Форум Української Греко-Католицької Церкви подав інформацію про зустріч 3 липня цього року у Ватикані на прохання Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава з Папою Франциском.

Зважаючи на теми обговорення та навіть беручи до уваги часовість, мабуть, є мало сумнівів, що зустріч була продуманою і спланованою після нещодавньої зустрічі у Ватикані між Папою та представниками Московської Патріархії, де Святіший Отець висловився недвозначно на користь ексклюзивності Московського Патріархату на території Російської Федерації та відхилив також недвозначно «уніатство». Обидві сторони, мабуть, погодилися, що процеси єднання українців православних із Вселенським Патріархом - це внутрішня справа цих церков. Цей аспект розмови хіба не викликав довшої дискусії чи діалогу.

При вступі до моїх міркувань щодо останньої зустрічі Патріарха УГКЦ з Папою і порушених тем щодо «уніатства» та польсько-українського примирення, треба впровадити у міркування дозу Християнської любови, вирозуміння та надію у щирість, тобто, треба спершу старатися зрозуміти, якою важкою була ця місія та ініціатива щодо зустрічі з Папою Патріарха Святослава та треба, мабуть, вчитися читати між релігійними рядками. Багато важливого підтексту може бути прихованим при провізоричному читанні цієї новини, бо, здається, багато залишилось не сказаним до кінця.

	Фото з Офіційного cайту Української Греко- Католицької Церкви

Основним прицілом зустрічі Патріарха було розповісти Папі про мученицький шлях свідчення УГКЦ, яке було «свідченням єдності Христової Церкви першого тисячоліття з часів Хрещення святого Володимира й особливим свідченням мучеників та сповідників за церковну єдність у ХХ сторіччі». Покликання на Хрещення святого Володимира було недвозначним підкресленням, що Київське Хрещення було хрещенням сучасної України та початком існування УГКЦ, рівночасним запереченням цієї історії для церкви,  яку Папа почув нещодавно. В дусі папського попереднього осуду «уніатства» Патріарх подав влучний приклад найбільшого акту «уніатства» у ХХ сторіччі - Львівський псевдособор 1946 року. Дипломатичне та вміле обернення та оцінка слова «уніатство». До речі, додав Патріарх, що східні католицькі церкви не є «якимось методом», але живими членами Христової Церкви. Святіший Отець мусів зрозуміти, що його попередні вислови були суперечливими у найкращому випадку.

Все ж таки, зустріч двох зверхників мала свої дисонанси, хоча вони, напевно, були несподіванками і не викликали публічного протистояння. Папа продемонстрував певне знання щодо мучеництва УГКЦ, за що він подякував Патріархові і звернув особливу увагу на відзначення цього року двох дат, спільних для братніх християнських народів, - 100-річчя відновлення української державності і 75-х роковин Волинської трагедії - та висунув, як для нього, зовсім нову тему - тему польсько-українського примирення. До речі, це корисний задум не тільки у християнській площині, але також і політично стратегічній. Якби ще Святіший Отець міг вплинути на поляків-католиків включно з духовенством та ієрархами! Правда, Папа не доглянув у своєму історичному аналізі, що втрата цієї української державності з 1918 року була також справою збройної окупації української території наших братніх християнських сусідів - поляків - котрі стали рівночасно союзниками й окупантами.

Святішому Отцеві, котрий, мабуть, несподівано став студентом історії українсько-польських відносин, можна запропонувати проаналізувати певні історичні події і зосередитися на знаменних віхах історії цих двох засадничо християнських народів, що довгі роки ворогували: три окупації поляками української території, пацифікація українського населення окупованої Галичини поляками у 1930-х роках, польські знущання і вбивства українського населенням Холмщини, Волині та Галичини у 1940-х роках включно з брутальними вбивствами навіть українських греко-католицьких священиків польською Армією Крайовою, безславну і геноцидну акцію «Вісла», що також включала інтернування і вбивства українських священиків та навіть сучасну політику щодо українського населення Польщі, яку проводить партія «Право і Справедливість», що сьогодні керує Польщею, знищення поляками українських пам'ятників, цвинтарів, тощо, схвалене владою. При цьому не треба забувати і боголюбивих кармелітів босих у Перемишлі, котрі лукаво тримають українську катедру у своїх тенетах до сьогоднішнього дня, хоча апостольська столиця давно передала цей храм у розпорядження УГКЦ.

При цій нагоді Святіший Отець в дусі польсько-українського примирення також міг би завершити беатифікаційний процес, пов'язаний з церковною постаттю, що уособлює єднання і протистояння цих двох християнських народів, - слугою Божим Митрополитом Андреєм Шептицьким. Мені чомусь здається, що польська Римо-Католицька Церква стоїть на перешкоді цьому процесу. Митрополит вибрав шлях своїх предків замість вигідного для нього курсу. Таким вчинком він вибрав шлях мученицький, що вплинуло на подальшу долю майже всіх членів його родини.

Я хочу вірити так, як і Патріарх Святослав, у щирість вболівання і зацікавлення Святішого Отця українсько-польськими відносинами та в його готовність простудіювати мученицький шлях нашої Церкви, що йому запропонував наш Патріарх. На жаль, великих страждань на цьому мученицькому шляху ще від ХVІ сторіччя заподіяв нашій Церкві братній у Христі польський народ. Ми дякуємо Святішому Отцеві, що він цим шляхом поцікавився. Мабуть, він зможе вплинути на те, щоби примирення відбувалося щиро і толерантно з обох боків.