rss
06/24/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#331

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Україна як «колонія європейського типу»: до 90-річчя публікації програмної теоретичної розвідки Михайла Волобуєва

Дискусії про те, який статус реально мала Україна у складі Російської імперії, а потім у складі СРСР, ніколи не мали суто теоретичного характеру, і розпочалися вони не сьогодні. Ще наприкінці ХІХ сторіччя спершу Юліан Бачинський, а потім Іван Франко вели мову про «уярмлену Україну», об'єкт визиску двох імперій, між якими вона була поділена.

Title 
 Михайло Волобуєв у 20-х роках 

У ті ж роки й пізніше Леся Українка у своїх філософських драмах під різними ракурсами осмислює дихотомію «імперія - провінція» як щодо, власне, України, так і в історичному європейському контексті. Услід за тим українські націонал-комуністи Сергій Мазлах і Василь Шахрай у книзі «До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Україною)» (1919) чітко охарактеризували відносини Росії й України в межах Російської імперії: «...Сі зв'язки і стосунки були аналогічні до зв'язків і стосунків між «метрополією» і «колонією». Недарма ж література з національного питання писала про «анексію» Росією між іншими країнами й України». Вони ж зробили висновок, що нормальний розвиток України можливий за подолання її колоніального стану, за «конституювання українським народом себе, незалежно від старих кордонів, яко націю, самостійний державно-політичний організм».

Схожі погляди мали й інші націонал-комуністи на теренах колишньої Російської імперії. Для них всесвітня революція виступала інструментом, який дав би змогу здійснити національну модернізацію, «добудову» своєї нації з тим, щоб вона могла на рівних увійти в майбутню спільноту вільних народів. В Україні націонал-комуністи вважали, що становлення комуністичного ладу призведе до знищення як соціального, так і національного гноблення, що Україна й Росія мають стати рівноправними державами та що комунізм не потрібно уніфікувати за російським зразком і будувати за вказівками Москви. У ті часи така настанова була типовою для всіх різновидів націонал-комунізму в колоніальних країнах - від В'єтнаму до Грузії, від Абіссінії до Татарстану. Ця ідейна течія мала яскраво виражений антиколоніальний характер. І лише в другій половині ХХ сторіччя націонал-комунізм почав вироджуватися, догматизуватися, і в країнах, де він переміг, перетворився на один з різновидів тоталітаризму.

У 1920-х російські більшовики, які ставили за мету світову революцію та Всесвітню республіку рад зі столицею у Москві, змушені були піти на певні компроміси і з націонал-комуністами, зокрема, українськими, і зі селянством (скасування продрозкладки та перехід до НЕПу), і зі «старою» інтелігенцією. Тож Радянська Україна в ці часи набула статусу більш-менш автономного «партійного протекторату» в межах СРСР. Наслідком стали бурхливі процеси національної модернізації в усіх сферах.

Але в другій половині 1920-х в керівництві ВКП(б) та Комінтерну (фактично це було те ж саме) в силу провалу спроб ініціювати комуністичні революції у цілій низці країн (від Німеччини до Китаю, від Бразилії до Індонезії) перемагає лінія на здійснення «революції ззовні», на ліквідацію «капіталістичного оточення» за допомогою багнетів Червоної армії. І не лише багнетів, а танків, літаків і бойових кораблів. Це неминуче задавало курс на згортання НЕПу і перехід до директивної економіки, на прискорену індустріалізацію для перетворення СРСР на єдиний потужний військово-промисловий комплекс і на максимальну централізацію та мілітаризацію всіх сфер життя в Радянському Союзі.

  Title
  Дніпрогес – потужний символ «соціалістичної
індустріалізації». Проте Волобуєв ясно бачив, що ця
легендарна будова насправді приховує факт
економічної колонізації УРСР

За цих обставин українські націонал-комуністи почали відчувати, що колоніальні часи повертаються, а відтак, на порядок денний постало питання глибшого осмислення феномену колоніалізму та методів протидії йому. Чи не найбільш розгорнуте і детальне політико-економічне обґрунтування статусу України як однієї з «колоній європейського типу» дав у 1928 році молодий тоді дослідник Михайло Волобуєв-Артемов у статті «До проблеми української економіки», надрукованій «у порядку дискусії» в журналі «Більшовик України» (№ 2-3).

Написана ця значна за обсягом (понад 4 др. арк.) стаття була 1927 року, коли ще можливе було публічне обговорення партійного курсу, коли тривала дискусія, присвячена підготовці першого п'ятирічного плану. У зв'язку з цим актуальним стало питання: як саме розглядатиметься в ньому УРСР, як плануватиметься її розвиток, якими будуть українські перспективи?

На думку націонал-комуністів, Радянська Україна була єдиним господарським комплексом, що, однак, ігнорували і російські економісти, і московські керівні установи (зокрема, Держплан СРСР), які взагалі уникали самої назви «Україна». Волобуєв писав: «Деякі економісти взагалі уникають вживати назву Україна. Замість того надають перевагу назвам «Південь», «Південний район» або, дотримуючись термінології Держплану СРСР: «Південно-Західній», «Південно-Гірничо-Промисловий». Нерідко бачимо навіть тепер «Південь Європейської Росії», «Південноросійське господарство». На думку українського економіста, це була інерція російського колоніалізму. Відтак, предметом пильної уваги Михайла Волобуєва стали фази розвитку колоніальної політики царату в Україні до жовтня 1917 року і спростування концепту повної єдності дореволюційної економіки Російської імперії.

На його думку, ця економіка була єдиною на імперіалістичній основі, але, з погляду відцентрових сил пригнічених нею колоній, вона була комплексом національних економік двох типів. «Єдність руської та української економік плюс до того інші руські («азіатські та європейські колонії») давала те, що звуть «єдиною російською економікою»». У зв'язку з цим значна частина статті Волобуєва присвячена неадекватності розуміння «колоній» лише як «заморських територій» десь в Азії чи Африці та феномену «колонії європейського типу». Економіст посилався, зокрема, на тексти знаного російського історика-марксиста Покровського, який стверджував, що Росія була однією з найбільших колоніальних імперій, але, водночас, і критикував його за те, що той «не згадує про такі колонії царської Росії, як Польща, Фінляндія, Україна», оскільки «щодо всіх цих країн не можна обмежуватись визначенням їхньої економічної ролі як ринку сировини». Тим часом в економічному і культурному плані деякі колонії можуть бути розвиненішими за метрополію. «Вся плутанина виникає через те, що вважають, ніби колонія має бути обов'язково відсталішою порівняно з метрополією, і що колоніальна політика обмежується лише «експлуатацією відсталого господарства колонії».

Показавши на численних фактах, що Росія з часів Петра І цілеспрямовано перетворювала «малоросійські губернії» на колоніальні володіння, руйнуючи цілісність і знижуючи рівень розвиненості української економіки, Волобуєв вийшов на зумовлене об'єктивними потребами імперії перетворення України на «колонію європейського типу». Він писав: «Безперечно, форми зв'язку між метрополією та колоніями європейського типу відмінні від зв'язків метрополії з колоніями типу азіатського. В останньому випадку маємо ми справу з експлуатацією відсталих господарських форм передовою капіталістичною економікою, в першому ж і господарство колонії є капіталістичне».

Продовжуючи ці роздуми, Волобуєв зазначив, що в тодішньому світі колоній суто азіатського типу стає менше: «Яскравий приклад тому Індія, де розвиток національного капіталізму змінює поволі і політичні форми залежності. Як на приклад переходової форми можна вказати хоч би Азербайджан - колонію царської Росії». Це зумовлено пришвидшеним економічним розвитком цих колоній завдяки інтенсифікації використання їхніх ресурсів метрополіями.

Розвиток всесвітнього ринку не скасовує цілісні економічні структури у національно-державних межах. По-перше, світовий ринок пронизаний суперечностями й антагонізмами; по-друге, деякі частини цього ринку ще проходять з певним запізненням стадію «національного оформлення». «Захопивши і визискуючи багатонаціональний терен інших країн, імперіалістична метрополія не знищує, однак, і не може знищити центробіжних тенденцій пригнічених національних організмів». При цьому, етнографічний чинник у становленні такого організму не завжди є вирішальним, насамперед, коли йдеться про Європу. «Колонія європейського типу - це капіталістично оформлений господарський організм». Але розвиток цього організму істотно деформується метрополією, «суть наслідків колоніальної залежності для колонії «європейського типу» полягає, передусім, у відхиленні розвитку продукційних сил на користь економіки метрополії». Тобто, цілісний економічний організм унаслідок тиску та команд «згори» змушений працювати не в своїх інтересах, а його структура помітно деформується, одним з наслідків чого є деструкція робочої сили.

Волобуєв наголошував, що коли п'ятирічний план не розглядатиме Україну як окрему економічну одиницю і позбавлятиме її інвестицій на користь російських промислових регіонів, якщо розриватимуться ланцюжки внутрішньої кооперації, якщо «викачуватиметься» кваліфікована робоча сила, то Україна знову перетвориться на колонію, не набуде статусу рівноправної соціалістичної республіки, якою вона теоретично має бути, та не матиме перспектив справді ефективної інтеграції до майбутньої світової соціалістичної економіки. А далі йшов висновок, який виходив за межі суто економічного підходу: «Ліквідація «провінціального становища» нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку продукційних сил, забезпечення їй становища оформленого й закінченого національно-господарського організму, остаточного відмовлення розглядати її як просту суму районів єдиної неподільної економіки».

Ясна річ, що такі погляди не могли не бути невдовзі оцінені як «націоналістичний ухил», а їхній автор не міг не потрапити під репресії. Та це - інша тема. Тут же зазначу, що в теоретичних розвідках українських мислителів минулого можна знайти чимало цікавого для сьогодення. Адже в Україні наприкінці ХІХ - у першій третині ХХ сторіччя існував потужний інтелектуальний напрям, який не зводив проблему колоніалізму до расового чинника, як це модно сьогодні на Заході, чи до етнолінгвістичного чинника, як це модно в теперішній Україні. Видається, саме такий комплексний, багатофакторний підхід до проблеми колоніалізму наразі є найактуальнішим. Саме він дозволяє розвіяти сумніви в тому, що Україна в минулому мала колоніальний статус, а нині є постколоніальною державою, а відтак, показує шлях осмислення й розв'язання цілої низки сьогоднішніх проблем.

Автор: Сергій Грабовський

Джерело: «День»

Китай змінює конституцію: як це вплине на Піднебесну та світ

У Молдові стартували переговори щодо створення ЗВТ із Китаєм

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com