СИЛОВИЙ ЕКСТРИМ

Нещодавно рідне місто відвідав Василь Вірастюк - стронгмен, актор та найсильніша людина світу станом на 2004 рік. В Івано-Франківську Вірастюк буває два-три рази на рік, але ці візити, здебільшого, дуже короткі - на день-два. Цього разу Василь затримався на довше, перебував тут близько тижня, каже, що востаннє так надовго навідувався, мабуть, десять років тому. Нам вдалось поспілкуватись з легендарним спортсменом. Отож, про спів у хорі, походи «район на район», зйомки у кіно та власні татуювання читайте у нашому матеріалі.

Про дитинство

Я народився в нашому центральному пологовому будинку, що на колишній вулиці Пушкіна, тепер Чорновола. Зростав на вулиці Фрунзе, тепер це - вулиця Короля Данила. Мені було зручно, бо сусідній будинок був моїм садком «Сонечко», а буквально через одну вулицю навчався у 4 школі.

	Василь та Роман Вірастюки у дитинстві

Чи були походи «район на район» у Франківську? Було, було, але трішечки до мене. Я пам'ятаю, як там ще «Бельведер» йшов районом на «Бам», або ходили на Загвіздя вчити людей жити правильно (сміється). Я тоді був ще маленьким, не брав у цьому участь. Здебільшого, в цьому брали участь хлопці, народжені на початку 60-х, вони тоді якраз були підлітками.

Про спів

З дитинства співав у хорі. Тоді для дітей це було звичною повсякденністю, і ми з братом були членами цього гуртка співу. Одного разу навіть співали радянські пісні у філармонії. На той час всі хотіли бути жовтенятками, піонерами, комсомольцями і я не виняток. Тому пісні були саме такого радянського напрямку. Пригадую, як співали: «Не хочеться думать о смерти в шестнадцать мальчишетских лет!» Або ще була така хорова: «Легендарный Севастополь, недоступен для врагов. Севастополь, Севастополь - город русских моряков» (сміється).

Співали і для себе українські. Приходили сусіди, і кожне таке застілля закінчувалось якимось співами. Звісно, ми їх підслуховували! Але так щоб спеціально батьки нас вчили - такого не було.

Вже зараз старшому синові перед сном співав українські пісні. Це всім відомі й улюблені, як наприклад, і Гімн України. Середній син уже не хотів засинати під ці «колискові». Взагалі, я мав такі три хіти: «Пісня про Довбуша», «Гімн України» і «Пісня про Січових Стрільців». Ось так, і під ці пісні мої діти добре спали (сміється).

Чи хотів би співати на серйозному рівні? Я цим не хворію, я своїх пісень не пишу. Було правда, що мій брат Роман написав дві пісні, але я не бачив сенсу, аби записати їх і видати в альбом. Треба бути надзвичайно популярним в Україні, щоб це робити. Я співаю у своє задоволення, я не роблю це професійно. Саме тому не маю наміру поєднувати своє життя з шоу-бізнесом у сфері пісні. Де-не-де, щоправда, я це роблю. Нещодавно знявся у фільмі, де виконував пісню. Це було неочікувано, бо навіть режисер не чув, як я співаю, проте, пісня лягла мені й вже за годину була записана. Фільм вийде в грудні 2018, називатиметься «Груднева казка». Мій персонаж там - злодій.

Про рідний фізкультурний технікум

Перед тим, як їхати до вас, я зателефонував синові свого тренера і заїхав у фізкультурний манеж, що по вул. Мазепи. Ностальгія пробиває інколи. Звісно, дивно дивитися на цей манеж тепер, на умови, в яких тренуються діти. Треба бути великим ентузіастом спорту, щоб займатись у таких умовах. Люди терплять. Сподіваються, що щось зміниться, але бачу, що з мого часу абсолютно нічого не змінилось. Тому навряд чи щось зміниться взагалі.

Про почуття до Франківська

Не буду приховувати, для мене зараз рідним містом став Київ. Я проживаю там уже понад десять років. Івано-Франківськ залишився містом, де народився, де проживає моя мама, де все ще є мої друзі, яких я відвідую час від часу. Не більше. Якщо ви хочете запитати, чи щемить у мене серце, коли я заїжджаю у Франківськ, то ні. Такого вже немає років з десять. Коли я заїжджаю у місто, у мене нема хвилювання, навпаки, стає сумно. За тиждень, поки тут перебував, то все більше переконуюсь - місто є сірим, насамперед, це стосується проїжджої частини. Вона, як і тротуари, у жахливому стані. Тротуари не чистяться, люди ходять по калюжах. Від цього мені стає сумно.

Про «франківську діаспору» в Києві

Найчастіше я бачу з минулих франківців - Юру Горбунова. Ми з ним часто перетинаємось, і не тільки на телебаченні, але в деяких місцях, які любимо обоє відвідувати. А так, щоб я відвідував якісь акції нашої «діаспори», то ні. У мене троє дітей, свої справи, тренування, мене просто не вистачає на все. Хоча можу сказати, що в моєму будинку живе чоловік, який очолює Івано-Франківську діаспору чи то земляцтво в столиці. Він мене неодноразово запрошував на їхні заходи, але я вимушений відмовитись. Здебільшого, ці акції відбуваються протягом вихідних днів, а я часто буваю тоді десь на виїздах чи у якихось відрядженнях.

Про меми на Вірастюка в Інтернеті

Можете не хвилюватись, я це все бачу і на це не ображаюсь. Мені, навпаки, приємно. Це - нормальна народна творчість, якщо на тебе пишуть карикатури, роблять меми - це означає, що про тебе пам'ятають. І ти - на якомусь рівні популярності (сміється).

Про зустріч з Іво Бобулом

Можу сказати, що після того нашумілого мого відеоролика, я не шукаю з ним зустрічі. Мені цього, в принципі, і не потрібно. Я не горю бажанням познайомитись з ним, потиснути руку чи попросити вибачення. Навпаки, я вважаю, що немає за що просити вибачення. Одного разу ми зустрілись на пероні, я якраз їхав зі своїми хлопцями-спортсменами. Це була 6 ранку. І я хлопцям жартома кажу: «Дивіться, Іво Васильович стоїть на пероні. А може  підійти і привітатися», але потім піймав себе на думці, що не буду цього робити. І ось так ми і розійшлись.

Про зйомки у фільмах

Основне для мене - це спорт, хоч я вже і впродовж десяти років не виступаю. Та, все ж таки, разом зі Сергієм Конюшком, який є президентом Федерації стронгмену України, а я є там почесним президентом. Ми разом проводимо багато заходів. В середньому, 12-15 подій на рік. Це - дуже багато, враховуючи, що наш сезон відкривається з кінця весни і десь так до жовтня місяця. Це саме той час, коли можна проводити такі акції на центральних площах чи вулицях. Тому все одно, для мене основним залишається спорт.

А все решта, всі ці зйомки чи озвучення - це захоплення. Мені просто пощастило в житті. Я не можу сказати, що йшов цілеспрямовано до того, щоб стати актором. Мене просто, як то кажуть, «поперло». У 2012 про мене згадав Віктор Андрієнко і запросив до зйомок для однієї з ролей фільму «Іван Сила». Тоді мене більше побачили, я став більше на слуху і дотепер час від часу запрошують на кастинги. Інколи це не те, що мені б хотілося, бо, здебільшого, запрошують на третьорядну роль, десь там постояти мовчазним охоронцем, що просто стоїть у костюмі зі суворим обличчям. Коли телефонують і запрошують, я запитую: «В мене є хоч якийсь текст? Немає? Ну тоді мене це не цікавить». Я одразу ці варіанти відхиляю, бо хочу хоч маленьку, але повноцінну роль. Тому на моєму рахунку вже більше, ніж десять робіт у кіно. Також відзнявся у кліпі гурту «Бумбокс».

Про татуювання на руках

Кожне татуювання на моєму тілі має значення. На руках напис «Козацькому роду немає переводу» і внизу ініціали: А, О і О. Це - Адам, Олег і Олександр. Імена трьох моїх синів. Коли ми ходили втретє вагітні, я собі дав обіцянку, що якщо все буде добре, ми народимо здорового сина, тоді я обов'язково зроблю таке татуювання. Так і відбулося: 22 квітня народився мій третій син, і вже через тиждень я дотримав свою обіцянку. Мама це схвалила, воно ж не вульгарне і без всяких знаків (посміхається).

Що варто змінити у Франківську

Я не знаю, якось ніколи не думав про це. Я би поміняв шифер на маминій хаті, але якраз зараз цим і майстри займаються від сьогоднішнього ранку (сміється). Ну, але якщо серйозно, то облагородив би мости, зробив хороші дороги, провів би хоча б ямковий ремонт. Я б цей сірий Івано-Франківськ змінив на яскравий. Дуже добре пам'ятаю, як колись відновили центральну частину, тоді всі будинки стали кольоровими. Ось тоді місто зажило! Проте, як би там не було, хотів би побажати всім землякам радості, весни та, звісно, миру!

 

Автори: Тарас Зень, Оксана Пасічна

Джерело: «Вежа»