rss
04/20/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#327

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Кобзарському роду нема переводу

Тарас Шевченко, Микола Маркевич, Іван Кравченко-Крюковський, Михайло Злобінцев-Домонтович та рід Мішалових - Марко, Юрій та Віктор.

У своєму вірші, присвяченому українському історикові, етнографу, фольклористу, поетові, композиторові, першому українському енциклопедисту й, до речі, першому т. зв. «українському буржуазному націоналістові» Миколі Андрійовичу Маркевичу, геніальний Тарас писав:

Title  
 Обкладинка книги Михайла Злобінцева
(Домонтовича), вчителя Марка Мішалова
 

Бандуристе, орле сизий!

Добре тобі, брате:

Маєш крила, маєш силу,

Є коли літати.

Тепер летиш в Україну -

Тебе виглядають.

Полетів би за тобою,

Та хто привітає.

Я й тут чужий, одинокий,

І на Україні

Я сирота, мій голубе,

Як і на чужині.

Чого ж серце б'ється, рветься?

Я там одинокий.

Одинокий... а Украйна!..

Микола Маркевич був особисто знайомий з Тарасом Шевченком. У 1847 році Микола Андрійович поклав на музику вірш Т. Г. Шевченка «Нащо мені чорні брови», а Тарас Шевченко, у відповідь, присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, друже сизий». Тарас Григорович звертався до Миколи Андрійовича за кваліфікованими порадами цього досвідченого історика під час створення поеми «Гайдамаки» та під час творчої праці над офортами на історичну тематику.

Дійсно, українські бандуристи й кобзарі впродовж багатьох сторіч зберігали духовний генофонд нашого народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом та наїзниками. Їхня просвітницька діяльність часто заборонялася, їх сотнями нищили, прирікали на вимирання. Кобзарі ж у своїх епічних творах оспівували героїв повстань і національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію нашого народу - про визвольні змагання, козаків, Коліївщину.

  Title
  Українська капела бандуристів ім. Т. Шевченка.
Монреаль, Канада, 1983 рік. Стоїть спереду –
маестро Григорій Китастий, зліва від нього –
Віктор Мішалов

У 18-му сторіччі мандрівні співці-кобзарі почали об'єднуватися в окремі цехові братства, які часто мали власне господарство, управу, печатки, грошову касу, ба, більше, - навіть суд. Усі функції серед членів цехового братства були чітко розподілені й закріплені. Кобзарськими цехами керували головні цехмайстри, які й набирали учнів. Для професійного таємного спілкування народні співці виробили специфічний жаргон. У 19-му сторіччі центри кобзарів та лірників існували на Чернігівщині, Полтавщині та Харківщині. Серед видатних кобзарів того часу ми знаходимо ім'я нашого земляка панмайстра, своєрідного президента корпорації тогочасних кобзарів та лірників Івана Григоровича Кравченка-Крюковського, про якого докладно написав наш сучасник, «австралійський» українець Віктор Мішалов, що натепер замешкав у Канаді.

В Європу та Північну Америку бандуру завезли українці на початку минулого сторіччя. Розвиток кобзарства на еміграції тісно пов'язаний з ім'ям Василя Ємця, який 1923 року в Празі організував школу гри на бандурі й капелу бандуристів. Він же став першим українським бандуристом, який виступив у Голлівуді (Лос-Анджелес, США). Ще однією постаттю, діяльність якої мала значний вплив на популяризацію кобзарського мистецтва в діаспорі, був також полтавець - Григорій Китастий, багаторічний керівник капели бандуристів імені Тараса Шевченка. Він виховав багатьох музикантів, які створили десятки молодіжних ансамблів бандуристів у США, Канаді, Австралії....

Title  
 Марко Мішалов за роботою на дослідній станції
у Березоточі, поблизу Лубен. Довоєнна світлина
 

Також від середини 1950-х років кобзарське мистецтво поширилося серед української діаспори в Австралії. Спочатку в Сіднеї, згодом - у Мельбурні й Аделаїді створилися групи з метою навчитися гри на бандурі й ансамблі бандуристів, які виступали на українських святах і репрезентували українську музику перед австралійською аудиторією. Так, у Сіднеї кобзарське мистецтво популяризували уродженці історичної Полтавщини - Федір Деряжний, Марко Мішалов та Григорій Бажул, а пізніше - нащадки полтавців - Петро Деряжний та Віктор Мішалов. В Австралії Григорій Бажул в 1964 році організував ансамбль бандуристів імені Гната Хоткевича, а 1972-го року заснував школу бандуристів при ньому. В Аделаїді у 1974 році було створено ансамбль бандуристів імені Григорія Китастого, а у Мельбурні 1978-го року Іван Якубович відкрив школу гри на бандурі імені Лесі Українки, 1984 року було організовано однойменний ансамбль. За ініціативи уродженки Полтавщини Галини Глуховери (в заміжжі - Корінь), з якою мені пощастило зустрічатися у серпні 2012 року в Мельбурні, ще у 1978 році було засновано ансамбль бандуристів «Колорит», а 1989-го року у Сіднейському університеті було відкрито безкоштовні студії на ступінь бакалавра музики за спеціальністю «бандура»...

  Title
  Мішалов Марко з дружиною Домною та сином Юрієм.
Світлина початку 1930-х років

Знову чомусь згадалось, як у Шевченкових «Гайдамаках» кобзар співає:

Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Гуля Максим, гуля батько

Степами-лісами.

Ой, літає орел сизий,

А за ним орлята;

Гуля Максим, гуля батько,

А за ним хлоп'ята.

Запорожці ті хлоп'ята,

Сини його, діти, -

Поміркує, загадає,

Чи бити, чи пити,

Чи танцювать; то й ушкварять,

Аж земля трясеться.

Заспіває - заспівають,

Аж лихо сміється...

Коли ж йдеться про бандуру та бандуристів, то серед видатних українських бандуристів, дослідників кобзарства, композиторів, диригентів, ми, щонайперше, знаходимо прізвище Мішалов на ім'я Віктор. Дійсно, це майже мій ровесник Віктор Мішалов, син Юрія, який народився в австралійському Сіднеї 4 квітня 1960 року. Наш сучасник - пан Віктор - є високоосвіченою людиною: він свого часу закінчив музичний факультет державного університету та педагогічний інститут у Сіднеї. У 2009-му році Віктор Юрійович захистив дисертацію та здобув науковий ступінь кандидата мистецтвознавства в Харківській державній академії культури на тему: «Культурно-мистецькі аспекти ґенези й розвитку виконавства на Харківській бандурі», а у 2012-му році вступив до докторантури в Інституті мовознавства фольклору та етнографії НАНУ.

Title Title 
 Мішалов Василь Трохимович – батько Марка,
прадід Віктора-молодшого – репресований
большевиками
 Обкладинка однієї з книг Марка Мішалова
«Культура беладони», 1935 рік

 

З десятирічного віку Віктор вивчав гру на бандурі у Федора Деряжного, Григорія Бажула, а потім на стипендію Австралійської Ради мистецтв у Північній Америці у майстрів Гната Гончаренка, Григорія Китастого, Петра Китастого, Василя Ємця та Леоніда Гайдамаки. Ще за совєцьких часів, від 1979-го до 1984-го рр., Віктор Мішалов студіював у Київській консерваторії - по класу бандури (проф. Баштана), диригування (проф. Щоголь), вокалу (проф. М. Єгоричева та Микола Кондратюк). Водночас, у Києві він вивчав гру на старосвітській бандурі у майстра Ткаченка. Працював також викладачем у школах в Австралії та від 1988 року - в Торонто (Канада). Від кінця 1980-х років Віктор Мішалов став концертмейстером Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка, а згодом - основоположником Канадської капели бандуристів. У 1999 році Віктор Мішалов отримав високе звання «Заслужений артист України», а через десять років був удостоєний ордена «За заслуги» III-го ступеня. Слід окремо наголосити, що Віктор Мішалов концертував не лише по Австралії, Європі та Північній Америці зі сольними концертами на бандурі, а також у супроводі симфонічного оркестру, але мав тури по Україні, побувавши, зокрема, й на своїй рідній Полтавщині.

Я довго думав собі, звідки ж взялося це чудове й патріотичне захоплення в «австралійського» українця Віктора Мішалова, допоки не дізнався про його знаменитого діда Марка. Також у квітні, а саме - 26 квітня 2018 року, виповнюється 115 років, коли у селі Чорнобай, знову на історичній Полтавщині, народився Марко Васильович Мішалов - науковець, викладач, видавець, знавець бандурної музики і справи, який спочиває у далекій Австралії, бо ж упокоївся він у тамтешньому Сіднеї 8 серпня 1995 року. Про нього в материковій Україні, на жаль, поки що мало хто знає. А був це направду видатний науковець, викладач, видавець, знавець бандурної музики й справи. З його книг, які були видані в Австралії від 1978-го до 1990-х років, відомі наступні: «Кобзарі-бандуристи XIX-початку XX сторіччя», «Сіднейська школа бандуристів», «З історії українського кобзарства-бандурництва», «Праці Г. Хоткевича в ділянці бандурного мистецтва», «Українські кобзарі-бандуристи», «Шлях молодого бандуриста - його рожі і терни», «Українські кобзарські думи. До питання виникнення розвитку та сучасного стану українського кобзарського епосу».

Середню освіту Марко Мішалов здобув у Золотоніській чоловічій гімназії, а вищу - в Золотоніському відділі Уманського сільськогосподарського агротехнікуму в 1924 році. Від 1925-го до 1938-го років Марко Васильович працював науковцем у нас, на Полтавщині, на Лубенській дослідній станції лікарських і етероолійних рослин, а від 1938-го до 1941-го років був викладачем у Всесоюзному Тернівському технікумі лікарських рослин та директором ВІЛАРу в Березоточі, що поблизу Лубен.

Title Title 
 Мішалов Марко в однострої РСЧА на початку
німецько-совєцької війни (на світлині – зліва)
 Славні нащадки знаменитих полтавців в Австралії
– внук Марка Мішалова – Віктор (зліва) та син
Федора Деряжного – Петро (справа на світлині)

 

З відкритих джерел відомо, що, працюючи на дослідній станції лікарських рослин та викладачем Всесоюзного Тернівського технікуму, Марко Васильович надрукував низку праць з питань агрономії та дослідів над рослинами, особливо м'яти, ромашки та беладони, а вже в Австрії вийшла його популярна брошура «Атом та його енергія».

В Австралії Марко Васильович далі продовжував писати науково-популярні статті, які друкувалися в місцевих часописах «Українець в Австралії», «Вільна думка», як також у журналі «Нові дні» (Торонто, Канада). Була надрукована низка статей авторства Марка Мішалова про харчування, астрономію та друге видання «Атом та його енергія». Марко Васильович почав видавати в 1976 журнал «Бандурист». Тут були розміщені різні статті про музику, історію кобзарського мистецтва та діяльність бандуристів. Якраз цей часопис став своєрідним поштовхом для видавання подібного журналу в Північній Америці - «Бандура». 7 випусків журналу виходили аж до грудня 1982 року.

Полтавська земля - один з основних осередків кобзарства, тож з молодих років Марко Васильович часто зустрічався з мандруючими кобзарями. Будучи студентом, він мав нагоду вчитися у знаменитого Михайла Злобінцева (сценічне ім'я - Домонтович), який викладав математику в гімназії в Золотоноші та зі студентів створив гурток бандуристів. Марко Васильович часто бував на концертах, де виступав Михайло Домонтович.

Title Title 
 Пан Марко Мішалов
 Мішалов Юрій, син Марка

 

Слід сказати, що в сучасній Україні ще не часто згадують і про Михайла Злобінцева, який мав сценічне ім'я Микола Домонтович, що побачив світ у далекому 1883 році. Він також був багатогранною особистістю, зокрема, математиком, викладачем та поетом, був керівником студентського ансамблю бандуристів, який виступав у 1908-09 роках навіть у Києві. Михайло Злобінцев (Домонтович) зарекомендував себе також активним культурно-освітнім громадським діячем, поетом і бандуристом. Після большевицького перевороту у 1917 році він викладав у Золотоніському відділенні Уманського агрономічного інституту в місті Ірманець, що на відстані 10 кілометрів від Золотоноші. У 1919 році М. Злобінцев був призначений на посаду комісара справ народної освіти. Тут він теж організував ансамбль бандуристів і сам регулярно виступав з ними в концертах. За спогадами учня М. Злобінцева й учасника цього ансамблю Марка Васильовича Мішалова, у 1923 році в ансамблі було шість осіб. М. Злобінцев був організатором першого відомого нам зрячого ансамблю бандуристів, автором другого видання «Самонавчитель гри на бандурі», а також першого збірника творів для бандури. Михайло Злобінцев (Домонтович) - один з перших учителів Марка Мішалова, був незаконно репресований большевиками й помер на засланні у 1937 році, реабілітований лише 1988 року.

Марко ж Васильович Мішалов до Німеччини потрапив разом зі своїм сином Юрієм. У часи воєнного лихоліття, в 1944 році, вони опинилися в австрійському таборі для переміщених осіб, недалеко від Відня, де перебувала капела бандуристів імені Тараса Шевченка. Так доля знову пов'язала долю пана Марка з бандурою. Переїхавши до Австралії в 1949 році, Марко Васильович і далі цікавився кобзарським мистецтвом, підтримував близькі стосунки зі шкільним другом і бандуристом Павлом Носярою, а також іншим полтавцем Григорієм Бажулом, про якого я також писав з нагоди його 110-річчя.

Слід наголосити, що Марко Васильович Мішалов любив бандуру, як мовиться, «до глибини своїх кишень» - фінансово підтримував діяльність капели бандуристів ім. Т. Шевченка, ансамблю бандуристів імені Гната Хоткевича в Сіднеї та школи гри на бандурі при Центральній Рідній школі ім. княгині Ольги.

Title Title 
 Мішалов Юрій та св. пам. Любомир Гузар Родина Воротнюків. Світлина 1961 року. В центрі – пан Петро
з дружиною Галиною, зліва – донька Клавдія, перед нею донька
Людмила (перед батьком)

 

Один зі синів Марка Мішалова, Юрій, народився 18 серпня 1928 року, в селі Березоточа. Шістнадцятирічним хлопцем він разом зі своїм батьком Марком Васильовичем у 1944 році потрапив спочатку до Західної Німеччини, а згодом - до Австрії. Середню освіту здобув у приватній гімназії у Зальцбурзі, де навчався разом з майбутнім Архієпископом УГКЦ св. пам. Любомиром Гузаром. Наприкінці квітня 1949 року разом зі своїм батьком Юрій прибув до Австралії. Відпрацювавши там за контрактом, він вступив на інженерні студії в Університеті в Сіднеї. До речі, якраз Юрій Мішалов став першим за походженням українцем, що закінчив у 1955 році Сіднейський університет з дипломом інженера. Протягом понад десяти років Юрій Маркович працював заробітково у фірмі «AWA», а згодом понад 20 років - на державному радіомовленні «ABC», останнім часом був головним інженером цієї установи у штаті Новий Південний Уельс.

У 1958 році пан Юрій одружився з пані Людмилою (з дому Воротнюк). У родині Мішалова-середнього, крім сина митця-бандуриста Віктора, народилися ще донька Роксолана та син Андрій. Принагідно зазначу, що дружина пана Юрія Мішалова - Людмила - була народжена 16 січня 1937 року, в місті Дубровиця, на Волині (в дівоцтві мала прізвище Воротнюк). Вона походила з патріотичної родини волинських українців. Її батько Петро Якович Воротнюк (1902-1986) в час німецької окупації України входив до керівництва крайового «Маслосоюзу», цієї легендарної молочарської корпорації українців Волині, яка, завдяки невтомній наполегливій праці її творців, керівників та діячів, таких, як Петро Якович Воротнюк, розвивалася чи не найдинамічніше. Водночас, Петро Воротнюк брав активну участь в українському національно-визвольному підпільному русі проти окупантів. Мати Людмили Мішалової - Галина Миколаївна (з дому - Саковська) (1910-1984) - була уродженкою м. Олександрія, що також на Волині, була активною в громадському житті українства в Бонегілі, Каллара Естейт, біля Водонґи, та Сіднеї. Крім Людмили, подружжя Воротнюків мало ще трьох дітей - Клавдію, Валентину та Богдана.

Title  
 На світлині зліва направо – пані Людмила (з дому
Воротнюк), зліва – її чоловік Юрій Мішалов та його
батько Марко Мішалов за святковим столом
в Австралії
 

Пані Людмила Мішалова, яка відійшла у вічність 22 травня 1998 року в Сіднеї, вже в Австралії здобула медичну освіту, закінчивши відповідні студії, була правдивою патріоткою, славилася вмінням гарно вишивати й писанкарством, любила малювати й ткати, її чудові твори часто здобували високі нагороди. Св. пам. пані Людмила Мішалова (Воротнюк) була членкинею українських хорів «Боян» та «Суцвіття». Знаючи кілька європейських мов, вона у 1956 році була офіційним перекладачем на Олімпійських іграх у Мельбурні. Юрій Маркович Мішалов та всі його діти є досі активними в громадському та мистецькому житті українства на зеленому континенті, зокрема, у Пласті, «Рідній школі», релігійних громадах, хорах.

Доля ж іншого сина Марка Мішалова - також Віктора Мішалова, тезки його знаменитого внука, що волею долі залишився проживати разом зі своєю матір'ю, дружиною пана Марка - Домною Георгіївною, мабуть, москвинкою з походження, котра мала дівоче прізвище Погудіна, у підсовєцькій Україні довший час залишалася невідомою. Як виявилось згодом, Віктор Маркович Мішалов успішно закінчив Київський будівельний інститут, ба, більше - навіть т. зв. університет марксизму-ленінізму, але, як мовиться, «справжнім» большевиком так і не став. Мешкав він останнім часом у Кишиневі. До речі, Домна Георгіївна Мішалова (Погудіна), уродженка Мурома, вищу освіту здобула у Петрограді (пізніше Ленінград), стала дипломованим хіміком і була скерована на роботу до Лубенської дослідної станції лікарських й етероолійних рослин, де й познайомилась, а згодом і вийшла заміж за українця Марка Васильовича Мішалова. Однак, Домна Георгіївна Мішалова (Погудіна), мабуть, свого часу, щось «не те сказала» супроти Сталіна й тривалий час зазнавала переслідувань большевицьким режимом.

Віктор Мішалов-молодший згадував, що якось після концерту в Березоточі він чекав на прибуття потягу на залізничній станції в Лубнах, як раптом до нього підійшла незнайома раніше жінка, мабуть, звернувши увагу, що той сидить з бандурою. Незнайомка розповіла, що її подруга, з якою та відбувала заслання в одній з установ Азербайджану, а потім у жіночій трудовій колонії в Казахстані, а пізніше, після звільнення, замешкала у Дніпропетровську, а згодом виїхала до сина у Кишинів, розповідала пізніше, що має внука, який грає на бандурі десь далеко в Австралії. Бабуся Домна, зі слів незнайомки, багато сумувала й плакала за своєю родиною. Її невістка, дружина Віктора-старшого, пані Ніна, за фахом також інженер, походила з Донецька. Родина Віктора Мішалова мала доньку Олену, яка пізніше виїхала до Австралії.

Як припускає бандурист Мішалов, його назвали Віктором на честь його дядька, бо до початку 1960-х років родина в Австралії думала, що бабця Домна та її спільний з дідом Марком син Віктор загинули в лихолітті останньої світової війни.

Наприкінці липня 2010 року Віктор Мішалов побував у нас на Полтавщині - Березоточі, Лохвиці, Пирятині, Лубнах, Зінькові, Гадячі, Миргороді та Семенівці. У своєму листі до мене він пізніше повідомляв, що пише докторську дисертацію про народну бандуру й кобзарський феномен на землях колишньої Гетьманщини, як також докладно писав про нашого знаменитого лохвицького кобзаря Івана Григоровича Кравченка-Крюковського: «...Про нього от що писав Горленко у 1882 році (переклад українською мовою Віктора Мішалова): «...Років 60 тому на в'їзді до сумної й тепер, а тоді зовсім закинутої Лохвиці, стояла панська садиба - родинне гніздо дворян Крюковських. Земля їхня була при містечку. Тут же біля садиби (вона щезла тепер) стояли панські господарські будівлі, а в убогих хатках містилося десятків два кріпаків-селян. У 1820 р., на зимового Миколи, у пана народився син. А три тижні по тому народився син в одного з панських підданих - Григорія Кравченка. Коли малому Кравченку минуло три роки, його взяли в покої до панича - бавитися. Поки був малий, бавився, коли підріс - став лакейчуком-попихувачем. Так «у покоях» прожив він до 15 років. Під цей час у нього почали боліти очі й боліли три роки. Нарешті він зовсім осліп. Панич не вірив тому, як сповідав кобзар. «Все було штурхає. Скаже мені туди йди або туди. А я йду і впаду. Звичайно, пани тоді знущались над людьми... А після того пан старий уже бачить, що я сліпий, та й одпустив мене...» Ні хати, ні поля пан йому не дав. «Ти, - каже, - сліпий, нащо тобі хата? Ти у людей десь проживеш». Батько Іванів під той час помер. Мати віддала вчитися на кобзі на звичайні три роки до однофамільця Кравченка. Каже: «Іди, сину... Може, ти у нього чогось навчишся...»

  Title
  Українська капела бандуристів, Вашингтон,
1983 рік. Марко Фаріон, Михайло Невмержицький,
Юліан Китастий, Микола Дейчаківський та інші

Кравченко не був одним учителем Івана: блукаючи по ярмарках, Іван зустрічався з іншими кобзарями і, маючи добру пам'ять, переймав від них пісні й думи. Згодом, коли попит на думи став меншим у народі, Крюковський почав вити мотузки, робити віжки - звичайне ремесло українських сліпців. Треба було чимось жити. Пан не дав нічого, окрім свого імені. Іронією долі кобзар Іван має тепер прізвище свого пана, так його знали і давніше, так звуть і тепер. Коли Іванові було 27 років, він одружився. Нове подружжя народило багато дітей: у Крюковського було стільки дітей, скільки в Іакова... Разом вони заробляли, двічі погоріли, двічі будувалися: спочатку в селі Сенча, згодом - у Лохвиці. Років 12 жили в чужій хаті. Жінка й старший син 3 роки ходили на Дон на заробітки. Жінка приносила рублів 45 (вона жала, в'язала й т. ін.). Син - рублів 80 (він косив). Так вони сколотилися на ґрунт і хату в передмісті Лохвиці, що називається Приліпка. Тут живе Крюковський і тепер. Може, кому дивно буде уявити собі кобзаря в місті, але хто бував у Лохвиці, той скаже, як мало міського у тім місті. Що ж до передмістя Приліпки, де стоїть хата Крюковського, то це - цілковите село. «Солом'яні дахи, плоти, садки, городи з величезними вільхами та липами, клуні, оточені скиртами, собаки на подвір'ях, свині на вулицях...» Кравченко (Крюковський) казав Мартиновичу, що пісні про Хмельницького «були колись у Полтавській губернії...».

Принагідно слід згадати й про знамениту Українську капелу бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка. Це є напівпрофесійна чоловіча капела бандуристів, формально заснована 1941 року в Києві на основі учасників попередньої Державної зразкової капели бандуристів, заснованої близько 100 років тому, в серпні 1918 року. Від 1949-го року капела базувалася, здебільшого, у Детройті, хоча її учасники й проживали у багатьох містах Північної Америки. Перший мистецький колектив, який мав назву «Кобзарський хор», під керівництвом бандуриста та синьожупанника Василя Ємця створили в Києві у серпні 1918 року, а в листопаді був перший його виступ. Хор бандуристів проіснував до березня 1919-го. Багато з учасників постраждали під час большевицьких репресій, інші емігрували на Захід. У січні 1934 року учасники обох гуртів майбутньої капели - Київського та Полтавського - перестали отримувати зарплатню, чимало з них були ув'язнені, а в жовтні 1934 р обидві капели були остаточно ліквідовані. У цей час деякі виконавці з капели перейшли до хору «Думка» під керівництвом уродженця Лохвицького повіту Нестора Городовенка. Під час Другої світової війни Київський міський відділ культури та освіти на чолі з Іваном Кавалерідзе офіційно затвердив колектив під назвою Українська капела бандуристів ім. Тараса Шевченка й надав для репетицій приміщення театру Бергоньє.

Title  
 Мішалов Віктор, панмайстер сучасних бандуристів 

Перший виступ з великим успіхом відбувся в Білій Церкві, відтак, капела гастролювала по всій Київщині. Незабаром з таборів для військовополонених Гребінки та Ромен німці звільнили Тимофія Пивка та Григорія Китастого. Останньому й було передано мистецьке керівництво колективу... Далі були довгі, важкі, але плідні у творчому плані роки діяльності капели в еміграції. Від 1968-го до 1984-го років нею вже безперервно керував полтавець - маестро Григорій Китастий. З його приходом репертуар капели поповнився новими творами. Також він зробив внесок у виховання молодих бандуристів, серед них - Віктор Мішалов, Марко Фаріон, Микола Дейчаківський та багато інших, які з часом поповнили склад капели. Колектив гастролював по усій Північній Америці, а 1981-го року - в Австралії, набутій батьківщині панства Мішалових, Деряжних та Бажула.

...Думається, що сповідуючи та пропагуючи давні кобзарські традиції, що притаманні нашому народові з часів Тараса Шевченка, Миколи Маркевича, Івана Кравченка-Крюковського та Михайла Злобінцева-Домонтовича, які так ґрунтовно вивчав й досліджував св. пам. Марко Васильович Мішалов, якому 26 квітня 2018 року виповнюється 115 років - його внук, знаменитий митець, науковець та бандурист зі світовим іменем Віктор Юрійович Мішалов, мабуть, колись все ж напише музику й заспіває, подумки звертаючись до свого надзвичайно працьовитого й дуже розумного діда Марка, як, власне, й до інших хранителів кобзарського мистецтва та спадщини співців нев'янучої української слави - українських бандуристів - своєю новою піснею, написаною на зворушливо-героїчні слова Тараса Шевченка:

...Вибачай, дідусю, -

Нехай лають; а я поки

До своїх вернуся

Та доведу вже до краю,

Доведу - спочину.

Та хоч крізь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

З святими ножами, -

На ті шляхи, що я міряв

Малими ногами...

 

Примітка: У дописі використано світлини з доступних відкритих джерел та зі сімейного архіву панства Мішалових і Воротнюків, як також - із приватного архіву дописувача д-ра Олександра Панченка та Марка Фаріона (США)

Олег Кіращук. Від Дебальцевого – до писанок з Ангелом-охоронцем

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com