(Продовження. Початок у № 10)

Багаторазовий переможець Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», зокрема, переможець «Гранд Коронації слова», автор «Найкращого роману десятиріччя» (роман «Століття Якова»), а також «Золотий письменник України» Володимир Лис розповів про своє ставлення до графоманства, про процес взаємодії автора з видавництвом, про творчі пошуки та небажання йти на компроміси з власною совістю.

- Пане Володимире, під час зустрічі з читачами ви казали, що графоманство - одна з проблем сучасної української літератури. Але ж коли література на стадії становлення, то саме серед графоманів і знайдуться майбутні класики.

- Річ у тому, що я теж дотримуюся схожої точки зору і вважаю, що графоманство становить меншу небезпеку для літератури, незважаючи на те, що воно дуже поширене, ніж інша небезпека, яка існує у нас на Волині та й в інших областях. От людина видає одну-дві книжки і все. Далі з тими книжками носиться, як в народі кажуть, вибачте, як дурень з торбою. Розумієте? І ще такий прийом, який дуже поширений: видає першу книжку, друга книжка на 90% складається з першої. З віршів чи там, скажімо, оповідань, третя книжка теж на 90% повторюється.

- Щось на кшталт «видання друге, доповнене»?

- Ні, під іншими назвами. Не перевидана, це позиціонують як нову книжку. От я саме проти такого явища. У нас одна письменниця видала одну-єдину книжку, де один віршик на дванадцять, здається, рядків. І вона носиться з тою книжкою і скрізь рекламує її. Ну я якраз написав есей «Слава справжнім графоманам» у момент справжньої злості. Бо вона казала: «От Лис багато пише, це - графоман, бо щороку видає якусь книжку». І про інших письменників, які постійно видаються: «Вони не працюють, а от я шліфую кожен рядок». Та нічого не шліфує, треба подивитися на текст. Я завжди кажу, що ніщо так не демаскує письменника, як його текст. Адже саме текст викриває, наскільки автор вміє думати, наскільки він створює щось вартісне. І якщо людина, котра видала одну малюсіньку збірочку, каже, що вона довго над нею працювала, а там - примітивна банальщина. Ось такі ситуації мене виводять з рівноваги. Тому що ще один письменник, який видав, скажімо, роман невеличкий чи в 1999 чи в 2000 році, і потім майже через 15 років видав ще одну книжку, і от він розповідає, як він важко і наполегливо працює. Добре, якщо автор видає раз на десять років щось, і воно справді вартісне. Але якщо це абищо і казати, що це добре, бо, начебто, так багато років над цим працювалося, це - абсурд. Я таке не сприймаю.

Володимир Лис. Зустріч із читачами	Володимир Лис. Автографи

 

- На мою думку, всі відомі письменники багато писали.

- Саме так. Усі відомі письменники весь час щось писали, зокрема, й в Україні. Образно кажучи, «графоманом» можна назвати і того ж нашого Франка, і Бальзака, і Флобера. І навіть представники так званого нового роману видають по кілька десятків романів і так далі. Тобто, ті, котрі працюють, то вони видають багато. Я вважаю, що всі справжні письменники писали і пишуть дуже багато. Ну за поодинокими винятками, наприклад, ті, хто рано відійшов з цього світу, написавши один-два романи. Ті ж, котрі довго жили і живуть зараз, видаються багато. І я в своєму есеї доводжу якраз те, що ці письменники були, за словами отих «знавців», «графоманами». Їм дуже хотілося писати, вони писали, і це призводило до дуже хорошого результату.

Володимир Лис з Мирославою Степчук. Примірник для редакції «Час і Події»	Володимир Лис. Автографи

 

- До речі, я саме зараз читаю нобелівський роман Жозе Сарамаго, який автор написав у 62 роки.

- Знаєте, я колись на зустрічах кілька разів говорив з гумором, що в мене є виправдання, адже Сарамаго написав свій основний роман у 62 роки. Я не рівняюся до Сарамаго, але роман «Століття Якова» теж вийшов, коли мені було 60 років. І Жозе Сарамаго належать слова про те, що якби він не дожив до 60 років, ніхто б не знав про нього як про письменника. Бо до того він видав кілька книжок, які не мали жодного успіху. А от починаючи від «Спогадів про монастир», тобто, від 60 і фактично до 80 років, він майже щороку видавав по одному роману.

- Ви пишете масштабні твори. Скільки часу, зазвичай, працюєте над романом? Чи все продумуєте заздалегідь, чи частіше змінюєте щось уже під час написання? Як із творчими муками?

- Коли не пишеться, я ніколи не пишу. Бо, наприклад, є такі письменники, які кажуть, що я би вже не писав нічого, але відчуваю, як потрібні мої твори, то я буду мучитися, здобувати слово, кидати, потім знову починати. Моя думка така: якщо тобі самому це нецікаво, то й іншим буде не цікаво. Кидай, чоловіче, й не мучся. А я отримую задоволення навіть від правки, навіть коли я щось коректую, змінюю. Є сторінки, які абсолютно чисті, і навпаки - кілька разів переписані. Мені подобається весь процес роботи. Це те, що називають натхненням, а Лев Толстой назвав це «накат». От коли є такий накат, тоді й пишу. Хоча буває по-різному.

«Століття Якова». Екранізація	«Століття Якова». Кадр із фільму

 

Взагалі, я належу до письменників, які пишуть як для масового, так і для інтелектуального читача. Таких письменників у всьому світі є до 5% від загалу. Більшість пишуть масову, менше - інтелектуальну літературу, а от є така проміжна ланка, групка письменників. І я вважаю, що належу до тієї проміжної групи. Це - автори, яких цікаво читати і які пишуть сюжетні твори і твори, які дають поживу для інтелекту і розвитку.

- Скільки працювали над наразі найвідомішим вашим романом «Століття Якова»?

- Оце ж «Століття Якова», найвідоміше, перший поштовх до написання був ще десь у 1981 році. Пам'ятаю, коли мені було 30 років, розмовляв з дідом про життя і він сказав: «Володю, життя - як один день промайнуло, як одна хвиля пробігло». Я думаю, як?!!! Він же ж був на двох світових війнах, молодими поховав синів, вже й бабуся померла, а він каже, як один день. Я зрозумів, що він мав рацію, аж через багато років. І в мене зародилася думка, щоб написати роман про людину ХХ сторіччя. Починав один раз писати, перестав, другий раз починав, знову не пішло. А вже за третім разом, коли я працював над іншим романом, щось наче підказало. Кинув його і написав «Століття Якова». І коли на одній зустрічі сказав, що я чернетку цього роману написав за 5,5 місяця (потім ще були правки), то один письменник зауважив, що не варто таке казати, адже в нас звикли, що серйозні твори пишуть роками. Але ж в моїй голові воно визрівало майже тридцять років. І нарешті я сів і за одним подихом написав, і ще й працюючи в редакції, будучи в той час членом журі однієї премії і читаючи інші твори. Потім, звичайно, щось додавав, правив. Потім надіслав його на «Коронацію слова» під псевдонімом. Пізніше несподівано отримав від «Коронації» премію «Письменник десятиріччя». Буває таке, що прийшло щось несподівано, і вже хочеться писати. І сідай пиши, бо інакше, якщо відкладати, то нічого не буде. І таке бува. Так що раз на раз не випадає.

- Чи після успішного серіалу «Століття Якова» вам надходили пропозиції екранізувати інші ваші твори?

- Надходили. Річ у тому, що пропозиція щодо «Століття Якова» спочатку була від одного каналу, а потім - від відомого митця. У нього були хороші умови, але мене зупинило те, що він хотів, щоб саме він зіграв роль Якова і вже більше ніхто ніколи не грав цю роль. Я відмовився від цієї пропозиції. Були ще пропозиції щодо «Соло для Соломії». Спочатку планувалося, що може бути екранізація отакого життя сільської жінки, що це буде цікаво для глядачів. Але одна моя умова, що серіал має бути українською мовою, замовників лякала. То я їм сказав: от як ви собі уявляєте, що жінка з Полісся розмовляє російською? Ну це ж неможливо! Я від цього також відмовився. Ще була одна пропозиція щодо іншого роману, але потім вони вирішили, що будуть дуже великі затрати. Я ж сказав, що не хочу, аби було так, як у нас часто практикують - мінімум декорацій, десь там у кімнатах. Я сказав: або нормально ставите, або взагалі не треба. Так що не знаю, що там далі буде. Інколи я відмовляюся категорично від пропозицій екранізації. Наприклад, був випадок, коли переклали роман «Маска» російською, і далі не пішло. Ставили умову, щоб частину дій перенести в Росію і ще там якісь правки. Обіцяли заплатити такий гонорар, який мені не запропонує ніхто інший. Але я би той гонорар уже давно проїв, а йти на поступки, як от перенести дії в Росію, - нізащо!!! Адже там українців показують уже зовсім іншими, трошки якимось дурнуватими. Ось яка ситуація. Річ у тім, що для мене література - це серйозна справа, для мене - це не гра, як кажуть деякі наші письменники. Ну як гра, то грай, а для мене це - серйозно.

- Пане Володимиру, ви ставите якісь свої умови до того моменту, коли підписуєте контракт, а далі вже не можете втручатися у сценарій?

- Взагалі, права на мої книжки належать видавництву КСД, і вони все вирішують. Ну, звичайно, автора не ображають, але, в принципі, так і у всьому світі. Укладається договір на п'ять років, і впродовж цього часу права належать видавництву. Зазвичай, узгоджують з автором і написання сценарію. Щодо «Століття Якова», то тут був особливий випадок. Була інша авторка сценарію, Наталка Ворожбит. Вона писала, ми з нею погоджували все. Аж тут раптом виявилося, що терміново треба освоїти гроші, і необхідно, щоб хтось терміново написав сценарій. Взявся Андрій Кокотюха. Я цілком довірився авторові сценарію, який казав, що дуже ніжно поставить цей роман. Але це, по суті, зовсім інша річ, адже кожен твір будується за законами свого жанру. У кіно - зображальний ряд, а в мене - слово. Так що я не ображаюсь, хай там як.