Українська видавнича діяльність останнім часом переживає справжній бум. Відкриваються нові книгарні, налагоджує свою діяльність Інститут книги, держава нарешті почала виділяти кошти на закупівлю книг.

Постійно збільшується й кількість виданих книг українських авторів. Серед них - справжній «письменник від сохи», автор детективної та історичної прози, володар кількох премій та дипломів Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» Владислав Івченко. Його творами зачитуються, їх помічають критики. Невдовзі на одному з українських телеканалів за мотивами його роману показуватимуть серіал. А минулого року письменник, який багато років працював на перетині детективної та історичної прози, несподівано презентував роман про митрополита Андрея Шептицького.

- Ви пишете вже не перший рік. Якось ви розповідали, що насправді пишете чи не другий десяток років. Тож саме час збирати плоди. Ваш роман «Два пасинки Митрополита» увійшов у різні топи, зокрема, у топ-20 книжок «Форуму видавців-2017» за версією «Буквоїда». Зараз, схоже, у вас, як письменника, розпочинається новий етап у творчості.

- Я розумію, що мені цілком пощастило, оскільки займаюся улюбленою справою, яка мені подобається, якою я хочу займатися, і яка більш-менш дає заробіток, щоб якось утримувати родину. Розумію, що це, швидше, - виняток із правил, адже більшості людей доводиться займатися не тим, чим вони хочуть, а тим, що приносить гроші. Тому іноді, коли я переживаю не депресію, але щось на кшталт того, я собі кажу: «Ти ж займаєшся тим, що хочеш». Так себе заспокоюю.

Стосовно того, що зараз починається якийсь новий етап, то я не відчуваю, що це дійсно так. Пишу книжки, люди читають, є якісь відгуки... Стосовно телебачення - то тут новий етап якщо й почався, то відчутним він буде лише за кілька років, коли і я, і глядачі побачать результат. А наразі все залишається так, як є.

- Але, попри все, це - вже визнання. Можна було б навіть сказати, що ви уже «застовпили» місце в українській літературі. І йдеться уже не тільки про детективи, а й про історичну прозу - наразі новий для вас жанр.

- На жаль, в Україні немає більш-менш об'єктивних оцінок, щоб зрозуміти, що насправді варта людина як письменник.

- Маєте на увазі інститут критики?

- Так, інститут критики, інститут рейтингів, інститут якихось літературних премій. Усім у Франції зрозуміло, якщо книга отримує Гонкурівську премію, це - успіх. Ніхто не буде сперечатися з цим. А у нас немає відповідної багаторічної вибудуваної системи.

- А як щодо Шевченківської премії?

- Ця премія існує, як мені здається, сама собою. І стосунок до поточного літературного процесу вона має дуже опосередкований. Тому казати про успіх... Я, звісно, дуже вдячний авторам цих рейтингів, у які потрапила моя книга. Вона і мені дуже подобається (сміється - ред.). Я сподіваюся, що читачі, які ці рекомендації прочитають і куплять книгу, будуть задоволені. Але я б не перебільшував щодо того, чи «застовпив» я місце у літературі, бо це все - дуже суб'єктивно. Хтось вважає, що «не застовпив», хтось - навпаки. Мені здається, це покаже тільки час. Я ж над цим намагаюся не задумуватися. Моє завдання - писати книги, які будуть цікаві читачам і від яких я отримуватиму задоволення.

- Мені здається, що вас люблять і критики, і видавці, зокрема, оскільки ви - досить «плодовитий» автор.

- Критики по-різному ставляться. Про книгу «Два пасинки Митрополита» Ганна Улюра написала, що це - дуже-дуже спрощений Мушкетик (сміється - ред.).

- А як ви до такої критики ставитеся?

- Нормально. А оскільки я Мушкетика не читав, то вирішив, що треба почитати. Я до цього ставлюся нормально, бо добре розумію, що я - не сто доларів, щоб усім подобатися. У кожного критика є своє уявлення про прекрасне, про те, що він хотів би прочитати взагалі, що б хотів прочитати з-під мого пера.

Скажімо, у Ганни Улюри - хороша репутація. Вона розуміє літературу, знається на ній. Тому мені цікаво почути її думку чи її колег, яких я знаю і поважаю, незалежно від того, хвалять вони мене чи лають.

- До речі, під час презентації історичного детективу «Найкращий сищик та помста імперії», в якому ви дозволили собі покритикувати чинну владу. Такий підхід не припав до душі дослідникові української масової літератури Софії Філоненко. На її думку, такі відступи - недоречні. Як ви реагуєте на таку критику?

- Коли як. Я дослухаюся до неї, коли дійсно розумію, що у критиці є якийсь сенс. Нема такого, що я однозначно все відхиляю, і нема такого, що я однозначно з усім погоджуюся. Намагаюся зрозуміти, чи критика справді була доречною. Іноді походжу-походжу і думаю: «Так, можливо, дійсно, це треба змінити. А ось це - залишити».

Стосовно цього політичного памфлету в романі. Сашко Стукало (багаторічний редактор, який редагує твори Владислава Івченка - ред.) взагалі пропонував його викинути. Він його «підрізав», скоротив. Але взагалі погодитися, щоб його викинули, я не міг. Мені здавалося, що він - важливий. Хто правий - Сашко чи я - тут немає судді. Автору треба для себе вирішувати і намагатися зробити якомога краще.

Найгірше, коли тебе просто не помічають. Мені здається, що навіть лайлива або критична рецензія - краще, ніж тиша. Є відгук, ти читаєш, думаєш... Якось, можливо, змінюєшся. А коли фідбеку жодного немає, то це - розмова у пустелі.

- Дуже несподівано було після ваших «Карповичів» (цикл романів про приватного детектива Івана Карповича Підіпригору), «Химер Дикого Поля» почути, що ви стали автором роману «Два пасинки Митрополита». Йдеться про дуже знакову для України фігуру. Дія відбувається у Західній Україні, а ви, все ж таки, письменник з іншого боку Збруча. Мабуть, довелося вивчати побут, говірку, звичаї мешканців Західної України?

- Понад два роки тому ми зустрілися з видавцем Василем Карп'юком. Він каже: «Ходімо на каву. Є розмова». Ми сіли, випили каву. Василь і питає: «Як ти дивишся на те, щоб написати художній роман про Шептицького і його час?» Йшлося про міжвоєння. Я відповів: «Одразу сказати не можу, бо мало знаю про той час». Адже це - зовсім не мій час, не моя географія. «Дай мені кілька місяців. Я почитаю, зрозумію, чи це - моє, а тоді скажу, чи зможу братися за книгу». Ми одразу пройшлися «Форумом видавців», купили до десятка книжок про той час. Вони мені дуже стали у нагоді. Потім ще дозамовляв книжки. І на якомусь етапі я зрозумів, що це - дуже цікавий час. У мене ще навіть не було ідеї, як і що писати, однак стало зрозуміло, що хочу взятися за цей проект.

Написав Василю, домовилися про бажаний обсяг книги і термін. Але я і затягнув за часом, і книга вийшла вдвічі більшою за обсягом, ніж планували.

Спочатку мені здавалося, що це буде більше пригодницька книга. Але потім, коли я почав писати, зрозумів: цей час настільки трагічний, що написати пригодницьку легку книгу не вийде. У результаті, твір став більш трагічним, більш напруженим, не таким веселим, як я спочатку планував.

Коли я вже все написав, глянув на обсяг - зрозумів, що вдвічі перевищив заплановане. Почав «різати» і зрозумів, що вся канва твору починає руйнуватися. Тоді написав Василеві Карп'юку, що є ось такий обсяг. Він почитав, каже: «Ок, видаємо». Понад два роки тому ми поговорили і на «Форумі видавців» підписали договір. Але через певні видавничі причини книга вийшла лише у 2017 році.

- Про митрополита Шептицького є безліч книг, розвідок, мемуарів, статей та інших матеріалів. Важко було віднайти «свого Шептицького»?

- Можливо, тому мені було цікаво написати саме художній твір. Я думав багато про те, щоб у книзі був Шептицький. Але коли вже занурився у тему, то зрозумів, що, мабуть, все буде інакше... На той момент, коли поділили Польщу, Шептицький був у віці, мав проблеми зі здоров'ям. Він уже був досить прив'язаним до цієї локації, де жив. Тож мені здалося, що буде краще, якщо про нього самого краще розповісти не через нього, а через вигаданих персонажів, його пасинків. Коли я їх «вів», то все закрутися саме у той бік, як я того хотів. Однак, сам Шептицький у творі - присутній. У кожному розділі є якісь його спогади. Фігура Шептицького - дуже трагічна. Ця людина стільки всього зробила.

- Із заможної родини, а відтак - міг у будь-який момент виїхати з України...

- І ось наприкінці життя (а мені здається, що для віруючої людини це значно важче, ніж для атеїста) побачити спочатку жахіття радянські, а потім - нацистські, а потім знову - радянські. Віруюча людина мусить пояснити собі, чому Господь допускає таке. І цю внутрішню трагедію легше сприймати, коли ти - молодий і здоровий, сповнений сил. А коли ти вже - на схилі свого життя, ось цей трагізм і намагання триматися, не здаватися і не впадати у відчай мене дуже вразили. Він намагався робити свою справу до останнього, хоч як би важко не було. Адже все було зрозуміло: зараз прийдуть совіти, і - все... Але все одно він, як міг, боровся і стояв на своєму.

Це - приклад, який мене вразив. На жаль, дуже мало людей такого масштабу і волі було в історії України. І тим більше, у сьогоденні таких, здається, нема.

- Тойнбі писав, що виклики формують цілі народи - залежно від того, як народ зуміє відповісти на них. Зараз Україна переживає дуже непрості часи, тож, хтозна, можливо, десь там виростає вже новий пророк. Або він уже є, але ми його не чуємо.

- Це - в жодному випадку не закид у бік покійного Любомира Гузара.

Людину не можна ставити перед вибором: залишитися людиною чи ні. Це - дуже жорстоко. То був такий час, коли не питали, коли було страшно. І я нізащо не бажав би там опинитися. Шептицький - серед тих, хто дуже гідно пройшов через усі випробування.

У його ситуації, коли вже здоров'я не те, це ще важче. Коли ти відчуваєш, як життя покидає твоє тіло, і в той же час бачиш, як весь світ, який ти вибудовував, у який вкладав усе своє життя, валиться. І, натомість, приходять якісь страшні криваві невігласи. Як це сприймати? Як не втратити віру і не зневіритися? Це - ті емоції і питання, які були з тих двигунів, що допомагали мені писати книгу. Постійно надавали мені сил і були джерелом натхнення.

- Критик якось дорікнув вам, що ця книга, радше, не про людей, а про інституції, які мусили виживати у цих жахливих умовах.

- Тут я з пані Ганною (Улюрою - ред.) категорично не згоден. Мені все ж здається, що книга - більше про людей, а не про інституції. І трагедії, які там відбуваються, - дуже людські. І саме про те, як людина їх сприймає. І персонажі - дуже різні. Є єврей, який втік з Німеччини. Це - його особиста трагедія, адже він був закоханий у жінку-німкеню, яка потрапила під вплив пропаганди.

- Натомість, рецензент книги Оксана Басан пише, що у романі «історія набуває людських рис, виривається з військових оперативних зведень й доповідей. Її вже не спинити, її, справжню, не пишуть історики, а розповідають свідки».

- У романі справді багато особистих трагедій. І це - саме особисті трагедії, а не тільки трагедії інституту церкви зокрема. Я б сказав, що «Два пасинки Митрополита» - це книги про трагедії людей.

- Перейдемо знову до Івана Карповича. Вже достеменно відомо, що роман буде екранізовано. Розкажіть детальніше про майбутній фільм, над яким вам запропонували працювати сценаристом.

- Мені зателефонували і запропонували зустрітися. Ми мали кілька зустрічей. Йдеться про канал ІСТV. Я безпосередньо розмовляв з його представниками. Вони прочитали всі мої книги про Івана Карповича. Це дуже приємно, бо зі самого початку була предметна розмова. Люди знали, що хочуть.

Це буде детективний серіал. Якщо все буде добре, то через рік побачимо результат нашої роботи.

- Яка саме книга ляже в основу серіалу?

- Це - книга про події 1910-14 років, перша книга, яка вийшла у видавництві «Темпора», хоча, можливо, декілька історій буде додано з інших книг. Сподіваюся, якщо все добре вдасться, це матиме якийсь розвиток. Але поки що це все - дуже далеко.

- За мотивами творів українських авторів протягом останніх десятиріч не так уже й часто знімають серіали. Пригадую, у далекому 1993 режисер Олег Бійма зняв телевізійний кількасерійний фільм за мотивами повісті Івана Франка «Перехресні стежки». З нещодавнього - серіал «Століття Якова», знятий за мотивами роману Володимира Лиса.

- Можливо, довго й не знімалося, але зараз знімається. Зараз відбувається пожвавлення кіноринку. Кілька фільмів знімали й знімають за сценаріями Андрія Кокотюхи. Якщо чесно, я не дуже відслідковував цей процес.

- Відколи почалися фінансові вливання з держбюджету, український кінематограф помітно ожив.

- Здебільшого, так і є. Але це - один із небагатьох випадків, коли за мотивами української книги знімають серіал. Я дуже радий, що Україна поволі зі споживача форматів, зокрема, серіалів, починає перетворюватися на виробника.

Потенціал Івана Карповича - такий, що може добре «вистрілити» і в Україні, й бути цікавим і за кордоном. Про його пригоди і розслідування буде цікаво дивитися не лише українцям. Звісно, ціль № 1 - це український глядач.

- Пригадую, у своєму коронаційному романі «Химери Дикого поля» ви випадково чи ні зуміли передбачити початок російського вторгнення. Після цього не вдавалося отак потрапляти словом у майбутнє?

- Після цього не відбувалося настільки «тектонічних зсувів». Росія більше не нападала, бо вона вже напала. Насправді це було передбачення, яке, я би дуже хотів, щоб залишилося тільки на папері. Я не схильний якось перебільшувати свої заслуги у тому, що я щось передбачив. Не впевнений у тому, що письменники взагалі можуть щось передбачати чи на щось впливати. Думаю, є якісь речі, які у повітрі аж бринять. І якщо у тебе добре налаштований слух, то ти можеш відчути те, що називають колективним підсвідомим чи ноосферою (сміється - ред.). Тому для письменника дуже важливо мати вуха не у фізичному плані, а такі, що вловлюють те, що витає у повітрі. Це - дуже важливо. Думаю, кожен письменник про це мріє. А от як кожен із нас «чує» - це вже читачеві вирішувати.

- Зараз дуже багатьом письменникам закидають, чому вони не починають писати українською.

- Мені здається, неправильна позиція - вказувати людині, якою мовою вона повинна писати. Звісно, якщо ти - державний службовець, то маєш знати державну мову. А ось те, якою мовою людина пише, якою мовою розмовляє у побуті - це особиста справа кожного.

Пригадую, мій перехід з російської на українську був дуже важким. Кілька років у мене було чітке відчуття, ніби мені зв'язали ноги і сказали: «Біжи!» А тут тільки хіба стрибати на місці - і все. А перед тим ти дуже добре бігав. Це - дуже важко. Тому я жодним чином не засуджую тих авторів, які не переходять на українську, бо це - дійсно складно. Люди  раніше писали російською мовою, досягли певного рівня, стали відомими. І от знову опинитися у «першому класі», це - важко. З таким важко змиритися.

От  Яну Дубинянську у «Видавництві Старого Лева» (йдеться про роман «Свій час» - ред.) дуже добре переклали українською. Тому нехай краще буде так. Важко одразу запрацювати на тому ж рівні.

Чи того ж Володимира Рафеєнка - вони теж видали хороший переклад. (Володимир Рафеєнко вивчив українську і зараз пише українською - ред.). Мені здається, що саме за цим - майбутнє. Автор має право писати тією мовою, якою хоче. Жодних проблем немає, щоб зробити переклад його книжки і видати її українською.

- Чому ж для вас було важливо перейти на українську?

- Це було моє особисте рішення. На якомусь етапі я зрозумів, що моя російськомовність зумовлена низкою подій. Грубо кажучи, зумовлена політикою ще Російської імперії, а потім - Радянського Союзу. Вони робили все, аби мої батьки, дідусі і бабусі перестали розмовляти українською мовою. Моя російськомовність - не тому, що мої тато і мама - російськомовні. Бо тоді важко чимось такій людині докоряти. Моя ж російськомовність була нав'язана. Я вважав так: якщо я продовжую бути російськомовним, то я погоджуюся, що політика, починаючи від Емського указу, продовжуючи Брежнєвим і далі - ефективна і правильна. Отже, я згоден з цим. А якщо ні, то мушу повернутись до української.

Я ж пам'ятаю, як мої бабусі дуже добре розмовляли українською. Але розмовляли нею, тільки коли були всі «свої». Коли ж приходив хтось чужий, переходили на російську. Уже мої батьки були російськомовними.

Тому я вирішив, що не хочу погоджуватися з тією позицією. Я познайомився з товаришем, який був сам з Луганська. Він теж, коли йому було 20-25 років, свідомо перейшов на українську. А в Луганську було ще важче, ніж у Сумах. Ми, пам'ятаю, розмовляли про це. Я почав говорити, мовляв, важко перейти на українську, особливо, коли пишеш російською. А він мені: «Владюшо, це залежить лише від тебе. Нема жодних причин, чому ти не можеш вивчити українську. Не вигадуй, що це - така доля чи щось інше. Просто зрозумій чітко: ти не розмовляєш українською, бо не хочеш нею розмовляти». Я подумав і зрозумів, що всі мої «відмазки», пояснення нічого не варті. І в 2004 році зважився і перейшов на українську. Перші чотири роки було дуже важко. Кілька разів я кидав і знову починав писати російською. Проте, я дуже задоволений, що мені вистачило сили волі знову і знову повертатися до української. Вже десь у 2008 році я остаточно припинив писати російською. І лише у 2012-13 роках я почав відчувати, що «ноги» у мене не зв'язані. Можливо, ще не так можу «бігати», як колись російською, але я нарешті уже «бігаю». Зараз моя ціль - навчитися «бігати» краще.

- Дякую за розмову!