Закінчення. Початок в №17 2018 р.

 

Богдан Кордюк (сидить перший зліва), німецька родина

Було так, що лише голова Крайової Екзекутиви відповідав за все, що відбувалося під його проводом, «що робиться в сфері його діянь, зокрема, коли це чиниться з його відома чи доручення, або тільки затвердження пропозиції бойового реферату. Мабуть, розумів це так і сам Богдан Кордюк, що це ані образа, ані кара, тільки судова законна процедура в організації. Слідство доручено проводити Ярославові Барановському... Після слідства полк. Є. Коновалець скликав Організаційний суд у такому складі: голова трибуналу - Макар Кушнір, Генеральний суддя ОУН, судді - д-р Ярослав Барановський, інж. Євген Врецьона; прокурором іменовано Олександра Сокола, а захисником - Івана Габрусевича... «Нового» усунуто з посади голови Крайової Екзекутиви, одначе, це сталося не з присуду трибуналу, а лише рішенням полк. Є. Коновальця. Трибунал передав йому справу в руки голови ПУН і звільнив «Нового» від обов'язків голови Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ...» (З. Книш, «Ярослав Барановський жертва злоби й ненависті», Париж, 1990).

Фактично «процес закінчився виправданням Б. Кордюка, який на той час був крайовим провідником», - стверджував призначений полковником Євгеном Коновальцем «судовий секретар» на розправі перед організаційним судом» ОУН Євген Врецьона (1905-1975), один із найвпливовіших членів ОУН на ЗУЗ, тодішній керівник військово-вишкільної референтури КЕ ОУН.

Б. Кордюка було делеговано в Німеччину за дорученням голови ПУНу в розпорядження провідника ПУНу «Карпата» (Ріко Ярого) та для закінчення студій у Берлінському університеті. Провід КЕ ОУН на ЗУЗ перебрав зі січня 1933 року перший заступник Кордюка Степан Бандера, кандидатура якого була затверджена пізніше на берлінській (червень, 1933) Конференції ОУН.

Кордюк взяв безпосередню участь у згаданій конференції і виступив з ґрунтовним звітом про свою діяльність на посаді Крайового провідника. Від Крайової Екзекутиви були присутні також С. Бандера, В. Янів, Я. Стецько, І. Малюца та М. Турчманович. Звіт Кордюка конференцією було схвалено. За деякими даними, кваліфікаціями до центрального апарату ПУНу колишніх крайовиків Габрусевича та Кордюка, кожен з яких деякий час був на чолі Проводу КЕ ОУН, могло бути те, що «вони намагалися самостійно ставити політичну проблематику свого терену». Однак, на думку першого голови Політради ОУН за кордоном проф. Льва Ребета, вже тоді «між представниками керівних кіл ОУН в краю і закордонним проводом взаємини набули формального характеру і сфери впливу були фактично досить чітко розмежовані. Показником цього був факт, що представники Крайового Проводу (Габрусевич, Кордюк), опинившись за кордоном, не ввійшли до складу центрального апарату, а опинилися на позиціях підрядних. Тим часом, з кожним кроком виникало психологічне відчуження між крайовою і емігрантською частинами ОУН, і тільки особистий авторитет полк. Коновальця запобігав назріваючій кризі».

Слід наголосити, що якраз Богдан Кордюк є автором найбільш об'єктивного й виваженого, на мою думку, спогаду про полковника Коновальця. Б. Кордюк, зокрема, писав, що «...про полковника з'явилося чимало статей та брошур, а у працях про нашу новітню історію в різних спогадах йому присвячено, зрозуміло, чимало місця. Але, залежно від настанови авторів, це або майже панегірики, сповнені всіляких перебільшень, або тенденційні пояснення, сповнені злоби, підозри й намагань дискредитувати його тощо. Натомість, мало безпристрасних, предметних пояснень... Він не був теоретиком і жодною мірою ідеологом, не був також публіцистом чи журналістом, бо за своєю природою та темпераментами просто не хотів таким бути... Ніколи не вживав високопарних фраз, а завжди говорив сухо, конкретно, не виступав з довгими промовами, резервував роль уважливого спостерігача.. Полковника важко вважати великим полководцем, стратегом у розумінні керівника великими армійськими з'єднаннями в «нормальній» війні... Сам про себе він залюбки казав, що він - тактик. Але така характеристика, без сумніву, є занадто вузькою, і вона випливала, радше, з його чисто людської скромності Полковник ніколи не давав відчути нікому своє вождівство. Не любив пози і просто не витримував, коли його оточували штучним престижем. Ми, тодішні молоді крайовики, брали йому це за зле, бо ж ми хотіли бачити його на «вождівському п'єдесталі»... Полковник не завершив свою боротьбу, він тільки дав їй поштовх, напрямок, розгін. Втрату його не можна буде ніколи точно обмислити, оцінити чи зміряти...»

З наглядачами. Світлина після 1941-го року	Господарка в неволі

 

Принагідно зазначу, що до нового складу довоєнної Крайової Екзекутиви ще за життя полковника ввійшли також Богдан Підгайний («Бик») та Іван Малюца («Чорний», «Крук») та Ярослав Спольський («Бір»). Інші члени КЕ, запрошені Богданом Кордюком до її попереднього складу, зберегли свої місця у пізнішій Екзекутиві вже під проводом Степана Бандери.

Студіюючи в Берліні, Богдан Кордюк не полишав, а навпаки - інтенсифікував свою діяльність у складі на терені Німеччини, був постійним виконавцем організаційних доручень провідника ОУН на терені Ріко Ярого та Андрія Федини, що очолював найважливішу оперативну станицю УВО-ОУН в Данцигу, вирішував чимало матеріально-фінансових справ ОУН та підтримував зв'язок із Краєм. Володимир Янів стверджував, що «...Кордюк отримав від організаційного суду сатисфакцію, але самим фактом суду був доволі знеохочений, тож вирішив залишитися за кордоном на студіях (які, до речі, блискуче закінчив у берлінському університеті, здобувши після студій посаду асистента, що для чужинця за нацистського режиму не було легко)».

У той же час, після передання справ у площині Крайової Екзекутиви Степану Бандері, Богдан Кордюк разом з Володимиром Стахівим («Меком») та Іваном Габрусевичем («Іртеном») стали активними співробітниками «Націоналістичної Пресової Служби» (НПС), що її очолював Орест Чемеринський («Оршан») і осідком якої був Берлін, місто, де студіював тоді Кордюк. НПС, тісно співпрацюючи з німецькомовною «Українською Пресовою Службою», видавала й розсилала до осередків, зокрема, і в Край, «Бюлетені НПС».

Працюючи в осередку ОУН на терені Німеччини, НПС і частково в УПС, Богдан Кордюк не полишає давню свою мету - здобуття високої європейської освіти. Він плідно й наполегливо студіює геологію в Берлінському університеті, згодом, як уже зазначалось, стає асистентом і їде на Близький Схід. Кордюк із представників молодшої генерації українців не був одиноким, бо на той час багато хто з представників нашої молоді студіювали в Берліні й активно працювали в різних ділянках життя на еміграції. Серед інших можемо назвати Мирослава-Андрія Прокопа, одного з пізніших архітекторів боротьби під егідою ОУН, УПА, УГВР на українських теренах, який був студентом факультету державних наук і права Університету Фрідріха-Вільгельма. Напередодні війни тодішній член ОУН Омелян Антонович студіював у вищих навчальних закладах Польщі та Берліна, інші українські активісти - Мирослав Болюх, Роман Прокоп, Євген Гарабач, Любомир-Орест Ортинський навчалися - у Відні, Богдан-Тадей Галайчук уже був ліценціантом політичних наук у бельгійському Лювені, а Євген Стахів студіював виплавлювання сталі на факультеті металургії в Технішегохшуле-Шарлотенбург, зрештою - студіював агрономію у довоєнній Німеччині й Степан Бандера. Це - лише одиниці з багатьох, хто поряд з діяльністю в українській визвольній площині ще знаходив час для самовдосконалення та студій у різних, навіть неймовірних з погляду такого собі радикального революціонера, ділянках людської діяльності, як от геологія чи металургія.

	Ігор Кордюк – митець, син професора Богдана

У квітні 1941 року Богдан Кордюк визначається на боці Краю, підтримуючи радикальну й реалістичну на той час позицію свого наступника на посту очільника КЕ ОУН, а від лютого 1940 року - голови щойно створеного Революційного Проводу ОУН Степана Бандери й бере участь у проведенні у Кракові Другого Великого Збору ОУН у квітні 1941 року, якраз напередодні Другої світової війни на території України. Залишаючись на націоналістичних позиціях, Богдан Кордюк уже з початком німецько-совєцької війни розмірковував із приводу перспективи тоталітаристських практик, що були притаманні деяким організаціям авторитарного зразка. Він пізніше писав, що вираз «з большевиками по-большевицькому» був свого часу дуже переконливим і популярним закликом на західноукраїнських землях. Він був впливом настанови однієї з генерацій і, можливо, мав до того часу своє політичне виправдання. Його етична вартість, все ж таки, була і залишається сумнівною, бо виганяти чорта Вельзевулом є етично первісним, а політично на довшу мету, звичайно, нерозумним. Застосування такої максими на практиці означає навіть братовбивчу різню між прихильниками протилежних ідеологій. Безпосередньо за відступаючими большевицькими військами в 1941 р. авторові часто повідомляли по селах, що тут «ліквідовано» 11 сексотів, а там - 8, а в сусідньому селі - 9 і т. д. Така кількість сексотів по окремих селах - це очевидний нонсенс. Після поновного приходу большевиків настала, напевно, ще більша відплата. Ці ліквідації були поза безпосередніми жертвами большевицького і нацистського терору, а також поза жертвами свідомої, ясно окресленої боротьби».

Думається, що лише згодом, починаючи від 1943 року, «український націоналізм визначив свою поставу не тільки активною боротьбою проти обох окупантів у Другій світовій війні - він також визначив дуже чітко свої гуманні і соціальні позиції в напрямку лібералізації і соціальної справедливості». Крім того, на думку Б. Кордюка, «на першому місці в ОУН завжди стояли морально-етичні цінності. Без глибокої віри у свої засади члени ОУН не йшли б на безоглядну боротьбу, смерть, на довговічні тюрми. Вони не тримались би так взірцево в большевицьких та нацистських концтаборах. «Треба виразно сказати, що колаборанти були як з большевицького, так і нацистського боку, і їх політична ціна з точки бачення української суверенної політики в ґрунті речі така сама. Годі робити закид колаборанства всім тим українцям, які просто виконували те, що від них вимагала чужа влада. Одні вдягали большевицьку військову уніформу, інших пізніше гнали на примусові роботи до Німеччини, ще інші одягали німецьку уніформу. Можливо навіть тому, що з одного й другого боків були такі, що добачали в цьому шанси якихось успіхів на шляху самостійності. Були, одначе, й такі, що виконували роль звичайних прислужників однієї або іншої імперської потуги», - зазначав Богдан Кордюк.

Стверджувати, що у повоєнний час Богдан Кордюк одразу визначився на боці демократичної фракції в ЗЧ ОУН у повоєнному конфлікті і без будь-яких вагань став на бік «опозиції» в ЗЧ ОУН, до якої входили подружжя Льва і Дарії Ребетів, Зиновій Марцюк, Василь Охримович, Іван Бутковський, брати Володимир і Євген Стахіви, Мирослав Прокоп, Микола Лебедь, о. Іван Гриньох та інші, у мене немає жодних підстав. Вагання безперечно були, й не лише персонального, психологічного або програмового плану, чи стосовно устрою, хоча Богдан Кордюк уже й не входив до Проводу ЗЧ ОУН, але доволі сильні позиції все ж мав: був активним у вишкільній ділянці роботи в ЗЧ ОУН, зокрема, брав активну участь у роботі українського табору в Ляндсґуті, де проходили перевишкіл СУМ-івці.

Вже щойно через кілька років по закінченню Другої світової війни у своїй доповіді на одному зі з'їздів ЦЕСУСу Б. Кордюк висловлювався, що тепер «ми маємо любити Україну, якою вона є, а не таку, яку кожний з нас прагнув її бачити. Це, очевидно, треба розуміти так, щоб любити наших братів-українців, які в силу умов і чужого тоталітаристського режиму набралися всіляких навиків, своєрідного стилю мислення та життя, може, й деяких специфічних рис характеру, а, все ж таки, вони - наші брати, наші рідні. Бо, і в тому можна бути певним, свідомих і навмисних прислужників режиму серед нашого народу таки небагато. Весь народ живе далі, може, подекуди викривленим, але своєрідним життям, і йому треба допомогти, керуючись щирим серцем...» Здається, така позиція Кордюка не знайшла підтримки представників тих груп української еміграції, які виступали з відверто ізоляційних позицій щодо УРСР.

Загалом же, не місце й не час наразі досліджувати і вивчати той затяжний конфлікт, що виник у середовищі ЗЧ ОУН у 1946, 1948, 1953-54-х роках. Не все було просто й однозначно, існує чимало рефлексій й інтерпретацій з цього приводу. Зазначу одне: цей конфлікт дійсно був, результати його відомі, розшарування в середовищі ЗЧ ОУН відбулося остаточно. Якраз тоді, коли атмосфера справді стала нестерпною, а ситуація визначеною, й вислід її всім став відомим, Богдан Кордюк пристав до табору т. зв. «двійки», так тоді образливо тверді бандерівці називали «опозицію», яка підтримала некомплектну Колегію Уповноважених ЗЧ ОУН у складі Льва Ребета та Зиновія Матли, і з якої трохи раніше, висунувши неприйнятні для інших вимоги, резигнував Степан Бандера. Аби краще ілюструвати суть, тло, а головне - далекоглядні наслідки згаданих повоєнних конфліктів, слід звернутись до сентенції відомого політолога, чинного голови ПР ОУН(з) проф. Анатоля Камінського, який у своїй книзі «Край, еміграція та міжнародні закуліси» (1982), думається, зовсім небезпідставно зазначав, що «конфлікти 1946, 1948 і 1953-54 між представниками крайових формацій і їхніми прихильниками - з одного боку, а з другого - із ЗЧ ОУН, які остаточно оформили себе в ОУН(р) (революційну), з гегемоністичними тенденціями в усіх ділянках української національної політики, позначилися також на розвитку й укладанні акцій та наслідків у галузі зовнішньої допомоги, загального і специфічного характеру... В ділянці зовнішніх зв'язків цей стан остаточно призвів до того, що настав певний «розподіл ролей» з боку західних партнерів по лінії українських формацій; і в той час, коли між українськими формаціями важко було взагалі досягти будь-якої конкретної координації (навпаки, здебільшого, існувала ривалізація), то між англійцями й американцями не лише була цілковита координація; бо, попри всяку самозрозумілу «компартменталізацію», обов'язкову в такій діяльності, ця координація перейшла у «спільну акцію», за якої глибока совєцька інфільтрація британських розвідувальних органів з допомогою Кіма Фільбі, Мекліна і Ко, зуміла завдати дошкульних ударів, передусім, англійцям і їхнім українським партнерам, а також американцям та їхнім українським партнерам, (хоч у меншому обсязі), якраз по лініях Крайового Зв'язку...». Однак, це є лише один, так би мовити, зовнішньополітичний та допомоговий аспект наслідків розходжень й не лише по лінії ЗЧ ОУН, але ЗП УГВР та ОУН(м), але це - тема окремої розмови.

Продовження роду Кордюків. Ігор Кордюк зі своїм сином Стефаном, внуком професора Богдана	Ігор Кордюк

 

...Племінниця проф. Б. Кордюка Анна Рудницька, членкиня Українського лікарського товариства у Львові, кураторка унікального Музею хвороб людини, ініціаторка відновлення роботи Лікарської комісії НТШ (секретар), товариства «Народна лічниця», Музею історії медицини Галичини ім. М. Панчишина, кандидат медичних наук, доцент Львівського медінституту, у своїх кількох листах до мене від 2007 та 2014 років зворушено писала: «...Дуже схвилювала мене звістка про видання книги Богдана Кордюка, упорядником якої були ви. Цей несподіваний подарунок особливо цінний для мене. Богдан - мій рідний дядько, брат моєї мами. Цей улюблений «вуйко Данько» мав дуже тяжку долю з постійними арештами, польськими в'язницями, згодом - гестапівськими.

Після війни, звільнений з Освенціма, опинився в Мюнхені, де жив до смерті. Між новими арештами встиг закінчити геологічні студії в Данцигу (Ґданську). Працював на початку в Берліні, згодом за контрактом в Іраку (куди англійська фірма завербувала його на нафтові поля). Ми бачили його дуже рідко, востаннє - восени 1941 року, перед арештом гестапо. Після війни зв'язок між нами був неможливий, він боявся, що зі мною може статися те, що з моїм братом, який загинув у тюрмі гестапо в 1942 році... Мій статус - доцент медінституту... дозволяє допомогти у вашій подальшій роботі. Тим більше, що я маю унікальні документи - альбом з Іраку, деякі листи, тощо...».

Богдан Кордюк із дружиною, Мюнхен (світлина 1980-х років)

«...Моя вдячність, подив, захоплення не має меж! Не часто 80-річній жінці трапляється такий дарунок долі. Одразу переглянула й почала читати вашу книжку, статті Данька (Б. Кордюка). Вперше я дізналася про його життя-буття після Освенціма. Ми з мамою наприкінці війни думали, що він загинув...» «...Надсилаю вам фотографії батьків Данька (батько Степан був родом зі села Вербіж, біля Львова... Будучи одинаком, сиротою, вивчився й став муніципальним урядником. Мама Юлія (з дому - Назар) зі збіднілих поміщиків, брат Юліан - лікар бактеріолог, вояк УС-усів, був у неволі в Середній Азії; його сестра Марія, моя мама, одружена з проф. Юрієм Рудницьким, братом академіка Степана Рудницького, що був розстріляний на Соловках в 1937 р., саме в той час помер батько) та деякі світлини з його (Б. Кордюка) побуту в Іраку,... також титульні сторінки його ж праць».

«...Все таки, зібралася зі силами й вирішила подякувати вам за книгу (збірку праць Богдана Кордюка), яка трішки відірвала мене від сьогодення, повернула в минуле... Я немовби знову стала маленькою дівчинкою, що «їздить» на спині Данька. Виринають, неначе окремі кадри з життєвого фільму. Ось я з мамою в тюрмі Бригідки принесла обід для Данька. Вихудлий, але усміхнений з'являється він у заґратованому вікні... Інший кадр: 1941-й рік, перші дні німецького панування. Я працюю в Українському Червоному Хресті звичайною секретаркою, яка записує звільнених, страшенно завошивлених наших селян. Данько оглядає наш «офіс». Інший кадр: у ніч перед арештом Данько багато розповідає про наше майбутнє, вже тоді ми дізнаємося, що на заміну Вермахту прийдуть СС-івці і почнеться терор. І, дійсно, почалися арешти бандерівців, інших патріотів та інтелігенції. Був арештований і згодом загинув навесні 1942 року мій єдиний брат Юрко. В тюрмах «гуляв» висипний тиф, майже всі націоналісти з Даньком перехворіли, були й жертви. Данько опинився в Аушвіці, звідки ми мали звістки й навіть фото. Потім настала багаторічна мовчанка. Ми були впевнені, що він загинув, аж, врешті, через трьох людей ми дізналися, що він живе у Мюнхені. Ось так оптимістично закінчилася Одіссея Данька. Залишилися спогади про його усмішку, його доброту, любов до нас, зокрема, до мами («Тамані»). Ваша книжка навернула ці спогади, стало і приємно, і сумно. Дуже, дуже дякую вам, пане Олександре...»

У політиці, своїх поглядах та при вирішенні принципових або конфліктних питань Богдан Кордюк намагався бути великим демократом і великим моралістом. Він вважав, що «почуття страху тісно пов'язане з інстинктом самозбереження. Воно притаманне всім вищим тваринам і людині. Але різниця між твариною і людиною в тому сенсі має бути та, що людина не завжди мусить діяти так, щоб це відповідало її самозбереженню, а має діяти так, щоб це відповідало її усвідомленому значенню, її гідності. Віра в правдивість справи, якій присвячуєш себе, образ гідності людини, яка не дається вкласти в кайдани, ані іншими людьми, ані страхом у власній душі становить таку тривку підставу. Треба бути завжди свідомим і постійно розуміти, щоб ані перед іншими, ані перед власною совістю, тепер і в майбутньому, не треба соромитися свого поступу, своїх рішень щось виконати, а щось не виконати. В політиці треба постійно аналізувати свої дії і становище, узгоджувати їх із власною совістю - чиниш правильно чи ні. Можна міняти погляди і становища, але тільки на підставі ґрунтовно переосмислення, в спокійному часі та зі шляхетних мотивів. Не міняють погляди особи або дуже характерно виховані, або тупі чи опановані сектантським догматизмом. Особи з нескованою волею і свобідною думкою міняють погляди, змінюють їх також нікчемники. Різниця в тому, чи міняють вони їх із глибокого внутрішнього переконання, а чи з низьких мотивів, вигоди, страху...»

...Коли я гортав сторінки архіву своєї давньої переписки з різними громадсько-політичними діячами та вченими, нещодавно потрапив мені під руку лист від 26 жовтня 2004 року від Романа Сенькуся з Канади, тодішнього керівника видавничої програми Канадського інституту українських студій, в якому він, зокрема, писав: «...Сповіщаю вам, що мій друг Ігор Кордюк, якому ви писали в справі можливих фотографій його батька Богдана та інших членів ОУН, помер 23-го жовтня в Торонто на 58-му році життя... У серпні Ігор показував мені книжки, які ви йому подарували - «ОУН за кордоном у контексті українського державотворення» (2003) і «Полтавщина: Лохвицький край». Чи могли б ви подарувати або продати по одному примірнику цих та ваших інших видань (про УГВР, А. Камінського та М. Прокопа) нашому проекту інтерпретації енциклопедії України англійською мовою для використанні в написанні нових або осучаснених статей?» Подумалось, що зараз мало хто згадує митця Ігоря Кордюка, учня й співробітника Грегора Крука та Юрія Солов'я, який навчався у Школі мистецтв Челсі (Лондон) та Мюнхенській академії мистецтв, пізніше його було прийнято до Міжнародного салону «I'Art Libre» в Парижі. Ігор був організатором і промотором багатьох персональних та збірних виставок. Мистецькі роботи Ігоря Кордюка можна знайти в приватних колекціях Канади, США та Європи. Це про нього Тарас Полатайко писав у 1998 році: «...Тільки на околицях цього тихого, подекуди мертвого середовища можна зустріти художника, чий побут і робота не були доглянуті промисловістю. Цей вид художника слід розглядати як вмираючий вид. Ігор Кордюк - один із них. Його творчість ніколи не зачіпала постійно мінливі примхи та моди художнього світу. Він відмовляється «підлаштовуватись». Його - це робота, яку треба оцінити, а також розуміння особи, що стоїть за полотном... Можливо, саме ця щирість творів Кордюка, яка завжди змушує почувати себе краще, коли бачиш їх...»

Син науковця-професора, геолога за фахом і видатного громадсько-політичного діяча зі середовища УВО, ОУН та УГВР Богдана Кордюка, митець Ігор Кордюк, який відійшов за межу Вічності у 2004 році, писав у своєму вірші в 1977 році:

«Батьку в небі

і

батьку на землі

батьку старий і молодий і чорний і великий

і невеликий і всілякий і ніякий і з ікон

і з печер і замків - маастирів і камінів

і:

трави-трави

 

і синьоокі пави

візьміть мене на ваші крила

погуляти в нічім

синього і білого

понад крапками брудних хаток

через чорном'які комини її

вогонь

в куток вашої стріхи».

...Професор Богдан-Іван Кордюк був надзвичайним патріотом, визначним публіцистом, редактором та науковцем, людиною, що була цілком відданою служінню нашому народові. Його син Ігор показав себе як оригінальний митець - художник і поет. Але обидва вони - батько й син - у різний спосіб працювали для української справи, були правдивими патріотами, які завжди й повсякчас переймалися дуже непростими й часто трагічними долями нашого народу, того «збідженого народу», до якого так щиро звертався у своєму вірші також призабутий, як, власне й обидва Кордюки, український поет Олекса Веретенченко («Розмай»), що понад 75 років тому, у 1942 році, написав такі високомовні рядки:

«Український збіджений народе!

Україно, мати січова!

Всі твої знамена і клейноди

Обікрала, знищила Москва.

Хай шаліють вороги неситі,

Ми не кинем вічне бороття!

Прийде час - і в західному світі

Зійде сонце нашого життя...

Ні, ми ще обстанемо, як хмара!

Ні, ми ще ударимо, як грім! -

І коли за все приходе кара,

То якої кари треба їм?!»