепер «Атомограду», як він піднесено іменував місто енергетиків Прип'ять - поселення-супутник ЧАЕС ім. В. І. Леніна.

Антирадянський гімн «Чорнобильська мадонна» являє нам уже іншого Драча. Й не так іншого, як того справжнього, раннього. Слова з епілогу поеми звернені ним, насамперед, до самого себе:

 

Крапля совісті є ще на денці?

Вона вірить і в краплю твою:

У твоєму житті-одноденці

Я нікчемність свою впізнаю.

 

Над тобою схилилась, політик,

Чи впізнав ти цю матір-вдову?

Із мільярдом поганьблених діток

Вона долю несе світову.

 

На 20-і роковини трагічних подій квітня 86-го у зверненні «Чорнобилю» поет прямо погрожував звеличуваній ним раніше «нашій могуті»:

 

Ти життя моє перечорнобилив,

Заорав ти мою рідню

(...)

Та я в очі твої незмигно,

Незнищимо, катюго, дивлюсь.

Я волаю в твою парадигму:

Логарифмів твоїх не боюсь.

 

Я тебе таки перечорнобилю,

Передивлюсь і передурю -

Я твоєму проклятому шнобелю

Ще засвічу полин-зорю!...

 

Мине ще три роки й Чорнобиль «заоре» старшу дитину поета - у віці 44 років помре Максим, його первісток, чорнобилець-ліквідатор.

З часом Драч дозволив собі сміливіше висловлюватися й на політичні теми. Особливо після 2004 року.

Вибачався перед Чорноволом, передрікав кончину Росії внаслідок повстань поневолених народів. Загибель В'ячеслава Максимовича подавав не інакше як «суперінцидент професійний», в якому:

 

Вбитий ти, щоб пам'ятником стати.

Пам'ятники - то безпечні монстри.

А живий ти був, як дзвін ротатий,

Всюдисущий і безтямно гострий.

 

«Дружбу народів» віднедавна автор розумів теж діаметрально протилежно, ніж тоді, коли видавав строфи на честь «міченого атому». У його останніх віршованих творах Пушкін і Желябов поступаються місцем Аслану Масхадову:

 

Величезна скажена імперія -

І маленький, мов жолудь, народ...

Як радіє тепер фанаберія,

Що взяла вона жолудя в рот.

Що ковтнула - старалися іроди.

Що везе їм, везе до пори!

Буйний жолудю! Помстою вироди

І зі шлунка її роздери!

 

Невблаганне наближення кінцевої зупинки свого земного шляху поет висвітлював з гумором. Сміявся з того, що й сам уже не впізнає себе у дзеркалі:

 

Дивлюся в люстерко -

знайомий хтось суне.

Ніяк не впізнаю - знайома проява.

Ніяк не згадаю цієї парсуни -

Скоро в газеті буде об'ява...

 

Оголошення (об'яву) надрукували 19 червня 2018 року.

При цьому, в датованій 1985 роком збірці «Теліжинці» Іван Федорович висловлював побажання, якщо й переродитися, якщо й почати нове життя у фізичній подобі, то неодмінно у Чикаго. Ось уривок з вірша «Калина на тому світі»:

 

Я прокинувся на тому світі -

На тому боці океану... Так...

Чикаго, загодований снігами.