Продовження. Початок - в №16, 17, 2018 року

Ми продовжуємо розмову з військовим фотографом Анатолієм Степановим, одним із авторів фотопроекту «.RAW. Україна на передовій». Цього разу говоримо про 2016-2018 роки. Весь цей час він знімав на фото і відео живу - страшну і героїчну - нашу історію...

19 липня 2016 року. Український військовий на позиції біля фронтової лінії неподалік Красногорівки	19 липня 2016 року. Український солдат спить на фронтових позиціях біля Красногорівки

 

- Авдіївська промзона. Під час постійних запеклих боїв що вдалося зафіксувати тут?

- Розповідати про Авдіївську промзону можна довго. Ще на початку 2016 року околиці Авдіївки, ближче до Ясинуватої, були сірою зоною. Промисловий район, разом з дачами біля  нього, мав серед місцевих назву - «Виноградники». Після того, коли у лютому українські війська захопили цю місцевість, його почали називати просто - Промка. Саме тут розгорнулися запеклі бої, а кількість обстрілів Авдіївки з важкої артилерії зменшилась. Але головним фактором стало те, що з позицій на Промці українські солдати тримали під вогневим контролем трасу, що з`єднувала Донецьк із Горлівкою. Міста захоплені окупантами. Оборона Промки поступово ставала легендою, і кожен журналіст прагнув потрапити туди. 24 червня я вперше заїхав на Промку. Нас радо зустріли десантники 122 бату, який свого часу воював навіть у ДАПі.

24 червня 2016 року. З позицій на Промці українські солдати тримали під вогневим контролем трасу, що з`єднувала Донецьк із Горлівкою	24 червня 2016 року. Українські десантники відпочивають на позиції. Авдіївська промзона

 

Вперше так близько був ворог. Маленькі дачні будиночки, зелені тоді ще вулички, бетонні паркани, промислові ангари... Це все нагадувало суперову комп`ютерну гру. Тільки ціною програшу тут було життя. Супротивники були так близько один від одного, що перегукувались образливими фразами. А запах їжі можна було почути з вражого окопу. Тут слух і зір ставали найголовнішими друзями. Тоді я вперше побачив в окопі, як тільки-но щось жваво обговорюючи, обоє десантників ніби завмирали, погляд спрямовувався в якусь одну точку. Здавалося, вони вже десь далеко. Вони просто слухали. Бо десь спрацював міномет, і будеш ти живим, чи ні, - все залежало від того, чи вчасно ти зреагуєш на свист міни і впадеш на дно окопу. Я бачив, як вони воюють, як людям, навіть військовим, може бути страшно. Їхній командир з позивним «Байкер» був чудовою людиною. Справжній батько для свої підлеглих. Турботливий і суворий, і, разом з тим, добрий і з почуттям гумору.

На фото з десантниками, що відпочивають, «Байкер» сидить ліворуч, посередині - десантник з позивним «Жолудь», праворуч сидить Володя Сергєєв з позивним «Кабан». Володя на вигляд кремезний, вже із залисинами й суворістю у погляді, мав 23 роки і був дуже доброзичливим. Я пам'ятаю, як «Байкер» сварив його за те, що рідко телефонує матері, на що Володя відповідав, що не хоче її засмучувати тим, що в нього поболює нога, а брехати їй, що все добре, він не хоче.

Наступного дня я поїхав. Ще через десять днів Володя загинув під час мінометного обстрілу... На роковини його загибелі зі мною сконтактувався товариш Володі по службі. Він відвідував матір загиблого. Ця мужня жінка збирала відео і фото з Володею, бо на них він був ще живий. Я переслав усі відео з хлопцем його матері. Смерть цього хлопця стала для мене особистою втратою...

https://www.youtube.com/watch?v=zHvMFj-TBzw

Смерть цього молодого хлопчини вразила. Декілька місяців оговтувався. Потім прийняв для себе рішення, що буду знімати лише реальні речі на цій війні. Бути поруч зі воїнами, щоб люди могли бачити, як воно насправді. Ось тут і зараз. У цьому окопі.

- Де тебе застала осінь 2016?

- На початку листопада жив три доби з морпіхами на позиції між Водяним і Широкиним. Але там було порівняно тихо. Потім переїхав в Авдіївку. Там уже тримала оборону улюблена 72-а бригада. Промка дуже змінилася за той час, що я її не бачив. Вона ніби розтанула. Від дерев лишилися обрубані уламками скелети. Дач уже, практично, не було. Ніби гнилі зуби, стояли залишки стін. Дахів у бетонних ангарах теж поменшало.

22 листопада 2016 року. Український солдат споряджає кулеметну стрічку під час нічного бою на Авдіївській промзоні	Листопадові ночі на Промці довгі і морозні. Вісім годин в окопі на позиції. Знову міни, стрілецький бій

 

Листопадові ночі довгі і морозні. Вісім годин в окопі на позиції. Знову міни, стрілецький бій. До позицій ворога 50-70 метрів, ніч темна, і кожних 15-20 хвилин за бруствер летить граната. Так просто. Для профілактики. На ранок сонце освітлює те, що лишилось від Промки. І солдат з позивним «Манюня». Хвилин тридцять тому він різав з кулемета. А тепер телефонує донечці. Він робить так щоранку. «Як справи? У школу збираєшся? А уроки вивчила?»

https://www.youtube.com/watch?v=2v3LXibbJ-g

- Початок зими 2016. Світлодарська дуга. Ти був і тут.

- У середині грудня загострилася ситуація на Світлодарській дузі. На околицях Світлодарська є маленьке селище Луганське. 18 грудня почалися бої біля нього. 19 грудня українські сили провели контратаку й захопили частину позицій окупантів. Я познайомився з офіцером 54-ї бригади, який під час цих подій опрацьовував зі своїми підлеглими заходи з придушення флангової активності ворога. Він розповів мені, що як на долоні бачив усю цю контратаку. Казав, що все відбувалося, як у кіно. Поле, застелене чорним димом, розриви мін і фігурки солдатів, що вбігають у цей дим. Далі був ліс, де розташовувалися позиції бойовиків. Його ще називали Чарівним лісом. Українським солдатам вдалося дійти до середини Чарівного лісу. Далі був бетонний ДОТ. Контратака захлинулася, але вдалося частково захопити позиції ворога. На жаль, це коштувало багатьох життів... Загинув і командир взводу, лейтенант Микита Яровий з позивним «Шайтан».

Наприкінці грудня я ночував на цих позиціях у Чарівному лісі. Був сильний мороз, і солдати сховалися в маленькому бліндажі, що вцілів. У сусідній напередодні влучила міна і зруйнувала його вщент. Лишилася розкидана яма, з якої солдати проводили вогонь. Весь бліндаж був заповнений димом; щоб зігрітися, ламали на друзки ящики від патронів, палили пластик. Вода в пляшках замерзла. Її кололи ножами, й горня з льодом гріли прямо всередині буржуйок. Там я вже покоштував усі види російських військових пайків. Їх лишилося дуже багато від старих господарів. Зрідка прилітали 82-міліметрові міни, працювали кулемети.

27 грудня 2016 року. Українські солдати на позиціях, відбитих у окупантів на околицях Світлодарська, Донецької області	28 грудня 2016 року. Українські військові під час бою

Вранці я знайшов в окопі шолом українського солдата із залишками крові і маленькими уламками кісток. Він був пробитий наскрізь кулею. Я розумів, що власник шолома загинув. Солдат спокійно переклав шолом на інше місце. Люди на війні швидко звикають до всього. І до смерті також...

https://www.youtube.com/watch?v=PokFZDH6g3E

https://www.youtube.com/watch?v=Tophh3RqMU8

28 грудня 2016 року. Українські захисники біля вцілілого бліндажа	28 грудня 2016 року. Шолом українського солдата, пробитий кулею навиліт

 

- Новий 2017 рік. Нові бої. Нові загострення.

- Січень 2017. Нове загострення в Авдіївці. Знову сепаратисти втратили позиції біля Промки. І там почалося пекло. Артилерія працювала вдень і вночі. Існує багато кадрів в Інтернеті, де видно, що артилерійські обстріли проводяться прямо з житлових районів Донецька. Ці позиції біля донецької об'їзної дороги не мали великого стратегічного значення, але в разі їх захоплення українськими військовими значно зменшувалося навантаження на промзону. Під час захоплення цих позицій не загинув і не був поранений жоден український солдат. На жаль, тільки-но сепаратисти дізналися про втрату опорника, почалися масовані артобстріли, і від першої ж міни загинуло одразу троє українських воїнів. Серед них був Андрій Кизило, заступник комбата 1 батальйону 72-ї бригади з позивним «Орел». Він керував цією операцією. На його честь і назвали потім цю позицію.

Одним з тих, хто брав участь в операції, був командир другої роти 1 бату Василь Тарасюк («Тайфун»). На фото він стоїть серед покалічених снарядами дерев на «Орлі».

4 квітня 2017 року. Командир роти 72-ї бригади Василь Тарасюк -на позиції «Орел», неподалік Авдіївки	5 квітня 2017 року. Українські солдати 72-ї бригади

 

Офіцери 72-ї бригади підрахували приблизно, що під час боїв наприкінці зими-на початку весни на українські позиції на околицях Авдіївки впало понад сім залізничних вагонів артснарядів. 24 квітня Василь вів дуель з танком сепаратистів. Хто має добру уяву, хай намалює цю картину в своїй свідомості. Коли офіцер-піхотинець стріляє з протитанкового станкового гранатомета, а танк дає вогонь у відповідь. Перед тим цей танк уразив бліндаж з підлеглими Василя, і щоб відволікти увагу від товаришів, «Тайфун» почав стріляти по танку. Він двічі влучив у танк, але не завдав йому великої шкоди. Танк із третього пострілу влучив у позицію, де перебував Василь. Вибухом хлопця відкинуло до дерев, що були позаду. Він отримав важку контузію, тріщину черепа, але ще деякий час продовжував керувати боєм. Після бою Василя евакуювали в Авдіївку. Потім був шпиталь і довготривале лікування. За цей бій 24 серпня 2017 року, в День Незалежності, з рук президента України Василь отримав Зірку Героя. Через важку контузію з військом довелося розлучитися. Василь починає нове для себе мирне життя.

5 квітня 2017 року. «Як справи, герої?» - традиційне ранкове привітання від командира батальйону з позивним «Слов'ян»	Квітень 2017 року. На околицях Авдіївки впало понад сім залізничних вагонів артснарядів

 

На фото нижче одне й те саме місце. Різниця в часі між цими фото - менша, ніж рік. Весь цей час бійці 72-ї бригади провели на Промці. Витримали колосальне навантаження, втрачали товаришів і нищили ворога.

4 квітня 2017. Український солдат готує їжу на Авдіївській промзоні	25 червня 1916. Український захисник на Авдіївській промзоні

 

Протягом 2017-го року я дуже часто відвідував 72-у. Прикипів до бійців душею і серцем. Разом зі солдатами довелось і багато пережити. 10 травня на шахті Бутівка танк сепаратистів працював по позиції, де ми перебували зі солдатами. Мені на своїй шкурі вдалося відчути те, що відчуває піхотинець під обстрілом. Тоді я почав знімати те, що відбувається. Просто сховався за камеру. Щоб не збожеволіти... Матеріал вийшов у німецькому «Шпігелі». І я пишаюся цим.

- Ми передивились терабайти зйомок, і насамперед в цих фото звертаєш увагу на обличчя, інколи обличчя такі молоді. Є думка зробити окремий нарис на кшталт «Обличчя війни»?

- Уже чотири роки триває ця війна. Я зустрічав солдатів усіх вікових категорій. Але найбільше вражає, що зараз у війську побільшало зовсім молодих хлопців. Хлопців, яким менше років, ніж державі, яку вони захищають. Ми звикли сприймати воїна як захисника, оборонця. Треба бути чесним зі самим собою. Основне і головне завдання солдата - це влучно вбивати. Вбивати ворога. Цим хлопцям випала важка доля - навчитися вбивати у двадцять років. Але ця війна для них стала Вітчизняною. Дехто, з ким я був особисто знайомим, так і лишився навічно молодим. І я пам'ятатиму їх до кінця своїх днів.

Я дуже хочу, щоб люди побачили цих солдатів. Хлопців, чиї однолітки в цей час зустрічаються з подругами, танцюють на дискотеках, мандрують Європою.

Ось портрети цих молодих солдатів, молодих героїв, молодих захисників.

З Василем, бійцем десятої бригади, я познайомився під час візиту волонтерів на позиції військових. Вони привезли Вифлеємський вогонь. Молодий хлопчина, зовсім ще юнак, був серед солдатів, що вийшли до волонтерів. Я помітив свіжий шрам, що червоною ниткою оперізував шию хлопця. Він зовсім недавно повернувся зі шпиталю в частину до своїх. Восьмиміліметровий уламок від АГС пробив трахею під час бою. Декілька тижнів Василь лікувався. Коли знімаю хлопців у таких обставинах, прошу стати навпроти і дивитись прямо в об'єктив. На мою думку, саме таке фото, саме в тому місці, де солдат ризикує своїм здоров`ям і життям, найсильніше передає його внутрішній стан.

28 грудня 2017 року. Попасна, Луганської області. Василь, 20 років, родом з Івано-Франківщини	4 квітня 2017 року. Позиція «Орел»  на околицях Авдіївки, неподалік від Промзони. Олексій, 23 роки, родом з Житомира

 

З Олексієм познайомився на позиції «Орел» на околицях Авдіївки. Ніколи не забуду очі цього хлопця. Він ще наприкінці січня 2017 брав участь у боях за цю позицію. В ті дні бійцям доводилось постійно окопуватися, відбиватися і ховатися від жахливих артобстрілів, які майже не припинялися. Були сильні морози і під час особливо потужних обстрілів хлопці ховались у маленькому хисткому бліндажику. Туди напихалося по сім-вісім солдатів. Так було тепліше. «Але, якщо б сталося пряме влучення, загинули б усі», - казав Олексій.

На цю позицію на Світлодарці ми приїхали під час затишшя. В бінокль було видно, як окупанти копають окопи навпроти. Нас зустрів усміхнений хлопчина. Провів в окопи. У військо він пішов добровільно. І позивний у своїх вісімнадцять мав трохи смішний - «Зять». Видно, що з гумором у його товаришів було все добре. Через декілька тижнів я дізнався, що під час одного з мінометних обстрілів «Зять» отримав уламок у коліно, який зробив хлопця інвалідом.

13 травня 2017 року. Позиція «Лівша» на околицях Світлодарська. Володимир, 18 років, родом із Дніпропетровщини	5 травня 2017 року. Позиції на шахті Бутівка, околиці Авдіївки. Віталій, 22 роки, родом з Житомирщини

 

Був травень. Я жив у хлопців на Бутівці. Весна на війні сприймається особливо гостро. Вже висохло болото в окопах. І все зеленіло навкруги. Віталік Кісєєв з позивним «Кіса» наступного дня повинен був їхати у відпустку. А зараз - служба.

На позиції зі своїм СПГ (станковим протитанковим гранатометом). Я прийшов теж на цю позицію. Через 5 хвилин, після того, коли я зробив це фото, по нас почав працювати ворожий танк. Дуже цікавий досвід. Гучний постріл, і майже одразу вибух, у танка дуже висока швидкість польоту снаряду. А потім це все зливається в єдиний гуркіт, і ти вже не відрізняєш постріл від вибуху. Охоплює жах, бетонна крихта летить навкруги і стукає по шоломі. (http://www.spiegel.de/video/ost-ukraine-im-schuetzengraben-mit-ukrainischen-soldaten-video-1766681.html). Тільки-но танк переніс вогонь далі, Віталік вискочив з укриття й зробив постріл зі свого гранатомета. Зараз він звільнився й працює в автосервісі.

Із Владом я познайомився того ж травня. Молодий офіцер по роботі з особовим складом. Помічник командира роти. Мав звучний позивний «Скорпіон». Ніби зовсім хлоп`я. Але за обов'язками мусив відповідати за клімат в колективі. В серпні того ж року я жив на Бутівці три доби поспіль. Довелось зняти Влада в роботі, коли хлопці на БМП виїхали на вогневу позицію й відпрацьовували по ворогу з автоматичної гармати (https://www.radiosvoboda.org/a/video/28672066.html).

 

5 травня 2017 року. Позиції на шахті Бутівка, околиці Авдіївки. Владислав, 21 рік, родом з Києва	1 липня 2017 року. Позиція «Орел» на околицях Авдіївки, неподалік від Промзони. Дмитро, 22 роки, родом зі Хмельницького

 

Із Дмитром моє знайомство відбулося в квітні. Він також брав участь у боях за нові позиції на околицях Авдіївки. Тоді в квітні на «Орлі» стояли голі покалічені дерева. Цього разу вже було літо. Зеленню затягнуло жахливі рани на стовбурах. Високі трави вкрили вирви від снарядів. Дмитро саме вів мене на сусідню позицію, де 24 квітня Василь Тарасюк мав дуель з ворожим танком. Я зупинився, підняв камеру й покликав Дмитра. Він обернувся, і спочатку в очах було здивування, потім посміхнувся і ми пішли далі.

Восени 72-а бригада вийшла на ротацію. В Дмитра закінчився контракт, і він звільнився. Нещодавно я дізнався, що в нього народився син. 

Дивлячись на це фото, важко припустити, що цьому воїнові-десантнику лише 25 років. Я прожив на позиції, де він був командиром, дві доби в січні 2018 року. Віталій - сирота. Вдома його чекає бабуся, яка його виховала. Цей хлопець на війні зі самого початку, і важко навіть уявити, що довелося йому пережити. Він брав участь у штурмі шахти Бутівка наприкінці січня 2015, коли тривали бої за ДАП. Тоді шахту вдалося захопити з восьмої атаки. Перші спроби були вельми трагічними. Загинуло багато українських десантників й пошкоджено техніку атакуючих. Віталій досі пам'ятає, як вантажив на броню останки тіл своїх товаришів, що загинули при штурмі, не може забути запах запеченої людської крові. Коли вже десант увірвався на шахту, бойовики втікали полем. Ніхто з них не лишився живим. Розлюченні десантники не давали забрати тіла окупантів до самої своєї ротації...

http://www.youtube.com/watch?v=KlRh_sWDTh4&t=58s

 

 

 

21 січня 2018 року. Авдіївська Промзона,
«Виноградники». Віталій, 25 років, родом із Дніпра

 

Дуже важко розповісти свої враження від того, що вдалося побачити, сфотографувати і зафільмувати, а ще й пережити за чотири роки, на декількох сторінках.

Війна триває. Смерть збирає данину серед українських солдатів щомісяця. Дай Боже їм лишитися живими і перемогти.

 

P. S. Від редакції: відео рекомендовано дивитися тільки людям із міцними нервами. Дуже міцними.