Українці Чикаго 10 березня мали можливість послухати художню концертну програму, а в неділю, 11 березня, під час Святої літургії - духовні твори у виконанні цього надзвичайно знаменитого колективу.

Звучання капели під керівництвом Олега Махлая було справді божественним. Церковна акустика чудово допомагала відтворити найглибші відчуття глибин Божого слова. Гармонійна злагодженість, високий професійний рівень виконання видобував щирі сльози з глибин людської душі.  Спів бандуристів звучав як молитва щирих віруючих людських сердець, що підносили її до небесних висот...

Так, лиш високе мистецтво здатне творити такі чудеса.

Службу Божу відправляв Високопреподобний отець архімандрит Іван А.Кротець, якого в цей день всі вітали з нагоди 76-х уродин і 48-річчя священства. Потрібно сказати, що голос отця в цей день звучав впевнено, по-молодечому. Дай Боже, щоб отець Іван ще довго міг трудитися в Божому винограднику.

Многих і благих літ вам, Високопреподобний отче!!!

Повертаючись до наших шановних бандуристів, хочеться трошки познайомити читачів з історичним тернистим шляхом, яким 100 років йшов цей знаменитий колектив.

100 років! Мало хто з людей може пройти такий довгий життєвий шлях. Скільки за цей час змін відбулося в історії нашої України! Багатостраждальний український народ пройшов свою довгу Хресну дорогу, але не загубив своєї ідентичності, зберіг свою прекрасну солов'їну мову, наші звичаї і свою культуру. Однією з найкращих візитних карток України є її безцінний інструмент - бандура, символ козацької волі.

Важливим є той факт, що найперша капела кобзарів народилася в часі народження Незалежності України. Відроджувалася воля, оживали приспані паростки народної творчості. У цьому ж 1918 році зродилася перша капела кобзарів, яку заснував у Києві бандурист Василь Ємець.

Гетьман Павло Скоропадський, зворушений виступом капели, обдарував усю групу козацькими поясами. Серед цих щасливців-власників «гетьманського» пояса був молодий бандурист, тенор Олексій Дзюбенко. Пізніше, у складі капели бандуристів ім. Тараса Шевченка, своїм сольним виконанням старовинних дум і історичних пісень мав домінуючий вплив на формування мистецького профілю цілої капели як суто кобзарської національної мистецької одиниці.

Від 1918 року почали змінюватися керівники капели. У двадцятих роках Київ слухає її вже як Київську капелу бандуристів з незмінним керівником Олексієм Дзюбенком у її лавах. Саме ця капела, створена у світлі дні української державності, вважається предтечею теперішньої капели бандуристів ім. Тараса Шевченка з місцем осідку в Детройті, США. Рівночасно з Київською, в 1925 році виникла подібна капела в Полтаві. Її очолив Володимир Кабачок, а потім - видатний український митець Гнат Хоткевич. Незабаром ця капела досягла високого професійного рівня.

У 1935 році обидві капели були об'єднані в єдину Державну зразкову капелу бандуристів. Керівником її був Микола Михайлов.

Зміцніла капела стала ще славнішою.

Для святкування найбільших урочистостей Москва викликала артистів для виступів у Кремлі.

Вплив капели на публіку був величезний, і влада старалася тримати колектив поза межами України: Середня Азія, Кавказ, Далекий Схід, Урал, Крим. Найменше капела виступала в Україні і то лиш у великих містах, ніколи в селах. А на неї так чекав український народ!

Концерти капели у Київській опері були для багатьох лише мрією. У Київському державному університеті, завдяки ректорові Руському, Державна капела давала концерти щороку.

Був важкий час для України. Кобзарі зазнавали тяжких політичних репресій. Їх завжди звинувачували в українському буржуазному націоналізмі. Арешти, заслання... розстріли.

Серед потерпілих - керівники капели: Гнат Хоткевич, Володимир Кабачок, Микола Опришок і багато інших. Лави бандуристів невпинно танули. Скільки потрібно було мати відваги, творчого натхнення, щоб вистояти в їхніх лавах.

Друга світова війна. Вона застала бандуристів у Кривому Розі, де вони виступали для шахтарів. Концерти припинено, а артистів, котрі повернулися до Києва, забирають до війська.

Якщо врахувати те, що московські мистецькі колективи були збережені для виступів в армії, то стане очевидним, що капелу бандуристів ліквідовано як небезпечний національний чинник.

17 вересня 1941 року німці захопили Київ. У місті було кілька членів капели. Незабаром Дмитро Черненко почав вишукувати учасників капели і готувати їх до виступу.

Звістка про відновлення капели блискавично облетіла Україну. Декотрі бандуристи добиралися до Києва сотні кілометрів - через німецькі перепони. Чимало бандуристів загинуло на фронті і в німецькому полоні. Але декому судилася щаслива доля. Григорій Китастий, Григорій Назаренко повертаються з полону до Києва. Відновлену капелу очолює Григорій Назаренко, а згодом - Григорій Китастий. Завдяки зверненню колективу капели до київської міської управи, капела офіційно отримує ім'я: капела бандуристів ім. Тараса Шевченка. З цього часу починається новий період у житті і діяльності капели. Відновлюється репертуар, який має суто кобзарський характер. Артисти стараються віддати свої молоді сили Україні.

З перших звуків кобзарської пісні німці відчули небезпеку цього колективу і заборонили всі концерти для місцевого населення. Наказали співати для німецького війська за шматок хліба. Різними хитрощами капела виривається на села Київщини і Волині. Поява наших артистів з бандурами, які були символом козацької волі, викликають такий могутній національний порив, прагнення боротися за волю, що перелякана влада наказує негайно повернутися до Києва. Там усіх тримають під гестапівським наглядом.

У 1942 році капела поповнюється такими талановитими бандуристами, як Євген Цюра, Петро Потапенко, співаками - Іваном Кагарлицьким і Іваном Яворим, а наймолодшим учнем капели став 14-річний Петро Китастий.

5 серпня 1942 року німці підступно вивозять капелу до Німеччини і кидають її за три ряди колючого дроту в концентраційний табір на півострові в Гамбурзі. Тут жорстоко знущаються над артистами. З голоду пухнуть ноги. Всі сліди за капелою були заметені. Проте ласкавий Господь не залишив наших кобзарів. Одна поштова картка все ж вирвалася на волю і дісталася до Українського комітету в Берліні. Його голова дав звістку до Києва, і вона облетіла всю Україну.

Капелу виривають з неволі. За кілька місяців виснажених, знесилених бандуристів вивели під конвоєм і передали в розпорядження німецької концертної фірми. Почався період, про який ніхто не може згадувати спокійно, а розповідь викликає безмежний смуток і в слухача, і в оповідача. Це період, коли українська капела бандуристів давала концерти по таборах «ОСТ».

Люди переживали час новітнього «цивілізованого рабства.»

І от серед цього пекла, поміж цими бараками розпачу, Божим спасінням залунала українська пісня. Її співали такі ж самі покривджені земляки, і ця пісня підносила і зворушувала серця полонених так сильно, що від цих емоцій під час концерту помер слухач.

Військові події, що перенеслися під стіни Берліна, змусили бандуристів капели з фіктивними документами виїхати до Баварії. Капела зупинилась в селі Нотцінг, куди незабаром прийшли американці. Скоро капела опинилася перед загрозою примусової репатріації. За одну ніч було здійснено блискавичну відважну втечу до Мюнхена, але радянська комісія і там наздогнала артистів. Довелося знову втікати до Інгольштадту, а згодом переїхати до табору в Регенсбурзі.

При значному сприянні представників американської влади і допомозі двох жертовних українців капела спромоглася піднятися на високий рівень матеріально. Новий одяг, автобус, майстерня з виробництва бандур і можливість мати нових співаків.

Репертуар поповнюється невичерпними скарбами народних пісень. Зазвучали твори Гната Хоткевича («Поема про Байду») та пісні керівника капели Григорія Китастого, особливо «Пісня про Тютюнника». Завданням капели після війни було представити Україну перед народами світу.

Цим шляхом капела прямує і сьогодні, виконуючи велику роботу і свій обов'язок перед Україною. У 1949 році, завдячуючи ЗУАДК, головою якого був тоді Іван Панчук, капела прибула до Америки й осіла в Детройті. Того ж року капела дає концерт в залі Месонік Темпл, у Детройті.

Вплив концерту на молодь, народжену в Америці, став вирішальним для їхньої національної свідомості. Молоді люди відчули гордість за те, що вони - українці. Після детройського концерту капела бандуристів поїхала в концертне турне по США й Канаді, яке перетворилося в тріумфальний кобзарський похід. Публіка високо оцінила справжнє українське мистецтво.

Низка американських інституцій зацікавились капелою, і при інтернаціональному інституті в Детройті 1953 року засновано Товариство приятелів капели бандуристів. Головою товариства став американець д-р Генрі Ларсон, а секретарем - ректор інституту п. А. Сикелс. У 1958 році це товариство організовує поїздку країнами Європи. В цьому турне очолювали капелу Григорій Китастий та Володимир Божик.

Капела підкорила своїм мистецтвом такі країни, як Іспанія, Франція, Швейцарія, Німеччина, Голландія, Швеція, Данія, Бельгія, Англія.

Понад 150 рецензій музичних критиків з'явилися в найбільших газетах. Всі рецензії однозначно відзначають найвищий мистецький рівень капели.

«Капела бандуристів перевершила всі європейські хори...» - писала мюнхенська «Вечірня газета». Проте, не лише високе мистецтво полонило публіку. Повз увагу рецензентів не пройшов і інший аспект турне бандуристів. Ось що пише голландський часопис «Слово»: «Цей поневолений народ не загубив свого національного значення. Це народне мистецтво народилося в одній з найбагатших країн землі, і в ньому відчувається заподіяне напасником лихо... Музика їхня має високі духовні цінності».

	Капела кобзарів у Києві, 1923 р

В 1961, 1962 та 1966 роках відбулося турне по Америці та Канаді.

Рік 1968 був ювілейним роком 50-річчя капели. Готувалося відзначення 50-річного ювілею капели. З цієї нагоди в 1969 році в Детройті відбувся концерт капели і кобзарських колективів. Відбувся також великий бенкет, на якому керівники українського уряду вручили учасникам найвищі відзнаки за їхню службу Україні. Після цього - знову гастролі по містах Америки і Канади. Головною точкою програми була композиція під назвою «Поема про Конотопську битву». Автор твору Григорій Китастий, слова П. Карпенка-Криниці. Після ювілейного року постійним керівником капели був Григорій Китастий, аж до його смерті (в 1984 році.) За цей час капела мала багато концертів у різних країнах, кількість слухачів досягло до 130 тисяч.

Від 1968 року капела започаткувала кобзарські табори з підготовки нових кобзарських кадрів. Сьогодні по всіх куточках світу, де живуть українці, існують школи кобзарського мистецтва.

Від 1984 року керівником став Володимир Колесник, який значно збільшив склад капели. Разом з Віктором Мішаловим і Олегом Махлаєм він докладає багато зусиль, щоб твори Гната Хоткевича і призабута техніка харківського способу гри на бандурі повернулися із забуття. Капела працювала в несприятливих умовах. За винятком кількох пенсіонерів, всі працювали в різних містах США і Канади, далеко від місця репетицій - Детройта.

Ім'я Великого Кобзаря, яким капела пишається, вона несе гідно, прославляючи його по всьому світі. Кобзарською піснею був осяяний зліт українців у Вашингтоні під час відкриття пам'ятника Кобзареві. За своїх 52 роки існування на чужині капела бандуристів ім. Тараса Шевченка дала понад 544 концерти, обдарувавши піснею понад 4 мільйони слухачів, виїжджала на гастролі понад 60 разів.

Видано 22 платівки та 6 касет, опрацьовано понад 500 творів унікального репертуару. Адміністративне керівництво відповідає за утримання капели. Головою його управи постійно був Петро Гончаренко.

Капела бандуристів сьогодні є унікальною одиницею, яка протягом довгих років сформувала своє творче обличчя, свою історію і традиції. Вона складається з багатьох майстрів, котрі роблять усе, що в їхніх силах, щоби в умовах еміграції колектив міг жити і розвиватися.

У планах капели - надалі виступати перед українською діаспорою з концертами та гідно представляти найкращі здобутки українського музичного мистецтва. Капела найближчим часом має намір записати твори Гната Хоткевича, а також всі незаписані твори Григорія Китастого. Бандуристи і надалі будуть вдосконалювати свою техніку гри на нових, вдосконалених бандурах і планують великі гастролі по Європі.

Попередні візити до України були в 1991, 1994, 2001 роках.

З 2003 року художнім керівником капели та її головним диригентом є Олег Махлай (тоді йому виповнилось 26 років). У 2003 році УКБ ім. Тараса Шевченка відбула історичні гастролі по західній Європі: Англія, Франція, Німеччина, Австрія.

За останніх 25 років організували спільні концерти з артистами:

Русланою, танцювальним ансамблем «Шумка», чоловічим хором «Гуслі» (Вінніпег), жіночим хором «Веснівка» (Торонто), відомим басом Павлом Плішкою, (солістом Метрополітанської опери, Нью-Йорк) канадійською капелою бандуристів (Торонто) та іншими.

Активно організовує і спонсорує літній курс гри на бандурі та співу Кобзарська Січ (Емленот, Пенсильванія на українській оселі Всіх Святих.)

Учасники УКБ живуть по всьому континенті: у Детройті, Клівленді, Чикаго, Норку, Філадельфії, Вашингтоні, Едмонтоні, Вінніпегу, Каліфорнії, Неваді.

Українська капела бандуристів ім. Тараса Шевченка створила фонд UBC@100Legacy Fund, щоб забезпечити наступне сторіччя діяльності. Цього року - на гастролі в Україну!

Українська капела бандуристів ім. Тараса Шевченка, ніби Гомерівський Одіссей, знову повертається в свою рідну Україну.

Побажаємо всім артистам і керівникам капели, цим славним українцям, усіх земних благ і Божого благословення на многії і благії літа!!!

Слава Україні! Слава волелюбному українському народові! Вічна слава Героям!