rss
06/24/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#331

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Проблема \ Вільний репортаж не зовсім вільної людини: «У вигнанні дні течуть, як сльози...»

Три з половиною року, з кінця липня 2014-го, з того моменту, як я, немов Лотова дружина, не втрималася й обернулася востаннє поглянути на Донецьк у заднє скло автівки, що їхала буквально в нікуди, бо їхала, аби звідти, а не кудись, я більше не обертаюся. Три з половиною року я живу трохи дивно, ну як «живу», це, мабуть схоже на те, як існує така собі істота в мушлі - жива, ціла, не в голоді і не в холоді, годі жалітися, ну хіба трохи в анабіозі.

«Думки у вигнанні сплять, як мертві...»

Ні, направду, я живу дуже активно, навіть, надто активно, немов щось хочу собі довести... Собі, бо іншим вже давно нічого не довожу. І направду, жалітися гріх, бо мої усі - зі мною, чоловік, сини, навіть мама. Навіть, бо вмовити мам поїхати з Донецька майже нікому не вдалося. У мене є робота, цікава, улюблена, це - також неабияка рідкість серед нас, вигнанців. Можна, я так себе буду називати? Мені так у моїй мушлі зручніше, так мені здається правильніше, бо ніхто мене не переселяв, не переміщував, і біженка я - не з власної волі. Я терпляче (Боже милостивий, як терпляче, я вже, може, чемпіон світу з терпіння) слухаю про те, що мені та й усім нам, «цим переселенцям», загалом, люди раді, і не те, щоб ми «понаїхали», і такого «не дай Боже нікому», але ж і ми, донецькі, маємо розуміти, що всім зараз важко, «а кому легко?», роботи-житла і так на всіх не вистачає, а тут ще ми, та й все ж таки з іншими українцями такого чомусь не сталося, може, тому, що ми надто довго жили нормально і багато, а інші бідували, януковичів-азірових на голову всій Україні поприводили, ну й, врешті-решт, «погодьтеся, ви самі винні в тому, що з вами сталося...» Я не погоджуюся, але й з себе не виходжу. Зі своєї мушлі. Звідти мене виводить тільки, коли вже взагалі кислотою на рану, і для мене це - коли про Свободу і коли про Дім.

З нами, вигнанцями, про свободу говорити важко, бо тут зовсім заплутано. Це - наша найбільша втрата. Бо не мали свободи вибору, хто б і що з цього приводу не казав. Думали, що маємо, коли вирішили, що час виходити на площу Леніна, бо завезених російських тітушків чутно, а нас - ні. Автобуси і автівки з ростовськими номерами стояли у центрі, не ховаючись, «акающі» люди на вулиці Артема питали, як на неї пройти, вони були майже однаково вдягнені, а вже потім, коли ми помітили, що у нас на мітингах за єдину Україну чомусь не працює мобільний зв'язок, побачили, що у них ще й рації - однакові, причому, саме такі, як і у «наших», донецьких ментів, що нас «охороняли» від них. Вбили Дмитра Чернявського, лікарі «швидкої» тієї ночі казали про не менш, ніж п'ять загиблих, людей в однакових чорних куртках пропускали з ножами і заточками нам за спини і навіть в міліцейські автобуси, де намагалися сховатися ультраси «Шахтаря» і хлопці зі «Свободи», нас позначали зеленкою і фарбою на мітингах і відловлювали на подвір'ях, коли ми поверталися додому, та й додому було страшно, бо менти здавали адреси. Але ми вперто думали, що свобода вибору є, виїжджали на автопробіг із прапорами України, а вони чекали на нас на світлофорах, бо ми ж - законослухняні, ми своє місто любимо, нам тут жити, і вони чекали на червоне світло, що для них було зеленим. Люди в чорному з битками, скажені бабці з каменюками. Так, десь із квітня бабусь-референдниць стало помітно багато.

  Title

«Чорні куртки» розбивали скло і виламували двері автівки, били водія, бабці тягли за волосся дівчат з пасажирського сидіння, били всіх, кого зупинять. Ми вступали у дуже небезпечні дискусії з тими бабусями у маршрутках і тролейбусах, відмовляли від референдуму, наші матері переставали спілкуватися зі сусідками, тоді ми ще не навчилися мовчати, свої погляди ніхто не приховував.

Свобода вибору була, бо ж наші хлопці - зовсім поряд, аеропорт - наш, наступ от-от буде, і ми їхали через днр-івські блокпости, немов до бабусі у дальні села, направду, щоб передати нашим, що могли, переказували гроші на картки своїм знайомим і зовсім незнайомим з незвичною новою назвою «волонтер». Багато що впевнено свідчило про те, що свобода вибору в нас є, інші аргументи не приймалися. Аж до шостого липня, коли у місто зайшли «гіркінці». І ми стали вигнанцями, навіть ті, хто не мав і не має досі змоги виїхати. «Вон с Донбасса», яке вони оскаженіло кричали нам на мітингах (а площею розливалася якась дика, люта «Вонзда!.. Вонзда!..», і від її незрозумілості ставало зовсім нестерпно), здійснилося тоді, у страшному липні 14-го, після якого моє місто ніколи не буде тим, що було. Тож не кажіть мені про свободу вибору перед натовпом з ножами і битками, потім - з автоматами, потім - танками і «Градами» прямо у вас на подвір'ї.

Але дивним, парадоксальним чином саме свобода є нашим найбільшим надбанням. Через те, що ми тепер знаємо її справжню ціну, і цю ціну сплатили (мабуть, ще не до кінця, а, може, у нас, вигнанців, довічний кредит). Могли все життя прожити і не знати, що свобода не може бути дармовою чи дешевою, вона має коштувати дуже дорого. І ще через те, що, крім свободи, у нас нічого більше немає. Може, саме тому я кидаюсь із мушлі, коли ще про дім...

Це зрідка, іноді зовсім раптово, з дрібниць, з нічого. Ну, телефонує мені, страшенно набридаючи, якась дівуля і вмовляє-вмовляє щось купувати. Ну кому вони не телефонують, і хто їм радий? Робота у людей така. А от же треба ж було саме їй стати останньою краплею!

Ну, вона ж не знає, що передноворічні дні - для мене тепер найстрашніші. Гірші за них, може, тільки ті весняні, коли перші пуп'яночки на деревах, із землі все лізе-пнеться, і голова обертом від запахів. Бо Дім. Якого немає. Бо в Новий рік - вогонь у каміні, вся родина біля нього, після столу - на килимку біля каміна довго-довго сидіти, розмовляти, а потім разом мовчати. Там уже не сидіти... А вона ж не знає і торочить мені у слухавку щось про подушки, які я обов'язково маю купити, я щось їй відповідаю, намагаюсь ввічливо, і раптом чую: «Ну чому ви не хочете зробити свій дім затишним?

Як можна відмовлятися, хіба ви не думаєте про свій дім?»... Я? На жаль, думаю, хоч і не дозволяю собі. А навесні я ходжу передмістями Вінниці, як маніяк, бо заглядаю на кожне подвір'я - що там із землі пробивається, як дерева цвітуть, що посадили, і як подвір'я-сад прибрали, чи так, як я б... О, як би я! Та там, у себе на подвір'ї, де я змалечку оббігала та серцем вивчила кожен куточок, де потім росли, вчилися ходити, падали, плакали, раділи і закохувалися, ділилися з нами таємницями сини, де ростуть улюблениці чоловіка - пишні троянди, красуні-туї, дві ялинки, що посаджені до того, коли йшли до першого класу хлопці, там росте і плодоносить кущ аґрусу, старший за мене. А, може, вже і не росте нічого, і точно нічого там не плодоносить. І, може, через те я змушую себе забувати рідне подвір'я і будинок, може, це пам'ять виштовхує той біль, з яким не може впоратися. Бо знаю, що мій Дім, втім, як і мій Донецьк, стоїть зараз порожній і зґвалтований, розграбований вщент, бо не тільки речі, меблі, посуд згодились чи то вчорашнім сусідам, чи то заїжджим «захисникам руськоговорящіх», а й батареї опалення та камінні решітки спиляли, вирвали з м'ясом. То з моїм м'ясом...

Тому «дівчина з подушками» почула багато з того, що, взагалі, було не для неї, а може, крик людини з мушлі й нікому чути не варто. Тепер я думаю, не можна було їй таке казати, а кому можна? Можна, я вам розповім щось із того, що моя пам'ять страшними уривками і пошматованими картинками зберігає для чогось з того страшного літа 2014-го?

«Солодкі спогади сичать, як змії...»

Звісно, все почалося з Майдану, але «проростало» в Донецьку поступово. Нечисленний, але героїчний Євромайдан у Донецьку і постійна присутність Майдану головного, київського - в новинах, у несміливих розмовах, у першому волонтерстві й таємних поїздках до Києва, в людях, що відкривалися наново. Усі перевіряли усіх «на Майдан»: студенти, колеги, старі друзі і, навіть, рідні та близькі люди. Пам'ятаю, як один хлопчик почав на парі зі мною дискусію про Майдан і побиття студентів (це було ще до розстрілів), емоційно і не аргументовано (але вкрай агресивно), просуваючи ідею того, що «на Майдані стоять лише придурки, які не хочуть працювати». Дивлюсь, щось дивне - чим більш палко я розбиваю його аргументи, чим більше довожу протилежне, тим він більше задоволений, а з ним і вся аудиторія. Наступного тижня його немає, на наступному занятті також. Питаю у студентів, не одразу, але кажуть: «Олено Валеріївно, та він переховується, бо весь у зеленці» (тітушки ставили такі «мітки», спочатку, потім вже били по-звірячому). Он як, то він, виявляється, - євромайданівець, тож провокував мене навмисно, перевіряв, може, і на прохання інших, бо потроху студенти почали відпрошуватися на українські мітинги й акції, а відпроситись могли не в усіх. Почалися дискусії з колегами, іноді і на підвищених тонах, із зайвими емоціями, і тут також провокували іноді навмисно. Чи то напишеш щось на сторінці у ФБ, а назавтра ідеш по факультету, і хтось з викладачів, з давніх друзів, ще зі студентських часів, раптом відводить погляд, демонстративно не вітається. Ясно, за «сторонніками руського міра» сумувати не будемо.

Син у лютому звільнився з роботи, дізнавшись, що фірма, на якій працював, є постачальником балаклав і рукавиць для київського «Беркута». «Хай вбивці без мене гріються».

Моя манікюрниця, з якою сто років приятелювали, мила й лагідна, здавалося б, жіночка, не відриваючи очей від роботи, спокійненько так видала рецепт, що робити з «майданутими»: «Якщо вже поливання водою в мороз не допомагає, то можна ж застосувати міліцейські гелікоптери, і з них пополивати Майдан кислотою». Людей? Кислотою? Отямся! «Ну, то я так, міркую, щось же з ними робити треба».

Я вже казала про те - тоді, взимку, люди ще не навчилися мовчати, тому розмежування на своїх-чужих відбулося доволі швидко. Мені здається, всі знали, хто за кого, принаймні, я про своїх знайомих знала. З весни почали менше про те говорити. Не те, щоб через страх, не було потреби. Своїх бачили на мітингах, доводити вже треба було не словами.

Донецькі мітинги березня 2014-го, ті, про які тепер у підручниках з новітньої історії України написано, що їх не було... Це дивне подвійне відчуття - здивування і страху, гордості й розпачу від Донецька, якого ти, народившись тут, немовби зовсім не знаєш. Саме на мітингах ти вперше бачиш страшний натовп без обличчя, таке враження, що замість обличчя у нього суцільний роззявлений рот, з якого тхне ненавистю й смертю, з якого летять, немов смердюча слина, ті «Вонзда!...», «Расєя!...», «Вон-с-Данбаса!...», потім - яйця, фарба й борошно, щоб нас, «пазор Данбаса», було здалеку видно, потім - пляшки й каміння, потім вони підійдуть упритул, буде невимовно гидко й страшно одночасно, і почнуть вбивати. Але й саме на мітингах ти вперше бачиш інший Донецьк, радієш і дивуєшся тому, як нас направду багато, це дивне відчуття, коли стоїш під тим величезним, ледве не на всю площу Леніна, прапором разом зі знайомими і зовсім незнайомими, але вже рідними тобі людьми, як під захисним парашутом, якби ним можна було б цей, український, Донецьк врятувати. І вперше співаєш Гімн України так, як ніколи його ще не співала. До цього вже було щось схоже, вперше гімн для тебе став Гімном у 2012-му, коли зі стадіону, з матчів збірної виходили зовсім без голосу, але так - вперше.

Проте картинка Донецька 2014-го, яку тиражують більш охоче, таке собі тавро на нас, вигнанцях - той клятий референдум. Я не буду зараз нічого доводити, розповідати, скільки десятків дільниць вони відкрили на мільйонний Донецьк, щоб зробити ту картинку, скільки разів і за якими «документами» голосували ті, що прийшли. Хто захоче дізнатися, зможе, це - не таємниця. А тут - мої спогади, то я про референдум пам'ятаю інше. Біля нашого будинку, безпосередньо за парканом на Куйбишева, встановили бігборд «за референдум» (якось так організовано-швидко-задорого їх у Донецьку повстановлювали, ну то, мабуть, скажені бабці за свої кревні, чи шахтарі у воєнторзі купили). Як нам те стерпіти? Перша ніч того одороблого сусіда, наша кухня, двері надвір відчинені, ніхто не ховається. Перегукуючись, штовхаючись, ми працюємо: я розливаю зеленку у презервативи, мої хлопці зав'язують, забирають і бігають по черзі кидати у той плакат. Щоб не бачити на ньому того усміхненого придурка, що турботливо та строго (як той «Чи ти записався..?) кличе інших нерозумних обирати щастя «молодої рєспублікі»). Але це - на зупинці, на яскраво освітленій вулиці. Повертаються, сміються, сперечаються, хто влучніший - тато чи сини. Ми з чоловіком жартома згадуємо «Молоду гвардію», яку читали в комсомольській юності, от довелося і нам... Якось страху ще не було, хоч страшного було за край.

На захопленій ОДА почали з'являтися портрети знайомих журналістів, серед них багато наших випускників, «вороги республіки», з адресами і вказівками, як вбивати. Декого впізнавали у тролейбусах і на вулицях, навіть без мікрофонів і камер, кричали про «хунтівських прислужників», про «кров донеччан на руках». Про кров і вбивцю намагалися кричати і в залі університету, де виступав Славко Вакарчук. «Губарєвці» «сворою» прийшли на його лекцію (викладачі істфаку, що сиділи поруч зі мною, казали, що й Губарєв був з ними), щось спробували спровокувати, їх виштовхали. А прийшли вони буквально через дорогу, з тієї самої захопленої ОДА, начиненою зброєю. Так дивно все і було у моєму місті тоді, навесні 2014-го - через Університетську, на одній вулиці - бандити і національний університет, «народний губернатор» і Славко Вакарчук, з яким повнюща зала викладачів і студентів співає Гімн України. Ідеш зранку на роботу (роботу!!! викладати у Донецькому національному університеті, а студенти йдуть на навчання, День факультету в квітні святкували, як завжди - на подвір'ї, урочисто, з прапорами і під звуки гімну), так от ідеш, а п'янющі й, вибачте, смердючі «хтось» (іноді і стать не визначиш) з повними кишенями грошей купують у цілодобових кіосках дорогий коньяк по 5-6 пляшок, скільки є, «мальчикам похмелиться», і понесли в ОДА, де виставлені бутафорські барикади і повно зовсім небутафорської зброї. І звідти надривається «Вставай, страна огромная», а над головою ревуть літаки.

«Душа розірвана, як рана...»

Чому ми покинули своє місто? Чому, врешті-решт, позбавлені свободи вибору, вибрали свободу? Мабуть, через те, що його охопила чума, яку принесли зі собою ґвалтівники, вбивці, збоченці. Його вже неможливо було лікувати, бо запізно, з ним можна було тільки залишитися вмирати.

Згадую ще один епізод десь у травні 2014-го, коли ОДА, СБУ, міськрада, міліція вже захоплені, є вже наші вбиті і покалічені. Місто живе у реальному абсурді, страшній грі без правил - вони кличуть Расєю й Путіна, ми їздимо з українськими прапорами на машинах, і все це - в одному місті, на одних вулицях, недовга ілюзія паралельних простору і часу, які не перетнуться...

Наш молодший син повертається пізно ввечері додому, 17 років, перше кохання, щасливий, але, виявляється, не тільки через побачення. Врятував дівчину. Чужу. Повертався вже від своєї дівчини додому (бо благали ж, тільки не дуже пізно, розумієш же, що на вулицях коїться), йшов повз захоплений сепаратистами районний відділок СБУ. А там вже на даху - кулемет, «чергові», всі з автоматами, ціляться у перехожих, і всі - п'яні дуже, матюкаються, викрикують щось, іноді стріляють у повітря. А тротуаром іде дівчинка - ровесниця мого сина, також, мабуть, повертається додому пізно, і раптом настає тиша, вся увага огидного кодла зосереджується на ній, і починається страшне: вони викрикують дитині все, що зараз з нею робитимуть, починають спускатися, крик, ґвалт, і дівчина зупинилася. Ну заклякла від страху дитина. А мій переходить дорогу, хапає її за руку і починає на неї кричати: «Ти, дурепо така, мати тебе вже розшукує, мене послала, а мені воно треба, зараз ось як дам тобі, а ще й від матері отримаєш....» Ну і таке, сам не пам'ятає що. Але дівчинка отямилась, ухопила його за руку, і вони побігли. А заледве та шайка зникла з очей, каже син, впала, і вже йти не могла. Плакала, і все. Майже ніс її додому.

Title  

Отаку історію прийшов і розповідає. Очі палають, гордий, збуджений від близької небезпеки...І тут я починаю кричати. Вже й не пам'ятаю що, знаю тільки, що одна думка весь час крутилася у голові, її я і викрикувала: «Дурепа і є та дівчина. Чорти її несли вночі, чого вона там ходила? Ти хоч розумієш, що з вами могло статися, та до неї мені байдуже, але ти, як тобі таке на думку спало, ти хоч уявляєш, на що вони здатні?..» А мій син дуже тихо мені каже: «Вгамуйся. Мамо, тобі не соромно? За що ти на мене кричиш? Що з тобою?»

Може, тоді я вперше усвідомила саме це - зі мною, з нами усіма коїться щось не те. Неможливо жити під страхом, підлістю, з постійним почуттям огиди і ненависті так, щоб це не позначилося на тобі. Ми ледве вмовили у червні синів поїхати з Донецька, а самі не встигли.

Чому я покинула свій дім? Бо 18 липня на наше подвір'я, а потім і в будинок за доносом сусідів прийшли днр-івці. Донос, заради справедливості треба сказати, був правдивий за змістом: «Вони не підтримують ДНР», - написали вони «куди треба», але мета їхня була стара, як світ, і до ідеології з політикою прямого стосунку не мала. Ми тільки-но добудували новий будинок, він стояв таким собі більмом перед їхніми заздрісними очами, і план, мабуть, був такий: нас розстріляють, може, і тут, прямо на подвір'ї, а вони заселяться вже до ночі у нову оселю. Не знаю, що пішло не так, який «людський фактор» раптом спрацював у когось із тих для мене нелюдей, які майже три години обшукували будинок, проводили свої допити, погрожували, насолоджувалися владою над нами і можливістю залякування: зброєю, насильством, смертю, але сталося так: чоловіка заарештували, а мене чомусь залишили (як сказали, «поки що»), давши таким чином мені змогу після довгих розшуків викупити чоловіка з полону. І залишити дім, думаю, назавжди.

Я дуже не хочу згадувати ті страшні «майже три години», а ще більше - ті довгі й ще страшніші, коли не знаєш, що з рідною тобі людиною, і нічого не можеш зробити, лише уява малює тобі картини, одну жахливішу за іншу. І моя пам'ять йде мені назустріч, вона потроху стирає те, що тоді здавалося, немовби гумовим, безкінечно розтягнутим у часі, нескінченним жорстоким розкадруванням того, що «не може бути правдою», «не може статися зі мною». Тепер залишилися лише окремі епізоди та загальне відчуття абсурду, бо, навіть якщо б хтось захотів нам допомогти і попередив про обшук, ми навряд чи могли би підготуватися, бо не змогли б уявити, що саме стане «доказами» того, що ми - вороги «донецького народу». Жовто-блакитні прапорці з мітингів - саме наші «бойові», з мітингів березня і квітня 2014-го, що були прикріплені на найбільш видному (і важливому для жінки) місці - на дзеркалі, не фігурували в справі. Може, через те, що малі. А ось два величезні, що ними огорталися на стадіоні під час Євро-2012, їх знайшли на антресолі та обіцяли у них нас і поховати. Потім «страшними» доказами нашої провини були абонементи на Донбас-арену, колекція футбольних шаликів та м'яч із підписами гравців збірної України з того ж 2012-го. Чому? Бо «твоїх синів тут нема, то старший в тебе - український снайпер, нас вбиває, а молодший - ультрас «Шахтаря», а вони - наші головні вороги». Версія про снайпера виникла, взагалі, зі статуетки стрільця, що її подарували комусь зі синів у дитячому таборі як приз за участь у змаганнях з дартсу.

Потім - вишиванка («в ній тебе і спалимо»), рибальський костюм (бо камуфляж), і навіть роздруківка «Думи про Богдана», що хтось зі синів готував як домашнє завдання у 8 класі. З кожним «доказом» ми розуміли дедалі менше: ну хто в Донецьку може любов до «Шахтаря» вважати злочином? Ну хіба ви не вивчали у 8 класі те саме і не ходили на перший та на останній дзвоник у вишиванках? У нас усі ходили. Хіба ви з нами разом тоді, на стадіоні, у таких саме прапорах не співали гімн України десять, а то і більше разів за матч? Ну і нарешті, чому мій прапор у моїй країні є злочином, коли він, врешті-решт, зображений у нас в паспортах? У вас же такі саме паспорти, подивіться! Останнє запитання я вже і вголос наважилася поставити. І почувши: «А, так ты ждешь, пока ваши нас всех поубивают, когда вернутся? Не дождешься», я, нарешті зрозуміла. Це - «ваші» і «наші» - мені все пояснило. Ні, вони не вчились з нами, не росли разом і не жили, не ходили у ті самі «священні» для донеччан місця. Бо вони - не донеччани. Вони - не з Донецька. Не українці. І їм ані нас, ані Донецьк, ані Україну не шкода.

Саме тому моя українська бібліотека їх так вразила, ще й з «Підривною літературою», «Бронебійною публіцистикою» та програмою і бейджами з Конгресів україністів - ці назви їх налякали. А от «Чорний ворон», Донцов не вразили. Бо вони не знають, хто це. І один із них сумно сказав мені як абсолютно безнадійній: «Как же ты докатилась до такой жизни. Ты ж по диплому учитель русского языка и литературы, а этим занимаешься». А потім, риючись у моїй білизні (три години - це багато, і якесь спілкування все одно відбувається), він мені сказав, що йому - 36 років, на днях у нього - весілля, одружується він вперше, з якоюсь «бойовою подругою», раніше не мав такої можливості, бо 19 років відсидів (вже не знаю, разом чи окремими термінами). Зі 17 років. Зек з 19 роками в'язниці. І раптом - щастя: воля, зброя, можливість компенсувати всі образи свого недолугого життя за рахунок «хохлов» (вбиватимеш, катуватимеш, ще й повчатимеш дурних), можливість в один момент, як у казці, все змінити, тільки казка та страшна: взяти чуже життя, вкрасти чуже щастя, за звичкою влізти у чужий дім, в чужу душу.

«Бальзам далеко так, як сонце...»

Мені жодного разу не снився Донецьк, тільки дім іноді сниться. Завжди розтрощеним, порожнім і брудним, земля на підлозі, чи, взагалі, немає підлоги, земля навколо...

Думаю, наш дім ще довго чекав на нас, коли ми поїхали....Чекав з терпінням і любов'ю, якою ми його наповнили, чекав, бо не міг збагнути, чого це «сюди ніхто давно не приходив», якщо «звідси ніхто не пішов», точно як у Жадана. Я тепер часто згадую ці рядки:

Хай стоять непокірні будинки.

З якої не починай сторінки -

Час перемотує рвані жили,

Перетягує сірі бинти.

Тебе тут надто сильно любили,

Щоби звідси піти.

У нас, вигнанців, дуже схожі історії, типові, так би мовити, і реакція на них - також досить типова. Є люди, і їх, на щастя, багато, які щиро намагаються зрозуміти та допомогти, дякую їм, без них ми би не впоралися - більше навіть морально, ніж матеріально. Є ті, хто вважає, що всі ми, «донецькі», однакові, і «скільки вовка не годуй...» Таким можу лише порадити: а ви не знайте наперед, ви спробуйте погодувати. Тільки щиро, не давайте нам нічого як подачку.

Але я - про інше. Знову про свободу вибору. Майже всі повторюють: «Не розумію тих, котрі там, у Донецьку, Луганську залишилися. Чого вони там сидять?» І повторюють це, як правило, з осудом. Я зараз не про тих, хто взяв зброю чи співпрацює з окупантом. Із тими - все ясно. Ні, я про тих, що немовби просто сидять майже чотири роки під обстрілами, під страхом і ненавистю, у постійній присутності смерті. З відчуттям того, що твоя країна тебе покинула, життя зупинилося, страшний сон ніяк не закінчиться, і ти ніяк не можеш прокинутися. І щоразу, коли мені майже зривається з язика: «Не розумію вас», я змушую себе згадувати, як ми стояли на балконі шостого поверху маминої квартири (бо у себе вже ночувати було неможливо), а прямо через нас летіли «гради» - це днр-івці з центру міста обстрілювали наших хлопців, що у липні-серпні стояли впритул до Донецька.

Снаряди летіли над нашими головами з таким гидким, противним виючим свистом - той, хто чув такий звук, його вже не сплутає з іншими. Чому ми стояли на балконі? Бо спочатку тобі, як нормальній людині, страшно. Потім з'являється якесь дивне бажання це побачити на власні очі. А потім ти розумієш, що хочеш лише одного: щоб цей огидний свист припинився. Не можеш більше це терпіти. Він має припинитися за будь-яку ціну. Я цю свою думку дуже добре пам'ятаю: «Нехай мене вже вб'є, тільки б я не чула цього виття, я більше не можу. Інакше я збожеволію». І має минути багато часу, хоч якось щось має загоїтись у тобі, поки ти усвідомлюєш, що це і є думка божевільної людини: «Нехай мене вб'є».

Я хочу, щоби божевілля припинилося, щоб ми прокинулися від цього жахливого сну, але знаю, що вже не буде «прокинулися, немовби нічого не було». Були - кров, бруд, смерті, зради, біль. Багато болю. Надто багато. Життя назавжди розділилося на «до війни» і «після». Колись нам про це розповідали наші бабусі, тепер випало і нам. Для мене це - назавжди, і вже ніколи не буде, як раніше. Але нехай уже настане те «після війни». Нехай...

Я взяла собі за назву і підзаголовки рядки зі страшного вірша Олександра Олеся. На жаль, там є і такий рядок: «Бальзам далеко так, як сонце...» Що є тим бальзамом? Як не дивно, саме відчуття внутрішньої свободи і власної правоти, відчуття того, що за нами - правда. Це - вкрай важливо для людини, як з'ясувалося. Правди ж нема де подіти, нас змалечку вчили, правда нагору вийде... Але я дедалі частіше думаю про те, що стане тим бальзамом надалі у майбутньому. Коли війна закінчиться, а вона закінчиться обов'язково, як усі війни до цього. І на це запитання у мене відповіді немає.

 

Автор: Олена Тараненко

Джерело: «Тиждень»

Україна ризикує за декілька років втратити всі соснові ліси

Що ховалось у «скриньці Пандори», яку відкрила Катерина Амосова?

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com