Домка Ботушанська. Автор: Володимир Скибінський

Нелегкі часи переживала Буковина в ХХ сторіччі. Влада тут мінялася кілька разів, і кожна не на користь українцям. Гнобила українців боярська Румунія, котра протягом 20-ти років панувала в цьому краї. Принесла в цей благодатний край горе і сльози і радянська влада. В таких умовах важко було українській інтелігенції творити, примножувати і плекати свою культуру, мистецтво, літературу. Нелегко навіть зараз, особливо у прикордонних районах, де українці є в меншості. Тому про багатьох буковинців Україна так і не довідалася, багато з них стали відомими за межами Буковини. До таких належить талановита, але маловідома на рідній Буковині письменниця, поетеса, публіцист, художниця, писанкарка, вишивальниця і громадська діячка Домка Сидорівна Ботушанська. Але для того, щоб постать Домки Ботушанської не канула у забуття, багато зусиль докладає методист Центру туризму, колишній директор Глибоцького ліцею, племінниця Домки Сидорівни по матері Ольга Шевченко. Торік у селищі Глибока громада гідно відзначила 105-річний ювілей з нагоди дня народження цієї особистості. Ця людина варта того, щоб Буковина знала її, пам'ятала і вшановувала.

Від її слова казилися румунські жандарми

Домка Ботушанська народилася і виростала в часи, коли дівчат на Буковині не віддавали в школу. Винятком була родина Ботушанських. Батько Сидір навчав старшу доньку, а Домка, будучи кмітливою, тихенько слухала. Особливо захопилася творчістю Тараса Шевченка, яка й надихнула її на віршування та малювання. З Біблії виривала чисті сторінки і малювала по них. Свої творіння Домка ховала в стайні. Одного разу Сидір випадково знайшов той скарб і показав глибоцькому лікареві Камілові Друккеру. Каміл, оглянувши, сказав: «Сидоре, у вас дитина дуже обдарована. Віддайте її в школу». На що батько відповів, що віддав би, але й без того нема чим дітей годувати. «Ви її віддайте, а я оплачу навчання», - наполягав Друккер.

Глибока на той час була під румунською владою. В селі була семикласна румунська школа. Протягом літа з допомогою батька і дядька-вчителя Домка підготувалася, склала іспити за 1-4 класи і пішла в 5-й клас. Вдома Ботушанські розмовляли українською, а навчання проводилося румунською. Тоді ж у Домки зародилася ідея стати вчителькою рідної мови. Та не довго дівчина втішалася навчанням. Оскільки ходила босоніж, проколола ногу іржавим цвяхом, і в неї почала прогресувати хвороба остеомієліт (гниття кістки). Два з половиною року Домка пролежала в ліжку. Лікував її Каміл Друккер, але вилікувати не вдалося. Коли трохи полегшало, батько приніс їй з Народного дому фарби. Пізніше таємно продав з дому два гусаки і купив у Чернівцях скрипку. Коли мама це побачила, промовила: «Йой, старєку, старєку! Ти зовсім здурів. Ти би їй краще булочку купив, а то киндяє, киндяє і здохне». Але батько розумів, що робить, бо Домка дуже хотіла навчитися грати на скрипці.

У 1932 році Домка організувала гурток сільської молоді, який поставив собі за мету вивчення рідної мови й культури. Батько приніс їй збірки О. Кобилянської та Лесі Українки, і таким чином вона забувала про свої болі. Писала вірші, які розходилися по всій Буковині. На неї злилися румунські жандарми, особливо глибоцький Гамбурда.

Домка Ботушанська (справа) зі сестрою Параскою. 1979 рік	Домка (в чорній сукні) з подругою Надією, 1929 рік

 

Незважаючи на хворобу, бажання вчитися малювати не покидало Домку. Професор Євзебій Ліпецький з Чернівців погодився навчати її безкоштовно. Коли в 1940 році відбулося возз'єднання Буковини, він сказав, що виїжджає. Він знав, що творить з інтелігенцією радянська влада. Домка запитала, як віддячити йому за науку, на що він відповів: «Дитино, якщо промовиш колись за мене «Отче наш» і згадаєш мене, то це буде найбільша віддяка».

Домка Ботушанська (посередині) з письменником Опанасом Шевчукевичем (сидить зліва) та його дружиною Ольгою. Ззаду стоїть краєзнавець Мірча Міртенков, котрий супроводжував Домку Ботушанську під час її візиту на Батьківщину	Домка Ботушанська (друга зліва) грає роль в одній з поставлених сценок

 

Паралельно з навчанням у професора Ліпецького Домка вчилася у Чернівецькому жіночому ліцеї. Жила дуже бідно, пухли ноги. Батько приїхав, щоб забрати її додому. Але вона відмовилася: «Не піду. Може, чогось навчуся і пізніше ще й вам допоможу».

У 1940 році про Домку Ботушанську заговорили всі. У пресі з'явилися публікації, в різних альманахах почали публікувати її твори, а її картини почали з'являтися на виставках. Згодом вона знімається у фільмі «Буковина - земля українська» Юлії Солнцевої та Олександра Довженка. В 1941 році стала учасником першого з'їзду письменників у Чернівцях. Там же знайомиться з М. Бажаном, А. Малишком, В. Сосюрою, Г. Мізюном та Марією Пригарою. Того ж року в Домки погіршується здоров'я і вона потрапляє до лікарні. Тоді Ольга Кобилянська та Григорій Мізюн почали клопотати перед секретарем обкому Іваном Самійловичем Грушецьким, щоб відправили її на лікування. І так, у травні 1941 року Домку Ботушанську відвозять на лікування в місто Саки зі супроводжуючою медсестрою.

Лише два тижні лікувалася Домка Сидорівна в санаторії. На третій - почалася війна. Наступали німці. Люди втікали, а тих, хто не мав куди втікати, таких, як і  Домка, керівництво почало виганяти. Домка заявила, що нехай її тут стріляють, але вона нікуди не піде. Тим більше, Буковина була вже захоплена німцями. Але щастя посміхнулося швидко. Домка отримала листа від знайомого поета з Дніпра Гаюна. У листі йшлося про наступне: «Ненароком, - писав автор листа, - натрапив на вашу адресу в одному з київських журналів і, довідавшись про ваше місцеперебування на курортному лікуванні, вирішив написати кілька рядків (знаючи наперед, що вам кудись треба буде виїхати). Пишу «кудись», бо на вашу Буковину зараз зовсім неможливо їхати. Вона вся у вогні. Пишу і даю вам адресу міст, де живуть мої друзі, котрі посідають видне місце за місцем роботи. З цими людьми я вже домовився. Вас радо приймуть. Як рідну. Не затримуйтесь... З повагою, Гаюн».

Перший портрет Домки Ботушанської	Художні роботи

 

Вона одразу зібралася і вирушила в дорогу. Поїзд їхав лише вночі. Домка доїхала під Мелітополь, і поїзд зупинився. Їй допомогли зійти і допровадили до вокзалу. Дві доби просиділа на вокзалі в чужому місті. Там познайомилася з жінкою, в котрої у перші дні війни загинув син - вчителькою Марією Андріївною, котра забрала Домку до себе. Через кілька днів Марія Андріївна починає оббивати пороги різних інстанцій і клопотати про допомогу. Але війна у розпалі, нікому не було до Домки діла, але й не кинули напризволяще. Дали їй роботу художника в Будинку піонерів. Тут познайомилася з молодим художником і майбутнім чоловіком Онисимом Солоненком із Мелітополя, який одразу в неї закохався. Коли німці зайшли в місто, пару заарештували. З приходом осені у неї загострилися болі, тому Онисим ніс її на руках. Йому казали: «Да брось ти єйо. Нє сдохнєт здєсь, так добьют в гетто». Але Онисим не кинув. Коли валка розтягнулася, він втік разом з Домкою в степ і протягом усієї окупації переховувалися в скиртах. Копали мерзлу картоплю, добували молоко і хліб і так вижили. А коли повернулися додому, на подвір'ї лежала розстріляна мати Харитина - єдина людина, яка ставилася до Домки по-людському. Мабуть, не стільки кохання, стільки її безмежна вдячність Онисимові, що не кинув її в тяжку годину, спонукало залишитися в Мелітополі. У вірші «Тимчасово зупинилась я в Мелітополі...» вона писала, що залишилась тимчасово, але не так то сталось, як гадалось. Згодом влилася в літературне життя краю. Була членом літературної студії імені Петра Ловецького. Про неї писав Петро Ребро і багато інших авторів. Твори Домки друкувати не хотіли. Казали, що її мова - західняцька, а в них є свої поети. Бувало, що зрідка якісь її твори могли бути надруковані в газеті.

Домка Ботушанська вийшла заміж за Онисима. Народила трьох дітей. Старший син Євген закінчив у Грузії Тбіліську художню академію. Молодший Віталій закінчив Миколаївський художній інститут. Він уже помер. Донька Ольга закінчила Київську консерваторію по класу скрипки. Домка Сидорівна допомагала чоловікові малювати. Будучи на милицях, обробляла 7 сотих городу, щоб годувати дітей. У 1961 році, після народження доньки, Домка відкинула милиці і почала ходити своїми ногами.

Проживши 49 років у Мелітополі, душею Домка завжди була на рідній Буковині. Протягом життя вона написала приблизно 700 поезій, 1000 публіцистичних статей, дві п'єси («Зустріч у редакції», «Клятва і пантера»). Найбільшою працею став роман про своє життя і Буковину «Підземний дзвін», який, не вірила, що буде колись надрукованим. На жаль, роман вийшов мізерним накладом - сто примірників.

«Давно прагну, щоб роман перевидали в нас, на Буковині, і роздали всім бібліотекам та школам, - каже Ольга Шевченко. - Роман читається одним духом. Я прочитала за дві ночі. Потім почала перечитувати і так прочитала 4 рази. З кожним прочитанням знаходжу щось нове. Під час відзначення 105-річчя з дня народження Домки Ботушанської я прочитала уривок, і після того за мною почали бігати вчителі з проханням позичити книжку».

Ольга Шевченко презентує роман Домки Ботушанської	Екслібрис

 

Багато віршів Домки Ботушанської покладено на музику як радянськими, так і українськими композиторами. А ще вона залишила після себе вісім рукописних книжок з віршами, записами пісень, колядок, щедрівок, які виконувалися до 1940 року на Буковині. Написала приблизно 70 картин, які зберігаються в різних музеях України. Дві оригінальні картини є в музеї у селищі Глибока. В 1971 році в Центральному архіві літератури і мистецтва у Києві було створено фонд Домки Ботушанської. Він досить великий і складається з найрізноманітніших матеріалів.

«Я вже тричі була на Мелітопольщині, - продовжує пані Ольга. - Мене вразило, що в хрестоматії Мелітопольського педінституту імені Б. Хмельницького «Літературний світовид» вписане ім'я Домки Ботушанської, а в нас забули про неї. Або ще в інформаційному збірнику «Хто є хто на Мелітопольщині» не забувають вписувати Домку, хоч її вже давно нема на світі. Там вказано: «В багатьох навчальних закладах міста сьогодні факультативно вивчають її творчість». Вона все своє життя присвятила Буковині, а в наших школах не вивчають її творчість. За творчістю Ботушанської захищають наукові роботи і в Мелітополі, і в Києві, а в нас не знають про неї. У Чернівецькому університеті єдиний професор Богдан Мельничук знав цю постать, написав гарну статтю і помістив у першому томі праці «Письменники Буковини».

Домка Ботушанська була знайома з багатьма відомими людьми. До самої смерті листувалася з О. Довженком та Борисом Лобачем-Жученком (внуком Марка Вовчка) з Москви; Іваном Шимчишиним та Марією Валюк із Канади; Паулем Целаном, Розою Ауслендер, Альфредом Маргулом Шпербером з Німеччини; Андрієм Тобілевичем (внуком Карпенка-Карого з Кропивницького); письменниками Павлом Загребельним, Василем Лесиним, Григорієм Івасюком, Олексою Романцем та багатьма іншими визначними постатями.

Після смерті чоловіка в 1973 році Домка Сидорівна приїхала до Глибокої. Тодішній секретар райкому партії Микола Семотюк під час вручення їй грамоти і друкарської машинки сказав: «Шановна Домко! Повертайтеся в Глибоку». Він пообіцяв збудувати гарну хату, дати пенсію. Умовою було, що після смерті в хаті постане музей. Вона задумалася, написала вірш «Кличуть мене поріжечки додому вертатись». Але таки залишилась у Мелітополі, де померла 31 жовтня 1994 року».

У Мелітополі Домка Ботушанська завоювала любов і пошану до себе. Її поховали в Алеї слави, а в Краєзнавчому музеї міста їй присвячена окрема кімната. Вона - почесний громадянин Мелітополя.

За творчістю Домки Ботушанської захищають конкурсні та дипломні роботи. Торік на конкурсі Марії Клиш захищали в 2016 році роботу за творчістю Лесі Українки і Домки Ботушанської «Дві жінки. Дві долі і дві постаті в українській літературі». Ця робота отримала друге місце по Україні. Перше місце взяли в конкурсі «Музика в житті Ботушанських», який проходив у Миколаєві. У Києві Віктор Бабин захищав роботу «Художній дивосвіт Домки Ботушанської» й отримав перше місце.

Племінниця Домки Ботушанської Ольга Шевченко в 1972 захистила дипломну роботу на філологічному факультеті Чернівецького університету. Керівником дипломної роботи був професор Михайло Івасюк - батько Володимира Івасюка, а рецензентом - професор Василь Лесин. Матеріали збирала по крихті. Нічого не було, крім газетних статей. Їздила в Мелітополь, спілкувалася, зробила фото, знайшла нові матеріали.

Під час написання дипломної роботи Михайло Івасюк їздив на захист кандидатської роботи.

	Портрети

«Коли я повернулася з Мелітополя, дипломна робота повинна була вже лежати в Михайла Івасюка, - пригадує пані Ольга. - Зустріла дівчат із групи, а вони кажуть: «Не потрапляй Івасюкові на очі. Він уже тричі був у гуртожитку. Дуже сердитий на тебе, бо ти до нього не з'явилася і не показала роботу». Я чомусь думала, що він мешкає біля університету, в професорському будинку, тому спокійно пішла в книгарню, що по вулиці Кобилянської. Коли це раптом бачу, а він стоїть на порозі магазину. Я завмерла. «Нарешті я вас спіймав, - каже до мене. - Як справи з роботою?» Я відповіла, що нормально, робота друкується. Він побілів. «Як друкується? Я ж її не бачив. Ви її комусь показували»? - «Так, батькам». Він трохи повеселішав. Може подумав, що мої батьки - вчителі. Тоді каже: «Якщо ви захиститеся на «трійку», то це буде велике щастя. Я за вашу роботу не відповідаю». Під час захисту я вийшла першою. Захистилася на «відмінно». Потім він ще довго згадував про цей випадок. Мені пропонували залишитись в університеті, але я захотіла живої вчительської праці з учнями».

Не цураються вивчення творчості Домки Ботушанської учні глибоцького ліцею. З 2006 до 2018 рр. чотирнадцять учнів взяли участь у різноманітних конкурсах-захистах. Із них шість робіт отримали перші місця у Києві, Миколаєві, Чернігові. Всі ці роботи зберігаються в музеї письменниці.

Роль батька Домки Ботушанської - Сидора Ботушанського - у вихованні доньки

Сидір Ботушанський був непересічною, цікавою особистістю, активним борцем за українську ідею, за що згодом поплатився власним здоров'ям. Він вчився на «відмінно» в австрійській школі. Писав вірші, багато з яких були покладені на музику і які виконував Буковинський народний хор під керівництвом А. Кушніренка. Коли вчителі запропонували батькові Сидора - Петрашові Ботушанському - віддати його в науку, то батько відповів: «Мені не треба вченого сина. Я маю досить землі, лісу, худоби. Одружиться з багатою і буде господарювати». Але не так сталося в житті Сидора. Він був гарним, розумним, працьовитим хлопцем. Коли приходив на весілля чи храм, то багаті дівчата проводили очима за ним - котру ж візьме першою до танцю. Дуже гарно співав, був привітним і вмів заворожити своєю мовою. Не один багач Глибоччини мріяв, щоб він був його зятем. Проте, вибрав Сидір не багату, а бідну. Але мати Сидора Їфтіма Круліковська сказала, що «зіхірово» буде так, як вона скаже.

Глибоцький період у музеї

В багача Василя Лук'янюка була негарна донька, але він пообіцяв дати у придане землю і худобу. Проте, Сидора його багатство не цікавило. Якось він ішов повз панський сад і побачив, що біля плоту стоїть дівчина. Він їй низенько вклонився, а вона голову - раз - відвернула. Він пішов далі, а дівчина стоїть. Зрозумів, що щось сталося. Перескочив через рівчак, переліз паркан, а коли підійшов, то побачив дві величезні коси, зачеплені за цвях паркана з іншого боку, тому дівчина не могла поворухнутися біля паркана. Виявилося, що хлопці і дівчата залізли до дідича по черешні. Сторож їх налякав, і вони всі перескочили і втекли, а Катерина зачепилася косами. Сидір визволив її, познайомилися, і вони почали зустрічатися. Мати Їфтіма Круліковська, яка походила з польського роду, ненавиділа невістку до самої смерті. Вона її щипала, де могла, смикала за волосся, але коли Їфтіма протягом 6-ти років була лежачою, то всі ці роки невістка її доглядала. Не хотіла доглядати жодна зі шести доньок. Наполягав і батько, щоб син не одружувався з Катериною і погрожував, що не дасть йому землі, на що Сидір відповів: «Не потребую вашої землі. Ми собі зліпимо хатчину й обійдемося без ваших земель або поїдемо в місто».

Найбільшу прикрість під час весілля зробила мати. Як описує цю подію у романі «Підземний дзвін» Домка Ботушанська: «Усіх очі були звернені на передню фігуру, де мав бути молодий між двома дівчатами-дружками... але там були парубки, бояре, а молодого зовсім не було видно. Гості заметушилися... захитали головами... наче подих вітерцю, пробіг легкий шумок: «Вааре, де би мав бути молодий? Га-а, вуйночко?! Хіба он там спереду, гля-а-діть?!» - дивувалися гості, тикаючи пальцем то на одного, то на іншого парубка... Але молодий був там. Він сидів між двома дружками, перевдягнутий опудалом, у білій манті з ковпаком на голові, до чого була прикріплена квітка молодого... та ще й перев'язаний перевеслом... а на ногах мав мамині старі чоботи з відкритими пащами... з котрих визирали солом'яні віхті... Павлиха зумисне так вбрала сина, думаючи хоч тим його відтягнути від «жебрачки», але Василь погоджувався на всі мамині забаганки, лише би обвінчатись».

Сидір Ботушанський - учасник Глибоцької Січі (мав жовто-зелений пояс і був касиром). Створив у селищі Глибока хор. Мав прекрасний голос і сам співав у цьому хорі. Був членом «Просвіти» та Українського народного дому. Був особисто знайомий з Ольгою Кобилянською. По неділях, проходячи повз хату до церкви, письменниця деколи заходила до Ботушанських. Діти розповідали, що до них приходила «пані в чорному». В 1904 році Сидір Ботушанський зустрічав з Глибоцьким хором у Чернівцях Миколу Лисенка піснею «Величальною». І на знак вдячності Лисенко запросив їх до Народного дому на урочисту зустріч.

Сидір Ботушанський був одним із трьох учасників Буковинського віча від Глибоцької громади. В Чернівцях він гордо ніс український прапор. Тільки-но повернувся додому, румуни його заарештували і кинули до в'язниці в Ботошанах. Майже рік пробув у тюрмі, де осліп. Восени, в холодну пору, його привезли підводою під хату і там кинули. Він не знав, де перебуває. Почав повзти на тепло і гримати в двері. Діти почули і сказали матері: «Мамо, хтось у двері шкребеться». Вона відповіла, що то вітер, але діти наполягли, і мати з дітьми вийшла глянути. Присвітивши каганцем, побачила чоловіка. Завела його в хату, зняла вошивий і брудний одяг. Чоловік промовив: «Я майже сліпий».

У Петраша Ботушанського сталася подія, яка наклала великий відбиток на всю родину, насамперед, Сидора Ботушанського. Наймолодша донька Яринка, будучи дитиною, закохалася в дорослого парубка. Він був кремезним, гарним, але хитрим. Ходив по дівках, пиячив. Господарство його не цікавило. Не мав жодної поваги серед людей. Він знав, що Петраш багатий, і думав, що віддасть частину землі, і він буде гарно жити. Коли вона завагітніла, то Ніка сказав: «Якщо батько дасть землю, одружуся з тобою, не дасть - не одружуся». Що було робити Петрашеві. Не хотів, щоб сміялася вся Глибока, скрипів зубами, але взяв зятя до хати.

	Запорізький період та бібліотека музею

Після весілля, тільки-но він його взяв до хати, зять заліз на піч і не хотів нічого робити. Працював Петраш, Їфтіма і Сидір. Ярина крутилася біля чоловіка, подавала йому на піч їсти. Коли всі виходили з хати, він тихенько злазив з печі й оглядав, що де лежить. Поцупив і приховав. А вечорами брав приховане в торбу, капелюха на голову і ходив по жінках до ранку, а зранку приходив і знову залазив на піч. Коли настала осінь, Петраш виділив доньці і зятю частинку поля і сказав іти орати. Зять відмовився. Петраш запряг коней і пішов зі Сидором орати. Навесні сказав: «Ми тобі зорали поле, то хоч засій». Зять знову відмовився. І неспроста. Він виношував недобру ідею, як позбутися Сидора, який йому заважав. Йому не заважала ні Їфтіма, яку він назавжди перелякав, коли вона одного разу застала його на крадіжці, ні старий Петраш. Коли Петраш пішов зі Сидором засівати поле, Ніка кинув на підводу мішок зерна і каже Ярині: «Будеш бігти за цією підводою. Якщо я приїду раніше за тебе, то отримаєш батогів». Він дуже з неї збиткувався, бив, через що вона скинула дитину. Батьки не могли нічого зробити, оскільки молоді були повінчані, а в ті часи не дозволялося розлучення. Коли зять наблизився до поля, кинувся до Петраша зі сокирою і сказав: «Геть з мого поля! Сам буду сіяти». На що Петраш відповів: «Не будеш уже сіяти. І не візьмеш звідси ні зернини». Тоді зять почав його бити. Сидір, звичайно, боронив батька. А Нікові лиш цього треба було. Сидір був худим, а зять - кремезним. Накинувся на Сидора і вже майже його добивав, коли позбігалися люди і заледве розборонили. Сидір півроку відлежав хворим. Уже рідні перестали вірити, що він залишиться живим. Тоді почали думати, як позбутися зятя. А навесні почали розбирати хату, а Ніка собі лежить на печі. Розібрали все. Залишилася тільки піч, а на ній - зять. Розібрану хату склали на іншій ділянці своєї землі і відправили туди зятя з Яриною, а біля розібраної хати збудували нову. Коли закладали хату, Сидір упав на ту землю, поцілував її і дав страшну клятву, що в його хаті не буде зятя. Але згодом ця клятва обернулася родині Ботушанських трагедією.

Сидір Ботушанський мріяв тільки про сина, але дружина через кожні два роки народжувала дівчат. Після народження першої доньки він поклявся, що другим буде син, а народилася Домка. Коли сповитуха «Моша» сказала Сидорові, що в нього знову донька, він, молодий-гарячий, гримнув дверима і пішов до куми і прожив у неї три місяці. Катерина Марківна дуже образилася на це і навчила доньку казати на батька «чуж». Коли батько заходив до хати, Домка, ховаючись, казала: «Мамо, чуж іде». Вона дуже боялася батька. А подружилася з ним лише тоді, коли він повернувся сліпим з тюрми. Лікувався у Каміла Друккера, який врятував йому 70% зору. Першою, кого Сидір побачив, була Домка. Він схвильовано сказав: «Дитино, я тебе бачу». Обняв її і поцілував. Відтоді Домка почала казати татові «неньо».

Коли Катерина завагітніла востаннє, то перед народженням заявила: «Якщо цього разу не буде сина, то дайте мені отрути і нехай я не мучуся». Нелегко було дружині Сидора. Вона вела все господарство і працювала на повну. У Сидора не було часу займатися господарством. Він ішов у Народний дім, у «Просвіту», на репетицію хору. Захищав селян.

І нарешті в 1927 році у нього народився єдиний син Петро, але недовго довелося втішатися ним. Петро мріяв стати льотчиком. В 1944 році пішов на фронт і згорів під Кенігсбергом у хаті. Ні батько, ні мати не вірили похоронці, але цей випадок бачив хлопець зі села Димки (поблизу Глибокої). Коли мати довідалася, якою страшною смертю загинув її син, через півроку померла. Батько прожив ще два роки.

Ікона врятувала родину Ботушанських від смерті

У 2006 році на базі Глибоцького ліцею було створено Літературний музей-світлицю Домки Сидорівни Ботушанської. В жовтні 2011 року директором музею стала племінниця Домки Сидорівни - Ольга Шевченко. Відтоді музей пережив 4 реекспозиції. Зараз розробляється п'ята.

Екскурсія в музеї починається аудіозаписом її віршів в авторському виконанні. Запис був зроблений у літературній студії в Мелітополі.

У музеї зібрані родинні речі Ботушанських, а також речі того часу, якими користувалися в селищі Глибока. Багато речей, зокрема, місцевий одяг, подарувала для музею сусідка родини Ботушанських Ольга Стрільчук та глибочани.

Дуже цінним експонатом світлиці є портрет Тараса Шевченка, який Домка намалювала ще в дитинстві. Це було перше замовлення, яке виконала дівчина. Замовив портрет у 1929 році глибоцький підпільник Нестор Ткачук до святкування 115-ї річниці від дня народження поета. Домка не тільки намалювала портрет, але й виступила з рефератом перед земляками у Народному домі. Це був її перший публічний виступ, але не закінчений, бо жандарми стягнули її зі сцени, людей розігнали, а вечір заборонили. Невдовзі в будинку Ботушанських почався обшук, шукали портрет Шевченка, але не знайшли, бо заховав його у себе двоюрідний брата Василь Букатар. Батько ніби відчував, що так станеться. Домку і Сидора Ботушанських після обшуку заарештували і кинули в тюрму. Портрет пережив румунську окупацію. Тривалий час його зберігав Нестор Ткачук, а потім віддав у Чернівецький краєзнавчий музей.

Ще одним цінним експонатом є ікона Богородиці, яка врятувала родину Ботушанських від смерті. В Глибокій мешкав один чоловік, котрий заздрив Сидору. Під час німецької окупації він вирішив позбутися родини, а маєток прибрати до собі рук. Пішов до німців у штаб і сказав, що Ботушанський - комуніст. Нічого не питаючи, забрали всю родину (крім Домки, яка була у Криму) і повели неподалік у яр на розстріл. Два молоді офіцери, котрі, мабуть, народилися в цих краях, побачивши, що під розстріл ідуть такі гарні дівчата, вся сім'я, зглянулися над ними. Тоді один офіцер залишився біля них, а інший пішов у штаб дізнатися, за що хочуть розстріляти родину. Коли сказали, що їх звинуватили в приналежності до комунізму, офіцер здивувався і каже: «Які ж вони комуністи! Коли ми їх забирали з хати, то на стіні ікони висіли». Тоді дали команду не розстрілювати. Поруч з іконою Богородиці була ще ікона Ісуса Христа, але, на жаль, не збереглася. Молоді офіцери привели родину додому і сказали Сидору: «Триває страшна війна. Але якщо ми залишимося живі, дайте нам слово, що після повернення повидаєте заміж за нас своїх доньок». Сидір сказав, що дає щире слово. Але хлопці не повернулися.

Прикрашають музей два бюсти Домки Ботушанської - гіпсовий і дерев'яний, які пані Ольга привезла з Мелітополя.

Прикрашають музей також картини дітей Домки Ботушанської. Старший син Євген подарував дві роботи: «Стара хата» і «Річка Молочна». Молодший син Віталій подарував картину «Чорно-білий ліс».

Прикрашає експозицію музею велика і гарно оформлена мистецька карта з позначками населених пунктів, в яких Домка Ботушанська мала творчі зв'язки.

Часто пані Ольга влаштовує в музеї разом з дітьми виставки-презентації мистецьких виробів і літературних творів Глибоччини. Крім того, самі ж діти мають можливість виставляти тут свої витвори.

«Я шукаю талановитих дітей нашого ліцею і пропоную виставляти їхні твори для огляду, - каже пані Ольга. - Дітям це дуже подобається, і в такий спосіб вони вивчають історію рідного краю. Музей повинен бути виховним центром у школі, а не лише для проведення екскурсій».

Довідка

Ботушанська Домка Сидорівна народилася 12 вересня 1912 року, в селищі Глибока, Чернівецької області. Померла 31 жовтня 1994 року, в Мелітополі, Запорізької області. З дитячих років писала вірші під впливом поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки. Поезія Домки Сидорівни вирізнялася самобутністю, ліричною музичністю, фольклорною символікою. Писала в різних жанрах і на різноманітні теми. В її поезії спостерігаються різні образи, мотиви і настрої. Вперше надрукувала свої поезії в нелегальній газеті «Нове життя». Була активною авторкою газети «Радянська Буковина», друкувалася в альманасі «Вільна Буковина». За життя Домки Сидорівни було видано одну поетичну збірку «Сини весни» та в альманасі «Яворова сопілка». Багато творів письменниці залишилися невиданими.

Хист до малювання у Домки Ботушанської теж з'явився під впливом творчості Тараса Шевченка. Художниця майстерно володіла технікою малярства, графіки та рисунка. Свої твори, здебільшого, виконувала у світло-тоновій графіці. Намалювала серію історичних портретів Т. Шевченка, Ю. Федьковича, Лесі Українки, О. Кобилянської, Є. Ярошинської, М. Черемшини, О. Довженка, М. Мінтенка... Багато з них експонуються в музеї Домки Ботушанської в Глибоцькому ліцеї. Крім портретів, Домка Ботушанська створила серію представників з народу - селян, робітників, дітей. У доробку художниці є кілька автопортретів. Домка Ботушанська проілюструвала свою повість «Підземний дзвін».

Працювала художниця і в жанрі натюрморту. Вивчала творчість художників І. Рєпіна та М. Мурашка... В 2015 році було видано альбом-посібник «Її нарекли народною...», в який ввійшло 33 роботи художниці. Восени 1940 року в Чернівцях відбулася перша виставка образотворчого мистецтва, на якій були представлені також роботи Домки Ботушанської. Кілька відомих робіт Домки Сидорівни зникли безслідно.

А ще Домка Ботушанська гарно вишивала і розписувала писанки. Вона була аматоркою фольклору, учасницею театрального гуртка в селищі Глибока та Чернівцях, створила гурток української мови для глибоцької молоді. Домка Ботушанська - громадська діячка та краєзнавець. У 28 років буковинці назвали її народною буковинською поетесою. Цікава постать Д. Ботушанської тим, що вона жила і творила у різні історичні періоди: 1912-1918 рр. - австрійський, 1918-1940 рр. - румунської окупації (Глибока, Чернівці); 1939-1945 рр. - Другої світової війни;1945-1991 рр. - радянський; 1991-1994 - роки Незалежності України. У цьому полягає велике пізнавальне, патріотичне та громадське-виховне значення роботи активу музею.

Відомості про неї можна отримати з енциклопедії Сучасної України (т. 3,-К., 2004-С. 396) та у Київському державному архіві-музеї літератури і мистецтва, де є її фонд (відкритий у 1970 році).