Анатолій Степанов під час виступу у Нью-Йорку

У The Ukrainian Museum in New York City, одному з найбільших українських музеїв у США, протягом майже півроку - з листопада 2017 до березня 2018 - відбувалася фотовиставка «.RAW Україна на передовій». На основі фотодобірки вже видано фотокнигу «.RAW Історія змін українців та армії».

«.RAW Україна на передовій» - це український фотопроект, який досліджує етапи становлення нової сучасної української армії. На виставці було представлено документальну фотохроніку трансформації Української армії та українського суспільства з початку військових дій у 2014 році. Відвідувачі мали змогу переглянути фотографії очевидців та учасників жахливих подій, які назавжди змінили Україну та світ.

У фотокнизі «.RAW Історія змін українців та армії» задокументовано віхи становлення нового українського війська через спогади очевидців і безпосередніх учасників цього процесу.

Назва виставки англійською дослівно «.RAW Ukraine on the Front Lines» («.РАВ Україна на фронтових лініях») означає війни, в яких Україна бореться на два фронти: суто військовий конфлікт та інформаційна війна.

Проект, ініційований МОУ та ГО «StratcomUkraine», вперше приїхав до США за підтримки Міністерства інформаційної політики та Посольства України у США. На відкритті виставки були присутні делегація МІП та ГО «StratCom» на чолі з державним секретарем МІП Артемом Біденком, один з авторів книги, військовий фотограф Анатолій Степанов, а також іноземні військові представники та українська громада. Також у презентації взяв участь посол України в США Валерій Чалий.

Виставка демонструє роботу в зоні бойових дій на Сході України 33 провідних фотокореспондентів та кураторів з України, США та інших країн, зокрема, Брендана Хофмана, Олександра Глядєлова, Джозефа Сивенького, Олега Варуковича та інших. Виставка стала міжнародною платформою для інформаційної та культурної дипломатії України.

Кореспондент тижневика «Час і Події» зустрілася з фотографом Анатолієм Степановим і поспілкувалася про враження від поїздки до США, про роботу фотографа на передовій, про своєрідну мову фотографій з війни і про мрію, яку хочеться втілити.

- Гортаючи книгу-фотоальбом «.RAW Україна на передовій», я побачила, що сюди ввійшли твоїх п'ять фото, які також було представлено на виставці в Нью-Йорку. Як відбувався відбір фотографів та робіт?

- Створення цієї книги було ініційовано Міністерством оборони України спільно з громадською організацією StratComUA. Книга об'єднала 137 фотографій 33 авторів з України, Росії, Білорусі та США. Над концепцією працювали група кураторів - Ганна Войтенко, Іван та Костянтин Чернічкіни з агенції «Поле Зору». Для того, щоб оповідь, розказана фотокнигою, була зрозумілою не лише українській аудиторії, а й закордонній, консультантом проекту запросили іменитого канадського фотографа-документаліста Дональда Вебера. В назві книги можна знайти багато асоціацій і символів. У перекладі з англійської слово RAW означає «сирий, необроблений», натякає, зокрема, на те, яким неготовим до війни було українське суспільство. Також RAW означає формат необроблених цифрових файлів. Крім того, RAW - це прочитане в зворотному напрямку слово WAR (війна).

- Ти мав можливість виступати перед аудиторією в музеї, було чимало людей. Як сприймали інформацію про події на сході України, наскільки це цікаво, чи відчув ти зворотній зв'язок?

- Я готував презентацію понад місяць. Важко втиснути в сорок хвилин все, що ти побачив і пережив за майже чотири роки. Нагородою стала увага залу. Люди дивились і слухали дуже уважно. Дуже відчувалось, що їм не байдуже, вони переживають за долю України, адже прийшло дуже багато діаспорян. Вони тонко реагували на фото і відео. Запам'ятався момент, коли у фільмі про десантників на «Промці» український офіцер жартує. В залі теж почали сміятися. Це дуже розрядило атмосферу, бо насправді тема дуже важка. Після виступу до мене підходили посол України в США Валерій Чалий, українські офіцери. Тиснули руку, дякували. Ще довго того вечора спілкувався з людьми. Підходили й американці. Їм теж було цікаво.

- Особисто ти пам'ятаєш, як починалась війна на Сході України. Ми розмовляємо в дні роковин початку військових дій, твої враження про квітень 2014-го року?

- 12 квітня 2018 минуло чотири роки, відколи в Україні триває війна. Цього дня, чотири роки тому, я стояв біля захопленого райвідділку міліції у Слов'янську. Поруч спокійно і неквапливо ходили озброєні люди в масках.

У моїй голові була одна думка, думка про те, що відбувається щось катастрофічне, що і я, і місцеві мешканці стоїмо біля лінії, яку намалювали ці озброєні незнайомці. Країна перейшла цю лінію. Війна прийшла до мене додому. Чи міг я колись думати в минулому, що я навчуся розпізнавати калібр міномета за звуком вибуху міни або модель танка за звуком двигуна? Чи міг я уявити, що українські села та міста будуть зруйновані та нагадуватимуть картини з 1943 року? Все це відбувається зі мною, в моїй домівці.

- Тобі довелося бути свідком подій весни 2014 року, спроб «русской вєсни». Що згадується насамперед?

- Зараз я розумію, наскільки українське суспільство було інфантильним до Майдану. Навіть у страшному сні я не міг уявити, що в моїй країні буде війна. Війна з артилерією й танками, зруйнованими містами й селами, загиблими дітьми.

Ця війна почалася для мене 8 квітня у Харкові. Тоді все здавалося нісенітницею. Вже було анексовано Крим, почалися заворушення на Донбасі. Натовп місцевих маргіналів і «туристів» з Росії захоплював державні установи в Луганську, Донецьку й інших містах на Сході. Спроби «запалити» Харків почалися ще в березні 2014-го. Але все швидко закінчилося 8 квітня, коли міліцейський спецназ з Вінниці поклав писком до асфальту молодиків, що намагалися захопити Харківську облдержадміністрацію. В той день ще було кілька кволих спроб чинити опір міліції, але все закінчилося для сепаратистів нічим. Що цікаво, у звільненій адміністрації я зустрів офіцера міліції, якого бачив на Майдані. По той бік барикад. Було зрозуміло, що на харківському сепаратизмі можна ставити крапку. Я поїхав у Донецьк.

8 квітня 2014 року. Харків, центральна площа перед будівлею ОДА. Спецпідрозділи міліції блокують проросійське ралі	8 квітня 2014 року. Спецпідрозділи міліції блокують будівлю Харківської ОДА

 

- Наступним містом для тебе був Донецьк. Яку хронологію подій ти відслідкував там?

- У Донецьку було все інакше. Місто жило своїм розміреним життям. Працювали вокзали, магазини, кінотеатри. В центрі життя вирувало - автомобільні затори, гули переповнені ресторани. Про те, що коїться щось незрозуміле, свідчила забарикадована облдержадміністрація. Там уже засідала «нова влада». Міліція не втручалась у події. На щоденні мітинги під російськими прапорами виходила невелика кількість містян активного пенсійного віку й людей, які ностальгували за радянською владою. Ідея референдуму за відокремлення від України постійно проголошувалась на цих зібраннях. Постійно скандувались проросійські лозунги. Людині інших поглядів з`являтися біля тих барикад було небезпечно. Тим не менш, за декілька сотень метрів від захопленої адміністрації можна було зустріти дівчат, які співали українських пісень у підземному переході, або людей з українськими прапорами. Місто ніби затамувало подих і з острахом очікувало, що ж буде далі. Недобре передчуття зависло в повітрі.

10 квітня 2014 року. Хода прибічників референдуму за незалежність навпроти будинку Донецької ОДА, окупованої проросійськими сепаратистами	11 квітня 2014 року. Резиденція учасників сепаратистського мітингу перед Донецькою ОДА

 

Усе змінилося 12 квітня. Ранкові стрічки новин принесли звістку про те, що група озброєних бойовиків захопила районне відділення міліції у Слов`янську. Це приблизно 100 кілометрів від Донецька на північ, у бік Харкова. Вже за декілька годин я з групою журналістів стояв біля захопленого відділку міліції у Слов'янську. Навколо ходили озброєні люди. Місцеве населення тепло і привітно зустрічало їх. Поруч майорів російський прапор. Люди радо вітали цих хлопців з автоматами, передавали їм пакунки з продуктами. Події розвивалися за вже відомим сценарієм. Після відділку міліції було захоплено місцеву міську раду. По місту ходили бойовики з автоматами. В`їзди і виїзди зі Слов`янська були перекриті блокпостами. Готель «Україна», що неподалік від центру міста, став Меккою для журналістів з усього світу. 

Вранці 13 квітня мене розбудив звук двигуна гелікоптера. У голові майнула думка - ну от, зараз усе закінчиться. Але все сталося інакше. Того дня владою в Києві було ухвалено рішення про початок Антитерористичної операції. У Слов'янську нічого не змінилося. Того ранку я вирішив проїхати по в'їздах до міста. На одному з них, коли вийшов з машини, почув крик «Прибери машину з лінії вогню!» Обернувся й побачив націлений на мене автомат. На узбіччі лежала людина в камуфляжі зі зброєю. Трохи далі стояла купка озброєних чоловіків з георгіївськими стрічками. Я попросив водія від'їхати, після чого зробив спробу поспілкуватися з військовим. З розмови було зрозуміло, що вони прибули з Росії, щоб «захищати» місцеве населення. Отримавши від них дозвіл на зйомку, зробив декілька кадрів. За кілька місяців я випадково натрапив в Інтернеті на фото одного з них. Це був боєць російського спецназу Євген Пономарьов з позивним «Дінго». Він загинув під Сніжним, воюючи проти українських вояків.

Відтоді життя в Слов'янську стало небезпечним. Ввечері, неподалік готелю, де ми мешкали, було розстріляно автівку з двома чоловіками. Вони загинули. Поранення в шию отримав випадковий перехожий. Будівлю міського управління СБУ теж було захоплено, і там облаштували щось на кшталт «таємної поліції». Будь кого з перехожих могли затримати на вулиці й ув'язнити. У центрі міста відбувалися сепаратистські мітинги, на яких деякі місцеві радо вітали російських бойовиків.

13 квітня 2014 року. Військовий гелікоптер у небі Слов'янська. Початок Антитерористичної операції на сході України	13 квітня 2014 року. Російські військові на околицях Слов'янська

 

День 16 квітня 2014 року на все життя вкарбувався в моїй пам'яті!

Звичайний весняний ранок у захопленому місті. Стрічка новин приносить звістку, що біля залізничного вокзалу у Краматорську групи місцевого населення заблокували колону військової техніки ЗСУ. Сідаємо в таксі й їдемо в Краматорськ. На одній з вулиць прямо назустріч нам мчить колона техніки з озброєним чоловіками на броні та з російськими прапорами. Ледве встигаємо зробити декілька кадрів. Помічаю солдатів в українських одностроях, серед бойовиків з георгіївськими стрічками на броні. Як потім з'ясувалося, українські військові, заблоковані місцевим населенням біля вокзалу, для уникнення жертв серед цивільних, вимушені були віддати військову техніку бойовикам. Тут дзвонить телефон, і схвильований шеф повідомляє, що в Краматорську помічено російські танки. Пояснюю ситуацію, але то слабо заспокоює. Вже зараз, коли минуло стільки часу й стільки всього побачено й пережито, я розумію, що то була одна з ланок інформаційної операції в гібридній війні проти України.

Ми переміщаємося в район Пчьолкіно, у Краматорську. Там ще одна колона українських військових заблокована на залізничному переїзді. Розлючений натовп цивільних цькує солдатів. Ніколи не забуду очі одного водія БМД (бойової машини десанту). Хлопчина ледь не плакав. Для того, щоб трохи остудити пристрасті на переїзді, кимось з військового керівництва було прийнято рішення задіяти бойові літаки. Міг-29 на висоті 40-50 метрів пролітав раз за разом над натовпом. Високовольтні залізничні дроти дзвеніли і розхитувалися над головою, і здавалося, що ось-ось вони розірвуться. Це ніяк не вплинуло на розвиток подій. Ніхто не злякався. Надвечір на перемовини прибув командувач десантними військами, а трохи пізніше з'явилися російські спецпризначенці. Сторонам вдалося домовитись, і військова колона пішла на місце своєї постійної дислокації. Завдання вдалося виконати лише третій військовій колоні, яка змогла прорватись на Краматорське військове летовище. Цей стратегічний об'єкт лишився під контролем української армії.

16 квітня 2014 року. Група російських військових у Краматорську	16 квітня 2014 року. Міг-29 на висоті 40-50 метрів пролітав раз за разом над натовпом

 

16 квітня 2014 року. Мешканці Краматорська
блокують українських військових

У той час, коли в Слов'янську й Краматорську ситуація загострилася майже до вибухової, в Донецьку, на барикадах біля ОДА, все було більш менш спокійно. Там навіть виступив відомий німецький піаніст Давид Мартелло (Davide Martellо). Цей музикант був відомий тим, що намагався музикою вплинути на революційні події. Він грав у Туреччині на площі Тексім під час відомих подій, він грав у Каїрі на площі Тахрір під час Арабської весни, він грав і на Майдані у Києві. Біля донецької ОДА йому вдалося пограти 10 хвилин. Потім екзальтовані жінки й люди в камуфляжі прогнали Девіда. Свій концерт він завершував уже на певній відстані від барикад.

У Слов'янську вже стріляли, а люди в Маріуполі виходили на мітинги за єдність України. Такий саме мітинг відбувся і в Донецьку 17 квітня. Перебуваючи ще під впливом краматорських подій, я був вражений тим, скільки людей з проукраїнськими поглядами вийшли на мітинг у Донецьку. Тоді їх ще охороняла міліція.

21 квітня 2014 року. Виступ відомого музиканта Давида Мартелло на барикадах біля Донецької ОДА	23 квітня 2014 року. Маріуполь. Мітинг за єдність України

 

- Інформаційний простір починають наповнювати жахливі новини, новини про смерть, катування і знущання. Що фіксує твоя камера?

- 24 квітня, Горлівка. Мозок відмовляється сприймати цю подію. Як? Чому? У своїй країні людина, депутат Горлівської міської ради Володимир Рибак, що став на захист Державного прапора, був викрадений й жорстоко вбитий. На фото - його похорон. Володимира Рибака по-звірячому катували, а потім ще живого, з розпоротим животом, утопили в ріці. Разом з ним так само закатували та втопили молодого хлопця, киянина Юрія Поправку. Найжахливіше було те, що цей хлопчина вчився в одній школі з моєю донькою і був лише на один рік старшим за неї.

 

 

24 квітня 2014 року. Горлівка. Похорон Володимира Рибака

- Добровольчі батальйони на Сході країни відіграють велику роль у захисті українських кордонів. Батальйон «Донбас», які твої спогади?

- Уже тоді, наприкінці квітня, було зрозуміло, що добром це все не закінчиться. Серед патріотично налаштованих мешканців Донеччини виокремився добровольчий рух. По Донецьку ширилися чутки, що організовується добровольчий батальйон на захист України під назвою «Донбас». Мені вдалося відвідати його 26 квітня. Задля дотримання всіх правил конспірації зі зміною авто, нас - журналістів - привезли у Дніпропетровську область, в одне непримітне селище, де на сільській автобазі розташовувався батальйон. Молоді й уже літні чоловіки жили в імпровізованій казармі і тренувалися там само, на території автобази. На перше враження вони були цілком звичайними, нічого особливого, але їхній бойовий дух і патріотичний настрій вражали.

26 квітня 2014 року. Солдати батальйону «Донбас»	26 квітня 2014 року. Військові батальйону «Донбас» на вишколі

 

Я поїхав з Донецька 27 квітня. Того дня після проросійського мітингу в центрі міста натовп захопив будівлю донецького обласного телебачення. Міліцейські спецпризначенці, що охороняли телерадіокомпанію, просто пішли звідти, коли побачили людей з російськими прапорами. Тієї весни кожен день приносив події, які мозок відмовлявся сприймати. Здавалося, ну такого вже не може бути, але на ранок наступного дня ставалося ще щось брутальніше й страшніше. Я плюнув на все й прямо із захопленої будівлі телебачення поїхав на залізничний вокзал. Водій таксі дорогою не приховував задоволення від того, що коїлося в місті. Ніколи не забуду його слів, мовляв, «нічого, нічого, поживемо ще трохи при Радянському союзі, проживуть наші діти без кока-коли...» А наступного дня, 28 квітня, у Донецьку відбувся останній проукраїнський мітинг, під час якого розлючений натовп прихильників «руського міра» з ножами, палицями, арматурою брутально бив і калічив людей. Міліція кволо втручалась і не могла захистити прихильників єдності України.

- Ти був свідком також подій у Одесі того трагічного травня. Розкажи про це.

- У Києві вирувала весна, проводилися різноманітні антитерористичні навчання, люди слідкували за новинами, але не було відчуття того, що насувається біда. Щоденно новини приносили тривожні повідомлення. На ранок 2 травня у Слов'янську почались активні бойові дії. Російські диверсанти й місцеві бойовики збили два військові гелікоптери. Того ж дня в Одесі мав відбутися футбольний матч між місцевим «Чорноморцем» і харківським «Металістом». Марш вболівальників перед матчем наштовхнувся на мітинг місцевих проросійських сил і переріс у брутальне протистояння зі стріляниною в центрі міста, де від куль загинуло декілька прихильників єдності України. Розлючений натовп перемістився на Куликове поле, де стояв табір Антимайдану. Сутички продовжилися там. Поруч розташовувався Будинок профспілок, і антимайданівці побігли туди ховатися. Чи то з необережності, чи то з чийогось жахливого за своєю жорстокістю умислу, у фойє Будинку профспілок виникла потужна пожежа. Ємності з легкозаймистою речовиною, які занесли туди антимайданівці, було підпалено, й потужне полум'я вбило більшість тих, хто перебував на сходах будівлі. Загинуло понад сорок осіб. Відтоді минуло вже майже чотири роки, пристрасті вщухли, але мені безмежно шкода тих людей, що стали жертвами протистояння в Одесі. Єдине, що хочу зазначити, саме після Одеської трагедії на Донбас ринув потік добровольців з Росії, щоб воювати проти України. А 2 травня 2014-го ввечері я викинув квиток на донецький поїзд і сів на автобус, що прямував до Одеси. Це - окрема історія, і при нагоді спробую розповісти й її.

- Літо першого року війни. Про що розповідають твої фотографії?

- Літо 2014-го. Погано навчені та озброєні, слабо екіпіровані мобілізовані з мирного життя українські солдати звільняють одне місто за іншим на сході України. Ці хлопці на імпровізованому блокпосту на околиці Дебальцевого вчаться воювати на ходу.

2 серпня 2104 року. Дебальцеве. Українські військові тренують навички зі стрільби	3 серпня 2014 року. Попасна. Мешканці готують їжу на вогні

 

У 20-х числах липня 2014 року один за одним міста Сєверодонецьк, Лисичанськ та Рубіжне, а також місто Попасна повернулися під контроль України і залишаються українськими і досі. В боях за Попасну загинуло два солдати добровольчого батальйону «Донбас».

Я приїхав у Попасну 3 серпня. Після боїв ще не відновили постачання світла й газу, і містяни вимушені були пристосовуватися, готувати їжу на вогні.

Ніколи не забуду ту серпневу ніч з 3 на 4 серпня. Стояла сильна спека, і ми ночували разом з бійцями «Донбасу» прямо на даху школи. Мерехтіло зоряне небо, майже ніхто не спав. Всі бурхливо обговорювали військову ситуацію, бійці були сповнені рішучості звільняти Схід країни. Про багатьох з них лишилася лише пам'ять... Вранці надійшов наказ на передислокацію. Батальйон переїхав у Курахове і через деякий час вирушив до Іловайська. Потім було оточення й брутальний розстріл українських військових колон російськими регулярними частинами в «зеленому» коридорі під час виходу з-під Іловайська.

4 серпня 2014 року. Військові-волонтери батальйону «Донбас» перед передислокацією до Іловайська	11 серпня 2014 року. На блокпосту біля Червоного партизану українські вояки жили фактично під відкритим небом

 

- У твоїй фотохроніці можна побачити багато фото зі звичайного життя наших хлопців на передовій...

- Жити, працювати і захищати нашу країну на Сході військовим доводилося в складних умовах.

- Гортаємо далі фотографії того спекотного літа.

- Містечко Вуглегірськ, що неподалік від Горлівки, було звільнене десантниками 25-ї аеромобільної бригади 12 серпня 2014 року. 14 серпня ми були там. На виїзді з міста в бік Горлівки було побудовано укріплення, й колона десантників поверталася на місце дислокації. Під час боїв за місто загинуло чотирнадцять їхніх товаришів. Розбиті магазини, обірвані дроти тролейбусних ліній, понівечені уламками стіни будинків. А головне - люди, залякані російською телепропагандою, зустріли нас у Вуглегірську. Одна літня жінка, що прибирала залишки речей у своїй кімнаті, постійно бубоніла про маленького хлопчика в трусиках у Слов'янську, якого закатували нацгвардійці прямо на центральній площі. Цей брутальний фейк ще довго транслювали російські телеканали. Під час боїв за місто міна влучила прямо під вікно її квартири, і всі речі, що були в кімнаті, пошкодило уламками.

14 серпня 2014 року. Українські військові під час звільнення Вуглегірська	14 серпня 2014 року. Люди спостерігають за колоною українських військових після повернення Вуглегірська під контроль України

 

- Починається осінь 2014 року...

- Початок вересня приніс страшну звістку про Іловайську трагедію. Не хотілося в це вірити. 5 вересня було підписано перші Мінські угоди, і на фронті настало хитке затишшя. Це не заважало проросійським сепаратистам продовжувати нищити Дебальцеве з важкої артилерії. У ті дні я часто бував у цьому містечку.

8 вересня 2014 року. Український патріот на позиціях біля Дебальцевого	5 вересня 2014 року. Відомий на весь світ український військовий у футболці з написом «Беркут»

 

Одного разу мою увагу привернув український солдат у міліцейському шоломі і футболці з написом «Беркут». Це сталося на блокпосту «Балу» приблизно на відстані 10 кілометрів від Дебальцевого. Це, фактично, була лінія фронту. Він поцікавився, звідки я і для чого знімаю. Я відповів, що співпрацюю з міжнародним агентством, і якщо він дозволить себе сфотографувати, то, можливо, його побачать у всьому світі. «О! В мене родичі в Америці! Давай!» - відповів він. За іронією долі це фото вийшло наступного дня у «Вашингтон Пост»

Восени 2014, після підписання перших Мінських угод, бої не припинялися. Для того, щоб утримати лінію оборони, було задіяно всі засоби. Батальйон територіальної оборони «Черкаси» так і жив у кунгах і автобусах на одній з вулиць Волновахи. Фактично добровольці несли бойову службу в окопах Волновахи та патрулювали місто. Відпочивали бійці в транспортних засобах, на яких приїхали до міста.

 

 

11вересня 2014 року. Військовий-доброволець відпочиває
в тому ж самому автобусі,в якому приїхав на фронт

- Восени 2014-го почалися перші обміни полоненими...

- Так, десь із другої половини вересня. Це був перший обмін, на якому я був присутній.

Велика колона автобусів з підготованими до обміну сепаратистами зупинилася на трасі, неподалік від Донецька. На горизонті з'явилася така ж колона з полоненими українськими військовими. Обмін проходив поруч з Донецькою фільтрувальною станцією. Задоволені, ситі, з веселими усмішками сепаратисти потрапляли в обійми своїх товаришів. Їх радо зустрічало російське телебачення. Назустріч з автобусів, що приїхали з Донецька, виходили українські солдати. Дехто потрапив у полон в Іловайську, дехто і раніше. Дивитися на них було боляче. Вони були худими й виснаженими, проте у когось з них знаходились сили і сміливість крикнути «Слава Україні!», що дуже дивувало, а подекуди й розлютило російських журналістів.

20 вересня 2014 року. Українські солдати повертаються з полону	22 вересня 2014 року. Родичі випадково загиблої мешканки Дебальцевого Ганни Корінної перед її тілом

 

Наступного дня я і ще двоє фотографів працювали на околицях Дебальцевого, біля розташування 25-ї аеромобільної бригади. Сутеніло, і ми вже збиралися на базу в Краматорськ. Та з боку Дебальцевого пролунала серія вибухів, і над містом здійнявся чорний дим. Стало зрозуміло, що то обстріл «Градами». Колеги наполягли на повернені до Краматорська, але вранці ми вже були у Дебальцевому. Це місто і раніше розстрілювалося сепаратистами з важкої артилерії. Та цього разу ракети «Града» влучили у багатоповерхівки. Розлючені люди прибирали надворі і в своїх помешканнях. В одному з них сім`я прощалася із загиблою. Мешканка Дебальцевого Ганна Корінна йшла ввечері по воду, коли почався обстріл. Уламок від ракети зніс їй півголови. Не вимовити словами те горе й розпач родичів перед тілом загиблої жінки...

- Наступний пункт перебування військового фотографа - це Піски.

- Поступово війна набувала затяжного характеру. Цікавість до подій в Україні вщухала, й агентство, з яким я співпрацював, перестало тримати постійного журналіста в зоні конфлікту. Я почав їздити на війну сам.

Це був листопад, селище Піски. Ми тільки-но заїхали туди під обстрілом. В уцілілій хаті мешкали добровольці. Хлопці займалися кожен своєю справою. Молодий хлопчина спочатку тримав цього ведмедя під головою, потім сів на ліжку й так застиг, обійнявши іграшку. Замислився про щось чи згадав що. Його товариші поруч поралися зі зброєю. Мій шеф не прийняв у мене це фото. Сказав, що воно неприродне. Та бачить Бог, я не втручався в цей сюжет.

 

 

19 листопада 2014 року. Піски. Молодий хлопець,
солдат-доброволець

 

- Боротьба за Донецький аеропорт...

- Так, уже повним ходом тривали жорстокі бої за Донецький аеропорт. Я почав їздити на війну з друзями - журналістами одного з українських телеканалів. У той час потрапити в зону бойових дій було дуже просто. Маленьке селище Піски було, фактично, воротами до Донецького аеропорту. Саме через Піски проводилась ротація особового складу захисників аеропорту. Ми влітали в Піски й ховали машину десь за п'ятиповерхівками. То там, то тут було чутно вибухи 120-міліметрових мін. Околиці селища були лінією фронту. Ніколи не забуду солдата 93-ї бригади Олексія Дурмасенка з позивним «Динамо». В один із днів, коли ми відвідували артилеристів, до нас підійшов молодий солдат. Сказав, що збирається на ротацію в аеропорт. Я зробив його портрет. Через деякий час побачив ролик на Ютубі, де цей хлопчина з товаришами встановлює український прапор на даху старого терміналу. А в січні 2015-го я дізнався, що Олексій 29 грудня загинув в Пісках під час бою з ДРГ сепаратистів.

2 грудня 2014 року. Солдат 93-ї бригади Віталій Шевченко відпочиває на позиціях	2 грудня 2014 року. Піски. Український військовий артилерист на передовій

 

Напрочуд дивовижна історія сталася з моєю улюбленою фотографією. Ще у вересні, під час приїзду в Піски, ми відвідували один з ангарів аграрного науково-дослідницького інституту, що працював до війни в селищі. На підлозі у великій купі відбірної селекційної пшениці лежала стрічка зі снарядами для автоматичної 30-мм гармати БМП. Я фотографував її ще тоді. Снаряди і пшениця... До речі, мішками з цією пшеницею українські солдати у той час обкладали вогневі точки. Через постійні інтенсивні обстріли не було можливості підвезти пісок. 8 грудня я знову був у Пісках, у цьому ангарі. Солдати підняли ту саму стрічку і понесли вантажити на БМП. Майже через три роки один з офіцерів 93-ї бригади розповів мені, що перед новим роком, у грудні 2014, з Києва приїхали науковці і під обстрілами пшеницю з цього ангару вивезли всю, до зернини.

2 грудня 2014 року. Солдати вантажать стрічку зі снарядами для автоматичної 30-міліметрової гармати БМП	5 грудня 2014 року. Піски. Українські артилеристи захищають позиції Донецького аеропорту

 

До артилеристів першої танкової бригади потрапили випадково. Вони розташовувалися в середній школі в Пісках. Поставились до нас, журналістів, спочатку з недовірою. Потім запросили на чай, але сказали, що співпрацювати не мають наміру і фотографувати себе не дозволять. Під час чаювання запрацювала рація. Прийшла команда на вогневе ураження бойовиків, що атакували аеропорт, і координати. Командир махнув рукою й сказав: «Та вже фотографуйте».

Про інтенсивність роботи артилерії свідчить ця купа гільз від гармати «Рапіра», з якої артилеристи проводили вогонь у бік сепаратистів, що закріпилися біля Вольво-центру в Донецьку.

8 грудня 2014 року. Піски. Кількість гільз свідчить про тяжкі бої за Донецький аеропорт	Українські солдати біля наслідків обстрілу селища Кримське

 

- Луганський напрямок. Що відбувалось тут?

- Запеклі бої тієї зими тривали і в Луганській області. Дістатися в маленьке селище Кримське, що розтягнулося на березі Сіверського Донця, можна було тільки ґрунтовими дорогами. Поруч, на трасі Бахмутка, не стихала канонада. Коли ми приїхали до захисників Кримського, кожних десять-п'ятнадцять хвилин було чути залпи важкої артилерії, потім шелест снарядів і вибухи за пагорбами на заході. Бойовики рівняли зі землею 29-й блокпост. Інколи діставалось і Кримському. Ці міни прилетіли за декілька хвилин до того, коли я зробив кадр. Солдати повалили нас на землю, коли почули свист і перші вибухи.

Всі фото надані Анатолієм Степановим