Крокуючи головною вулицею Києва, біля будівлі Головпоштамту, можна побачити виставку «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори» просто неба. Цей проект - про 30 людських доль за дротами 11 таборів Третього Рейху. Виставка відкрилась 8 травня, в День пам'яті та примирення.

Вихідці з України були і в Аушвіці, і в Бухенвальді, і в Дахау, і в Равенсбрюку, в інших концтаборах нацистської Німеччини. Фото автора

Вихідці з України були і в Аушвіці, і в Бухенвальді, і в Дахау, і в Равенсбрюку, в інших концтаборах нацистської Німеччини. Вони розчинилися в морі інших національних груп: «росіян» (громадян СРСР), «поляків», «угорців», «румунів». Через те, що Україна не була незалежною, ми не знаємо, скільки наших співвітчизників пройшли нацистські «млини смерті». Але український вимір концтаборів ілюструють долі українських в'язнів.

Історії, наведені у виставці, свідчать: багато українців не хотіли миритися з роллю пасивних рабів нацизму. У таборах вони формували мережі взаємодопомоги та підпільні організації і навіть у, здавалось би, безнадійних умовах наважувалися на втечі, бунти й повстання, готові були пройти пішки тисячі кілометрів, аби повернутися на Батьківщину. Відвідувачі виставки зможуть ознайомитись з цими історіями, які підготували наукові співробітники Центру досліджень визвольного руху.

У виставкових полотнах, які представлять громаді, є історії людей, яких «батьківщина» не приймала. Колишні в'язні нацизму в Радянському Союзі мусили пройти через доволі принизливу процедуру державної перевірки у фільтраційних таборах НКВД. Стосовно тих, хто пройшов полон, ще довго після війни зберігалися підозри.

Ми рушаємо стендами виставки.

Концентраційні табори - винахід ХХ сторіччя

У масовій уяві концентраційний табір асоціюється з тоталітарним режимом Адольфа Гітлера. Проте, нацисти не створили щось принципово нове. Перші концтабори заснувала Британська імперія під час англо-бурської війни 1899-1902 у Південній Африці. Місце примусового ув'язнення під назвою «концентраційні» або «трудові табори» з 1918 року існували в Радянській Росії. 1923 року комуністи заснували Соловецький табір особливого призначення ОГПУ (Слон) - прототип виправно-трудових таборів системи ГУЛАГу. До спорудження першого гітлерівського концтабору Дахау залишилось 10 років.

Проте, табори Третього Рейху виявились найбільш смертоносними. Планомірне знищення мільйонів людей поставили на конвеєр, неначе на промислових підприємствах.

Скільки українців було в таборах Третього рейху?

Україна не була незалежною державою. Тож СС не визнавали українців як окрему націю. Уродженці Радянської України в табірній статистиці проходили як громадяни СРСР. Усіх їх позначали літерою R - «росіяни». Західних українців ідентифікували як Р - «поляків», оскільки до війни вони були громадянами Польщі. Крім того, українцям у таборах доводилося бути «румунами», «чехами» тощо.

Історії, наведені на виставці, свідчать: багато українців не хотіли миритися з роллю пасивних рабів нацизму. Фото автора	У масовій уяві концентраційний табір асоціюється з тоталітарним режимом Адольфа Гітлера. Фото автора

 

Концтабірний побут

Табірний режим, відомий нам, сформувався щойно під час війни. Життя в концтаборі починалося з конфіскації всього, що в'язень привіз зі собою, включно з одягом. Замість нього видавали штани та легку куртку зі смугастої тканини. На одязі нашивали номер, та невеличкий трикутник («вінкель»), колір якого вказував на категорію, до якої належав в'язень. Взуттям були дерев'яні колодки, які до ноги прив'язували шнурками. Згодом в'язні потрапляли до бараків. У середині барак виглядав як витягнуте приміщення, обабіч якого під стінами стояли дво- або триповерхові нари, у центрі - довга «параша» на 40-50 «очок». Бараки призначалися включно для сну, в день перебувати там в'язням заборонялося.

	Особистий в’язничний номер, що нашивали на одяг. Фото автора

Стандартний день у таборі починався з підйому о шостій ранку. Після вмивання в'язні шикувалися на перевірку. Тут мусили бути присутні всі бранці. Мертвих складали поруч зі строєм. Далі в'язнів очікував сніданок з «кави» та шматка ерзац-хіба. Після цього в'язнів вели на роботи, з яких вони поверталися тільки у вечорі. Під час робочого дня була перерва на обід - миска юшки з брукви та гнилої картоплі та ерзац-хліб. Будь-яка непокора каралася побоями, карцером, а то і смертю. Побиття разом з голодом, холодом та фізичним виснаженням становили одну з головних причин високої смертності в'язнів.

«Полонені червоноармійці, примусові робітники, учасники визвольного руху, духовенство, жінки й навіть діти - таким був український контингент. За колючим дротом опинялися й інші мешканці України: євреї, кримські татари, роми. І кожній з цих спільнот нацизм готував свою долю», - коментує один з авторів виставки історик Центру досліджень визвольного руху Ігор Бігун.

Жінки

Равенсбрюк - спеціальний жіночий концтабір, серед в'язнів якого було чимало українок. Аушвіц, Майданек, Бухенвальд також мали жіночі відділення. Сюди вели різні шляхи: остарбайтерки-втікачки, військовополонені медсестри, зв'язківки, снайперки; учасниці антинацистського спротиву - як з радянського боку, так і націоналістки. Ув'язнювали й членів сімей.

Каторжна праця, голод і хвороби, знущання наглядачів, насильство, зокрема, сексуальне, медичні експерименти...

У Равенсбрюку на бранках випробовували медпрепарати, тренувалися у пересадці нервів і кісток. В Аушвіці проводили псевдоексперименти щодо спадковості та народжуваності.

Віра Франко

Віра Франко після нацистських та комуністичних концтаборів. Фото автора

18-річну львів'янку Віру, онуку Івана Франка, вперше заарештували нацисти за звинуваченням у співпраці з радянською розвідкою (сім'я Франка кілька років жила у Харкові, але відмовилася від радянського громадянства). Потім жінку ув'язнив Радянський Союз. Загалом, вона 13 років поневірялася концтаборами обох тоталітарних систем. Два роки дівчина сиділа у сумнозвісній тюрмі на Лонцького у Львові - політичній в'язниці, котра слугувала трьом окупаціям України: польській, радянській, нацистській.

Рік в одиночній камері, допити і тортури, тиф...

На початку 1943 року Віра Франко прибула у Равенсбрюк. Ув'язнена № 34297 мешкала в блоці 32, працювала на будівництві бараків, осушуванні озера, укріпленні берегів та земляних роботах - 13 годин на добу.

«І з того часу я уже не була людиною, а номером. Щодня о шостій ранку перевірка, а тоді - до праці в підземелля, на завод Сіменса. На сніданок - 100 г хліба та кава зі сурогату. На заводі працювали шведи і бельгійці, які підкидали нам шматочки хліба, виводили з ладу машини на 10-15 хвилин, щоб могли відпочити, та переповідали нам новини зі світу».

Тут перебувала Женев'єва де Голль - племінниця лідера французького опору та майбутнього президента Франції Шарля де Голля. Обидві бранки подружилися. Віра Франко згадує: «Спроби втеч ми болісно відчували на собі - нас виводили босими на сніг, і ми стояли доти, доки не зловили втікачок. Стояли так, щоби жодна з нас не впала, бо тоді кінець. Одного разу стояли аж три дні... Здоровим дівчатам прищеплювали якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились на все життя».

5 травня 1945 року Віру звільнили американці. Всіх, кого вважали радянськими громадянами, відправили у радянську зону окупації. Таким чином восени жінка повернулася до рідного Львова і... до в'язниці на Лонцького. У роботі на ворожу розвідку тепер її звинуватив НКВД. Вирок - 10 років ГУЛАГу.

...Табірний медпункт у Воркуті, бранка-медсестра оглядає бранку-німкеню. Колишня «блокфюрерка» барака 32 з Равенсбрюку мало не знепритомніла від шоку, знову зустрівши Віру Франко. Знову ув'язнену.

Діти

Зовсім маленькі українці потрапляли до таборів разом з батьками або народжувалися безпосередньо там. Якщо їх не вбивали одразу як «нездатних до праці», то розміщували у «дитбудинку», і вони зазнавали псевдомедичних експериментів.

Старших захоплювали під час масових полювань на людей, які влаштовували нацисти, щоб набрати «остарбайтерів». Сиріт та загублених під час депортацій дітей ув'язнювали за жебрацтво.

Підлітки мали вищі шанси вижити, ніж малеча, особливо, якщо ними опікувалися старші в'язні. Та їм загрожувала небезпека увійти до почту кримінальних в'язнів, які обіймали адміністративні посади. Нерідко діти ставали об'єктами сексуального насильства.

Ганна Стрижкова (Коваль)

2-річну дівчинку привезли до Аушвіца 4 грудня 1943 року. Дати народження, імені та батьків дівчинка не пам'ятала. Під номером 69929 вона потрапила до 16-го бараку. Всі його мешканці були дітьми. Повністю відрізані від світу малюки походили з різних країн, там були українці, білоруси, поляки, росіяни... Багато хто щойно вчився розмовляти - дивною мішанкою різномовних слів.

	Зовсім маленькі українці потрапляли до таборів разом з батьками або народжувалися безпосередньо там. Фото автора

«Дитбудинок» нацисти розмістили поруч з табірним шпиталем, адже його мешканцям призначили роль донорів крові. Коли діти виснажувалися - їх убивали. Ще роками Ганнусі, як назвуть дівчинку пізніше, снився сон: «...з вікна на мене дивилася лялька-петрушка крижаними очима немолодої наглядачки, яка водила мене на цю процедуру...»

Бувало, до барака пробиралися в'язні-жінки. Ризикуючи смертю на місці, намагалися передати додаткову їжу малюкам. Ганнуся згадує цих сміливців, яким удавалося навіть дещо заспокоїти дітей, пригорнути, розповісти казку.

У 1945 році, перед наступом фронту, працездатних в'язнів табору евакуювали. А чотирирічна дівчинка залишилася у неопалюваному бараку серед зими. Попри це, вона таки дочекалася вояків Першого українського фронту.

«У дитинстві я свято вірила, що цукор чорний і спочатку гіркий, від крихт махорки, бо ж саме таким я побачила його на простягнутій долоні солдата 27 січня 1945 року, у день визволення табору. Багато дітей не дожили до цього дня...»

Навесні її привезли до Києва.

«Мене винесли на перон. Вимучений, знекровлений, ледь живий скелетик, весь у ранах, що гноїлися, - ось такою побачила мене мама. Ідучи на вокзал, Онисія Петрівна, вродлива молода жінка з карими очима у вінку з чорних кіс навколо голови, вирішила взяти дівчинку, яка буде подібна до неї більше за інших дітей. А побачила мене з опущеною білявою голівкою і вирішила - це вона». Так вона знайшла другу сім'ю - Михайла Коваля та Онисію Зазимко, і нове ім'я - Ганна. Щоб врятувати дівчинку, їй мусили зробити переливання крові - донором стала названа мама.

Жінка закінчила біологічний факультет Київського університету, захистила дисертацію з біології, працювала секретарем Мікробіологічного товариства. Живе у Києві.

Остарбайтери

Німеччина оголосила про набір робітників з січня 1942 року. Зголоситися могли молоді люди обох статей. Але вже навесні набір перетворився на «трудову повинність». Відтак, українську молодь вивозили примусово. Там їх чекала важка, часто брудна робота й умови проживання, гірші, ніж будь-якої іншої групи примусових робітників.

Мінімальне харчування, символічна платня, а житло - у «трудових таборах» біля заводів у повній ізоляції. За найменші провини на «остарбайтера» чекали штрафи, побиття, за втечу чи саботаж - концтабір. Така доля спіткала від 1,7 до 2,4 млн молодих українців.

Ігор Маліцький

Колишній в’язень концтабору Аушвіц Ігор Маліцький відвідує Державний музей Аушвіц-Біркенау з нагоди 70-ї річниці звільнення, 2015 рік. Фото автора

Професор Маліцький - автор понад ста наукових праць, понад 80 навчальних посібників, 15 авторських свідоцтв і патентів у галузі машинобудування. Але всього цього могло й не бути.

Війна застала 16-річного Ігоря у Харкові. Разом з матір'ю вони переховували знайомих євреїв. У січні 1942 року над ними нависла небезпека: про нелегальний прихисток от-от могли дізнатися окупанти.

Рятуючись від смерті, 21 день Ігор з матір'ю йшли пішки до родини на Кіровоградщину. Звідти 3 червня 1942 року його вивезли на примусові роботи. На території Австрії він утік просто з потяга, але в окупованій Чехословаччині його з товаришем заарештували. Маліцький став в'язнем концтабору Терезієнштадт.

«...Есесівець розізлився, схопив літнього чоловіка-єврея і поволік до відхожої ями. Зав'язавши мотузку на шиї нещасного, він скинув його в яму. І то опускав його, то піднімав, насолоджуючись жахливою смертю. Мені здавалося, що немає нічого страшнішого за це пекло. Та я помилявся».

Навесні 1944 року Ігоря Маліцького етапували до концтабору Аушвіц (табірний № 188005). «Протягом двох тижнів перебування в карантинному блоці з нас, щойно прибулих 400 осіб, залишилося живими 200». Маліцький працював у команді на вугільному складі - розвантажував вагони.

6 липня того ж року Маліцького перевели в концтабір Маутхаузен (табірний № 78437). Тут хлопець потрапив на роботу в санітарну частину («ревір»). Одночасно був зв'язковим у підпільній організації в'язнів. Командиром був керівник «ревіру» військовий лікар 2-го рангу Олександр Йосилевич, теж харків'янин.

Він урятував юнака від непосильної праці в каменярні - у грудні 1944 року Ігоря перевели у філію Маутхаузена Лінц-ІІІ. Там працював на металургійному заводі «Герман Герінг», згодом - у команді для пошуку та знешкодження нерозірваних авіабомб.

5 травня 1945 року в'язнів Лінца-ІІІ есесівці погнали в бік штолень у горах. На марші в'язні напали на вартових, забрали зброю. Уже вільні, не втекли, а повернулися до табору, прогнали охорону й звільнили решту бранців. Після приходу Армії США група Маліцького рушила на схід та 6 травня зустрілася з радянськими розвідниками.

До 1950 р. Ігор Маліцький служив у Радянській армії на території Австрії та Німеччини. Потім - здобуття фаху інженера, захист дисертації, до сьогодні - навчання студентів. І активна громадська робота. У 2017 році Ігореві Маліцькому присвоїли звання почесного громадянина м. Харків.

Військовополонені

Внаслідок розгрому у перші місяці війни у полоні на території України опинилися 1,4 млн червоноармійців. До 300 тис., здебільшого українців та білорусів, звільнили до листопада 1941 року, але Гітлер припинив цю практику. Військовополонені потрапляли у солдатські, офіцерські та пересильні табори, які називалися, відповідно, шталаги, офлаги та дулаги. За 1941-1945 роки через них в Україні пройшло від 1,5 до 2,5 млн осіб. Від нелюдських умов утримання тільки впродовж перших півроку загинули від 700 тис. до 1,2 млн.

Історії, наведені у виставці, підготували наукові співробітники Центру досліджень визвольного руху Володимир Бірчак, Олеся Ісаюк та Ігор Бігун. Фото facebook.com/igorko.bigun	За найменші провини на «остарбайтера» чекали штрафи, побиття, за втечу чи саботаж – концтабір. Фото автора

 

Під особливою увагою опинилися «комісари», яких німецьке командування зобов'язувало страчувати. «Комісарами» вважали не тільки політпрацівників, а й євреїв, членів партії та інтелігентів. Місцем знищення визначили концтабори - туди приїжджав транспорт із «комісарами». До травня 1942 року СС убили близько 40 тис. осіб. Саме на «комісарах» в Аушвіці вперше випробували «Циклон-Б».

Основний спосіб знищення - непосильна праця. На межі 1941-1942 років 27 тис. військовополонених відправили у спеціально створені для цього Майданек, Штуттхоф та Аушвіц-Біркенау. До початку 1945 року до різного типу таборів потрапили близько мільйона червоноармійців, з них померли 400 тисяч.

Семен Ткаченко

Уночі 2 лютого 1945 року есесівці концтабору Заксенхаузен вивели на плац 150 в'язнів - начебто для евакуації. Бранці зрозуміли: на них чекає страта. З-поміж відчайдухів, що кинулися на конвой, не вижив ніхто. Загинув і генерал-майор Семен Ткаченко.

Українець Ткаченко здобув бойовий досвід ще на фронтах Першої світової, в Червоній армії пройшов шлях до генерал-майора. Відступаючи з тяжкими боями з Карпат до Умані, 44-а Київська Червонопрапорна дивізія ім. Щорса під командуванням Ткаченка потрапила в «котел» у серпні 1941 року. Поранений командир спершу видав себе за рядового й утік з полону. Але ненадовго. У жовтні став одним із 12 генералів-бранців офлагу-XIII-Д в Хаммельбурзі.

З часом генералітет розколовся: одні погодилися на колаборацію, інші - організовували опір. Хоча Ткаченко різко критикував Сталіна за поразки початку війни, на співпрацю з нацистами не пішов. Він очолив таємний комітет, що готував втечу. Проте, гестапо дізналося про ці плани. Навіть під тортурами він не дав свідчень - і в лютому 1943 року став бранцем № 3068 концтабору Флоссенбюрг.

«Тяжкі непосильні роботи на каменярні (12 годин на день), голод, побиття, цькування собаками, шибениці, розстріли, люди не витримували й ішли на дріт, щоб есесівці вбили з вежі, вішалися на своїх ременях, божеволіли, живцем падали мертвими. Незважаючи на ці моторошні умови, Семен Акимович завжди залишався бадьорою й чесною людиною», - згадував його товариш.

26 жовтня 1943 року Ткаченка перевели до Заксенхаузена під № 72153. Тут він приєднався до змовників, що готували план збройного повстання. Ткаченку не судилося побачити волі, однак навіть у концтаборі він не зламався й загинув у бою як воїн.

Українські націоналісти

Організація українських націоналістів боролася за незалежність України. У нападі Третього Рейху на Радянський Союз вони бачили можливість вирвати українську державність у диктаторів, вся увага яких була прикута до війни.

30 червня 1941 році у Львові проголосили Акт відновлення Української держави. Нацисти, для яких цей крок став цілковитою несподіванкою, відповіли масовими репресіями проти ОУН. Арештованих лідерів українських націоналістів спершу допитували в Берліні, а потім ув'язнили в концтаборі Заксенхаузен.

Восени 1941 року німецька поліція безпеки кинула за ґрати півтори тисячі бандерівців по всій території України. Їх чекали в Аушвіці, Майданеку, Равенсбрюку, Бухенвальді, Гросс-Розені, Маутхаузені, Флоссенбюрзі... Тільки в Аушвіці каралося близько 600 членів ОУН(б).

Степан Бандера

Відомим на цілу Європу лідер націоналістів Бандера став, зустрівши смертний вирок у Варшаві в 1935 вигуком: «Слава Україні!». Йому було 25. Смертну кару замінили довічним ув'язненням. 5 років, аж до вибуху війни, Степан провів у польських в'язницях, здебільшого - в одиночних камерах.

	Організація українських націоналістів боролася за незалежність України

Після початку Другої світової ОУН(б) була єдиною силою серед тогочасного українства, яка мала сміливість відкрито заявити Німеччині про українські інтереси. У червні 1941 року Бандера підписав меморандум Гітлеру, де заявив: у разі неврахування інтересів України, нацистів чекає ще один фронт війни - з українцями.

Уже наступного дня після Акта відновлення державності Бандеру арештували і повезли до Берліна: допити і «наполегливі умовляння» відкликати Акт. Відповів відмовою. Тож від січня 1942 року до вересня 1944 року його тримали у в'язниці Целленбау концтабору Заксенхаузен. На три роки українського лідера повністю відрізали від світу - камера-одиночка, заборона листування, прогулянок, вікна забили дошками. Рідних братів Степана відвезли до Аушвіца. Василь та Олександр не дожили до осені 1942 року.

«...Покалічений та побитий Василь не мав сили втримати візок з цементом. Скривавленого кинули до бочки з водою, в якій в'язні обмивали руки з цементу. Цемент роз'їдав і пік йому рани, і він від болю дуже кричав. Ввечері хворому Бандері дали смертельну ін'єкцію».

Тим часом Степанові вдалося налагодити підпільний зв'язок зі соратниками. Так з'явився співрозмовник - головнокомандувач польської Армії Крайової Стефан Ровецький - «Ґрот». Лідери визвольних рухів-опонентів планували спільну втечу. Але дві спроби виявилися невдалими.

У вересні 1944 року Бандеру вивезли з концтабору, щоб схилити до співпраці. Безуспішно. Скориставшись безладом після бомбардування, він втік. Після війни очолив ОУН на еміграції. Заручившись контактами серед британських спецслужб, формував групи бійців для відправки в Україну. Співробітники ЦРУ зазначали: «Бандерівці підуть на все заради своєї мети, якою є незалежність України». Агент КДБ зміг дістатися до Степана Бандери аж наприкінці 1950-х років. 15 жовтня 1959 року провідник ОУН загинув від смертельного пострілу отрутою.

Священики

Військовополонені потрапляли у солдатські, офіцерські та пересильні табори, які називалися, відповідно, шталаги, офлаги та дулаги. Фото автора

Спершу німці не переслідували українську церкву різних конфесій, що разюче контрастувало з політикою радянської влади. Низка церков навіть змогли відновити діяльність. Але чимало священиків з перших днів виступили проти німецької репресивної політики.

Спіймані ворогом, отримували вироки. «Концтабором для священиків» називали Дахау. Саме тут сконцентрували значну їх кількість: до кінця війни через табір пройшло 2720 отців понад 20 національностей.

Отець Омелян Ковч

Есесівці закрили наповнену людьми синагогу м. Перемишляни у вересні 1941 року. Усередину хтось з них кинув запальні бомби. Почалася пожежа.

У містечку парохом був о. Ковч - греко-католицький священик, колишній військовий капелан, член ОУН, громадський діяч, який присвятив життя допомозі ближнім. «Ковч крикнув німецьким солдатам, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли й пустили його, а отець кинувся виносити людей з палаючого храму. Серед врятованих був рабин м. Белз Аарон Рокеах».

Для порятунку євреїв під час Голокосту виготовляли «арійські документи» - метричні виписки про хрещення. За таку діяльність отця Ковча на початку 1943 року ув'язнили в тюрмі на Лонцького.

Нацисти поставили єдину умову звільнення: зобов'язатися нічим не допомагати євреям. Омелян відмовив: «Ваш обов'язок розшукувати злочинців. Будь ласка, віддайте Божі справи у Божі руки». Обурений офіцер наказав відправити отця до концтабору Майданек. Але навіть перебування у «фабриці смерті» не змінило Ковча. «Поза небесами, це єдине місце, де я хотів би бути. Ми тут усі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці... Тут я можу бачити Бога - Бога, який один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей... Я дякую Господу тисячі разів на день за те, що він відіслав мене сюди... Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви... Хай Господь змилоститься над ними...»

Ковч помер, не доживши кілька місяців до визволення. Його тіло, як і тисяч інших, спалено в крематорії Майданека. Єврейська Рада України присвоїла йому звання «Праведник України». Українська греко-католицька церква проголосила о. Омеляна Ковча Блаженним священномучеником. Щороку вручається міжнародна відзнака його імені за видатний гуманітарний внесок.

Євреї

На території України концтаборів у класичному їх розумінні не було. Тут на «ворогів Рейху» чекали виправно-трудові чи пересильні табори. Євреїв зганяли у гетто. Євреїв та ромів нацисти розстрілювали просто за межами населеного пункту, в полях, ярах та балках, не організовуючи спеціальних місць для страти.

	Спершу німці не переслідували українську церкву різних конфесій, що разюче контрастувало з політикою радянської влади. Фото автора

Потрапити до концентраційного табору українські євреї могли випадково (за винятком євреїв із Закарпаття та Галичини, котрих масово вивезли до Авшвіцу та Белжеця) або через помилку.

Аркадій Вайспапір

Собібор став третім за чергою табором для 22-річного Аркадія. Запитав: «Що це за дим?» А він відповів: «Це ваші товариші горять». І так ми дізналися, що це таке, зрозуміли, куди нас привезли...»

Юнак зоставався єдиним живим у цій сім'ї з Херсонщини: радянська влада вбила тата - «ворога народу», нацистська окупація - маму, сестру та брата. Важко поранений у боях за Київ рядовий Вайспапір потрапив у полон за прізвищем матері - Кисельов. За два роки його вивезли до табору смерті Собібор. Не маючи іншої надії на порятунок, Аркадій із друзями спланували повстання.

Табір охороняла поліція, ще було 20 осіб есесівців. Їх належало вбити першими і захопити зброю. 14 жовтня 1943 року розпочалося повстання.

Вайспапір згадує, як убив нациста в кравецький майстерні, де той міряв костюм: «Мене всього трусило. Я ж до цього декілька місяців воював, стріляв, і в рукопашному ми близько, один на один, билися, я в нього стріляв, а він - у мене. А ось сокирою вбити - це по-іншому, це - страшно».

Врешті, маса в'язнів кинулася до воріт: «Як на фронті, ти біжиш, а по тобі стріляють. Багатьох перестріляли, але більшість вирвалася. Ми вискочили». Діставшись України, чоловіки приєдналися до радянських партизан. «І там ми воювали. Непогано воювали. Я був кулеметником, а згодом - командиром кулеметного відділення. Воював до самої перемоги».

До кінця війни з 500 в'язнів табору залишилось 43. Серед них і Аркадій. Він одружився, мав двох синів. Закінчив Запорізький індустріальний інститут, працював на Донбасі. У 1994 році разом зі сім'єю переїхав до Києва. Помер 11 січня 2018 року.

Визволення концтаборів

По півдні 27 січня 1945 року радянські солдати відчинили браму з написом «Праця робить вільним». На це дивилися 7,5 тис. кволих в'язнів Аушвіца. Табір звільнили воїни 322-ї та 100-ї стрілецьких дивізій 60-ї армії. 43% вояків цієї армії були українцями.

Щоб зберегти рабів, СС «евакуювало» в'язнів углиб Рейху. Знесилених страчували або залишали напризволяще, а здатних пересуватися гнали пішки чи везли в товарних вагонах без їжі й води. Бранці нарекли ці евакуації «маршами смерті». Аушвіц був не першим. 22 липня 1944 року Червона армія звільнила концтабір Майданек на околиці польського Любліна.

За перші три місяці 1945 року СС втратила 230 концтаборів і філій. Однак ще діяли 10 великих таборів і до 400 їхніх філій, де знемагали понад півмільйона людей. Імперія таборів СС впала в останні дні війни. На волю вийшли лише половина.

Іван Ковтун

Воював на обох світових війнах, був в'язем одного табору і визволителем іншого.

Учитель Іван Ковтун обороняв Київ на Південно-Західному фронті. Наприкінці вересня 1941 року потрапив у полон. Ковтуну довелося побувати в пересильних таборах для військовополонених. Але утік і повернувся до дому, на Житомирщину. Зі січня 1944 року Іван Ковтун воював у 322-й дивізії 1-го Українського фронту. Через рік ця дивізія визволяла концтабір Аушвіц. Під м. Освенцім Ковтуна тяжко поранили. За бої на території Польщі його нагородили медаллю «За відвагу».

Повернувся вчителювати. Помер у 1965 році.

Спецтабори для виявлення ворогів комуністичного режиму

«Небесна вулиця» – крематорій у концентраційному таборі Собібор, Польща, 1943 рік. Фото автора

Одразу після війни у радянській зоні окупації Німеччини створили близько 40 спецтаборів для виявлення ворогів комуністичного режиму та денацифікації. Ще 18 квітня 1945 року комісар держбезпеки другого рангу Іван Сєров сформував 10 спецтаборів на базі колишніх нацистських таборів.

До початку серпня 1945 року в Заксенхаузені дислокувався радянський репатріаційний табір, через який пройшли тисячі радянських громадян - колишніх військовополонених та остарбайтерів.

Але Заксенхаузен не полишили і використовували аж до весни 1950 року як спецтабір НКВС/МВС № 7/1. Це був найбільший зі системи спецтаборів НКВС-МВС-МДБ на території радянської зони окупації. У перший час навіть вивіска над воротами «Праця робить вільним» залишалася незмінною.

Через нацистський Заксенхаузен пройшли більше, ніж 200 тис. в'язнів із 27 країн, понад 100 тис. з них загинули. Цифри «спецтабору № 7/№ 1» теж вражають: 60 тис. ув'язнених, за п'ять років близько 12 тис. з них убили. Розстріл був винятковим, до смерті доводили голод, холод та хвороби. Коли Заксенхаузен ліквідували, частину ув'язнених відправили в Сибір, частину перевели в східнонімецькі в'язниці.

Аушвіц-Біркенау теж отримав «друге дихання».

У 1945 році створили на його базі концтабір Явожно. Тож в'язні польських комуністів жили у тих самих бараках, що і бранці нацистів. Цей табір від 1947 року використовували для ув'язнення українців, яких вважали небезпечними для Польщі. Цього року тут було ув'язнено 3 873 особи, з них 2 781 українець (823 жінки, кільканадцять дітей, 22 греко-католицьких та 5 православних священиків).

Багато колишніх в'язнів нацистських таборів після війни воліли залишитися в зонах окупації союзників. Вони не захотіли повертатися на Батьківщину, побоюючись радянських репресій. Тому ще кілька років жили в таборах для «переміщених осіб» (DP camps) звідки згодом емігрували до США, Канади, Великої Британії, інших країн Західної Європи та навіть Австралії. Ця хвиля еміграції розповіла світові багато про українські трагедії, зокрема, й про в'язнів нацистських таборів з України.

 

Автори виставки: Ігор Бігун, Володимир Бірчак, Олеся Ісаюк

 

Над проектом працювали: Зоя Бойченко, Володимир В'ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Анна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич

 

Організатори:

Український інститут національної пам'яті

Центр досліджень визвольного руху

Меморіальний комплекс Національний музей історії України у Другій світовій війні.

Музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»

Галузевий державний архів СБУ