Останнім часом в Україні доволі часто з'являється інформація про шкільний булінг (цькування учнями одне одного, агресивне переслідування). Такі випадки інколи вражають своєю жорстокістю.

 

Фото Миколи Тиса/ZIK

Пригадується конфлікт, що виник у школі № 52 міста Дніпро, де через цькування п'ятикласника у ситуацію була змушена втрутитися поліція. За даними різних досліджень, майже кожен третій учень в Україні так чи інакше зазнавав булінгу в школі, потерпав від принижень і глузувань: 10% - регулярно (раз на тиждень і частіше); 55% - частково зазнають знущань з боку однокласників; 26% - батьків - вважають своїх дітей жертвами булінгу. Тож це явище не варто ігнорувати, знецінювати, бо воно - дзеркало хвороби всього суспільства.

Хоча проблема булінгу стосується не лише України, говорити про це потрібно, щоб зрозуміти і навчитися правильно діяти у таких ситуаціях, допомогти підлітку, його батькам, учителям і суспільству загалом. Тому сьогодні про проблему підліткової агресії розмова з доцентом кафедри психотерапії ЛДМУ ім. Данила Галицького, дитячо-юнацьким психіатром і психотерапевтом, кандидатом медичних наук Анжелою Борщевською.

- Пані Анжело, проблема булінгу (англ. bully - залякувати, цькувати, - ред.), зокрема, підліткової агресії в Україні та світі не нова. Проте, останнім часом дедалі більше з'являється повідомлень про булінг у школах і не тільки. А як ви вважаєте, наскільки підліткова агресія зараз зросла?

- Дійсно, проблема булінгу - історично давня річ. Досліджуючи цю тему, я знайшла, що на початку XX сторіччя був конгрес у Відні, на якому Зиґмунд Фройд виступав з темою: «Суїцидальна поведінка серед школярів». Він говорив, що одним з основних чинників цієї поведінки був булінг, хоча тоді, можливо, це слово ще не використовували. У таких країнах, як Норвегія, Швеція це явище вже понад 20 років згадується, і в них є стратегія поведінки у таких ситуаціях. У 2014 році я вже писала про проблему булінгу в Україні. Ця проблема у нас така сама, як і в світі. Щоправда, тепер наше суспільство стає більш відкритим, сміливіше розмовляє на гострі теми. Емоція агресії супроводжує суспільства, які перебувають у кризі. А Україна, окрім кризи, ще переживає війну, а діти і молодь - це камертон того, що відбувається у дорослому суспільстві. Вони моделюють поведінку дорослих, хаос, який панує в країні, тривогу, розчарування тощо. Люди зневірені, виснажені, мають потребу виживати, тому в них не вистачає ресурсу для своїх дітей, щоб їх почути. А школа - це закрита система.

Проблема булінгу містить кілька підсистем: шкільна адміністрація, вчителі, діти і батьки. У педагогів непроста роль, вони мають зуміти дати знання. Класична педагогіка вважає, щоб дати ці знання, треба авторитарно насадити дисципліну в класі. Проте, авторитетний учитель має враховувати специфіку різних учнів. Серед педагогів є багато таких, які використовують прогресивні методики викладання, але, водночас, багато майбутніх педагогів продовжують вчитися у виші за стандартними методиками. Попри заявлені реформи, нові методики викладання ще не включили у виші. У нас, в Україні, досі існують окремі країни-інституції - скажімо, міністерство здоров'я, міністерство освіти, міністерство соціальної політики. Нещодавно за одним столом зібралися соціальні працівники і медики. Ми зрозуміли, що в їхній і нашій компетенції дуже багато можливостей. Теми, про які ми почали говорити, мають медико-соціально-педагогічний характер. А спільного майданчика для їх обговорення і пошуку шляхів вирішення нема.

- Хто, зазвичай, стає жертвами булінгу?

- Вважається, що можуть зазнавати булінгу діти, які просто інакші. Серед них можуть бути і такі, які дуже добре вчаться, і такі, які дуже погано, які носять окуляри, мають нестандартні фігуру, одяг, національність, характер, сім'ю тощо. Виходить, що інакших є дуже багато, відтак, у процесі булінгу є підролі. Скажімо, «бул», який цькує, має цілу команду, серед них є призвідник (зачинщик - рос.), спостерігачі. Ті, кого цькують, є жертвами. Всі ці діти потребують підвищення компетенції здорової комунікації, в якій була би повага до гідності. Багато педагогів свого часу теж були жертвами булінгу. І в нашій системі освіти нема місця, щоб вони емоційно пропрацювали свої проблеми, і повернулися до дітей зі здоровим ресурсом. Коли до мене приходять батьки на консультацію і питають, в яку школу перевестися, бо в дитини негаразди, завжди рекомендую здорову школу.

- А такі насправді у нас є?

- Здорова школа для мене - це здорова культура школи, тобто, прозорість, повага до особистості. У нас є школи, де такі речі в пріоритеті. І діти дуже точно «сканують», чи існує повага у педагогічному колективі. У здорових школах випадки булінгу мінімальні, а якщо подібне сталося, то його не замовчують. У будь-якій школі знають про все, що там відбувається, але одні говорять про це відкрито, а інші - воліють не помічати, бо не знають, як далі діяти. Шкільний психолог - дуже непроста одиниця в цій ситуації, бо на нього дуже багато покладено. До того ж, він є членом команди, і щоб вижити, отримати зарплату, він змушений грати за встановленими правилами. Якщо це професіонал, який має силу вистояти в опозиції і не грати, він у такій школі не втримається. Якщо йдеться про ефективні стратегії у вирішенні цієї проблеми, то треба вчити рівних стосунків весь колектив школи, починаючи від прибиральниці.

- Що означає вчити рівних стосунків?

- Насамперед - не оцінювати дітей. Адже діти не народжуються для того, щоб бути агресорами - так званими «булами». Вони хочуть, щоб їх любили і хвалили. А якщо дитина має погану поведінку, то я кажу, що погану поведінку має та дитина, яка себе погано почуває. Взимку я пройшла серйозне анкетування на конкурс, і зараз входжу до команди, яка тренує національних тренерів програми «Дитинство без насильства». Ця програма ініційована Міністерством охорони здоров'я. Нас навчають американські і наші тренери. І коли вони розповідали про свою динаміку, розвиток, то зазначили, що зараз Міністерство освіти теж поставило на розгляд тему булінгу. Зараз часто звучить слово мультидисциплінарність, тобто, спільне вирішення проблеми різними фахівцями. Відомо, що у Львові запустили пілотний проект із впровадження посади шкільного поліцейського (шкільного офіцера поліції), який буде займатися профілактикою булінгу та навчати здоровій комунікації. Залишається відкритим питання, як допомогти батькам у кризових ситуаціях з їхніми дітьми, а також робота самої школи.

- Серед причин булінгу - і теперішня соціальна нерівність...

- Так, дитина, яка не в змозі підтримати свій імідж особистісними рисами, підтягує його зовнішніми атрибутами. Зараз дуже важливо, що в цій нерівності перебувають діти, які з різних причин мають неадекватну самооцінку. Це можуть бути діти зі сім'ї, де існує насильство. Скажімо, дитину цькують у сім'ї, на вулиці, а в школі вона поводиться як «бул». У будь-якому випадку, в такої дитини нема потенціалу втриматися здоровим способом, а лише в парадигмі агресор-жертва. Їй потрібен баланс. У таких випадках є такі настанови: жертва має усвідомлювати, що один в полі не воїн. Кожна школа, яка хоче з цим боротися і потрапити в когорту здорових шкіл, має не замовчувати жодного такого випадку. Треба розуміти, що це сталося не тому, що дитина погана, її не треба оцінювати, варто думати, що з цим робити.

- І що з цим робити?

- Повторюся - жертва має усвідомлювати, що один у полі не воїн. А друга настанова - чим складніша проблема, тим рівніша спина. Агресор отримує задоволення від того, що його бояться. Він шукає жертву, яка гостро відреагує на його поведінку - зігне спину, опустить очі тощо, - і тоді нападає, отримує задоволення, коли вдалося довести жертву до сліз. І ця поведінка є певним узалежненням, яке можна порівняти з алкогольною, наркотичною, коли людина отримує кайф від того, що робить іншим боляче. Щоб уникнути нападу агресора, обеззброїти його, жертві пропонується тримати спину рівно, дивитися в очі нападнику, витримати його погляд, не виказуючи свого страху. Також жертва може реагувати гумором, знецінюючи ситуацію. Стратегій багато, можливостей також. Просто колективи шкіл зараз рухаються за інерцією, звичним шляхом. В усіх організаціях, які поважають себе, нормальною є ситуація, коли людей збирають разом, проводять тренінги командної взаємодії. Чому цього не може бути у школах? Батьки теж повинні навчатися, вони мають вміти розпізнати, що у дитини є проблеми, навіть якщо вона про це не говорить. На проблеми вказують такі ознаки: дитина не хоче йти в школу, каже, що болить голова, шлунок, а у вихідні дні - вона цілком здорова. Дитина уникає розмов на тему школи, її не запрошують на дні народження, вона приходить додому у подертому одязі. Батькам треба бути небайдужими. Якщо вони відчувають щось недобре, то не треба нападати на дитину і звинувачувати себе, а шукати допомоги, зрозумівши, що власної компетенції вирішити проблему не вистачає. Дуже часто симптоми дитини - це симптоми її сім'ї. Дуже добре підвищує самооцінку спорт. Треба дитині дати інші, здоровіші середовища, де вона отримає позитивний досвід.

- Коли в дитини проблеми, чи треба переводити її в іншу школу?

- Перехід в іншу школу - це нормально. Пригадую один випадок: кілька місяців тому до мене прийшла дівчинка-підліток - досить успішна, мудра, інтелектуальна, - але не найсильнішою її рисою була комунікація. Вона закрита, їй добре самій зі собою, і через свою таку інакшість була у класі «білою вороною». Вона до мене прийшла зі симптомами великої депресії, були навіть суїцидальні спроби. Хоча, зазвичай, ліків у терапії не використовую, у цій ситуації - порадила лягти у стаціонар, бо мені було неспокійно. Я їй розповіла про свої відчуття, про те, що вона не оригінальна у своїх переживаннях, що це зараз стосується багатьох, пообіцяла, що знаю, як нам рухатися далі. Після цього її мама прийшла і сказала, що вона знову почала їсти. В процесі терапії з'ясувалося, що цькування розпочалося ще два роки тому, і дівчина увесь час продовжувала ходити у цю школу як на Голгофу. Добре, що дитина стільки часу протрималася, а могло статися і по-іншому. У такому випадку зміна школи - це менш травмуюча ситуація. Зараз дівчинка перейшла у здорову школу, де себе добре почуває, розвиває талант до малювання.

- Таке явище, як кластерні самогубства (суїцид під впливом інформації у ЗМІ, Інтернеті - ред.) підлітків у зв'язку з повсюдною комп'ю­­те­ри­зацією тепер дійшло і до України...

- З усіх криз, які переживає людина, підліткова - найбільш гостра. Підлітки ніби зависають між двома світами - вони вже не діти і ще не дорослі. Вони завжди були дуже вразливими, чутливими до всього, що відбувається навколо. Звичайно, є люди, які хочуть цим маніпулювати. Це стосується не лише України. Не позбавлені проблеми суїцидальності дорослих та дітей і успішні країни. Зараз ми, психіатри, маємо дедалі більше уваги приділяти превенції (запобіганню) захворювань. Якщо люди будуть більше думати не про те, що скажуть інші, а про власне здоров'я, зокрема, психічне, коли в нас розвинеться така культура, то випадки суїциду зменшаться або зникнуть взагалі.

Розмовляла Соломія Андрієвська

Джерело: IA ZIK