Фото gulaypole.in.ua

Попри літній настрій і пануючі в українських медіа переможні реляції від кандидатів у президенти, котрі, як завжди, приписують собі, коханим, звитяжні здобутки всього українського народу, маємо величезній привід для занепокоєння. Всупереч письмовим та усним домовленостям-передомовленостям країна-агресор розгортає на Сході новий фронт. Цього разу - морський.

На ньому поки що немає людських втрат, лише мільйонні збитки. Разом з тим, тут уже рвуться снаряди. Щоправда, поки що лише на навчаннях. Услід за якими будь-якої якої хвилі можуть розпочатися повноцінні бойові дії, - наголошують аналітики. Підтверджує це й стан справ, відомий з відкритих джерел.

Йдеться про розпочату росіянами часткову блокаду українських портів на узбережжі Азовського моря, впроваджену з прицілом на досягнення цілої палітри тактичних завдань і, у підсумку, 2-3 надважливі для Кремля стратегічні цілі в цьому регіоні.

Зупинімося на цих моментах детальніше. А також на тому, чому сталося так, що офіційний Київ знову на якомусь етапі фактично дозволив противникові перехопити у нас стратегічну ініціативу. І як тепер з цієї ситуації «витанцьовувати».

Що коїться

 

16 травня окупаційний путінський режим офіційно здав в експлуатацію незаконно і ненадійно споруджений Керченський міст (або як його ще називають «Міст Ротенберга», позаяк Аркадій Ротенберг найбільше збагатився на пов'язаних з будівництвом держзамовленнях). Однак, великого економічного зиску для заблокованого з боку материкової України півострова ця споруда не приносить й принести не може. Через зону сейсмічної активності в районі Керченської протоки, на яку, власне, спираються опори мосту, рух вантажів по ньому заборонено. Пропускну здатність зменшує й недолуге проектування кубансько-кримської магістральної перемички. Транспортні засоби там збираються у своєрідну «пляшку», внаслідок чого часу на перетин моста через протоку новеньким асфальтом йде приблизно стільки ж, як і йшло на переправу поромом.

Недоміст, радше, потрібен був загарбникам зовсім з іншою метою. Не суходільною, а морською. Ось тому-то вони так поспішали, підганяючи підрядників й перекидаючи на будмайданчики безвідмовних студентів-активістів. За допомогою недомосту Росія автоматично відсікла від доступу до портів Українського Приазов'я значну частину суден, які тепер не можуть зайти в азовську акваторію виключно з причини власного «зросту».

Після штучного впровадження квоти на висоту плавзасобів Москва перейшла до наступного етапу. У травні-червні підпорядковані ФСБ російські прикордонники почали систематично тероризувати суднохідні кампанії, влаштовуючи нічим й ніким не обґрунтовані тотальні «перевірки» тим кораблям, які подолали перешкоду № 1 у вигляді «моста Ротенберга» й вже зайшли до Азовського моря. Причому, зупиняли саме тих, хто прямує з (або до) українських портів. Нерідко у безпосередній близькості до Херсонської, Запорізької і Донецької областей, себто, у наших територіальних водах.

Хоча, з правової точки зору, нічого «нашого» в Азовському морі немає. Воно спільне, це море, українсько-російське. Що передбачено укладеним за головування Віктора Медведчука в Адміністрації президента Кучми окремим договором.

А слово «спільне» в російському політичному лексиконі, як свідчить багатовікова історія, традиційно має особливе, надзвичайно спотворене значення. Тим більше, коли йдеться про взаємини з Україною.

Тому, коли Договір між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, підписаний Леонідом Кучмою та Володимиром Путіним у грудні 2003 року в Керчі і ратифікований Верховною Радою законом № 1682-IV (1682-15) від 20 квітня 2004 року, неоднозначно зазначає «Азовське море та Керченська протока історично є внутрішніми водами України і Російської Федерації» (ч. 1 ст. 1), то загарбники розуміють таку прийняту виключно в російських інтересах чудернацьку норму наступним чином: а) Україна - це частина Росії; б) українським можна безборонно користуватися; в) так склалося «історично».

До чого воно їм

 

Бачення очікуваних росіянами наслідків їхньої нової політики на Азові прочитується доволі легко. Вони одночасно і прості, і зрозумілі, і, звичайно ж, потенційно дуже дошкульні для українського Південного-Сходу:

- в економічній площині супротивника цікавить якомога більше знекровлення прибережних районів шляхом як уже розпочатої часткової блокади портів Маріуполя, Бердянська, Генічеська та ін., звідки йде такий необхідний нам під час війни експорт, так і влаштований навмисно параліч риболовецької галузі, а також створення зайвої нервозності в роботі тамтешнього туристичного бізнесу;

- політично ж їм потрібні додаткові важелі впливу на власників вцілілих решток вітчизняної металургії, на місцеві ради, на голів прибережних міст і областей, і, відповідно, на виборців; попереду ж урожайний в електоральному сенсі 2019 рік (навесні - вибори президентські, восени - парламентські та муніципальні);

- пропагандистське застосування заходів, здійснюваних Росією в Азовському морі, також яскраве: на тлі неможливості подолання нашої лінії оборони на Донбасі населенню окремих тимчасово окупованих земель, а ще більше поневоленим народам всередині РФ (котрі утримуються виключно постійною військовою мобілізацією та пов'язаною з нею міфологією), загарбникам конче слід демонструвати бодай якісь «успішні» дії щодо «хунти-бандерівців-фашистів».

Дарма, що «успіхи» сумнівні і геть не остаточні. Головне, початок новому джерелу неприємностей для українців покладено. І, слід, визнати, не без нашої участі.

У випадку зі станом справ на Азові бездіяльність з боку вищого українського військо-політичного керівництва, будьмо чесними, проглядається. Узяти хоч би й ту, досі не скасовану, двосторонню угоду. І як такій бездіяльності протидіяти, ми ще зараз поговоримо.

Те ж, що ворог завжди використовуватиме на війні наші явні і приховані слабкості, невже це для когось новина чи велике відкриття у політології? Чи, може, хтось з наших владоможців знову, як тоді 2014-го, цілком серйозно вважає, що «не посміють»?

На жаль, «посміють». Ще й як.

Метою розв'язаної Путіним повномасштабної війни є відновлення ним і його військами колоніального статусу України, а не суто ті чи інші населені пункти. Яке тепер означатиме безповоротне знищення не лише держави, а й всього Українського народу, про що яскраво свідчить божевілля тієї зоологічної, людиноненависницької маячні, цілодобово закачуваної через ТБ й Рунет у сьогоднішніх, завтрашніх і післязавтрашніх російських вояків.

Після України, свідчать численні повідомлення, Генштаб ЗС РФ сподівається розпочати повзучу Третю світову війну, спрямовану на відновлення втраченого після 1991 року міжнародного статусу. З поверненням панування не тільки у Центральній Європі чи на Близькому Сході, а й у Африці, Південно-Східній Азії і в Південній Америці. По той бік лінії фронту відповідних планів ніхто навіть не приховує. Під це «заточено» нову програму дошкільної і шкільної освіти юних росіян, точно такі ж пріоритети панують в армії і на флоті.

Суто військова складова притаманна й логіці дій російської сторони влітку 2018 року на Азові. Згідно із задумом «режисерів» портової блокади, її продовженням повинно стати розповсюдження панічних настроїв на кшталт «Як нам все набридло», «Кому потрібна ця війна?», «Хочемо миру», «Краще з Росією». Акурат під вибори. Щоб було кому роздмухувати.

І щоб потім аналоги севастопольсько-сімферопольської «самооборони», а то й надіслані з півострова диверсанти, відчинили брами міст перед російсько-терористичними військами. Кримський коридор для ворожих дивізій буде вільним. Окупанти отримають можливість відновити постачання води з Дніпра, одночасно українська армія втратить Приазов'я і Херсонщину як плацдарми для визвольного походу на Крим. Зокрема, через Азовське море.

В який спосіб зарадити

 

Спершу потрібно розмежувати «своє» з «чужим» в акваторії, розірвавши ганебний медведчуківський договір 2003 року. Наступним кроком має стати встановлення морського кордону на Азовському морі. Робити це доведеться в односторонньому порядку, зокрема, в супроводі «занепокоєння» з боку ОБСЄ, а то й відвертого обурення окремих голів європейських держав. Однак, краще пізно, ніж ніколи.

Стає надто гаряче. На зайві розмірковування немає часу.

Відомий фахівець з питань озброєнь і проведення бойових дій, керівник «Українського мілітарного центру» Тарас Чмут наголошує також на необхідності військово-технічного посилення захисту українських водних рубежів Азовського моря. Експерт звертає увагу на недостатню кількість катерів (лише 20) й повну відсутність на озброєнні у ЗСУ протикорабельних ракет. Простими словами, противника ми зможемо здолати лишень після його десантування на берег.

До такого розвитку подій, судячи з останніх повідомлень, й готується Міноборони. Важливі ділянки прибережної зони мінуються, а у деякі місця проїзд-прохід заборонено на невизначений час.

Натомість, на водній поверхні до ефективних дій, впевнений Чмут, здатна лише українська авіація.

«Площа самого моря невелика. Можливості авіації можуть тут спрацьовувати на всі 100%, оскільки є мінімальні відстані підскоку, щоб завдати удару, й повернення назад на базу. При цьому з берега нашу авіацію можуть прикривати наші ж комплекси С-300 або «Бук М-1».

...На сьогодні авіація - мало не єдиний ефективний спосіб військової протидії росіянам. У випадку реального загострення й військового конфлікту наші катери і кораблі, які там, мало що зможуть реально зробити. А ось авіація зможе когось і потопити, когось і знищити», - пояснив експерт в ефірі телеканалу Еспресо.TV.

Проблему з недомостом Ротенберга теж можна вирішити. Зокрема, пропонується прокопати обхідний водний рукав на північ від адмінкордону з Кримом. З боку росіян претензій у подібному випадку взагалі не має бути жодних, тому що роботи будуть проводитися на материку, на українській суверенній території.

«Ми можемо вийти абсолютно з іншого боку, відрізавши каналом Крим від суші. І зробити його островом. Ця ідея мені подобається», - заявляє екс-начальник Генерального штабу ЗСУ, колишній перший заступник міністра оборони України, генерал-полковник у відставці Анатолій Лопата.

На його думку, проривши канал уздовж адміністративного кордону, «Україна буде мати вихід до моря, контролюючи свою територію від Маріуполя та далі, однак, у такому випадку канал повинен мати ширину близько 100 метрів і глибину, достатню для проходу будь-яких високотоннажних кораблів».