Прочитав висловлювання одного експерта: «Курятина стала візитівкою України на світових ринках». Радісне, бадьоре висловлювання. В ньому відчувалася гордість за країну, її успіхи. Гордість, треба сказати, дещо наївна.

Ще б пак - виявляється, курятина стала ходовим товаром не просто якоїсь вітчизняної фірми, навіть не успіхом галузі, а візитівкою цілої величезної країни - за територією і населенням ледь не найбільшої в Європі.

І щось мені, як то кажуть, від цього формулювання погіршало.

Чи адекватно ми розуміємо зміст вислову «Візитівка України»?

Чи усвідомлюємо, що такими словами не можна розкидатися?

Що міжнародне позиціонування України не можна віддавати на поталу дилетантам, котрі не розуміють значення продуманого, розумного, цілеспрямованого і довготермінового піару нашої країни в усіх аспектах і в усій її цілісності.

Кожна країна в очах світового співтовариства постає в образі, в якому позитивне і негативне співвідносяться у певних пропорціях.

Наприклад, при слові «Італія» багато хто згадає її незабутнє кіно, емоційну естраду, смачні вина, видатний футбол - і, можливо, сицилійську мафію, «Коза ностру».

При слові Швейцарія - згадуються найнадійніші банки, найбільш точні годинники, шоколад, уміння дотримуватися багаторічного зовнішнього нейтралітету і зберігати внутрішній мир у країні з чотирма державними мовами.

Японія - це електроніка, високі технології, надійні автомобілі, неймовірна працездатність будь-якого персоналу.

Китай - уміння завалити світ своїми виробами, якість яких, попри жарти, невпинно зростає.

Єгипет, Туреччина - недорогі курорти пристойного класу.

Щось подібне можна сказати і про інші країни.

Україна мала і має багато що, чим ми можемо пишатися і що можемо постачати на світові ринки чи запропонувати увазі світового співтовариства.

Але хто і як займається промоцією, просуванням України? Чи ця промоція складається стихійно? Хто дбає чи має дбати про бренд України?

Коли на Україну впало величезне вітчизняне горе - вибух реактора у 1986 році - то Київ, зелена сонячна прекрасна столиця, на багато років почав асоціюватися з чорнобильською катастрофою і сприйматися як джерело радіаційної небезпеки.

Це був дуже тяжкий удар по іміджу Києва та України.

Коли СРСР у 1991 році припинив існування, потенціал України світові експерти оцінювали як другий за потугою і припускали стрімкий розвиток нашої, уже незалежної, країни. Це був великий іміджевий аванс Україні.

Коли інфляція перших років Незалежності сягала астрономічних показників, нам співчували, розуміючи, як нелегко частині колишньої держави стати самостійною державою, і ще не вбачаючи в цьому загрозливих тенденцій нашого політико-економічного розвитку.

Коли, рятуючись від безробіття, наші люди роз'їхалися на заробітки по світах, кожна сволота не пропускала можливості поглузувати над українцями - що, мовляв, дав вам ваш Майдан, якщо тепер ви виносите судна з під європейських пенсіонерів чи збираєте ягоди у Польщі та апельсини у Португалії?

Коли сутужні обставини почали витісняти на панель частину наших жінок, у світі заговорили про дешевих українських повій. На цьому цинічно спекулювали, цю тему спеціально педалювали, щоб нам дошкулити, і це було дуже боляче. Оскільки в системі українських цінностей Дівчина, Жінка, Мати - були обожнюваними.

Іронізували і над, нібито, нездатністю українців навести лад у своєму домі, в'їдливо коментуючи затяжний конфлікт президента В. Ющенка і прем'єра Ю. Тимошенко. Насміхалися над тим, що українці вибрали двічі судимого кримінальника В. Януковича главою своєї держави і відкрили двері влади для багатьох бандитів.

Дратувалися безкінечними корупційними скандалами і ненажерливістю післямайданної політичної команди, яка ходить по світу з простягнутою рукою, одночасно набиваючи офшорні рахунки, кишені, трилітрові банки та інші схованки валютою.

І це все були наші іміджеві мінуси. В деяких з них ми були самі винні. А деякі спеціально роздмухувалися антиукраїнськими силами всередині країни і ззовні.

Але ж нам було і є чим пишатися.

Українська література і, насамперед, поезія від Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка до Євгена Маланюка, Павла Тичини, Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, Павла Мовчана, інших могла б стати гордістю будь-якої країни. Але хто про неї широко знає у світі, окрім учених-славістів і окремих шанувальників?

Хто і коли доклав необхідних зусиль, щоб вперто, не опускаючи рук, роками лобіювати наших літературних, поетичних геніїв на Нобелівську премію? Щоб знайомити Європу і світ з їхніми творами?

Скільки коштів держава вкладає у переклади іноземними мовами, на фінансування відкриття і діяльності українських центрів, кафедр в інших країнах?

Надто мало, і це м'яко сказано.

В Україні було чудове поетичне кіно.

О. Довженко, С. Параджанов, Л. Осика, Іллєнко, І. Миколайчук, Л. Кадочникова, А. Роговцева, Б. Ступка, інші грали і знімали на світовому рівні.

Нині кіностудії порожні, а фільмів знімається вкрай мало. Хоча при цьому вони здобувають визнання - по всьому світі, але тільки не у власного уряду, котрий вперто продовжує політику недофінансування культури.

У нас був великий футбол.

Олег Блохін, Ігор Бєланов, Андрій Шевченко здобували «Золотий м'яч» найкращого гравця Європи. Тренери Віктор Маслов, Валерій Лобановський, інші створили велике київське «Динамо», яке чверть сторіччя - від 1966 року - було кращим у СРСР і шанованим в Європі. Тоді трибуни вгиналися від вболівальників, і до 100 тисяч глядачів на звичайному матчі внутрішнього чемпіонату в Києві було не рідкістю.

Українські боксери брати Віталій та Володимир Клички, Олександр Усик, Василь Ломаченко, інші останнє десятиріччя - чемпіони, вони серед найкращих у світі і, слава Богу, допомоги уряду не потребують, самі дають собі раду.

Але то - специфіка боксу, одного з найбільш видовищних видів спорту, котрий сам себе здатний фінансувати. Інші види спорту потрібно гідно фінансувати, щоб не було таких іміджевих провалів, як виступи наших спортсменів на зимових та літніх Олімпійських іграх останніх років.

Наша пісня є одним з наймелодійніших здобутків людства, і дві перемоги на Євробаченні - Руслани і Джамали - тому свідчення. А голоси Соломії Крушельницької, Євгенії Мирошниченко, Бели Руденко, Анатолія Солов'яненка, Дмитра Гнатюка, інших десятиріччями були на світовому рівні і славили їх та Україну.

В Україні були і є потужні наукові здобутки. А ледь не більшість творців космонавтики і ракетного потенціалу СРСР є українцями або вихідцями з наших країв.

Україні завжди було і є чим пишатися. І кури у нас були та є нівроку, й інше птаство. Можна пишатися і ними.

Але візитівкою України має бути не якийсь харчовий продукт, нехай і популярний у світі, а щось таке, що представляє нашу країну як потужну наукову, промислову, культурну, аграрну державу.

Для цього потрібно, по-перше, не нищити, а розвивати Україну всебічно.

По-друге, грамотно позиціонувати і піарити її у світі, просуваючи у сприйнятті іноземців імідж нашої країни як високорозвиненої, культурної, привабливої в усіх аспектах.

По-третє, розкрити для світу чудові, найкращі риси національного характеру українців - розумних, творчих, працелюбних, доброзичливих, гостинних, співчутливих.

Тоді все найкраще - зокрема, і курятина - знайдуть своє місце у системі позитивних надбань нашої великої, прекрасної, багатостраждальної, але дуже перспективної країни.