rss
07/20/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#333

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Галина Пагутяк: «Україна повинна дбати тільки про свій національний інтерес. Ми повинні проводити дуже шалену агресивну пропаганду на всіх фронтах»

Волею випадку наша з Галиною Пагутяк розмова відбулася у день, дуже особливий і пам'ятний для неї. А заодно - і для багатьох мешканців України та її діаспори. 77 років тому, 23-24 червня 1941 року, працівники НКВС, виконуючи злочинний наказ наркома державної безпеки Всеволода Меркулова, пригнали пішим ходом з Перемишльської в'язниці в урочище Саліна ув'язнених і розстріляли їх усіх. Їх, а також інших, іноді випадкових людей, скидали у соляну шахту. Часто - живцем.

Title  
 Фото Оксани Прохорець 

Про трагедію Саліни, про невивчені уроки Майдану, про місце України серед країн ЄС та її осібний шлях, а також про те, чому письменниця категорично проти, аби її друкували російські видавництва - у розмові з лауреатом Шевченківської премії Галиною Пагутяк.

- Так уже історично склалося, що початок нападу німецьких військ на Радянський Союз майже співпав з однією з найбільших трагедій, про яку, на жаль, мало хто знає - в урочищі Саліна (на Старосамбірщині, що у Львівській області) за наказом НКВС було по-звірячому вбито близько 3600 осіб, зокрема, дітей та немовлят. Знаю, що для вас ця трагедія - дуже близька. Ви про неї неодноразово писали, для прикладу, у романі «Слуга з Добромиля».

- Є поетеса Марія Прокопець, котра досліджує цю трагедію і живе у Добромилі. Вона почала цим займатися давно, але її дослідження не виходили за межі району. Навіть видала збірку про Саліну. Вона володіє дуже добрим фактажем.

Проблема у тому, що такі трагедії сприймалися як щось локальне. До прикладу, місто Соколів, у Стрийському районі, яке проіснувало 500 років і було знищене за 5 років. Ніхто про нього і досі не знає. На рівні районної газети були якісь публікації і спогади. А, здавалося б, це - тема, яку треба досліджувати. Дуже боюся, що не зможу, але, принаймні, мені вдасться відновити хоча б списки тих, хто мешкав у цьому місті перед Другою світовою.

Соколів - місто, в якому жили лише євреї і поляки. Вони обслуговували маєток Дідушицьких. Німці спочатку знищили євреїв, потім прийшов НКВС. Він, до речі, «почистив» місто ще до початку гітлерівської окупації.

Місто було знищене. Стерте з лиця землі. Від нього залишилася лише Мадонна, що стояла на Ринковій площі. Їй відбили руку і викинули на католицький цвинтар. Вона лежала у бур'янах. Якийсь чоловік підібрав цю руку і забрав до себе. Потім, як кажуть, йому дуже щастило впродовж багатьох років. Куди потім поділася ця рука - невідомо. Але зараз при дорозі стоїть фігура цієї Мадонни. Щоправда, розфарбована у дуже «дикі» кольори. Не думаю, що вона так раніше була пофарбована. Стоїть без руки.

Скільки разів я просила, аби на місці цього пустиря, з якого виглядають хіба що кавалки фундаменту, поставили знак «Тут було місто Соколів». У відповідь - жодної реакції. Місцева «патріотична» влада любить усілякі патріотичні забави, теревені, мітинги... Але ж тут треба просто поставити камінь з написом!

У Саліні, принаймні, поставили капличку. Там щороку збираються люди. Мене туди більше не запрошують через те, що я дуже гостро засудила публічно місцевих мешканців за неповагу до пам'яті жертв сталінського терору. За мародерство. Йдеться про ті місця, де катували людей. Уявіть собі, на цьому місці був санаторій у 50-х роках. Ось його будинки мешканці і розбирають на цеглу.

- А ці місця - зокрема, й докази злочину проти людяності. І якщо колись нарешті буде проведено щось на кшталт Нюрнберзького процесу супроти російських злочинців, як це було зроблено з німецькими фашистами, то дуже важливо мати докази. Скажімо, у Німеччині було створено 3-d модель концтабору в Аушвіці, аби доказати винуватість або невинуватість злочинців. А на місці самого концтабору створено музей, який щороку відвідують мільйони туристів.

- Натомість, наша місцева влада продала ці будівлі комусь з Донецька. Новий власник чи то відмовився від наміру провадити там бізнес, чи перепродав будівлі... Але місцева влада і далі мріє звести там санаторій, аргументуючи це появою робочих місць.

Коли я про це написала, звичайно, стала для неї ворогом. Це - все одно, що на Цитаделі у Львові зводити житлові будинки.

- Що останнім часом просуває львівська влада.

- Уже не просуває. Представники влади побачили, що люди проти цієї ідеї. А Саліну хто буде захищати? Навіть знаходяться такі розумники, котрі кажуть, що це - неправда, ніби там було замордовано понад 3 тисячі людей. Кажуть, ніби ця цифра - дуже перебільшена. Хоча очевидці підрахували кількість людей. Були ж люди, котрі спостерігали з вікон своїх домівок за колоною приречених. До речі, серед загиблих були і добромильчани - мешканці, що хотіли допомогти цій колоні людей, котрих вели на смерть. Енкаведисти забирали зі собою всіх, коли йшли дорогою. Загинуло тридцятеро дітей зі сиротинця. Усе, що могла б зробити місцева влада, - відновити прізвища тих людей, а не піаритися.

  Title
  Під час презентації книги «Сентиментальні
мандрівки Галичиною». Біля Галини Пагутяк –
літературознавець Василь Габор,
упорядник серії «Приватна колекція»
видавництва «Піраміда»

Створити реєстр загиблих можна, бо є документи з Перемишльської в'язниці тих, кого забирали у Саліну. Хоча відновити всі імена, певна річ, не вдасться. Але є люди, котрі пам'ятали цю трагедію. Там було вбито кілька римо-католицьких священиків. Євреїв, котрі діставали зі соляних криниць мертві тіла, також розстріляли. Усіх добромильських євреїв знищили. Розстрільну команду, що там була, всю вбили. Врятувався хіба один, котрого кудись послали.

Я почала трагедію Саліни витягувати на всеукраїнський рівень. І навіть на міжнародний. Колись, до війни, був такий сайт «Проза.ру» для письменників з усього світу. Я там писала українською мовою. Там було багато українців. Думаю, всі вони вже звідти пішли. Я використовувала цей сайт, аби давати там проукраїнські речі. Причому, що мене ніхто так і не забанив. Коли я опублікувала статтю про Саліну, почалося дике виття: «А ви докажіть! Де документи?» А для того, аби були документи, треба щось зробити. Провести ексгумацію загиблих. Скільки людей не знають, де зникли безвісти їхні рідні.

Якось, коли я була на місці трагедії у Саліні, там саме косили косарі. Вони оповідали, що нема такого дня, аби туди хтось не приїжджав. Ще раніше був сторож, який стояв при вході і дивився, аби ніхто не мародерив. А зараз - вкрали залізні сходи будинку 18 сторіччя (контори). І зруйнували сам будинок.

- Мабуть, як зазвичай, самі місцеві?

- Сходи, думаю, вкрали на замовлення когось із багатих людей, тому що вони були раритетні. Мабуть, хтось вкрав для своєї вілли. А цеглу, звичайно, місцеві вкрали. Так само у Бориславі на цеглу розібрали фарфоровий завод, на якому я працювала, алмазний завод (його збудували ще у 20-х роках, там колись була електровня). І метал весь поцупили.

Але коли йдеться про такі місця, як Саліна... До речі, костелу в Саліні вже нема, його знесла комуністична влада. Але це - дійсно реальний факт, що там розп'яли людину («Після того, коли «совіти» відійшли, люди з острахом почали виходити з хат. Бачимо: біжить народ на Саліну. Ми - за ним. Що я там побачила, ліпше би не бачила. В саду, біля молодої черешні, лежала купа одягу. Різного. Все - в крові... Хтось пішов дивитися до костелу, і звідти почувся нелюдський крик. Люди туди кинулися, і я - за ними. А там, на стіні - розіп'ята людина», - пригадує пані Євгенія з Добромиля», - зі статті «Трагедія Саліни. НКВД зробило львівську шахту братською могилою» (http://www.istpravda.com.ua/artic­les/2011/06/26/43980/ - ред.). Це був як ритуал.

Title  

Станіслав Лем писав, що так відбувалося не випадково. Аби витримати масові вбивства людей, ті, що їх знищували, повинні були мати якесь виправдання. Вони вважали, що вони - боги. У Лема є нарис на цю тему - «Провокація». Там він описує всі ці ритуали. Станіслав Лем дитиною був свідком, як це все відбувалося у Львові. У його книзі добре описана психологія терору.

Вона також зображена у книжках Бруно Бетельгейма. Це - психолог, котрий виїхав в Америку, а перед тим пережив два концентраційні табори. І вижив. Він написав книгу психологічних спостережень «Освічене серце».

Це - моя настільна книжка. На жаль, вона так і не вийшла окремою книгою українською. Окремі уривки у 80-х роках друкувалися у журналі «Всесвіт». А потім я знайшла її в Інтернеті російською. Вважаю, що ця книга мала би також бути настільною книгою для, принаймні, публіцистів. Там детально описана психологія вбивць, катів, сакралізація вбивства. Може, Лем дещо запозичив у нього, але у Лема - свої цікаві моменти. У його книзі йдеться не тільки про євреїв.

Ті люди, приречені на смерть, йшли з Перемишля у Добромиль і питалися: «Куди ви нас ведете?» Біля них було лише кілька охоронців. А людей - три тисячі. І ось людям сказали: «На роботу». І вони повірили. Вони спокійно могли б розбігтися. Багато би загинуло. Але більшість би врятувалася. Але того не сталося.

А в Городку була така ж історія. Вели дуже велику колону людей. Вони запитали: «Куди нас ведуть?» Їм відповіли: «Вбивати». І люди розбіглися. Тоді дуже багато людей врятувалися. Коли людям дають найменшу надію, вони стають жертвами.

- Не можна забувати про трагедію Саліни. І про інші трагедії, які сталися на нашій землі. Адже історія часто повторюється. І цілком імовірно, що подібне може статися знову. Згадайте, що російські війська чинили на окупованих територіях. Згадаймо, якою страшною смертю загинули Володимир Рибак з Горлівки та Юрій Поправка (загиблих палили вогнем, різали ножами, а потім втопили - ред.)...

- Я про це постійно кажу людям. Але вони не розуміють... Коли відбувається окупація, з'являються зрадники-колаборанти, інертне населення і люди, які готові боротися. Впевнена, у Львові також існує російська агентура, готуються розстрільні списки. І тільки-но почнеться окупація, певних людей одразу ж уб'ють, інших посадять. Ще одних налякають.

Нам не потрібно далеко йти. Така зачистка вже відбувалася у Донецьку, в Слов'янську. А коли я була у Краматорську, то не могла не відчути, що там колаборантами, зрадниками і російською агентурою аж кишить.

Я розмовляла з людьми. Мені розповідали - у бібліотеці, у школі - що тут кожен із них уже внесений у списки. І вони навіть знають, хто в якому списку - кого розстріляють, кого закатують, а кого вб'ють. Усі вони про це знають, причому, найбільше - у системі освіти, серед бюджетників, бо їх найлегше контролювати.

Пам'ятаю, коли ми з письменницею з Івано-Франківська виступали перед дітьми. Нас запросили до школи, де директор і кілька вчителів - справжні українці-патріоти. Ми з дітьми спілкуємося, сидить класна дама з такими вузькими очима, абсолютно російськомовна. І діти - також майже всі російською розмовляли. І вона стежить, як діти себе поводять. Звичайно, ми намагалися бути дуже обережними. Ми говорили те, що хотіли, але не провокували дітей, аби вони висловлювали свою думку. Бо невідомо, що потім з тими дітьми було б. Діти увесь час озиралися. Вони усвідомлюють усе це. Уявіть собі, що у такій атмосфері страху вони живуть уже чотири роки.

Але люди, котрі чинять спротив, котрі є патріотами - це справжня українська еліта.

- Патріотизм недалеко від лінії розмежування іноді може дорівнювати смерті. Вони фактично щодня ризикують життям. І якщо ще у Дружківці чи Костянтинівці люди відкритіше висловлюють свої переконання, то вже у Мар'їнці (місто поблизу Донецька) вони - закритіші, адже не відчувають себе повністю захищеними. Лінія фронту у будь-який момент може зрушитися.

- Треба, аби люди відчули реальний захист. Треба фізично захистити тих людей, дати їм засоби для життя. Але працювати треба і з дітьми. Дуже важливо не перегнути палицю, аби такі люди не вважали себе жертвами. Хоч вина їхня у тому, що сталося на Донбасі, все-таки, є. Не можна, звісно, тотально всіх звинувачувати. Проте, більша частина цього населення не визнає себе українцями. Треба, аби вони відчули, що за неповагу до своєї держави, зраду буде сувора відповідальність. А не казати, що всі вони - нещасні жертви.

Пригадую, наскільки я була вражена, коли прочитала у «Фейсбуці», що мріють отримати діти з прифронтових районів в подарунок від святого Миколая. Ці діти хочуть скутерів. Вони хочуть дорогих ноутбуків, дорогих фотоапаратів, дорогих французьких парфумів. Але ж хто з наших батьків може собі дозволити на Миколая подарувати такі дорогі речі? З такими дітьми треба працювати. Дарувати книжки, цукерки, іграшки - і не питати, що ти хочеш. Не треба, аби вони думали, ніби вони - у привілейованому становищі. Ці діти не мають жодних преференцій перед іншими дітьми. Це є просто діти війни, котрих треба захищати і треба любити. Так, як ми любимо своїх дітей. Але ж ми не любимо своїх дітей аж настільки, аби дарувати їм дорогі французькі парфуми. Бо є бідні батьки, котрі не можуть собі цього дозволити. Але в нас познаходилося купа людей, котрі не мають куди витрачати гроші, і вони дарували цим дітям із прифронтових містечок ці дорогі подарунки.

Мене дуже вразило отаке паразитичне споживацьке ставлення до решти України, яка їм щось зобов'язана. Це все обернеться тим, що ми повинні будемо годувати окуповані території, служити їм. Ці діти мають преференції при вступі у виші, і це - добре. Але коли вони приходять сюди, то не хочуть вчити української мови, відверто проголошують сепаратистські гасла. Серед них - багато дітей бойовиків. То де ж там СБУ? Такі діти повинні знати, що їм зробили ласку, коли дали пільги і можливість навчатися, бо вони - громадяни України. Але і вони мають себе відчувати громадянами України.

Пригадую, у нас дуже багато людей, котрі збирали книжки для прифронтових бібліотек, хоча у нас, у Галичині, сільські та шкільні бібліотеки - у жахливому стані. Це держава повинна зайнятися українізацією цих територій. Я волію краще передати книжки на фронт.

- До речі, ваш роман «Слуга з Добромиля» кілька років тому поїхав на фронт. Бійці дуже дякували.

- З цією книгою на фронті трапилася історія. Через неї ледь не загинула моя знайома. Молода дівчина, Оксана, яка закінчила Львівський медичний університет і пішла працювати у районну лікарню, а потім вирушила на війну. Коли вона до мене приїхала, я подумати не могла, що їй - лише 25 років. Виглядала, як боєць, - просто дивовижно! Безстрашна, харизматична. Ми посиділи десь години зо дві. За коротку відпустку Оксана хотіла всіх відвідати. Вона - абсолютно відчайдушна. Без страху лізла під кулі. І завжди. Так-от, вона розповідала, що так зачиталася «Слугою з Добромиля», що потрапила під обстріл.

- З такою книжкою треба жити.

- Але я тоді жахнулася. Уявила, а якби раптом трапилося щось лихе!

- Повернімося до сайта «Проза.ру». Знаю, що ви закрили свій обліковий запис.

- Вимушена була закрити, бо там уже таке почалося... Уявіть, що там під час війни робиться. Коли був Майдан, я висвітлювала всі події. Почався страшний крик. Було, зокрема, багато людей з Харкова, так званих «пишущих дам». І я подумала: «Навіщо мені ті погрози?» І просто звідти пішла. Але, головне, я побачила, яку гидоту там пишуть. Зокрема, люди, котрих я підтримувала, щось навіть перекладала українською мовою.

  Title
  Учасник формації «Піккардійська терція»
Ярослав Нудик вручив Галині Пагутяк подарунок

Був один дядечко з міста під самим кордоном з Україною у Росії, інтелігент, художник по склу. Написав кілька гарних оповідань. Я з ним заприязнилася, підтримала його оповідання. Він повірив у себе, його опублікували. І навіть уже йшлося про книжку. Він мене називав своєю хресною мамою. Звати його Микола Щербаков. Він в Україні мав і знайомих, і родичів. Але коли почалися всі ці заворушення, почав у себе писати такі речі, від яких я була шокована. Потім довідалася, що він помер. Він же навіть мій портрет малював і мріяв мені подарувати.

Ще було кілька таких письменників. Зокрема, Юля Мельникова, котру я перекладала. Вона була нормальною дівчиною з Орла, з ліберальними поглядами. Але все це кудись зникло, коли почалась війна.

- «Російська демократія закінчується там, де починається українське питання».

- Вона почала писати казна-що. З багатьма людьми, котрих я знала багато років, довелося розпрощатися. Особливо мене шокувало, коли мене почали вітати з перемогою після завершення Майдану. І навіть із Грузії знайомий письменник мене привітав. Я ж їм кажу: «Ви мене вітаєте, а де ви були, коли у нас людей розстрілювали? Де ваше співчуття?»

Сорок днів я відхворіла. Оті вбивства у прямому ефірі... Я тоді була на Стрийській, у Львові, ми блокували військову частину. Я в Київ не їздила, бо який у тому був сенс? Комусь і тут треба було щось робити. У мене є така річ «Блокпост», яка вийшла потім у книжці «Жорстокість існування». Це - щоденник, який я писала під час Майдану. Потім дала його почитати моїм побратимам з нашої барикади, а вони вже встигли все, що відбувалося, забути. Я ж щодня писала.

І мене таке зло взяло. Ви мене вітаєте, а хіба ви не знаєте, якою ціною це все нам далося? Коли людей розстрілювали у прямому ефірі, і ніхто нічого не міг зробити. Після того вони всі порвали зі мною. Бо «Як, ми тебе вітаємо, а ти...» Оця емоційна тупість...

- Як ви ставитеся до того, що частина українських письменників продовжують друкуватись у російських видавництвах? Причому, вони вважають, що таким чином доводять повноцінність української літератури та спроможність усього українського.

- Література - поза політикою, як і спорт? Я до цього ставлюся негативно. Я би в житті не дозволила, щоби мене публікували в російських видавництвах. І взагалі - щоби мене перекладали російською мовою. До війни - то була інша річ. Але зараз - уже категорично ні.

- Але ж є Марія Галіна, Борис Акунін, котрі підтримують Україну, інші культурні діячі. Марія Галіна є частим гостем в Україні, зокрема, була й на «Форумі видавців».

- Треба з ними підтримувати зв'язки як з людьми. І уважно стежити за ними. Бо хто його знає... Якщо вони так вільно можуть сюди приїжджати, то це виглядає підозріло. Я розумію, якби Галіна, до прикладу, втекла в Україну, але якщо вона ось так вільно сюди приїжджає, й її ніхто не чіпає в Росії, то це - вже дивно.

Це - елементарна політична гігієна. Краще триматись від таких людей якомога далі. Знаєте, немає хороших «русских» під час війни. І не може бути. Хороших «русских» там вбивають і кидають у в'язниці. А решта самі втікають. А ті, що є... Рано чи пізно і до них доберуться.

Я не кажу, що там усі абсолютно люди - погані. Але там - масова істерія, зазомбованість. Якщо вже мій друг юності, якого я знаю багато років, кандидат філософських наук, блискучий інтелектуал, філософ, ліберал до самої кості пише мені: «Галичину нехай собі поляки відітнуть, а решта все - наше». Уявіть собі, чоловікові - 60 років! Це - не якийсь підліток. Він ненавидів той режим усе життя. І що з ним зробили? Це говорить той, хто завжди вважав, що він - вільна людина. Що на нього ніхто не має впливу! Після цього я моментально припинила з ним спілкування.

- Можна провести пряму аналогію і з російським дисидентом Олександром Солженіциним, котрий писав «Якщо вже ми не злилися до кінця, якщо вже ми різні у чомусь (досить того, що це відчувають вони, менші), - дуже гірко! Але якщо вже це так? Якщо упущено час, і найбільше упущено... Нехай поживуть, спробують. Вони швидко відчують, що не всі проблеми вирішуються відокремленням».

- Так і є. До речі, є у мене знайомий караїм Михайло Брук з Ізраїлю; він якийсь час служив у Бродах, дуже любить Львів, хоча більшу частину життя прожив у Москві. У 90-х роках емігрував до Ізраїлю. Він належить до того виду людей, котрих називають єврейськими бандерівцями. Він так бився, коли був Майдан! Був цілком на нашому боці. Ходив на мітинги. Уся його «люба родина» його терпіти не може. Коли до нього приїжджають московські родичі, то для нього це - тяжке випробування. В Ізраїлі він ще може в себе вдома навести порядок. Але до Москви уже не їздить. Каже: «Не хочу туди їхати через те, що вони зробили з Україною».

Такі люди в мене вселяють надію. Він - абсолютно наша людина. У ньому є шляхетність. Він постійно воює у соціальних мережах, хоч йому часто погрожують. Він оплакував разом з нами Небесну Сотню, тяжко усе це пережив. Без патетики і без пафосу. Оця людина, котра співчувала, котра прожила всі ці п'ять років з Україною, зі мною та тими небагатьма українцями, котрих він знає, не зрадила. Але хтозна, що би з ним було, якби він жив у Москві.

- Минає вже п'ятий рік після загибелі Небесної Сотні. Чи досягнули ми того, чого прагнула Небесна Сотня? Чи не даремно загинули люди, як зараз можна часто почути від пересічних українців?

- Звичайно, що ми багато досягнули. Звичайно, що зростає кількість притомних людей. Хоч, ясна річ, ще немає тих 10%, які можуть змінити країну. Але якихось відсотків п'ять уже є. Насамперед, ті, що воюють на фронті. І волонтери - з тих, порядних. Знаю таких людей, у тому самому Дрогобичі - Левко Скоп, Марія Головкевич, котра очолює зараз «Музей тероризму»... Є багато таких людей, з якими я би пішла у вогонь і воду. Вони вселяють надію. Ті люди були порядними і залишаються порядними. А ті, що мають зіпсутися, зіпсуються.

Узагалі, не можна ставити таке питання: «Дала чи не дала щось смерть Небесної Сотні Україні?» Жодна смерть не минає марно. Я багато мандрую по селах. У школах, у селах біля церкви бачу дошки зі світлинами Героїв Небесної Сотні. І це - дуже добре, бо їхні обличчя постійно нагадують, за що вони загинули.

Цю тему не можна зіпсувати, бо Небесну Сотню не можна перетворити на кіч. Це - реальні люди.

Нарікають ті люди, які не дали ні копійки на Майдан. Котрі сиділи і вичікували, хто переможе. Пригадую, взимку 2014-го поверталася з блокування військової частини. У мене була така стара шуба, яка страшенно тхнула димом, бо ми сиділи довкола залізних діжок для обігріву (сміється - ред.). І за отим шлейфом, який тягнувся за мною, коли я заходила у маршрутку, мене моментально можна було вирахувати.

Я домовилася з подругою Ланою Перлулайнен (українська письменниця зі Львова - ред.): «Якщо я до 8-ї години не подаю знак, що вже вдома, бери ключ і їдь годувати моїх котів». Значить, зі мною щось трапилось. Мої діти (донька і зять - ред.) тоді були на Майдані. Їх, певно, беріг ангел-охоронець, що вони не потрапили під листопадове побиття. Але вони були за крок від того жахіття.

Нас усіх знімали на відео. Могли спіймати дорогою додому будь-де. Але Бог мене оберігав. У маршрутці я бачила зневажливі погляди людей. Ми ж були як безхатьки. Закутані, у хустках, старих шубах, у валянках...

Ми рухалися біля тієї бочки з дровами, аби не замерзнути, і дуже багато говорили. У нас був крайній блокпост, куди всі приходили на інтелектуальні розмови. Одній аспірантці я порадила прочитати Бруно Беттельгейма. Я тоді написала есе «Автономна особистість і терор», аби люди розуміли, як себе поводити у небезпечній ситуації.

Ризик був, але не такий, який там, у Києві. Але і у Львові було небезпечно.

Є письменники, від яких я взагалі відвернулася. Які зі себе вадавали пацифістів, на кшталт Любка Дереша.

- Такої ж позиції дотримувалися і письменники Роман Скиба та Євгенія Більченко.

- Коли розстрілювали людей, Андрій Любка жив на якійсь письменницькій віллі й оповідав, як ловить рибу. А потім пішла хвиля примирення, коли у Львові вирішили розмовляти один день російською. Я тоді своїй доньці написала: «Якщо від тебе почую хоч одне російське слово...» Але вона: «Ні, ти що, мамо!» А тоді дуже багато наших інтелектуалів на кшталт Тараса Возняка, Андрія Павлишина, Маріанни Кіяновської, Мар'яни Савки та інших, не кажучи вже про «сонцесяйного мера» Андрія Садового, того дня перейшли на російську мову. А Лана Перлулайнен сказала: «Я не для того переходила на українську, аби знову розмовляти російською». А вона ж - навіть не українка.

- І не росіянка.

- Так, у неї в роду - поляки і фіни. Оце - позиція!

- Аби захистити українську мову, в ефірі теле- та радіоканалів були встановлені квоти. На вашу думку, дали вони якийсь відчутний ефект?

- Є шалений опір. По-перше, треба було запроваджувати стовідсоткове україномовне телебачення. Багато років тому я приїхала у Кишинів на конференцію, присвячену біженцям. Там не було жодної вивіски російською мовою, жодної книжки російською мовою у книгарнях. І абсолютно все телебачення - молдавською. Це ще було 15 років тому! То Молдова могла собі таке дозволити, а Україна - ні?

Про які квоти може йтися! Жодних квот. Має бути стовідсотково україномовний ефір. Один канал їм дати. І нехай позиція їхня буде проукраїнською. Коли мені починають говорити, що я уподібнююся до Ірини Фаріон чи Лариси Ніцой... Нещодавно мені одна дописувачка написала: «Якщо ви - так на їхньому боці, то чому не робите те, що й вони?» Я ж не буду людині пояснювати, що, по-перше, я - не партійна, а, по-друге, не маю таких зв'язків. І у мене нема чоловіка-депутата. Вони мають можливість і роблять своє, а я роблю зі свого боку своє. Але ми робимо одну справу. Але коли хтось починає заламувати свої інтелігентні ручки і верещати, що така мовна політика шкодить і відштовхує тих російськомовних, котрі готові перейти на українську, то нехай ідуть собі подалі. Нам не треба таких українців, що готові торгуватися за мову.

Кожен, хто робить антиукраїнський виступ, має зрозуміти, що може «отримати на горіхи» від СБУ.

- «Інтер», найбільший розплідник проросійських настроїв, цілком вільно працює в Україні. І ніщо не заважає ведучим цього одіозного телеканалу говорити в ефірі, що в Україні «вулиці називають іменами фашистських злочинців». А на початку Мундіалю «Інтер» транслював звернення президента країни-окупанта Путіна.

- За «Інтером» такий тягнеться шлейф... Їх треба всіх до одного посадити у в'язницю. І чого з ними цяцькається влада?

- Проте, тільки-но стосовно телеканалу намагаються вживати певні заходи, в ЄС починають говорити про утиски свободи слова.

- Не треба слухати Захід. Я знаю, звідки беруться гранти. Телеканалом «Інтер» керують із Кремля, і всі це чудово розуміють. На заході - дуже багато куплених Росією політиків. Ліві гранти фінансуються ними. Це - золото партії, яке не повернули народу й яке осіло у західних банках.

Я колись була близька до «Міжнародної амністії», брала участь у їхніх заходах, писала на цю тему. Але потім побачила, що вони перейшли під керівництво явно лівих організацій і Кремля. Я знаю всі їхні правила, статут. Тепер просто шокована тим, як вони ставляться до подій в Україні. Приклад вибіркового правосуддя - тим можна, а тим - не можна.

Україна повинна дбати тільки про свій національний інтерес. Щоб зберегти державу, треба зберегти мову, треба зберегти традиції, культуру. Це не є якісь гарні слова. То є основа всього. Ми повинні проводити дуже шалену агресивну пропаганду на всіх фронтах. Так, як це робить Росія. Так, як це роблять поляки, угорці. Їм ніхто не може вказувати, що робити.

- Як, на вашу думку, Україні бути у взаєминах з Румунією, Польщею та Угорщиною? Як і майже на всьому європейському просторі, там домінують праворадикали. PiS у Польщі, до прикладу, захищає досить праву позицію. У Франції праворадикальних поглядів дотримується партія Ле Пен. Як нам у цій непростій ситуації зберегти баланс і, водночас, не нашкодити інтересам України?

- PiS - лише частина поляків. Я була у травні на Дунаївських зустрічах. Там був присутній польський консул і наймолодший у світі римо-католицький єпископ зі Львова. До них підходили прості люди і запитували: «Що у вас у Польщі робиться?» А вони кажуть: «Це все PiS винен». Купа поляків, моїх знайомих, шоковані тим, що там відбувається, отією антиукраїнською істерією. Я була приємно вражена публічним виступом польського консула. Він різко засудив антиукраїнську політику PiS.

Зміниться влада у цих країнах - і все буде нормально. То є частина радикальних партій, які теж проплачені Москвою.

Нам треба ставати сильнішими. Все це можна припинити буквально за кілька днів: прикрити фінансування тому болоту, яке зараз множиться в Європі. Яке страшно псує її імідж. Якби арештували всі їхні рахунки, взялися за них, перекрили б усі фінансові потоки, через кілька днів усі ці партії розпалися б.

Але що Україна може вдіяти супроти цілого світу? Хіба огризатися. Але вона не має зубів. Тільки-но хтось починає висловлювати проукраїнські погляди, його починають називати бандерівцем і націоналістом. У нас любити Україну - то є злочин.

Добре, що тут, у Львові, - порівняно зона комфорту. Але навіть якщо пройтися його центром, то там вилазять свої сепаратюги. Мер Садовий приймав усіх з Донбасу і Криму наосліп, з розкритими обіймами. Ніхто не робив перевірку, а СБУ повинна була перевіряти всіх переселенців. Тепер же починаються проблеми. Вони скупили купу нерухомості, але їм начхати на Львів, як і колись - на Донецьк. У нас своїх галицьких ідіотів вистачає, яким головне - тільки гроші. А тепер ще й ті додалися...

- І який ви бачите вихід з цієї ситуації?

- Я вірю в силу пасіонарності. Що гурт людей зможе втриматися і піднятися. Майдан і розстріл Небесної Сотні - то був знак. Купка людей зі Львова і Тернополя, яка надійшла на підмогу під ранок знесиленим майданівцям, що потрапили під розстріл, змінила хід історії України. І Україна після того вже не буде такою, якою була. Головне, щоб люди це все мали перед очима, щоб це все бачили і знали. Щоб їм попіл Клааса бив у серце. Щоб вони не забували ні про Саліну, ні про наших героїв у кожному місті та селі. Аби знали, що ворог не дрімає. І тоді Україна воскресне.

 

(Далі буде)

 

Фото автора та
з особистого архіву Г.Пагутяк

Володимир Зарицький: «Україні має бути байдуже, чи візьмуть до ЄС чи НАТО. Маємо брати приклад з фінів, котрі колись так відбили росіян, що ті згадують донині»

Валерій Філімоніхін: «У Биківні поховано десятки тисяч жертв енкаведистів. Більшість розстріляних – українці, поряд з ними – ще 40 національностей. Тут мусить бути музей…»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com