Молодим науковцям, котрі хочуть здобути науковий ступінь в Україні, доведеться надалі докладати більше зусиль: МОН підвищив вимоги до авторів дисертацій. Нововведення традиційно спричинило бурхливі суперечки...

 

Останнім часом найбільш болючим для обговорення у науковому середовищі стає питання встановлення нездоланних (на думку переважної більшості учасників дискусій) бар'єрів у вигляді певної кількості публікацій у провідних наукометричних базах. Йдеться про Scopus і WoS, але від критиків чомусь найбільше дістається Scopus, а термін «скопусні» фактично вже став усталеним не тільки у кулуарних розмовах, а й на шпальтах серйозних видань і навіть у нормативних документах.

У системі вищої освіти такі бар'єри виросли як перед окремими викладачами (продовження дії контракту, обрання за конкурсом, здобуття наукового ступеню, отримання вченого звання), так і перед вищими навчальними закладами (ліцензування та акредитація, отримання державного замовлення, рейтингування тощо).

Спробуємо повернутися до цієї теми знову, бо не можна не звернути увагу на шквал особливого невдоволення у питанні кількості та якості обов'язкових публікацій, який був спровокований проектом наказу «Про затвердження змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 17 жовтня 2012 року № 1112 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук» https://mon.gov.ua/ua/news/mon-proponuye-dlya-gromadskogo-obgovorennya-proekt-nakazu-pro-zatverdzhennya-zmin-do-nakazu-ministerstva-osviti-i-nauki-ukrayini-vid-17-zhovtnya-2012-roku-1112.

Загальне враження щодо цього проекту таке: цей документ є значно більш прогресивним стосовно існуючої практики, писався він з метою скоротити кількість захистів дисертацій до мінімуму і підвищити якість публікацій українських авторів.

Спробуємо проаналізувати деякі його положення (на жаль, якось не зібралися написати свої рекомендації до МОН у встановлені терміни).

Проект наказу розглядає різні варіанти захисту і, відповідно, різні вимоги. Тому, хто бажає захисти дисертацію за сукупністю опублікованих статей, встановлено бар'єр, який практично неможливо взяти. Спробуйте знайти кандидата наук, який відважиться опублікувати у журналах з 1 (не менше, ніж 2 статті) або 2 квартилів Scopus та/або WoS не менше, ніж 10 статей. А якщо він їх уже опублікував, то для чого визнаному у світі науковцю взагалі науковий ступінь доктора наук?

Тут хочемо звернути увагу на ту обставину, що Проект наказу рекомендує зараховувати публікації з журналів Scopus та/або WoS і при цьому не вказує, що ці журнали повинні бути у категорії «А» ПНФВУ. Це означає, що сміливцям, які вирішили захищатися за сукупністю статей, пропонується друкуватися не тільки у вітчизняних журналах. Слід віддати належне здоровому глузду або скептицизму авторів Проекту наказу, бо з усіх українських журналів у 1 або 2 квартиль Scopus та/або WoS потрапляють, максимум, два (!).

Якщо здобувач вибирає варіант захисту шляхом представлення рукопису дисертації або монографії (зверніть увагу, що раніше треба було писати рукопис, а монографія входила у перелік обов'язкових наукових праць), то йому слід розуміти, в яку групу науковців він потрапляє. Автори Проекту наказу поділили здобувачів наукового ступеню доктора наук на три такі групи залежно від тягаря (у вигляді мінімальної кількості публікацій), який вони можуть витримати (потенційних докторів філософії така градація не зачепила).

Найбільш міцними, відповідно до думки авторів Проекту наказу, серед тих, хто має намір захищати дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук, є фахівці з біології (спеціальність тут і нижче вказується згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 № 266), хімії, фізики та астрономії, прикладної фізики та наноматеріалів. Вони повинні опублікувати не менше, ніж 10 публікацій у виданнях категорії «А» Переліку наукових фахових видань України (ПНФВУ) та іноземних фахових виданнях (не менше, ніж 4 публікації), включених до міжнародних наукометричних баз Scopus та/або Web of Science Core Collection.

Тут від авторів Проекту наказу ще бажано було б отримати пояснення стосовно того, що слід розуміти під терміном «іноземні фахові видання» або «рецензовані іноземні видання» (у Проекті наказу використовується й одне, і інше). Теза з Проекту наказу «Під іноземними фаховими виданнями, зазначеними в підпунктах 2.1-2.2 цього наказу необхідно розуміти ті, які не є перекладом відповідних наукових фахових видань України», ситуацію не роз'яснює.

До речі, ще одне питання: яке видання вважати українським, а яке іноземним? За якою ознакою визначати приналежність видання до країни? За місцем заснування (реєстрації) чи за видавцем? Наприклад, є журнали (електронні), які створені фізичними особами, на своєму сайті засновників і видавця не вказують, у різноманітних базах і бібліотеках вказують суперечливу інформацію і при цьому індексуються у Scopus і WoS. А як бути з журналами, які мають українського засновника і у нас видаються українською мовою, а іноземним видавцем за кордоном - англійською? Ці питання потребують кваліфікованих пояснень.

Суттєво менш потужними автори Проекту наказу вважають фахівців з: соціальних та поведінкових наук; управління та адміністрування; природничих наук (101 - екологія, 103 - геологія, геофізика, мінералогія, геохімія, вулканологія, сейсмологія та інші фізичні науки про Землю, метеорологія та інші атмосферні науки, гідрологія, океанологія, 106 - географія); механічна інженерія; електрична інженерія; автоматизація та приладобудування; хімічна та біоінженерія; електроніка та телекомунікації; виробництво та технології; архітектура та будівництво; аграрні науки та продовольство; ветеринарна медицина; охорона здоров'я; транспорт; публічне управління та адміністрування; міжнародні відносини. Їхня мінімальна планка для здобуття наукового ступеня доктора наук - 6 публікацій у виданнях категорії «А» ПНФВУ та іноземних фахових виданнях (не менше, ніж 2 публікації), включених до міжнародних наукометричних баз Scopus та/або Web of Science Core Collection.

Ну і, взагалі, «легковики» - це всі інші, а саме фахівці з: освіти/педагогіки; культури і мистецтва; гуманітарних наук; богослов'я; журналістики; права; соціальної роботи; сфери обслуговування; воєнних наук, національної безпеки, безпеки державного кордону; цивільної безпеки. Для них порогове значення для здобуття наукового ступеню доктора наук - 3 публікації у виданнях категорії «А» ПНФВУ та іноземних фахових виданнях (не менше, ніж 1 публікація), включених до міжнародних наукометричних баз Scopus та/або Web of Science Core Collection.

Як бачимо, найбільші поступки отримують не тільки представники гуманітарних наук, а ще багато інших, але так склалося, що найбільш невдоволеними необхідністю друкуватися у провідних міжнародних журналах є саме вони.

Ще цікава річ. Для першої і другої груп науковців три публікації можуть бути замінені патентами на винахід, зареєстрованими в країнах ОЕСР. А от для третьої - ще одне послаблення. Вони можуть замінити статтю з іноземного видання на розділ у монографії, яка видана у видавництві категорій A, B або С за класифікацією SENSE. Хоча це послаблення є дуже умовним, бо у цьому класифікаторі SENSE немає жодного видавництва з України.

Така градація науковців на вказані групи дещо дивує. Звідкіля вона? Можливо, виходячи з наявної загальної кількості публікацій вітчизняних науковців у провідних журналах світу за галузями наук? А можливо, з кількості журналів за галузями знань? А можливо, виходячи з досвіду за кількістю захистів дисертацій? Чи це встановлено експертним шляхом? А можливо, за кількістю фахових видань за галузями наук? Щодо публікацій у Web of Science Core Collection, то це питання також потребує обговорення.

У WoS, яку ми знаємо як міжнародну наукометричну та реферативну базу даних http://mjl.clarivate.com, найбільш поважними є три індекси: SCIE (Science Citation Index Expanded); SSCI (Social Science Citation Index); AHCI (Art and Humanities Citation Index). Вітчизняні журнали у SCIE та AHCI поки що не індексуються взагалі, а у SSCI їх не більше, ніж двадцять, з яких суто українських (таких, що засновані і видаються українськими видавцями) - п'ять, а інші, здебільшого, є перекладами журналів НАНУ, які видаються іноземними видавцями.

Слід мати на увазі, що імпакт-фактор розраховується тільки для журналів з SCIE та SSCI. У перший квартиль українські журнали не потрапляють взагалі, а у другому наразі присутні лише 2 журнали.

З 2015 року WoS запровадив новий ресурс, а саме ESCI (Emerging Source Citation Index) http://mjl.clarivate.com/cgi-bin/jrnlst/jloptions.cgi?PC=EX, до якого наразі включено понад 50 українських журналів. Через декілька років присутності журналів у ESCI буде проведено їхню повторну оцінку, на основі якої відбудеться переведення в основні індекси або виключення. Поки що ми маємо лише один приклад виключення українського журналу з ESCI і жодного з переведення в основний індекс.

Роз'яснень потребує теза з Проекту наказу про те, що монографія, на підставі опублікування якої автор може захищати дисертацію, «повинна містити всі раніше опубліковані результати за темою дисертації». Тут питання до тих, хто знається на понятті плагіату і самоплагіату. Чи не суперечить це принципам публікаційної етики? Відповідно до ДСТУ 3017:2015 «Видання. Основні види: терміни та визначення понять», монографія - це наукове або науково-популярне видання, що містить повне дослідження однієї проблеми або теми та належить одному чи кількома авторам. Ні для кого не є секретом, що наразі при підготовці монографії доволі часто до її змісту включаються тексти раніш опублікованих статей. Якщо автор буде використовувати саме такий підхід, то чи буде це вважатися плагіатом? Найімовірніше, відповідь на таке питання буде «Так».

Такі ж сумніви з приводу такого положення з Проекту наказу: «За темою дисертації не зараховуються публікації, в яких повторюються наукові результати, опубліковані раніше в інших наукових публікаціях, що ввійшли до списку публікацій за темою дисертації». Найімовірніше, це - випадок плагіату. І якщо таке буде мати місце, то, відповідно до нових тенденцій, така робота не може бути допущена до захисту взагалі.

Добре, що Проект наказу надає рівні права друкованим і електронним виданням. Ситуація на сьогодні така, що практично 100% друкованих журналів (за невеликим винятком) мають електронні версії, і ця межа між друкованими та електронними журналами поступово нівелюється.

Проект наказу встановлює нижню планку для здобувачів наукового ступеня доктора наук у 100 балів. Для потенційних докторів філософії (кандидатів наук) обрахування балів не передбачається.

Тут виникає питання щодо пропорційності так скажімо «наукової ваги» журналу і кількості балів. Пропонуються статті у виданнях, що входять до Scopus та/або WоS з 1-го квартиля (Q1) оцінювати у 12 балів, з 2-го квартиля - у 10 балів, а всі інші - у 8 балів. Начебто, все добре, крім того, що не можна за жодних умов порівняти журнали з 3-го і, навіть, 4-го квартилів з журналом з ESCI (Emerging Sources Citation Index), який також входить до WoS і також отримає 8 балів.

У Проекті наказу є така умова: «Не зараховуються: публікації у кількості більше, ніж дві в одному випуску (номері) наукового фахового видання». Однозначно, для того, щоб це не суперечило міжнародний видавничий практиці, слід обмежити кількість можливих публікацій у одному номері не двома, а однією.

Це те, що стосується побажань до Проекту наказу «Про затвердження змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 17 жовтня 2012 року № 1112 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук». Тепер щодо його критики колегами.

Бажаючих взяти участь у дискусії виявилося чимало, й їхні думки «за» і «проти» голосно вихлюпнулися, зокрема, і у соціальні мережі.

Що доволі дивно, долучилося до процесу обговорення проблеми і головне вітчизняне офіційне видання «Голос України». Розпочали зі статті «Scopus замість науки: чи потрібно це Україні?» фахівців Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАНУ (Скопус не потрібен). Навіть у середовищі НАНУ ця публікація була сприйнята неоднозначно і, як наслідок, з'являється стаття «Без Scopus: чи потрібна Україні хуторянська наука?» (Скопус дуже потрібен). Але на цьому «Голос України» не зупинився і надрукував ще одну статтю «Куди й навіщо йдемо?», а потім ще одну - «Повертаючись до проекту наказу «Про...» (Скопус не потрібен).

Зрозуміло, що «потрібен / не потрібен» - це спрощений підхід, але загальний вектор вказаних статей демонструє саме такі думки.

До речі, якщо в авторів першої, третьої і четвертої статей (Скопус не потрібен) взагалі відсутні статті у журналах, які індексуються у Scopus, то другу написали науковці, в яких індекс Гірша (скопусівський) - 20. Це означає, що кожна з їхніх статей, опублікованих у журналах зі Scopus, була процитована, мінімум, 20 разів також виданнями зі Scopus.

Вкажемо на декілька цікавих, на наш погляд, моментів, на які слід звернути увагу в цих статтях.

Стаття «Scopus замість науки: чи потрібно це Україні?», опублікована у «Голосі України» 1 червня, вже зі самої назви підштовхує до думки, що нам однозначно потрібна наука, не якийсь там Scopus. Ось перше речення статті: «Науковим установам доручили терміново відреагувати на нові вимоги МОН до публікації результатів наукової діяльності, що викликало хвилю обурення серед вчених, які вкотре наблизилися до поразки у протистоянні з бюрократичним монстром. Результати ймовірного впровадження цього наказу матимуть катастрофічні наслідки і для науки, і для держави в цілому».

Такий тон було задано зі самого початку і таким він залишився протягом усього тексту. Запровадження нових правил, на думку авторів статті, є: перекладанням відповідальності на міжнародні бізнес-корпорації; неприйнятним через формальний характер справи, провокує безвідповідальність експертів, імітацію, шахрайство, корупцію тощо; свідченням невизнання МОН кваліфікації вітчизняних головних редакторів і членів редакційних колегій. Але не будемо вдаватися у полеміку стосовно логіки й обґрунтованості окремих тверджень авторів, бо завжди можна знайти тих, кому вони подобаються, і тих, кому не подобаються. Спробуємо звернути увагу лише на деякі конкретні речі.

Автори стверджують, що нормативні акти, які нормують «використання іноземних публікацій та публікацій у наукометричних базах для оцінки результатів наукових досліджень», порушують низку норм Конституції та законів України, міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною. Начебто, порушуються свобода творчості, власності, авторські права, право на поширення інформації, свобода думки і висловлювання... Про яке порушення прав і свобод йдеться та яким чином нам забороняється, наприклад, поширювати інформацію про отримані результати наукового дослідження? До того ж, у Проекті наказу йдеться про кваліфікаційні вимоги, і вони стосуються лише присудження наукового ступеня. Скажіть, будь ласка, хто заперечує право науковця опублікувати, крім статей (монографій), необхідних для захисту, ще скільки завгодно у будь-яких виданнях? Були б результати, варті цього, і бажання автора. Де тут порушення прав і свобод? Відповідь чітка та однозначна: Ніде! Який стосунок до обговорюваного Проекту наказу має стаття 10 Конституції України про те, що державною мовою в Україні є українська? Відповідь: Жодного!

Рекомендуємо також уважно прочитати статтю 15 Закону України «Про захист економічної конкуренції» http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2210-14 і спробувати знайти хоча б щось у її тексті, щоб можна було вважати дії МОН стосовно надання пріоритету журналам зі Scopus та WoS антиконкурентними (про пишуть автори статті), якщо до послуг науковців пропонується понад 30 тисяч журналів.

Автори пишуть, що «згідно з оцінкою трьох надзвичайно авторитетних іноземних академій наук - Академії наук Франції, Німецької академії природничих наук («Леопольдіна»), Королівської академії наук Великої Британії (спільна заява від 27.10.2017 р.) - наявність публікацій у журналах, що включено до наукометричних баз, не може розглядатися як один з основних інструментів оцінювання результатів наукових досліджень; покладання на цей показник «веде до поверхових, занадто спрощених і ненадійних методів оцінювання».

Найімовірніше, йдеться про заяву «Statement by three national academies (Acadйmie des Sciences, Leopoldina and Royal Society) on good practice in the evaluation of researchers and research programmes». Це звернення стосується методів оцінювання дослідників і дослідницьких програм і наголошує на необхідності використання думки професійних експертів. У заяві дійсно висловлюється занепокоєність тим, що при оцінюванні значимості робіт деякі експертні комісії занадто покладаються на бібліометричні показники і бази даних, що може спричинити появу поверхневих, спрощених і ненадійних методів оцінювання.

Ось пряма цитата зі заяви: «However, there has been too much reliance on bibliometric indices and indicator-based tools as measures of performance by many evaluation committees and exercises, leading to the danger of superficial, over-simplified and unreliable methods of evaluation». І як бачимо, вона у статті з «Голосу України» виглядає дещо перекрученою.

Крім того, у заяві зазначається ще таке: «Impact factors of journals should not be considered in evaluating research outputs. Bibliometric indicators such as the widely used H index or numbers of citations (per article 4 or per year) should only be interpreted by scientific experts able to put these values within the context of each scientific discipline. The source of these bibliometric indicators must be given and checks should be made to ensure their accuracy by comparison to rival sources of bibliometric information. The use of bibliometric indicators should only be considered as auxiliary information to supplement peer review, not a substitute for it».

Хотілося б також довідатися, що це за польські вчені, які, як стверджують автори статті, у своїх дослідженнях «також аргументовано доводять, що багатовимірна оцінка місцевих журналів не повинна спиратися лише на бібліометричні показники, засновані на Web of Science або Scopus»? Як мінімум, треба б було на них послатися, хоча звісно серед десятків тисяч польських науковців можна знайти багато таких, кому не до вподоби Scopus та WoS. Але взагалі, що означає вищенаведена теза? Про що вона? І до чого вона у контексті питання, що розглядається?

А ось ще один приклад маніпулювання і перекручування. Автори статті пишуть: «Прикладом неприйняття всього цього є ініціатива «The cost of knowledge», що маніфестувала відмову майже 17 тисяч учених-математиків з різних країн від співпраці з журналами, включеними до бази Scopus». Дійсно є така ініціатива The cost of knowledge, але вона спрямована на бойкот не Скопуса, а Ельзівера (засновника Скопусу). Тобто, закликають бойкотувати не базу Скопус, а видавця.

Ще одна теза авторів статті: «Згадані наукометричні бази насамперед орієнтовані на природничі та технічні науки. Представлення у них журналів соціогуманітарної проблематики абсолютно не відповідає загальному співвідношенню наукових періодичних видань у світі, не враховує цілих галузей наукових знань - і це ніяк не засновано на якісному критерії». Насправді це твердження не відповідає дійсності. Так, з 24385 журналів, які представлені у Скопусі, 3570 - це журнали, які зараховані до Arts and Humanities, 5716 - до Social Sciences. Щодо WoS, то до SCIE (Science Citation Index Expanded) - включено приблизно 8300 журналів, до SSCI (Social Science Citation Index) - 2900, до AHCI (Art and Humanities Citation Index) - 1600 журналів. Тобто, «соціогуманітарні» журнали тут представлені у широкому асортименті.

Щодо «англомовного домінування і денаціоналізації в науковій сфері», то навіть самі автори статті зазначають, що третина журналів з WoS видаються не англійською, а іншою мовою. Хіба це мало? І хіба це «сприяє зниженню обсягу україномовного наукового контенту і матиме наслідком гальмування і неповноцінність розвитку української культури»? І хіба є якісь перепони у тому ж Scopus для включення журналів, які видаються українською мовою? Немає. Єдина вимога стосується метаданих, які слід наводити англійською.

Таким чином, у цілому, читач повинен з даної статті зробити наступні висновки: не можна вводити показники щодо кількості необхідних статей для захисту дисертацій; не можна змушувати авторів друкувати свої статті англійською; не треба орієнтуватися на журнали зі Scopus і WoS; не треба долучати до редакційних рад журналів іноземних науковців... Ну і, схоже, автори статті взагалі проти наукометрії і показників цитованості. А дарма, бо однозначно, що їхня статті вже на сьогодні отримала багато посилань, а переглядів ще більше.

Співзвучною за назвою до проаналізованої і фактично відповіддю на неї стала стаття «Без Scopus: чи потрібна Україні хуторянська наука?» у «Голосі України» від 16 червня. Її підготували академіки НАН України Вадим Локтєв і Ігор Мриглод, індекс Гірша у кожного з яких (скопусівський, а не сколарівський) дорівнює 20. Це означає, що кожна з двадцяти статей, опублікованих цим автором у виданнях зі Скопус, була процитована мінімум 20 разів також у скопусівських виданнях. Результат дуже пристойний навіть і для провідних західних науковців.

Ці автори, навпаки, вважають, що Проект наказу слід підтримати (з конструктивними доопрацюваннями). При цьому вони констатують вкрай негарну ситуацію у вітчизняному науковому співтоваристві, а саме: «стрімке старіння наукових кадрів, небезпечний для країни відтік освіченої молоді та низьке представництво середнього покоління у частці дослідників найвищої кваліфікації, особливо якщо мати на увазі природничі науки; невпинно зростаючий вал дисертацій у соціогуманітарних науках (при одночасному спаді у природничих)». Складно не погодитися.

Свою позицію щодо підтримки Проекту наказу вони вдало аргументують і наводять конкретні стратегічні завдання, але і у цій статті, на жаль, є певні неточності. Наприклад, автори стверджують, що Науковий комітет Національної ради України з питань розвитку науки і технологій України, подаючи свої пропозиції, які вилилися у Проект наказу, діяв «у повній відповідності до вимог чинного Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», де зазначено: наукові результати для захисту дисертації мають бути опубліковані у вітчизняних і міжнародних рецензованих фахових виданнях, перелік яких затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки, тобто МОН України». Насправді, у цьому законі про публікації науковців згадується лише один раз, і це у статті 28. Буквально текст такий: «Дисертації осіб, які здобувають ступінь доктора філософії, та дисертації (або наукові доповіді у разі захисту наукових досягнень, опублікованих у вигляді монографії, або сукупності статей, опублікованих у вітчизняних та/або міжнародних рецензованих фахових виданнях) осіб, які здобувають ступінь доктора наук, а також автореферати та відгуки опонентів оприлюднюються на офіційних веб-сайтах відповідних наукових установ (вищих навчальних закладів) згідно із законодавством» http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/848-19/print1518163727259691. Тобто у згаданому законі про вітчизняні та/або міжнародні рецензовані фахові видання мова йде тільки тоді, коли обговорюється захист дисертації шляхом доповіді за сукупністю статей, про те, що начебто їхній перелік затверджується МОН не вказується взагалі.

Ця стаття не залишилася поза увагою фахівців, і фахівці, які представляють юридичну науку, з відповіддю не забарилися. Вже 19 червня все у тому ж «Голосі України» з'являється стаття «Куди й навіщо йдемо?». Автор (Володимир Горбатенко, провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України) одразу висловлює свою позицію, вказуючи на те, що держава нічого не зробила задля вивчення нашими науковцями іноземних мов. Ось цитата: «... чи законно застосовувати адміністративні методи оцінки статусу наукового працівника через іншомовні наукометричні cистеми, якщо вся попередня система його освіти не забезпечувала глибоких знань з іноземних мов?» А пропозиція така: безоплатно цільовим шляхом навчити їх спочатку англійської (!). А для початку перекласти англійською шеститомну «Юридичну енциклопедію», яку підготували фахівці співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Але тут автор суперечить сам собі, стверджуючи, що «ще не позбувшись експансії однієї іноземної мови (російської) ми можемо отримати взамін іншу (англомовну) експансію». І взагалі нас очікують складні часи, бо «у разі масового переходу українських науковців на англійську вони перестануть розробляти українську наукову термінологію».

От з чим беззаперечно слід погодитися, то це з пропозицією «розробити й поступово здійснювати державну програму з комплексної підтримки, розвитку і просування кращих вітчизняних наукових видань у провідні наукометричні бази».

Щодо статті Олександра Батанова з дивною назвою «Повертаючись до проекту наказу «Про...», то нічого нового у порівнянні зі статтями його колег з Інституту держави і права в ній немає.

Не можна не згадати ще про одну публікацію у «Голосі України», яка з'явилася 6 липня 2018 року. Це переклад статті Джона Теннана (Jon Tennant) «Elsevier руйнує відкриту науку в Європі», яка була опублікована у The Guardian.

Безпосередньо питання публікації у журналах, що індексуються у Скопус, дана стаття не стосується, але з'явилася вона у «Голосі України» не випадково і стоїть у одному ряду з більш ранніми антископусівськими статтями. Нам начебто хочуть сказати: «Куди ви нас штовхаєте у Скопус? Погляньте на той Ельзівер. Та вони наскрізь корумповані і стоять на заваді відкритої науки». Тільки от мова у статті Джона Теннана не про якість журналів і статей, а про бізнес-модель, яку використовує Ельзівер, про незгоду з позицією Єврокомісії, яка долучила у якості субпідрядника до виконання робіт з розвитку проекту відкритої науки організацію, яка це не дуже підтримує, та про необхідність надання відкритого доступу до наукових знань.

До цього слід додати, що непогано було б «Голосу України» надати слово і Ельзіверу. Вірніше, надрукувати те, що він вже з цього приводу сказав у себе на сайті, а саме статтю

«Elsevier serves the global research community to deliver open science».

Звісно, що тут ми звернули увагу тільки на найбільш помітні (резонансні) думки щодо новацій МОНУ у питанні кількості наукових публікацій.

Щодо заключних тез, то вони такі:

1. Без наукометричних (бібліометричних) показників для оцінювання науковців, наукових колективів і журналів наразі обійтися неможливо. Але при цьому не треба робити культу з тої чи іншої реферативної бази або системи цитування. До процедур включення і оцінювання журналів за кожною з них можна пред'явити певні претензії. У кожній з них можна знайти журнали, які ніяким чином не відповідають заявленим критеріям щодо включення. Щодо кожної з них є непоодинокі приклади відмов журналам, які відповідають усім встановленим критеріям. Застосування виключно тільки бібліометричних показників при оцінюванні діяльності науковців і наукових організацій призводить до маніпулювання даними і накручування необхідних результатів.

2. Наявність і постійне оновлення міжнародних реферативних баз даних та систем цитування разом з установами і асоціаціями, які опікуються питаннями видавничої етики (наприклад, СОРЕ), стимулюють журнали до удосконалення власного менеджменту і наближення до найкращих видавничих практик. Потрібно створити інститут незалежного аудиту наукових журналів на предмет їхньої відповідності кращим видавничим практикам на основі ініціативи, яка б надавала можливість визначити для їхніх редакцій орієнтири для подальшого розвитку. Як приклад можна розглянути досвід Journal's International Compliance Index (JIC Index).

3. Не можна одразу привчити вітчизняних науковців друкуватися в рейтингових рецензованих журналах. Необхідна довготривала робота - навчання елементарним правилам підготовки і подання наукової статті, її подальшої популяризації. Необхідно також вчити рецензуванню статей. Можливо, тут потрібні гранти МОН для проведення роботи (у першу чергу, цикл семінарів) з підвищення грамотності авторів наукових статей, рецензентів, редакцій наукових журналів.

4. За прикладом інших країн на рівні уряду слід реалізувати проект з визначення декількох найбільш перспективних журналів (приблизно 50) і виділити їм фінансування на рік для впровадження інновацій у менеджмент редакції з метою наближення до кращих видавничих практик;

5. Необхідно взяти під патронат МОН роботу з просування вітчизняних журналів у провідні бібліотеки світу і різноманітні бази даних. Для цього у тому числі налагодити роботу з їхніми представництвами у регіонах (не обмежуючись при цьому питаннями надання доступу до ресурсів і політикою пропагування необхідності створення різноманітних профілів вчених);

6. Слід суттєво доопрацювати Порядок формування Переліку наукових фахових видань України, звернувши увагу не тільки на наявність формальних ознак для включення у ту або іншу категорію, а й на дотримання журналами принципів публікаційної етики та їх відповідність кращим видавничим практикам;

7. Потрібно виважено підійти до внесення змін у наказ Міністерства освіти і науки України від 17 жовтня 2012 року №1112 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук. Не можна обмежуватися при оцінці ваги статті тільки двома наукометричними базами (Scopus і WoS). Слід включити у цей перелік, наприклад, такі реферативні бази і системи цитування як Astrophysics Data System, PubMed; MathSciNet; zbMATH; Chemical Abstracts Service; Springer; Agris; GeoRef та інші реферативні бази, розміщені на платформі Web of Science Clarivate Analytics. При цьому обов'язково слід виключити з цього переліку ESCI WoS (Emerging Sources Citation Index).

8. Треба кардинально змінити систему і процедуру захистів дисертацій, повністю виключивши з неї МОН і спеціалізовані вчені ради у теперішньому їхньому вигляді і надати дійсну і повну автономію університетам у присудженні наукових ступенів.

9. Останнє і головне. Треба набратися сміливості і почати працювати у напрямку прийняття законодавчих і нормативних актів, які б у сукупності поступово призвели до припинення практики обов'язкових доплат за рахунок бюджетних коштів до заробітної плати за науковий ступінь і вчене звання (хай цим питанням займаються університети і наукові установи на свій розсуд), доплат за звання «заслужених» і «народних», а також довічної плати дійсним член-кореспондентам і академікам різноманітних академій. Такі дії суттєво знизять потік статей, єдиною метою яких є необхідність прозвітувати або виконати якісь вимоги щодо наявності певної їх кількості.

 

Автори: д. е. н., проф. Сергій Козьменко,
к. е. н. Людмила Остапенко,
ТОВ «Ділові перспективи».

Джерело: Освіта.ua