По-різному оцінюють історики, аналітики і політологи горезвісний закон про заборону бандерівської ідеології, який нещодавно підписав президент Польщі Анджей Дуда.

Одні називають його дурістю; інші кажуть, що тут відіграв абсурдну роль польський егоїзм і гонор, бо поляки уявили себе абсолютно захищеними через американські військові бази, споруджені на території Польщі, і тепер їм начхати на сусідів. Цим «законом» поляки, очевидячки, скочуються до авторитаризму і диктату, намагаються виставити себе безгрішними і не забрудненими співпрацею з гітлерівцями. Але ж історичну правду неможливо заборонити чи приховати.

Відомо про участь поляків у захопленні німцями Судет і всієї Чехословаччини, про дружбу Гітлера з Пілсудським (Гітлер особисто приїздив на похорон національного героя Польщі); про масову участь поляків у кримінальній поліції і концтабірних структурах гітлерівців.

У моїй документальній книжці «Болід» я розповідаю, як мого батька, Симчича Миколу Михайловича, в 1943 році в Коломиї польські поліцаї Міхал і Єжик з німецької криміналь-поліції взяли в заручники на розстріл, бо десь під Коломиєю було вбито німецького офіцера, і, незважаючи на те, що тато досконало володів польською мовою, бо служив у польській армії, воював проти німців, але в Коломиї працював бухгалтером в українській кооперації, і через це польські фольксдойчі-поліцаї взяли його в заручники. Тато відкупився від п'яних польських поліцаїв п'ятьма літрами горілки і новими черевиками.

Щодо участі польських фольксдойчів у концтабірних структурах нацистів корисно знати не лише теперішнім полякам, але й багатьом промосковсько орієнтованим «українцям», що за відмову співпраці з німцями і за відмову відкликати проголошений у Львові 30 червня 1941 року Акт відновлення Української Державності гітлерівці ув'язнили Степана Бандеру, його рідних і багатьох соратників і утримували його в концтаборі «Заксенгавзен» до грудня 1944 року, а двох його рідних братів - доктора економічних наук Олександра Бандеру і випускника Львівської політехніки та філософського факультету Львівського університету Василя Бандеру в 1943 році в німецькому концтаборі «Освенцім» закатували польські фольксдойчі.

Відомі навіть імена польських катів братів Степана Бандери. Того ж року брата Богдана, підпільника з гімназійною освітою, розстріляли німецькі окупанти в Херсоні, де він керував Обласним Проводом ОУН. Не шкодували рід Бандерів і російсько-совєтські окупанти: 10 липня 1941 року в Києві енкаведисти розстріляли батька Бандери - священика Андрія, а двох його сестер - Володимиру і Оксану - вивезли в сибірські концтабори (див. книгу Миколи Посівнича «Степан Бандера», Харків, 2015 р.).

Чому ж поляки ще й тепер воюють проти Бандери? Аналітики з телеканалів висловлюються і про те, що після катастрофи (?) над територією Росії польського урядового літака з президентом Качинським і його командою на борту до влади у Польщі прийшли шовіністично налаштовані люди, здебільшого, замаскованої промосковської орієнтації, які виконують волю Кремля, подібно до того, як це по-рабському змушені чинити очільники Угорщини, які своїми «атаками» на мовний закон України відробляють московські гроші, виділені Росією на будівництво двох АЕС на території Угорщини, тобто, насправді йдеться не про мовний закон України, а про примітивну і принизливу для мадярів корупцію. До речі, чому б цей обурливий не лише для України, але й для інших країн світу (Ізраїль, США) польський «закон» не скерувати на експертизу до Венеціанської комісії, як це вчинили українці з мовним законом?

Про замовний характер польського «антибандерівського» закону свідчить і той факт, що поляки не реагують на геноцид польської інтелігенції (26 тисяч офіцерів вчителів, юристів), розстріляних енкаведистами під Катинню. Не реагують на законодавчому рівні і на трагедію під Смоленськом, коли сталась аварія з президентським літаком, де загинув президент Польщі Качинський і його уряд. Але що б не казали фахівці, на поверхню міжнародних дискусій випливає кричущий факт - поляки повели себе стосовно України не по-християнському. І цей дурний крок, цей удар у спину - прийняття закону про заборону «бандеризму», а, отже погіршення стосунків з Україною - зроблено тоді, коли українці захищають не тільки себе, але і всю Європу від московської навали.

Передова і свідома польська інтелігенція гостро критикує недолугі дії своїх владців, але голос польських інтелектуалів ще недостатньо потужний. Немає жодних сумнівів, що рано чи пізно польські «гарячі голови» схаменуться, або ж їх спонукають до цього більш відповідальні і тверезомислячі партнери з НАТО, і після безглуздого похолодання між Польщею та Україною настане розважливе і мудре потепління. Бо, як пророче сказав в одному з інтерв'ю, яке я опублікував минулого року в українських ЗМІ, твердий український націоналіст сотенний ОУН УПА Мирослав Симчич-«Кривоніс»: «Українців з поляками повинно об'єднувати спільне майбутнє»! Не сваритись нам потрібно над помилками і примарами минулого, а спільно захищатись від спільного ворога - Москви. А щоб краще бачити це майбутнє, варто частіше нагадувати полякам, що вони не такі вже й безгрішні, якими себе бачать. То ж пропоную увазі читачів мій матеріал (відгук на книгу Віталія Процюка «Книга пам'яті», Львів, 1997 р.), надрукований у газеті «Українське слово» (№ 20, 22 травня 1997 р.).

Біль пам'яти

«Командування Народних Сил Збройних... видало наказ, щоб мешканців села Верховина всіх до одного знищити. Того ж дня, 6 червня 1945 р., відділи під командуванням капітана Шарого (Szarego) о 12 годині 15 хвилин прибули до села Верховина, щоб здійснити акцію. Акція тривала до 15 години 10 хвилин. Під час акції було розстріляно всіх мешканців українського походження; у молодих було відібрано зброю, яку вони застосовували проти поляків - що виявилось доцільним (sluszne), бо від них добуто кілька автоматів, амуніцію і гранати. В тому селі були замордовані (zamordowane) 194 особи походження тільки українського». (Переклад з польської мій - М. З. С.)

Це донесення (архівний документ, віднайдений В. Процюком) польського командира загону капітана Шарого про розправи над мирним населенням села Верховина (Холмщина) майже через місяць після закінчення Другої світової війни; процитовано з «Книги пам'яті» Віталія Процюка, видрукуваної до 50-річчя злочинної акції «Вісла». В цьому документі, до речі, наскрізь блюзнірському і по-садистському цинічному (бо як це молоді українці «озброєні» автоматами і гранатами, як доносить польський офіцер, дали себе замордувати без жодного пострілу?) віддзеркалено всю трагічність беззахисних українців Холмщини, Закерзоння, Надсяння і Лемківщини, котрих з мовчазної згоди країн-переможців у Другій світовій війні було кинуто на розтерзання новопризначеному промосковському комуністичному режимові тодішньої Польщі.

Віталій Процюк назвав свою книгу «Книгою пам'яті», але її можна було б назвати і книгою болю, бо біль і пристрасть борця за справедливість нуртують на кожній сторінці цієї великої праці, яку звершив... простий вахтер Львівського видавництва «Вільна Україна» у вільний час після нічних чергувань. Тож не дивно, що у вступному слові до книги автор дозволив собі дорікнути урядовим установам, письменницьким та урядовим організаціям, які протягом п'ятдесяти років замовчували цю жахливу трагедію українців на їхніх етнічних землях. Автор має повне право на такий докір, бо сам був очевидцем, свідком і потерпілим від злочинної акції «Вісла», під час якої тільки з його (В. Процюка) рідні розстріляно понад п'ятдесят осіб, зокрема, і дітей віком від 5 до 10 років. А соратник і близький друг В. Процюка, бухгалтер Львівського товариства «Холмщина» Євграф Романюк оповів мені, що в його рідному селі Бересть, Грубешівського повіту, в 1944 році в день нападу поляки знищили понад 300 мешканців, з яких вдалось встановити прізвища тільки 171 жертви.

Окрім поіменних списків жертв акції «Вісла», в книжці В. Процюка вміщено багато документів і свідчень злочинів поляків проти українців, особливо ж про знищення українських церков. Тож хоча поляки вважають себе найбільш віруючими людьми в світі, знищення ними лише на Холмщині і Підляшші у 1918-1939 роках понад 300 українських християнських церков дає підстави стверджувати протилежне.

Приміром, у Велику Суботу 1921 року в місті Холм, до речі, заснованому українським князем Данилом Романовичем Галицьким, де він і похований, якого Папа Римський коронував на короля України-Руси, в місті, де народився перший президент України Михайло Грушевський, висаджено в повітря українську церкву святих Кирила і Мефодія - слов'янських апостолів-просвітителів, які створили слов'янську писемність. І це поляки вчинили через рік після того, коли Армія УНР на чолі з Петлюрою допомогла польській Армії на чолі з Пілсудським відбити червону армію на чолі з Будьонним, тобто, українці допомогли полякам врятувати не лише Варшаву, але й Польщу, як державне утворення, від большевицько-російської окупації. А чим віддячили поляки? Інтернували Армію УНР, окупували Західну Україну до річки Буг, провели пацифікацію у Галичині, що передбачала нищення всього українського, відкрили для українців перший в Європі концтабір Береза Картузька, а вже після Другої світової війни - концтабір «Явожно», де ув'язнювали і катували незгідних з депортацією українців і борців за державність українців - вояків УПА - не гірше, ніж гітлерівці, руйнували і викрадали українські церкви на етнічних українських землях. І це - не по-християнському..., бо знищуються церкви і в наші дні. Тому цілком резонно, причому, через скромність простого робітника, яким усе життя пропрацював автор книги, після окремих історичних документів не подаються традиційні для подібної літератури аналізи чи роздуми, а тільки... «Чому»?

Наприклад: «Чому? Папа Пій 11-й (Ахіллє Ратті) не став в обороні Христових Храмів, розвалених, знищених, сплюндрованих польськими «християнами» на Холмщині, Підляшші, Перемишльщині, Лемківщині. Ми ж усі християни?

Чому?

Польські католики не віддали греко-католикам катедру в Перемишлі? Викравши серед білого дня церкву, цим самим порушили восьму заповідь Божу: Не кради. І Папа Іван ІІ (Кароль Войтила) не в змозі злодіїв поставити до ганебного стовпа? Адже ми повинні бути рівними перед Богом і Апостольською столицею.

Чому росіяни і поляки вважають, що вони мають мати більше прав геть на все, ніж українці?

Чому ми не відплачуємо ворогам за заподіяні нам кривди, знущання над нами, не пам'ятаємо тих, хто мільйонами вивозив наш народ у Сибір, розстрілював сотнями тисяч, мільйонами морив голодоморами, називав нас та найкращих синів нашого народу бандитами, а катів наших величав патріотами»?

Безперечно, що «Книга пам'яті» В. Процюка, гнівно тавруючи і викриваючи нечувані злочини, вчинені окупантами на нашій українській землі, допоможе нам, українцям, у відродженні нашої національної пам'яті і національної гідності, а нашим сусідам - усвідомити, що офіційне осудження злочинної акції «Вісла» відкриє шлях до реальної, цивілізованої співпраці наших народів та їх інтеграції в європейські та євроатлантичні структури. Сміливість визнання гріхів минулого є гарантом недопущення їх у майбутньому.