У травні 2014 року Юрій Яценко поїхав у Росію, це була його третя поїздка в цю країну. Росія на той час уже анексувала Крим, і починалися перші захоплення адмінбудівель на Донбасі.

Тоді Юрій був студентом 5-го курсу юридичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. З номера готелю його вивели працівники поліції для перевірки документів. Не виявивши жодних порушень, зняли відбитки пальців, знайшли його фотографію з Майдану і передали інформацію в контррозвідку ФСБ, а ті вже пробували Юрія вербувати, підкуповувати. Це переросло в катування. І в річний термін ув'язнення.

Про це розповів Юрій Яценко - український юрист, громадський діяч, активіст Революції гідності, радник Міністра закордонних справ України, політв'язень Російської Федерації, спеціальний представник з питань звільнення політв'язнів.

Коли Юрія ув'язнили, йому було лише 23 роки. Він був першим політв'язнем, якого затримала РФ, і першим, кого вона відпустила 7 травня 2015 року. Про те, що дало йому сили витримати жахіття російської тюрми, не зламатися, як виглядає життя українських в'язнів у Росії, про справи у Європейському суді з прав людини, про те, як поводитися в'язням тощо він розповів в інтерв'ю IA ZIK.

- Юрію, на підставі чого в Росії вас затримали?

- Юридичною підставою для затримання (на 72 години) спочатку була перевірка документів. Для того, щоб далі мене тримати і вербувати, вони сфабрикували на мене адміністративну справу за порушення міграційного законодавства. Порушення полягало в тому, що я, начебто, неправильно заявив про мету візиту в Росію - я зазначив приватну ціль, а в рішенні суду зазначили, що візит був з туристичною метою, хоча одне одному не суперечить. Я погодився з цим абсурдним з точки зору права рішенням, тому що, відповідно до нього, мене повинні були спровадити на територію України через 10 днів після того, коли рішення вступить у силу. А впродовж цих 10 днів я мав перебувати у спеціальному закладі для іноземців камерного типу. Мене тримали у цьому спецзакладі незаконно три місяці. Самі не виконували рішення свого суду. Після різноманітних способів психологічного і фізичного тиску, які до мене застосували (спроби підкупити, залякати наркотиками) працівники цього закладу, я зміг передати таємну записку в Україну, і до мене прийшов адвокат. Для того, щоб пришвидшити процес вербування, «правоохоронці» вивезли мене в ліс, підвісили на наручниках і били, душили, імітували розстріл. Наступного дня мали все це продовжувати.

Мені вдалося витримати три години знущань першого дня, а наступного дня я зрозумів, що підпишу будь-що на будь-кого. Мені пропонували дати свідчення на Сенцова. Тоді я ще не знав, хто це такий, думав, що росіянин, оскільки прізвище російське. Проте, мене не цікавила будь-яка форма співпраці з ФСБ, тому порізав собі вени і живіт, щоб довести тіло до такого стану, при якому не можна катувати. І це насправді мене врятувало. Я сказав, що не дам себе зашити, допоки не дадуть телефон, щоб зателефонувати додому. Оскільки це був спецприймальник для іноземців, і кров лила з мене фонтаном, то вони дуже швидко дали мені телефон. Мене перевезли в лікарню, де зашивали рани без наркозу, щоб покарати за протест. Впродовж наступних днів, тільки-но охоронці заходили в камеру, я прикладав лезо бритви до шиї, і вони до мене не підходили. Лезо витягував з одноразової бритви, яких видають кожному по 6 штук у місяць. Всі бранці носять ці леза у швах одягу, підошвах тощо.

Залякували, що я хворий на СНІД. У мене була висипка через те, що не було нормальних санітарних умов. Потім я був три місяці в одиночній камері, три місяці з психічно хворою людиною. Часто відправляли в карцери. Десь приблизно так виглядає життя українських в'язнів у тюрмах Росії.

- Що допомогло вам витримати все, вижити?

- Були такі незначні моменти, скажімо, звичайний карцер, але відчуваєш, що ще трохи і не витримаєш, зійдеш з розуму або щось таке подібне. Хоча карцер - це не найстрашніше порівняно з побиттям і катуваннями. Але були такі моменти, що ще трохи - і вони б мене дотиснули. За мене дуже багато моїх родичів, друзів молилися, і я це відчував. Впевнений, що все це я пережив тільки завдяки Божій волі. В таких умовах дуже швидко і добре розумієш всі свої слабкості, - що ти не супергерой, все, що з тобою відбувається, залежить від Бога.

- Це було страшним випробуванням?

- Я його не вважаю страшним. Воно було важким. Через півроку я вже перебудував свою свідомість так, що планував 7-15 років сидіти. Життя, яке було до того, зникло, а настало інше життя. Я це усвідомив, проаналізував, змирився, бо тільки так можна було виживати в тих умовах. В мене була ціль - вийти звідти нормальною людиною. На щастя, я найменше сидів з усіх в'язнів, які зараз перебувають у тюрмах Росії. Зараз їх близько 60. Проблема в тому, якщо звільнення полонених на Донбасі відбувається, то політв'язнів у тюрмах Росії за останні чотири роки було звільнено лише шестеро осіб - я, Надія Савченко, Геннадій Афанасьєв, Юрій Солошенко, Ахтем Чийгоз, Ільмі Умеров.

- В Україні зняли фільм на основі вашої історії?

- Режисер В'ячеслав Бігун, дізнавшись про мою історію, запропонував зняти про це фільм. До речі, ми з ним - випускники одного юридичного факультету Львівського національного університету ім. І Франка. У нас багато спільних друзів, викладачів. В'ячеслав працював юристом у провідних юридичних фірмах світу, зокрема, в Європейському суді з прав людини, який є чи не єдиною правовою надією незаконно ув'язнених громадян на справедливе рішення суду. Проте, очікувати швидкого рішення цього суду не варто, - там розгляд справи триває 6-7 років. Окрім того, Росія може не виконувати ці рішення, як це було у випадку з 19-річним українцем Павлом Грибом.

- А ви подавали позов на Росію в Європейський суд із прав людини?

- Так, від мене подали позов у Європейський суд із прав людини, і ми очікуємо відповіді. Потрібно зазначити, що скажімо, є деякі резонансні справи, щодо яких є явні фабрикації, порушення тощо, і їх Європейський суд з невідомих причин відхиляє, при тому, що заяви було складено дуже професійно. Це стосується, здається, справи Клиха. В мене є інформація, що в Європейському суді є певне налаштування - знаходити якісь формальності, неточності, для того, щоб максимально відсіювати справи, бо суд перевантажений. Також мене насторожує момент: щодо 60 українських політв'язнів, про яких говорить президент, міністри, Нормандська четвірка, не винесено жодного рішення Європейським судом. Можливо, варто говорити про якісь впливи на цю, як ми вважаємо, незаангажовану структуру.

- З цього списку звільнених з Росії лише щодо звільнення Надії Савченко було найбільше радості і тепер - найбільше розчарування.

- Її звільнення було прогнозованим, бо по всьому світу здійняли галас. Стосовно мотивів Росії, поведінки Савченко після звільнення хочу наголосити - не потрібно створювати собі кумирів з людей, яких ми не знаємо. Абстрагуючись від історії Надії Савченко: якщо будь-яка особа себе гідно поводить у полоні, то не обов'язково вона буде хорошим політиком чи громадським діячем. Для цього треба мати освіту, досвід, менеджерські здібності. Героїзм і професійність - це річні речі.

- Те, що ви пережили, ваш досвід, освіта зараз спонукають вас докладати зусиль до звільнення інших в'язнів...

- Я закінчив юридичний факультет, завжди аналізував і свою ситуацію з правової точки зору, і ситуації інших в'язнів - як за російським законодавством, так і за міжнародним гуманітарним правом. Я до цього ставлюся сухо і професійно, розуміючи всі емоції, які вирують навколо справ політв'язнів. Коли я потрапив у тюрму, то зрозумів, що не працює жоден правовий механізм, тобто, мене п'ять років змушували вчити те, що не існує. Але все ж завдяки освіті я зміг уникнути багатьох пасток, які постійно намагалися генерувати як оперативники в СІЗО, так і ФСБшники.

- Якими методами послуговується ФСБ, що вони нагадують?

- Одна з перших книг, яка мені в Росії потрапила до рук від білоруського анархіста, - «Архіпелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина. Ця книга, хоча її автор мав, радше, антиукраїнську позицію, актуальна в контексті дослідження політичних репресій. Зараз дуже багато з того, що описував Солженіцин, повторюється. Після її прочитання я налаштувався на гірше. У книзі йшлося про те, що з перших днів ув'язнення треба зрозуміти, що це не помилка, не буде такого, що все з'ясують і випустять, готуйся надовго, зроби своє тіло і серце кам'яним - тільки так тут виживеш. Я з перших днів це зрозумів, і це мені дало силу, щоб пережити всі тортури. Зараз вже є більше правових механізмів у Росії, щоб захистити себе, в багатьох камерах стоять камери відеонагляду, в'язнів можуть відвідувати омбудсмени, представники громадськості. Але там поступово «закручують гайки». Треба говорити про наших політв'язнів, - якщо б вони не були публічними, то їх давно б закатували.

- Щодо вашого звільнення - чи був тиск з боку української сторони?

- Так, щодо мене від України зверталися в Росію Уповноважена з прав людини Валерія Лутковська, тодішній генпрокурор Ярема, МЗС надсилав ноти протесту, були різні слухання в Європарламенті, ОБСЄ. Великий внесок у моє звільнення зробив мій адвокат Петро Заікін.

- Очевидно, це коштувало немалих грошей.

- Так, один виїзд адвоката коштував близько тисячі доларів. Спочатку доводилося збирати кошти серед родичів, друзів, в університеті. Потім долучилися міжнародні правозахисні організації, які суттєво допомогли. Зараз, на щастя, є більша роль держави в цьому напрямку, є спеціальний фонд у міністерстві закордонних справ, який допомагає частково перекривати кошти на адвокатів. Але цікаво, що цей фонд чомусь не виділяє кошти на адвокатів в'язням у Криму. Адже Крим вважається територією України. До речі, незабаром до Львова має приїхати Ахтем Чийгоз. Коли він був у в'язниці, до нього надійшов лист від львівського школяра, і це зігріло йому душу, тому Ахтем Чийгоз хоче з ним зустрітися.

Дуже важливо писати листи нашим політв'язням. Насправді це має велике значення. Коли адміністрація тюрми бачить, що до того чи іншого в'язня прикуто велику увагу, особливо, як у випадку з Виговським, якому написав сам президент, то ставлення до таких осіб зовсім інше. В тюрмі розуміють, що ця людина не забута, статусна, через неї може бути скандал. І це - повага серед в'язнів, а також моральна підтримка, яка додає сил для боротьби.

 

Розмовляла Галина Палажій

Джерело: IA ZIK