Науковцю, професору, воїну ОУН та громадсько-політичному діячеві Богдану-Івану Кордюку в січні 2018 року виповнилося б 110 років, але вже минуло 30 років від того дня, коли він відійшов у Вічність.

 

На перший погляд, його амплуа мала би бути наука, бо ж закінчив він Академічну гімназію у Львові, згодом став студентом знаменитої Львівської політехніки та Львівського університету, пізніше ж виїхав до Берліна, де працював в Українській пресовій службі в Берліні, студіював та викладав у Берлінському університеті. До вибуху Другої світової війни як геолог плідно працював на замовлення англійської фірми на Близькому Сході, зокрема, на нафтових полях в Іраку. Влітку 1941 року він знову повернувся до Львова, де його у вересні того ж року за політичну діяльність в ОУН заарештувало гестапо, й він став на кілька років політв'язнем німецьких концтаборів Саксенгаузен та Аушвіц.

По закінченню війни він постійно проживав на еміграції, в Західній Німеччині, був редактором журналу «Український самостійник», членом редакційної колегії журналу «Сучасність»...

На початку ж свого життєвого шляху Богдан Кордюк показав себе активним учасником СУНМ (Союзу української націоналістичної молоді), також він був крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях на початку 1930-х років. Він мав в організації підпільні псевдо - «Аркас», «Дік», «Новий», «Сніп».

Уважний Богдан за працею	Професор Богдан Кордюк

 

Народився 17 січня 1908 року, в українському Львові, а закінчив свій земний шлях 26 лютого 1988 року у західнонімецькому Мюнхені, був похований на цвинтарі Вестфрідгоф.

І хоча Богдан Кордюк зробив свій внесок у науку геологічного дослідження надр у довоєнний час і був успішним практиком у цих своїх дослідах, у довіднику «Видатні українські вчені у світовій науці» (2012), в якому вміщено 66 нарисів про українських учених природничої та гуманітарної наук та подано основні відомості про життя вчених, їхню наукову та освітянську діяльність, прізвища Кордюк ми, на жаль, не знаходимо. Хоча якраз у цьому довіднику і було подано відомості саме про тих, чиї імена замовчували за совєцьких часів і яких було знищено саме за їхній патріотизм, як також не обійдено увагою й тих, хто плідно працював поза межами України. За підрахунками упорядників названого довідника, понад кілька сотень українців наприкінці ХІХ-го та у першій половині ХХ-го сторіч працювали за кордоном й користувалися неабияким авторитетом у науковому світі. Серед них було чимало таких, чиїми відкриттями досі пишається весь світ... Дійсно, так сталося, що про українських письменників, діячів культури ми знаємо значно більше, ніж про вчених-природодослідників і винахідників, зокрема, й у царині геології та розвідки корисних копалин.

Збірка праць Богдана Кордюка

Мені пощастило бути одним з перших дослідників життя та діяльності св. пам. Богдана Кордюка як політика й публіциста. У 2006 році я написав передмову і видав друком збірку його вибраних праць під назвою «З міркувань на різні теми», одним з епіграфів до якої мною було вибрано досить промовисті висловлювання самого ж професора Богдана, які, як на мене, навіть під сучасну пору є доволі актуальними: «...Свобода і демократія є найбільшим противенством для всяких ідеологій тоталітаризму... Незрозуміло і навіть парадоксально у змаганні за свободу, за гуманність, за права людини послуговуватися стерильною антиідеологією, яку мали б зліпити якісь екзальтовані політики... В центрі всіх прагнень стоїть ідеал свободи, а далі - гідність людини, право кожного на справедливість, нації - на самовизначення і т. д. На це спираються демократичні конституції... Ідеології, праві і ліві, є природним ворогом багатогранної свободи і свобідної багатогранності, бо вони змагають здійснити замкнену в собі, однорідну, ніби досконалу абстрактну систему зі специфічною свободою тільки для власних визнавців. Відідеологізування, тобто, усування абстракцій, відроджує відчуття дійсності і пошанування власних національних традиційних цінностей, очищає поле для власного зросту конкретної і безпосередньої свободи...». «...Еволюція є безспірним фактом у космосі, в органічному житті, в історії людства. Революція, натомість, визначає винятковий етап, і вона виникає тоді, коли нормальний хід еволюції натрапляє на перешкоди, і коли згущеним еволюційним силам доводиться розбивати ці перешкоди. Отже, дискусія чи полеміка про еволюційний або революційний шлях боротьби має виправдання лише в такому сенсі: які методи в даному етапі доцільніші, успішніші та ефективніші. Але те мають вирішувати лише патріоти на рідному ґрунті...» - Мені видається, що тут, у цій цитаті, професор Богдан Кордюк виглядає як непересічний мислитель і вдумливий публіцист.

Ф. Ніцше колись писав, що багато людей помирають занадто пізно, а дехто занадто рано. Своєю смертю помирає той, хто виконав свою справу і вмирає переможно. Так померти найкраще; а друге - померти у боротьбі й розтратити велику душу. Життєвий шлях Богдана Кордюка з цієї точки зору становив для мене велику зацікавленість: боєць УВО та ОУН, молодий та енергійний патріот Богдан, поважний дослідник, а згодом - професор геології та успішний редактор українських еміграційних видань - пан Кордюк між цими кількома точками відліку кипучий і сповнений радості боротьби, посвяти, успіхів та невдач життя одного з найяскравіших представників українського організованого визвольного руху ХХ-го сторіччя.

	Б. Кордюк (другий справа) у колі молодих науковців (довоєнна світлина)

На жаль, на час друку збірника у 2006 році я не міг мати докладніші біографічні відомості про Богдана Кордюка, зокрема, про його дитячі та молоді роки, про родину, з якої він походив, що було б, мабуть, цікавим не лише для істориків визвольного руху, але й пересічних читачів. На світлині, що була поміщена на титульній сторінці упорядкованого мною збірника, видно, що Богдан Кордюк завжди мав справу з діловими паперами та книгами, був заядлим курцем. Одягнений у непоганий піджак у клітинку, без краватки, він тримається підкреслено вільно, але зосереджено, поруч кілька розгорнутих, мабуть, на необхідній сторінці грубих книжок, одна з яких - словник; поряд - недопита чашка традиційної кави, що стала, мабуть, уже традиційною, позаду - шафи для книг.

Тяжко сказати, від кого зі своїх батьків Богдан взяв статуру. Його сухорлява, трохи зігнута фігура разом з високим чолом і густою шевелюрою нагадує на світлині постать філософа або музичного диригента. Ще тяжче визначити ті навколишні чинники та «кровні» джерела, що визначили палку, безперечно талановиту й ніби сповнену внутрішніх суперечностей духовну вдачу цього українського політика й науковця. Тепер мені вже багато відомо не тільки про його революційну, публіцистичну, але й про наукову діяльність. І це, деякою мірою, тоді компенсувало відсутність докладнішої інформації про приватне життя Богдана Кордюка. Будучи гімназистом, а згодом студентом, він брав активну участь у підпільних революційних організаціях української молоді в Західній Україні.

У Львові в середині 1920-х років постала й активізувалась нелегальна організація учнів старших класів українських гімназій, що отримала назву «Організація вищих класів Українських гімназій» (ОВКУГ), яка згодом почала видавати нелегальний журнал молоді «Метеор». Серед завдань, які ставила перед своїм членством ця організація, були, зокрема, підготовка учнів до студій в українському таємному університеті, бойкотування польських високих шкіл, грошові збірки на Бойовий фонд, розповсюдження націоналістичних прокламацій, проведення патріотичних маніфестацій тощо. До провідних членів ОВКУГ у Львові належав поряд із братами Шухевичами - Романом та Юрком, Богданом Підгайним, Володимиром Янівим, і гімназист Богдан Кордюк. Після створення Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ) у 1926 році і після об'єднання різних груп львівських «Студентських громад» з львівською «Групою Української Державницької Молоді», заледве досягнувши вісімнадцятирічного віку, Богдан входить до складу Проводу щойно створеного Союзу, новим головою якого після Осипа Боднаровича став Богдан Кравців. У рамках СУНМу з молодих націоналістичних письменників було створено літературну групу «Листопад», молодь друкувалася в часописах «За Україну!», «Молоде життя», «Студентський шлях», «Літературно-науковому віснику» за редакцією Дмитра Донцова. Але більш нагальними були справи організаційні.

Степан Ленкавський пізніше писав, що «по усуненню О. Боднаровича пекучою справою була швидка організація старшого юнацтва в середніх школах у таємні гуртки. Цю роботу було доручено проводити Іванові Габрусевичу, але обсяг завдань був занадто великим і методика виховної роботи невідома. Він організував підреферентів, до яких належав Богдан Кордюк, як майбутній його заступник, Михайло Турчманович та інші особи. Були різні нагальні справи... Внутрішні бойкоти (О. П. - у польських закладах) закінчувалися довгим слідством і виключенням організаторів зі шкіл...»

Майже одночасно Б. Кордюк стає членом Української Військової Організації, яка разом із Крайовою Екзекутивою ОУН планує низку відплатних акцій проти антиукраїнських планів польського уряду та політики москвофільства як засобу проти роз'єднання українських земель. Серед планів УВО та КЕ ОУН навесні 1930 року було, зокрема, виконання атентату на консульство УРСР у Львові. На виконання цього атентату зголосився Богдан Кордюк, на той час заступник керівника підреферентури юнацтва в КЕ ОУН. Зиновій Книш у своїй книзі «Дрижить підземний гук» (Спогади з 1930 і 1931 років у Галичині) (Вінніпег, 1953) пише, що у справі пошуків добровольця (який мав бути «людиною освіченою і політично виробленою. Доля його була пропаща, він мусів жертвувати собою, не втікати з місця вчинку, без опору датися арештувати з декларацією українського народу») на атентат було необхідно «вишукати в думці можливих кандидатів, проводити з ними найперше вступні розмови, так наче б випадково, звести розмову на думку про необхідність пожертвувати собою, обсервувати реакцію, й опісля, коли натрапить на добрий ґрунт, іти до цілі швидко, не залишаючи часу на застанову. В умовах конспірації це може відбутися не скоро. Ледве я почав рухати ту справу, як несподівано зголосився доброволець сам, і то такий, що кращого годі було й знайти. Був це студент Б. К. (О. П. - Богдан Кордюк) з відомої на львівському ґрунті родини. Одразу наступного дня повідомив я про те Сичеві. Сич казав зачекати кілька днів, а тим часом обговорити з атентатчиком технічну сторінку чину та деякі справи політичні, підготувати його психологічно...» (названа праця, с. 80, 81).

Однак, з незалежних від майбутнього виконавця атентату причин, а точніше, - через негативну позицію Начальної команди УВО, яка наполягала, аби ніхто після виконання цієї політичної акції в пропагандистських протибольшевицьких цілях не здавався в руки польської поліції - УВО взяла на себе виконання атентату. Поновно визначені УВО безпосередні організатори та виконавці атентату - Є. Врецьона, В. Ласійчук, В. Саляк, Б. Стецишин та інші - згодом постали перед польським судом, не довівши справу до логічного кінця, бо були заарештовані польською поліцією ще у процесі підготовки до атентату.

На залізничній колії (поч. 1940-х років)	Близький Схід, 1930-і. Богдан (зліва), поруч – невідомий співробітник

 

Володимир Янів згадував у 1974 році: «...Поки жив Степан Охримович (1905-1930), цьому останньому пощастило ще втримувати певну рівновагу. Степан походив з роду, що мав довгу традицію громадської роботи... Він автоматично вносив атмосферу певної демократичності вислову навіть у лави нелегальної вже тоді ОУН на ЗУЗ... Його передчасна смерть була справжньою трагедією для ОУН, бо організація втратила погоджувальну ланку в конфліктах, тим більше, що майже рівночасно низка ровесників посередньої групи опинилась у в'язницях (1930 р. - Б. Кравців, З. Книш, Б. Кордюк; 1931 р. - С. Ленкавський), а інші були сильно заангажовані в легальному секторі (я й переважна більшість з колишньої «тринадцятки»)».

 

Через півтора року після львівської конференції ОУН, 26 листопада 1930 року, суд присяжних у Львові засудив Богдана Кордюка, разом з іншими, до 37 років в'язниці. Серед засуджених були й тодішні зверхники Кордюка по лінії УВО та ОУН Богдан Кравців та Зиновій Книш. У іншій справі було засуджено також і Івана Габрусевича, який, вийшовши на волю у липні 1931 року, з доручення голови ПУНу полк. Євгена Коновальця перебрав посаду Крайового Провідника ОУН, а референтуру юнацтва після звільнення перебрав давній заступник Габрусевича - Богдан Кордюк. Іван Габрусевич, щоправда, пробув на посаді Крайового провідника лише до 23 березня 1932 року, коли знову був заарештований поляками у зв'язку з вбивством поліційного комісара Чеховського. Вийшовши на волю наприкінці травня 1932 року, Іван Габрусевич («Іртен») залишився на пропозицію полк. Коновальця за кордоном і був запрошений увійти до складу ПУНу. Коновалець призначив на посаду Крайового провідника ОУН Богдана Кордюка («Діка», «Снопа», «Нового»), який сформував нову КЕ у складі - С. Бандери, З. Коссака, В. Яніва, Я. Стецька, Р. Шухевича, Я. Чемеринського, А. Чемеринської, М. Колодзінського (від 17.01.1932 - Д. Грицая).

Богдан Кордюк на початку липня 1932 року очолив представництво КЕ ОУН на Конференції ПУНу в Празі. Конференція остаточно затвердила запропоновану Кордюком організаційну структуру Крайової Екзекутиви ОУН та існуючий фактичний стан на Рідних Землях та в ОУН.

На думку згаданого вище Володимира Яніва, «...крайовим провідником визначено людину, яка мала - при незаперечнім схвалюванні загальних позицій «краю» - найбільше розуміння до давніх концепцій. Тією людиною був Богдан Кордюк («Дік»), який саме вийшов із в'язниці. Щоправда, його присуд не був великим (півтора року), але «Дік» витримав дуже важке слідство з побоями й тортурами, і це дало йому відповідний авторитет. Натомість - при використанні однієї з можливостей «посередньої ланки» - полковник зовсім не намагався творити жодної «фронди» серед молодих... Сам Кордюк справді продемонстрував чимало гнучкості, він скріпив зв'язки зі співзвучними елементами поза організацією, притуплюючи небезпеку «двоподілу фронту» і протиставляючись самоізоляції ОУН. Але для скріплення особистої позиції йому було потрібно якнайбільше дій, що скріпили би його престиж і дали змогу робити непопулярні серед молодшої генерації кроки. Нагода для таких дій незабаром з'явилася.  Це був експропріаційний напад на пошту в Городку Ягайлонському...».

Сталося так, що значна частина «старих» провідників націоналістичного підпілля на ЗУЗ були або засуджені поляками, або з якихось причин відійшли від підпільної праці - чи то з політичних розходжень, чи з огляду на особисті проблеми. «Серйозну роль відігравали також розбіжності темпераментів між двома генераціями підпілля. У 1933 році на всіх провідних посадах, включно з посадою провідника Крайової Екзекутиви ОУН, були молоді люди. Останнім «старшим» на посаді крайового провідника був у 1930 році полк. Роман Сушко, першим «молодим» - Богдан Кордюк», - зазначав Євген Врецьона. Розмірковуючи над протистоянням поглядів та поколінь, Богдан Кордюк пізніше наголошував, «що конфлікт між батьками і дітьми є гострим не лише в діаспорі, але, може, ще більшою мірою на батьківщині... Молодша генерація є змушена до пошуків нових шляхів, методів і засобів. Старша генерація не може похвалитися великими конкретними досягненнями, і тому молодь має право бути скептичною».

У колі арабської родини (Богдан – 5-й зліва)

Попри загальне негативне ставлення до провідних осіб революційної фракції ОУН, визначний діяч ОУН з-під стягу полк. Андрія Мельника Зиновій Книш писав, що «знав теж Кордюка з 1930 року і потім трохи з тюрми. На волі - перед пацифікацією - це був жвавий і спритний молодий чоловік. Займався чимсь тоді у недавно створеній Крайовій Екзекутиві у Львові. Мав організаційний хист. Це він технічно організував Крайову Конференцію ОУН за участю двох членів ПУН і представників Крайової Команди УВО в підземеллях св. Юра навесні 1930 року... Кордюк був конче потрібний у Львові до закінчення реорганізації націоналістичного руху на ЗУЗ. Засуджений у тому самому процесі восени 1931 року, що й автор, за приналежність до УВО, був старостою політичних в'язнів у Бригідках, успішно організував і провів голодування для прискорення слідства, наслідком чого кількадесят політичних в'язнів, котрих зовсім без потреби тримали в тюрмі, вийшли на волю. Отже, мав усі дані - якби хотів - щоб працювати на вищих щаблях».

Дійсно, на посаді Крайового Провідника ОУН саме Богдан Кордюк був одним з організаторів нападу бойовиків ОУН на поштовий уряд у Городку Яґайлонському, біля Львова. Доручення організувати та здійснити цю експропріаційну акцію від ПУНу отримала в другій половині 1932 року КЕ ОУН. Безпосередньою організацією «ексу» займався спочатку бойовий референт КЕ «Дзвін» (Роман Шухевич), пізніше до розробки плану технічної підготовки нападу долучився «Марко» (Микола Лебедь), провід над бойовиками було доручено Юрієві Березинському.

Так звані «експропріації» з боку ОУН були обґрунтовані лише з морального боку, з політичного боку та матеріально-технічного боку вони часто не були надзвичайно доцільними і виправданими, бо тягнули за собою втрату провідних членів та бойовиків організації, як також існувала велика можливість їхньої невдачі, а здобуті кошти внаслідок «ексів» були незначними.

Проф. Лев Ребет, перший з черги голова політичної Ради ОУН за кордоном, якого Зиновій Книш влучно назвав «одним з найрозумніших членів колишньої опозиції» (О. П. - в ЗЧ ОУН у 1940-50 рр.), який «покинув бандерівський табір, як і більшість інтелектуалістів, щоб не задушитися в атмосфері капральського примітивізму», у своїй книзі «Світла і тіні ОУН» (Мюнхен, 1964), наголошував, що «експропріації» спричинили велике враження серед загалу, проте не втягали цей загал у безпосередню боротьбу, а це було для ОУН найважливішим і вирішальним моментом. Шляхом бойових дій самого підпільного апарату годі було досягнути революціонізування мас, які, самозрозуміло, співчували цим діям, раділи успіхами і переживали через невдачі, проте, поза тим, обмежувалися роллю пасивного глядача. Всі ці моменти вплинули на те, що такі чисто технічно-революційні виступи в період діяльності ОУН ставали дедалі рідшими і, врешті-решт, зовсім припинилися. Замість них переднє місце посіли масові акції.

В результаті нападу 29 листопада 1932 року загинули Березинський і Старик, а Файда, Куспісь, Білас і Данилишин, захопивши 4.500 злотих, зникли, однак, два останні були схоплені поляками біля села Веринь, і в грудні 1932 року разом з М. Жураківським та З. Косаком вони опинились на лаві підсудних.

Напад у Городку справді збурив українську громадськість. За присудом польського суду бойовиків Дмитра Данилишина та Василя Біласа, які під час слідства та перед судом тримались героїчно, було страчено. Справу про напад у Городку розглядав суд ОУН, в результаті якого було усунуто «Нового» (Богдана Кордюка) з посади провідника КЕ ОУН, а «Марка» (Лебедя) було частково виправдано та надано йому можливість здійснити новий успішний бойовий акт з рамени ОУН. Власне, до цього часу не знайдено жодних архівів організації у справі того організаційного суду. Однак, є деякі побічні свідчення.

 Продовження - в №19 2018 р.