Тернистий шлях свідомих українців від Запоріжжя й Полтавщини до Варшави й Сіднея.

 

Понад шість років тому, ще на початку 2012-го року, у своїй вітальній записці до мене Юрій Дмитрович Денисенко-Зубченко, знаменитий громадський діяч, відомий інженер-архітектор українського роду, який замешкав нині у далекій Австралії, котрий був головою Союзу Українських Організацій Австралії (СУОА), членом Президії Світового Конгресу Вільних Українців, співзасновником й членом управи Товариства Українських Інженерів в Австралії, й, зрештою, отаманом Українського Вільного Козацтва на зеленому континенті, писав: «Шановний побратиме Олександре! Маю велику честь привітати вас від мене та від цілої нашої козацької братії з далекої гарячої Австралії... Молитовно бажаємо вам і вашим родинам найщирішої Божої ласки, щастя, любові, міцного козацького здоров'я, як також належної допомоги Божої у вашій щоденній праці, труднощах у вашому житті та в усіх ваших починах на користь Українського Вільного Козацтва і нашої нескореної неньки-України... Привітом цим я вас вітаю в годину ту, і щоб ми знову заспівали в цей день святочну коляду... Юрій, Уляна, Марко, Беля Денисенки-Зубченки...».

	Денисенко-Зубченко Юрій, син майора Армії УНР Дмитра, святкує 10 липня 2018 року своє 90-річчя

Цю поштівку, написану рівним й каліграфічним почерком Юрія Дмитровича із зображенням знаменитої сіднейської опери я бережливо зберігаю у своєму хатньому архіві, чомусь знову й знову думаючи про походження незвичного українського подвійного прізвища «Денисенко-Зубченко». Представниками цього знаменитого роду є і Денисенки, й Зубченки одночасно.

Принагідно слід зазначити, що знаменита будівля Сіднейського оперного театру, розташована на скелястому мисі Беннелонг-Пойнт. Якраз ця споруда була зображена на згаданій мною вітальній поштівці, написаній від руки митцем і вільним козаком-отаманом з далекої Австралії Юрієм Денисенком-Зубченком, є однією з найвідоміших і найлегше впізнаваних будівель світу. Це - символ Сіднея й одна з головних визначних пам'яток усієї Австралії. Її вітрилоподібний дах робить будівлю не схожою на жодну іншу в світі. Дах будівлі, побудований у формі чотирьох черепашок, покриває більше, ніж мільйона плиток, які при різному освітленні створюють різноманітну колірну гаму. До речі, у 2007 році будівля Сіднейської опери номінувалася в проекті «Сім нових чудес світу» і навіть потрапила до півфіналу...

А ось такий собі Нікіта Борісов, досліджуючи своє родинне коріння, подав нам неймовірну, хоча й написану російською мовою історію двох братів - Дениса Зуба та Івана Зуба, яка була записана його дідом Леонідом Петровичем Денисенком-Зубченком, та й то ніби зі слів його ж двоюрідного діда - Герасима Лукича Денисенка.

Українські Вільні Козаки в Австралії. Світлина 1996 року

Отже, жили-були колись два брати-близнюки Денис та Іван Зуби, котрі після зруйнування ненависною Московщиною Запорозької Січі опинились на території Туреччини. Вони служили в конвої у турецького придворного офіцера та охороняли його гарем, що складався з майбутніх наложниць турецького чиновника. Згодом брати викрали двох дівчат-близнючок, таємно перебрались до одного з бессарабських сіл, одружились. Пізніше у кожній з родин з'явились діти. Дітей Івана називали Іванови-Зубченки, а діти його брата Дениса почали називатися Денисови-Зубченки. За версією того ж таки пана Нікіти Борісова, згодом утворились два українські прізвища - Іваненко-Зубченко та Денисенко-Зубченко. Козак Денис прожив не довго й після народження дитини перебрався на Кубань. Там ніхто не вірив, що його дружина є турецького роду, й усі тамтешні вважали її за циганку. За прикладом свого тата, син українського козака Дениса також «украв» собі дружину, але тепер вже справжню циганку, яка прожила до 100 років. Дід Нікіти Борісова Леонід Петрович ще бачив її живою. Цей син Дениса Зуба згодом переселився на Дон й «приписався» вже до донського козацтва. Від нього, мабуть, й пішов український рід та прізвище Денисенків-Зубченків. Через деякий час один з цього роду повернувся на улюблене Запоріжжя й замешкав у селі Павлівка, звідки родом був Петро Йосипович Денисенко-Зубченко... Я не впевнений, що ця дивовижно-неймовірна історія авторства пана Нікіти Борісова про походження одного українського козацького прізвища має прямий стосунок до «австралійських» українців Денисенків-Зубченків, але безперечно вона має право на існування й оприлюднення, хоча б у контексті дослідження на рівні версії щодо походження цього дещо незвичного, подвійного українського прізвища, яке поширилося аж до Австралії.

	Авраменко Василь Кирилович – учитель танців Ніни Денисенко-Зубченко та натхненник до танцю її сина Юрія. Світлина 1950 року

Відомо, що після поразки перших українських визвольних змагань 1917-1920 років та після приходу до влади в Україні більшовиків чимало українських емігрантів були розсіяні по різних чужинах, але найбільше їх опинилося у міжвоєнній Польщі. Саме у столиці цієї держави, Варшаві, через 8 років після прибуття на еміграцію, 10 липня 1928 року, в сім'ї уродженця села Павлівка, що на Запоріжжі, активного учасника визвольної боротьби під прапором Української Народної Республіки, майора Армії УНР, офіцера підрозділу охорони Симона Петлюри, учасника обох Зимових Походів і героя Залізного Хреста, (5 вересня 2018 року йому виповнилося б 120 років від дня народження) народився другий з черги син Юрко. У родині майора Дмитра та пані Ніни (професійне псевдо у польських фільмах - Ніна Наддніпрянська), народженої 15 січня 1906 року також на Запоріжжі, української театральної діячки, хореографа, балетмейстера, був вже один син - їхній первісток Леонід, котрий на той час мав майже два роки, бо ж народився рівно через два роки - 25 липня 1926 року. Є відомості, що пані Ніна, також з походження запорозька козачка, від 1920-х років, ще до знайомства з майором Армії УНР Дмитром Денисенком-Зубченком, там, у Варшаві, вивчала науку танцю в студії майстра Василя Кириловича Авраменка (1895-1981), цього знаменитого українського балетмейстера, хореографа, актора, кінорежисера й педагога, одного з тих, хто втілив українські народні танці у форму професійного мистецтва. Він відомий в українській діаспорі як «батько українського танцю», котрий уже у 1926 році емігрував спочатку до Канади, а згодом до США, але по Другій світовій війні гастролював також і в Австралії, де її син Юрій, наш сьогоднішній ювіляр, був інструктором народного танцю Школи імені того ж таки маестро Василя Авраменка.

Ювіляр – генерал-хорунжий Українського Вільного Козацтва Юрій Денисенко-Зубченко з дружиною Уляною та сином Марком

Між іншим, Ніна Денисенко-Зубченко також студіювала у балетній Академії Таціяни Висоцької, спеціалізуючись на українському танці, працювала в Українському театрі у Варшаві, була мистецьким керівником Варшавського дитячого театру «Ортима», стала свідомою членкинею Українського товариства «Відродження», дописувала, між іншим, до відомих тоді дитячих журналів «Дзвіночок» і «Світ дитини».

До речі, якраз пані Ніна зі своїм чоловіком майором Дмитром та письменницею й членкинею ОУН Оленою Телігою заснували у Варшаві Український театр та Школу, а при ній - відділ нелегального українського Пласту, а щоб зберегти українських дітей від асиміляції в іншу культуру, щоліта вивозила їх до галицьких сіл, щоби вони перебували в українському середовищі і чули українську мову. Подружжя Денисенків-Зубченків у Польщі тісно спілкувалося та активно співпрацювало з видатними українськими діячами, як от Олена Теліга, Юрій Липа, Улас Самчук, Роман Завадович, Євген Маланюк, як також - із президентом УНР у вигнанні Андрієм Лівицьким. Ба більше, на даний час можна навіть стверджувати, що приватне помешкання подружжя Ніни та Дмитра Денисенків-Зубченків у Варшаві стало пристанищем українського підпільного руху, місцем таємних зустрічей і нарад, зокрема, й для перебування кур'єрів на закордонні з окупованих більшовиками Рідних земель. Дуже часто польська політична поліція робила обшуки, шукаючи в їхній квартирі за нелегальною зброєю та підпільною й забороненою поляками українською націоналістичною літературою.

	20 років по тому. Знову Українські Вільні Козаки з Австралії. Зліва направо – Юрій Денисенко-Зубченко, о. Ждан Коломиєць, св. пам. Володимир Карен

На еміграції в Австралії від кінця 1940-х років батьки ювіляра Юрія та його старшого сина Леоніда Денисенків-Зубченків пані Ніна та майор Дмитро були дуже діяльними, надзвичайно активними та жертовними. Серед їхніх загальних сімейних та особистих здобутків на ниві українського життя в Австралії є такі, як творення та розбудова українських громад, участь у заснуванні часописів, вчителювання у суботніх школах, організація балетної та хореографічних шкіл, проведення мистецьких фестивалів, концертів, оркестрів, ансамблів, комбатанських заходів... Але це, мабуть, тема окремої розмови. Насамкінець зазначу, що пані Ніна та майор Дмитро Денисенки-Зубченки жили у далекому Сіднеї. Пані Ніна пережила свого чоловіка на вісім сумних років й упокоїлась 30 червня 1978 року. А їхні ж сини Юрій та Леонід, а також внуки, відповідно, - син Юрія та Уляни, Марко, як також доньки Леоніда та Люби - Галина і Анна з внучкою Катею - продовжують жити й творити для української справи в далекій Австралії.

Запорожець й полтавчанка – Юрій та Уляна (з дому – Олійник) Денисенки-Зубченки, листопад 2017-го року

Однак, окрема й детальна розмова йтиме про нашого знаменитого ювілянта Юрія Дмитровича Денисенка-Зубченка, який цьогоріч, 10 липня 2018 року, святкує своє славне 90-річчя. Народився ж він, як я вже писав вище, 1928 року, у Варшаві, прибув до Австралії (Батгурсту) разом з родиною майже сім десятків років тому, у 1949 році. Тут його вірною дружиною стала пані Уляна, моя землячка, народжена на історичній Полтавщині. Вона походила з свідомої української родини розкуркуленого більшовиками хлібороба й книголюба Павла Олійника, котрий народився 17 березня 1903 року та був вимушений втекти з родиною від переслідувань совєцьких активістів на Донбас, та вишивальниці й взірцевої господині Парасковії Олійник (з дому - Вербицька), що народилася 15 серпня 1906 року також у селі Комиші (тепер - Сумська область), де я нещодавно й побував, їдучи з Харкова. У родині Олійників були, крім Уляни (в заміжжі - Денисенко-Зубченко), ще діти - Раїса, Андрій та Василь.

Юрій Дмитрович Денисенко-Зубченко за професією - інженер-архітектор, відбувся як професіонал і став справді знаменитим українським громадським діячем. Здобув освіту пан Юрій в українській «Рідній школі» імені Лесі Українки у Варшаві (вчителі - Олена Теліга і Євген Маланюк), продовжив навчання в Українській торговельній школі у Варшаві та Православній Духовній семінарії імені Кирила і Методія, також у Варшаві, згодом студіював в Українській гімназії в Діллінгені (Західна Німеччина). Диплом же інженера шляхів та комунікації Юрій Денисенко-Зубченко здобув уже в Лондоні, студіював архітектуру та мистецтво у професора Горняткевича, Андрусіва, а мистецтво акварелі - у професора Німмо, будівництво ж та конструкцію вивчав уже в австралійському Сіднеї.

	Приміщення Сіднейського оперного театру – символ цього міста, одне з новітніх чудес світу

Пан Юрій викінчив пізніше мастер деґрі з історії архітектури та будівництва у коледжі заавансованої освіти в Сіднеї та Державний департамент конструкції (відділ армії). Юрій Дмитрович став засновником своєї мистецької школи і студії та її викладачем, він зарекомендував себе також як мистецький критик і організатор виставок образотворчого відділу Австралійської спілки митців. Пан Юрій був одним з організаторів Об'їзної виставки Австралійського Коммонвелту по Австралії в 1951 році, де здобув Почесну грамоту австралійського уряду.

Міжнародний пам’ятник на честь святкування багатонаціонального співтовариства у Ферфільді, округ у Західному Сіднеї. Дизайн Леоніда та Юрія Денисенків

Ю. Денисенко-Зубченко є автором багатьох статей і доповідей на теми прикладного народного мистецтва та архітектури, він також є власником та головним директором архітектурної і будівельної компанії в Сіднеї на Центральному побережжі, став розробником проектів та архітектором багатьох українських об'єктів в Австралії та за океаном.

Однак, найбільше вражає мене громадська діяльність та заслуги перед Україною Юрія Дмитровича. По при прибуттю до Австралії у 1949 році пан Ю. Денисенко-Зубченко одразу став членом Української громади та УАП Церкви в Австралії. Згодом він заснував й був першим головою Української громади в Батгурсті, співзасновником Української церкви та Союзу Українок, першого українського павільйону в Сіднейському Музеї мистецтв та науки, виконував різні функції та референтури в громадах Великого Сіднею та в Управі Об'єднаної Української громади Нового Південного Велсу (НПВ), викладав основи української культури в «Рідній школі», понад 8 років був головою найвпливовішої української інституції на «зеленому континенті» Союзу Українських Організацій Австралії (СУОА), як також працював головою Українського дослідно-інформативного осередку при СУОА, став очільником української делегації на 3-му і 4-му Конгресі Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) в Америці й Канаді. Перебував 7 років на посаді заступника голови СКВУ, був членом його президії, як також - членом Комітету 50-річчя штучного Голодомору в Україні, членом комісії з питань преси та інформації, учасником різних підкомітетів та комісій спеціальних завдань.

Пан Юрій був та є членом таких організацій та товариств, як Товариство Українських студентів в Австралії, Товариство Українських інженерів в Австралії, Представництво Української Народної Республіки в Австралії, тепер як референт Ресорту зовнішніх справ. Він є генерал-хорунжим, був у різний час отаманом Паланки, отаманом Коша, членом Головної Булави Українського Вільного Козацтва (УВК) в Австралії. А ще в активі його кипучої й плідної діяльності - Український народний балет «Дніпро», Наукове товариство імені Тараса Шевченка (від 1950 року), головування в математично-природничій секції НТШ.

	Родина Денисенків-Зубченків святкує ювілей дружини й матері Уляни (з дому – Олійник), світлина 2017 року

Юрій Дмитрович також був інструктором народного танцю Школи Василя Авраменка, заступником голови Організації країн Центральної, Східної Європи, членом комітету з відзначення 50-річчя УАПЦ, 150-річчя народження Тараса Шевченка, відзначення 1000-ліття Хрещення України-Руси, членом Ротарі Інтернешнл (інтернаціональний директор). Він був також українським представником до комітетів етнічних груп, Опери-Траст та Добросусідської Організації, членом багатьох австралійських професійних та громадських організацій, членом Пласту від 1937 року (його першою виховницею була Олена Теліга).

Пан Юрій пройшов довгий шлях від Юнака Пласту до 1947 року - до Сеньйора довір'я Пласту, був членом 10-го куреня «Чорноморці» та комендантом чотирьох таборів; відзначений Сірим Левом - відзнакою за пластову працю, був членом Крайової Булави УПС (1977-79).

Денисенко-Зубченко Леонід, син майора Дмитра, брат Юрія – відомий митець

У переддень свого 90-річчя Юрій Дмитрович Денисенко-Зубченко може тільки пишатися своїми проектами, здобутками, нагородами та відзнаками. Серед здобутків - Пам'ятник емігрантам, Ферфілд (Сідней); пам'ятник Тарасові Шевченку у Буенос-Айресі (Аргентина); відзнаки та нагороди: Почесна грамота Школи українського танцю Василя Авраменка; Почесна грамота та Хрест Українського Вільного Козацтва; Почесна грамота та Золотий Хрест-медаль ім. Т. Шевченка (СВУ), 12 нагород - почесних грамот громад, церков та інших організацій, як зокрема, за професійні досягнення та проекти з архітектури в Австралії та поза океаном. Пан Юрій - почесний член української екологічної асоціації «Зелений світ». Серед його багатогранної видавничої діяльності та доповідей - серії доповідей на різні теми про Україну та професійну тематику для різних українських та іноземних слухачів, як також - архівна праця з історії та життя українців в Австралії, а це - понад 4000 світлин, 8000 метрів 16 мм фільмової стрічки (!) та звукові записи, майже дві сотні (!) статей та рецензій в українській та австралійській пресі.

	Автор допису д-р Олександр Панченко (справа), праворуч від нього – бізнесмен Іван Контек (колишній вояк УПА), далі – проф. Марко Павлишин, Мельбурн

Але чи не найбільше досягнення нашого ювіляра - українського вільного козака-отамана, направду знаменитого архітектора й митця, запорожця з походження й за духом, видатного сина уславлених батьків мисткині пані Ніни та майора Армії УНР Дмитра - Юрія Дмитровича Денисенка-Зубченка - це його родина. Його вірна супутниця життя, співтоваришка долі, полтавка з походження пані Уляна (з дому - Олійник), котра 20 листопада минулого року вже від святкувала свій ювілей, також належала до Пласту, вже на теренах Австралії отримала диплом в Технічному коледжі, працювала заробітково в фірмі, показала себе як знавець шлюбних суконь, також брала активну участь в українському й австралійському житті: є членикнею української громади, Союзу Українок та Українського Вільного Козацтва; а ще - співала в хорах, зокрема, й церковному, брала участь у жіночому ансамблі «Суцвіття» та Українському народному балеті «Дніпро», де не лише танцювала, але й була відповідальною за народні та балетні строї для різних мистецьких ансамблів і товариств, та, зрештою, й чи не найголовніше - завжди і повсякчас була незмінною й надійною підпорою у кипучій громадській праці свого чоловіка пана Юрія, цьогорічного ювіляра. Їхній же син, первісток і одинак Марко, побачив світ у Сіднеї 22 червня 1975 року, також був членом Пласту та організації Кадетів Австралійської армії, навчався в українській школи імені княгині Ольги, викінчив гімназію, здобув високу професійну освіту та дипломи маркетолога й будівельника, натепер є співзасновником та директором будівельної компанії, до того ж, відомий автогонщик та мандрівник...

...«Аго-о-в, многі-і-ї літа-а-а, шановний мій земляче, пане-товаришу-отамане Юрію Денисенку-Зубченку»! Вже гучно ллється з розлогих полтавських пагорбів й долин, так голосно, що, мабуть, долинає цей гук аж до незвичних просторів - океанського узбережжя, пустель та гір далекої й, на перший погляд, якоїсь трохи непривітної Австралії, що майже під Антарктидою, що стала на довший час прибраною батьківщиною козака-запорожця. Тож, з першим прийдешнім 90-річчям вас, любий друже, козацький генерале Юрку!» - Будь впевнений, що всі свідомі українці від Сяну до Дону, від Запоріжжя до Полтави, Комишів та Лохвиці добре знають, повсякчас пам'ятають і завжди шануватимуть вас як надзвичайну й непересічну особистість, правдивого українського патріота, вірного сина своєї землі, рівнож як і вашу жертовну й натхненну працю заради блага України та її знедоленого народу.