rss
07/20/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#333

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Мова \ Флорій Бацевич. Духовна синергетика рідної мови

Багато прикладів вказують на те, що в соціолінгвістиці поняття рідної мови починає релятивізуватися, втрачати дуже чіткі межі і вважатися явищем суто індивідуально усвідомлюваним.

 

От як людина, індивід, скаже, яка його мова рідна, така мова і є. Важко сказати, що це не так. Безумовно, кожен відчуває, яка мова є його рідною, і заперечення можуть стосуватися лише крайньої форми релятивізму - що критеріїв для визначення рідної мови об'єктивних немає, мовляв. А є лише те суб'єктивне відчуття у людини, яке дозволяє формувати своє відчуття рідної мови.

У принципі, згоджуючись з тим, що виключно індивід, кожна окрема людина може визначити свою рідну мову, все ж таки хочеться навести деяку кількість лінгвістичних і нелінгвістичних аргументів на користь того, що є якісь об'єктивні критерії для визначення рідної мови. На жаль, ці критерії, я би сказав, - на різних рівнях абстракції.

Ось візьмемо онтологічний, буттєвий рівень. Це - критерій того, що не зовсім все релятивізовано, що не зовсім все від людини залежить, а залежить від величезної кількості людей. Є хоча би, скажімо, так: ми чітко можемо протиставити свою і не свою мову. Оце мова моя, а це - не моя. Цю мову розумію, а цю не розумію. Це моя, а це - іноземна, це - чужа. Навіть є такі випадки (такі психолінгвістичні експерименти проводилися), що цілі групи людей, чуючи різні мови, визначали, що ця от - ближча за звучанням «до душі», а ця - жахлива, не сприймається. Інакше кажучи, цей онтологічний рівень («своє - не своє») - також не останній у визначенні того, що можна назвати рідною мовою чи можна не назвати рідною мовою.

Етнокультурний рівень, безумовно, теж є об'єктивним. Тому що кожна неповторна етнолінгвокультура, етнокультура не просто перебуває в якомусь просторі. Вона не сама по собі існує - вона має своє матеріальне втілення, і матеріальним носієм духовної культури, насамперед, є мова.

Ще один, на мій погляд, серйозний об'єктивний критерій: відчуття рідної мови і формулювання «рідної мови» є те, що твоя культура, з якою ти себе ідентифікуєш, послуговується ось таким типом символічних засобів, якою є саме ось ця мова, з неповторною мовною картиною світу, про що я пізніше скажу.

Наступний рівень спроби об'єктивізації цього поняття можна було би назвати «колективним рівнем», «рівнем колективного відчуття». Тобто, наявність ситуацій вибору мови (яку мову ми колективно обираємо для комунікації). Психолінгвістичні та соціолінгвістичні експерименти показують, що найчастіше вибирають ту мову, яку людина вважає рідною або яка ближча за тими мовними картинами світу, які вимальовуються в її рідній мові. Тут нічого не зробиш, тут орієнтація на те, що ближче, що зрозуміліше і так далі.

Ну, і, нарешті, індивідуальний рівень. Може виявлятися на підрівнях - свідомому та підсвідомому.

Скажімо, давно помічено, що люди, котрі вважають своєю рідною мовою таку-то, в якісь моменти (я би сказав, зовсім неконтрольовані, якісь неусвідомлювані) переходять на свою справді рідну мову. Наприклад, людині потрібно порахувати щось, і людина починає рахувати так, як це є звичним у певній етнолінгвокультурі. Це я помітив, тому що був один момент: мені довелось спілкуватися на кафедрі російської мови для іноземних громадян з великою кількістю арабів. І ось один із них дуже давно (близько 3-4 років) проживав на теренах України, але вважав своєю рідною мовою російську. Ну, російська то й російська. Він володів нею краще за всіх, то ми перевели його на інший рівень, але в якийсь момент я помітив, як він рахує. Він рахує так, як рахують араби, - він писав цифри справа наліво, а коли йому доводилося рахувати щось на пальцях, він пальці не згинав (так, як ми робимо), а розгинав. Тобто, ставиться під сумнів його твердження про те, що його рідною мовою була російська. Але я як спостерігач можу це виявити, він вважав, що це не так.

Ось ці декілька прикладів скромно, але вказують на те, що є якісь більш-менш об'єктивні критерії, окрім суб'єктивних, виявлення або формулювання: мова рідна або нерідна.

Тепер декілька таких загальних лінгвістичних тверджень, для того, щоби перейти до рідної мови і спробувати конкретизувати.

Кожна мова, високорозвинена мова (я маю на увазі, функціонально розвинена мова; кожна мова є розвиненою і достатньою для етносу, але я маю на увазі кожна функціонально розвинена мова, тобто, така мова, яка має літературні форми та нелітературні форми існування) виконує цілу низку функцій у суспільстві. Серед великої кількості тих функцій я зараз окреслю, на мій погляд, найважливіші.

Якщо немає серед вас лінгвістів, я би провів невеличкий психолінгвістичний експеримент і запитав би, яку функцію мови ви вважаєте найголовнішою. Я думаю, що почув би: «комунікативну». Колись вважалося, що це так. Але для того, щоби відбулася комунікація, потрібні відповідні засоби цієї комунікації - або ж то жестові, або звукові, або певне дуже складне поєднання звукових, жестових, паралінгвальних, нелінгвальних і так далі засобів. Інакше кажучи, найважливішою функцією вважається функція символічна. Комунікація не може здійснюватися, якщо немає певних символічних засобів, символізації світу, а потім за допомогою цих засобів символізації світу, грубо кажучи (якщо переходити на рівень, який нас цікавить), повинна бути мова. Мова є глибоко символічною системою.

Тут я трішки вбік піду, можливо, це буде цікаво. У нашій свідомості закорінена така думка (під впливом шкільної освіти, потім гуманітарної університетської освіти), що мова є знаковою системою. Тобто, що слова, речення, морфеми і так далі (крім фонем, безумовно, вони не є знаками) є типовими знаками. Тобто, якщо за Чарльзом Морісом брати, що кожен знак - це якась матеріальна А, яка, за домовленістю Б, позначає щось С (причому, між А і С немає нічого матеріально спільного), то це - типовий знак. Так ось, зараз ставиться під сумнів (скажімо так) тотальна знакова природа мови.

Насправді в мові є елементи, які виконують таку виключно знакову функцію. Це - терміни. А ось слова, висловлення, ідіоми, фразеологізми і так далі природної мови мають природу символічну. Тобто, вони мають отой зв'язок між А і С - глибинний, психолого-культурний, можливо, навіть генний. Фактично мовного гену не знайшли, хоча на 8-й сторінці підручника «Вступ до мовознавства» мого доброго друга (всі філологи вчать «Вступ до мовознавства» за його підручником. Це - Михайло Петрович Кочерган) Кочергана написано, що існує «ген мови». А я - рецензент у цьому підручнику, і запитав у Михайла Петровича: «Ну, покажи, де про це прочитати?». А він каже: «Ну, я так думаю». Але от, що цікаве: студенти з підручника вибирають найгірше. На першому ж практичному занятті обов'язково про цей ген мови скажуть. Тоді я вже кажу: «На 8-й сторінці викресліть, будь ласка, таку фразу, або ж починайте її доводити, бо воно поки що без доведення».

Так ось, найголовнішою, провідною функцією мови вважається функція символічна. Всі інші є так звані «епіфункції», тобто, вторинні. І найголовніша серед них - це, безумовно, комунікативна.

Комунікативна не може існувати без когнітивної, тобто, без «мислетвірної», тобто, без тієї функції, яку наш найвидатніший український лінгвіст усіх часів Олександр Опанасович Потебня назвав «мовленнєво-мисленнєвою єдністю».

Так ось ця функція когнітивна якраз мовленнєво-мисленнєву єдність і витворює. Тому когнітивна функція не може існувати без функції найменування, тобто, номінативної. Її називають ще референтною - тобто, без функції називання чогось. Перш ніж про щось сказати, потрібно це «щось» назвати.

Взагалі, в сучасній лінгвофілософії утвердилася дуже глибока думка: «Що не назване, те не існує». Що не має назви в мові, того просто немає.

Дуже цікавий приклад, який я завжди розповідаю студентам, якщо зачіпається ця проблема. Десь на початку 1950-х років у хащах Амазонії було знайдено плем'я, до якого було дуже складно дістатись. Тобто, фактично, з моменту приходу людей у Південну Америку (а це 35-40 тисяч років тому), це плем'я жило відокремлено, воно не спілкувалось з іншими. І от у цьому племені була мова, своя, високорозвинена. І в якийсь момент, коли вже зав'язався контакт між тими дослідниками та аборигенами, то американські дослідники запитали, чи їм не заважає шум літака, який пролітає над їхніми головами. Відповідь була така, що вразила всіх. Аборигени запитали: «Який шум?»

- Ну, ось-ось зараз зі Сан-Пауло стартує літак!

- А ми його не бачили!

Подумайте, чому вони його не бачили. Завжди студентам ставлю це питання, і вони не можуть відповісти на це питання. Тоді я ставлю таке питання: «От ви йшли сьогодні в університет, був дощ? Скільки крапель впало вам на праву щоку? А скільки камінців було під ногами? А скільки тріщин було в асфальті?». Ніхто цього не помічав. Так от, вони просто не виокремлювали те явище, яке ми називаємо літаком, шум, політ літака над територією племені з того, що відбувається в небі. Це було щось одне. А якщо вони його не виокремили і немає імені, то воно не існує, його просто немає.

Це, на мою думку, досить яскравий приклад того, що називається «важко охопити свідомістю» - нема того, що не назване, його просто немає, ми його не бачимо, в такому широкому метафізичному значенні слова, якщо воно не назване, якщо не існує ім'я. Може існувати поняття, а от тоді вже прив'язується якось до цього й ім'я. Така ось номінативна функція.

Безумовно, однією з найважливіших функцій мови є естетична функція, емотивна, експресивна, магічна (її в свій час виокремив Роман Осипович Якобсон), фактична (тобто, функція підтримання контакту між людьми), метамовна. Й однією з найважливіших функцій є етноформувальна, якщо її так можна назвати, «етнопідтримувальна». Це - функція підтримування єдності етносу - в такому широкому сенсі цього слова. Принаймні, роду, племені, народності, нації.

Цей перелік функцій - не повний, але їх має кожна мова.

І ось тепер я ставлю питання про те, що рідна мова у сферу ось цих функцій, яку виконує мова, вносить деяку кількість нюансів. Ці нюанси погоджуються тільки тим, що ми називаємо «рідна мова».

До слова, символічна функція мови (основна її функція) - це виформування неповторних так званих «мовних картин світу». Ми живемо в певних мовних картинах світу. Як писав найвидатніший лінгвіст усіх часів і народів Вільгельм фон Гумбольдт, мислення, бачення світу рухаються за тими коліями, які проклала мова. Він писав про те, що ми чуємо, бачимо, відчуваємо (і це - не метафора) так, як дозволяють нам засоби своєї рідної мови. Він це написав обережно, неогумбольдтіанці, котрі йшли за ним, наприклад, Едвард Сепір, Бенджамін Ворф, Йоган Лео Вайсгербер, довели цю його обережну тезу до крапки. Вони сказали, що ми чуємо, бачимо, розуміємо, усвідомлюємо світ виключно так, як дозволяють нам засоби нашої рідної мови. Якщо ми вивчимо іншу мову, ми переходимо у світ іншої мови, ми починаємо сприймати світ за допомогою інших мовних картин світу, але все рівно ми не можемо вийти за межі мови. І ось дослівно це звучить так: «Ми не можемо виставити голову за межі мови, подивитися насправді, як організований світ і як організована ця мова. Трішки пізнавши мову, ми трішки пізнаємо людину, трішки пізнавши людину, ми трішки пізнаємо мову. Це - речі нерозривні».

Так ось, неповторні мовні картини світу. В мене немає можливості розповідати довго про це, я лише один приклад наведу, досить незвичний для індоєвропейського лінгвосвітогляду. Є одне з африканських племен, де категорія часу зовсім не так організована, як категорія часу в індоєвропейській мовній картині світу. У нас час сприймається як? Як шлях подорожнього, так як той, хто йде по шляху. Позаду те, що ми пройшли, зараз - те, що ми проходимо, попереду - те, що ми маємо пройти, наше світле майбутнє, воно завжди у нас попереду. Звична картина світу, здавалося би, бути іншого не може. Ні, в одному з африканських племен все з точністю навпаки - минуле попереду. Ну, як таке може бути, здавалося би? Дуже просто! Ми вчорашній день згадати можемо? Можемо і позавчорашній, і багато років тому, ми можемо його бачити! Те, що було, ми бачимо, воно ніби перед нами, а ми ж нічого не можемо бачити про майбутнє, майбутнє для нас сховане, майбутнє для нас - це наша потилиця, без дзеркала її ми ніяк не побачимо. Ось такий нюанс в організації мовної картини світу, а він впливає на те, що уже зовсім по-іншому представлений світ.

 

(Далі буде)

 

Джерело: «Збруч»

 

Паризький книжковий салон: операція «впізнаваність» і план на майбутнє

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com