Все почалося з того, що я народилась. Таке іноді трапляється з людьми! Деякий час я жила життям звичайної відлюдькуватої дівчинки, а у сім років взяла зошит та написала першу «книжку» в подарунок мамі на День народження. І так мені це діло сподобалось, що я вирішила неодмінно стати справжньою письменницею, коли виросту!

Мені, звісно, ніхто не повірив і вирішили, що я побавлюся, пишучи всяку дурню в блокнотиках, та й піду працювати в офіс, як усі нормальні люди. Проте я була впертою! Щоправда, впертою доводилось бути багатенько рочків, аж доки не з'явилися перші реальні результати, які дозволили мені перейти з категорії «Якась дівчинка, що пише», в категорію «письменники». Але от я - той маленький паровозик, який зумів!

Містичний роман «Сновида» Ольги Мігель отримав спеціальну відзнаку від Київського Національного Університету Шевченка на Міжнародному конкурсі «Коронація слова-2015». Відзнаку вручив професор Анатолій Ткаченко - за художність твору. Це фантастичний роман з елементами жахів. Роман вичитувала ще одна авторка «Коронації слова»  - Зінаїда Луценко, котра зізналась, що це найстрашніший твір, який вона читала в своєму житті.

«Сірі метелики» в цьому сенсі - нічим не гірші!

У 2016 році Ольга отримала на «Коронації Слова» спецпремію від дитячого журі «Вибір дітей» за кращий прозовий твір для дітей старшого шкільного віку і юнацтва за твір «Резонанс! Чародійка з синдромом ненормальності».

Всього у доробку авторки вже 8 виданих книг.

 

Сірі метелики: душі, полонені примарним павутинням. Самотні, відчайдушно хапаючись за життя, вони існують лише з однією єдиною метою.

Будь обережний зі своїми бажаннями. Йдучи вулицею, мріючи про недосяжне і стискаючи кулаки від власного безсилля, благаю, просто будь обережний зі своїми бажаннями! Адже їх може почути хто завгодно - навіть маленький сірий метелик, що причаївся в тумані... і якщо це трапиться, вже ніщо не зможе врятувати тебе.

 

Колись давно дівчина з бідного району загадала бажання. А через роки, після розпаду Радянського Союзу, Україна, Білорусь та Західна Росія об'єдналися в Союз Трьох Республік. І незабаром його очолила група впливових людей, що побудували свою владу на кривавій таємниці. Але якщо існує система, де керівна верхівка тримає маси в страху й бідності, то рано чи пізно знайдуться й люди, котрі почнуть підпільну боротьбу.

У світі, створеному бажанням, породженому жагою влади, в країні прихованої диктатури почала діяти мережа анархістів, що поставила собі мету - повалити злочинний режим.

А в невеликому провінційному місті, яке стало ключем для загадкового ритуалу, молода журналістка Вікторія зрозуміла, що обрана новою ціллю Кота: кровожерливого серійного вбивці, що змусив Радянський Союз здригнутися тридцять років тому. Вбивці, здатного дістати обрану жертву де завгодно не пізніше, ніж на чотирнадцятий день нового місяця.

Тепер Вікторії залишається тільки одне: вступити в гру із загадковим монстром і спробувати виграти в ній своє право на життя. І сподіватися на допомогу однієї-єдиної людини. Але... що, коли той, з ким вона має справу, зовсім іншої природи, ніж вона могла собі уявити?

 

 

 

Так смішно на всесвітню тупість йти війною -

Свободи первородство втрачене без бою.

Нема його ні тут, ні там...

Куди ж нам плисти?

Я не знаю, капітане...

(Вознесенський А. - опера «Юнона та Авось»)

 

Пролог

Метелик з туману

Це була справжня осінь: сіра, туманна та вогка. Вечір неквапно насувався на алеї старого парку з голими деревами. Сьогодні ніхто не захотів прогулятися тут, вдихаючи запах озону, тому жодна жива душа не побачила б самотній вогник від цигарки, затиснутої пальцями з дорогим манікюром. Курити Дарина почала нещодавно, близько двох тижнів тому. І з кожним днем потрібно було дедалі більше й більше цигарок для того, щоб заспокоїти нерви.

- Можна присісти? - несподівано пролунало поряд. Озирнувшись, Дарина побачила поряд зі собою вродливу дівчину в довгому сірому пальті. Незнайомка мала біляве волосся до плечей та великі очі того самого блакитного кольору, якого вже давно не знало забране осінню небо.

- Так, звісно, - розгублено відказала Дарина, а собі подумала: «І звідки вона так раптово з'явилася? Та й... хіба тут інших лавочок немає?»

Але її роздуми перервав приємний голос незнайомки:

- Бачу, тебе щось тривожить?

- Не те щоб, - знервовано відповіла дівчина та щосили затягнула в легені гіркий дим. Ділитися своїми проблемами з випадковими перехожими вона жодним чином не збиралася.

- Але є те, що не дає тобі спокою, - наполягала красуня. Поглянувши на неї, Дарина зазирнула в її чарівні очі та несподівано для себе зрозуміла, що не може відвести погляд: немов метелик, який потрапив у шовкове павутиння. - Якби ти могла загадати одне-єдине бажання, знаючи, що воно здійсниться, що б ти побажала?

- Коли так... то є одна річ, яка дуже сильно мене лякає, - заговорила Дарина, сама не вірячи в свою раптову красномовність. - Нещодавно ховали одну мою родичку. На похороні всі були дуже засмучені, але коли я йшла додому, то побачила кількох хлопчаків, що бавились на вулиці. Вони бігали, гомоніли та голосно сміялися. Ці діти щиро раділи, незважаючи на те, що людини, яка жила неподалік їхніх домівок, не стало. І тоді я подумала про мільярди інших людей в усьому світі, які також сміялися того дня, коли труну з тілом померлої жінки закопали на іншому кінці планети! Тієї миті мені стало страшно, по жилах пробіг лютий мороз, а на гарячій шкірі виступили краплини поту. Бо я зрозуміла: в день моєї смерті буде так само. Якщо я не зможу зробити щось особливе, стати настільки значущою, що моя смерть оберне всіх у скорботу... люди сміятимуться! Сміятимуться та радітимуть, коли я назавжди залишу цей світ і втрачу все, що так сильно люблю.

- І ти хочеш...

- Щоб у день моєї смерті ніхто не засміявся, навіть не посміхнувся. Всі вони мають тужити та гірко плакати!

- Ти впевнена? - перепитала дівчина. - Будь обережна зі своїми бажаннями. Невже ти дійсно цього хочеш? Хіба тобі буде не байдуже, хто і що думатиме чи робитиме після того, коли ти помреш?

- Звісно, не байдуже! - знервовано фиркнула Дарина, викинувши недопалок. - Так, я хочу цього!

- Твоє бажання - твоя особиста стежка, - зітхнула незнайомка і на мить стулила спокійні блакитні очі. Тоді Дарині здалося, ніби щось вхопило її душу великими лапами та перетягнуло з одного місця в інше, хоч насправді вона залишилася сидіти на тій самій лавочці.

- Ця стежка відходить від основної дороги, хоч і пролягатиме певний час недалеко від неї, - повідомила красуня. - Вона тільки для тебе. Тут тобі все справжнє, живи як знаєш, а основна стежка житиме по-своєму так, як жила би без твого бажання. Але це тебе більше не стосується, бо тут у день твоєї смерті всі люди світу гірко плакатимуть.

Не сказавши більше ні слова, незнайомка встала з лавочки та спокійно рушила вздовж алеї. Дарина не наважилась ворухнутись і просто проводжала її поглядом, аж допоки густий туман не поглинув стрункий силует.

* * *

Відтоді минуло тридцять сім років. І несподівано для всіх спокійне життя обірвалося немов нитка, якої торкнулося гостре лезо ножа. Все почалося, коли світ накрила серія землетрусів. Не встигли люди зрозуміти що до чого, як прибережні міста по всій планеті змили десятки шалених цунамі. Але природі було мало: надвечір почалося масове виверження вулканів.

Зруйновані вулиці заповнили божевільні, зневірені люди, які говорили про судний день і розплату людства за гріхи. Хтось їх слухав, а хтось просто сидів посеред уламків, міцно стискаючи в кулаках власне волосся. Але що б хто не робив, в одному всі люди були спільні: на Землі не залишилося нікого, кого б оминуло лихо. Хтось втратив усе своє майно, хтось близьких, а хтось і перше, й друге. Кожен плакав навзрид.

...І в усьому цьому божевіллі ніхто навіть не помітив, що за хвилину до того одна квола літня жіночка на ім'я Дарина після кількох років тяжкої хвороби в муках пішла з життя.

Частина 1

Дедлайн 14

1. Миші під дощем

Несподівано вечір вдарив по нервах дзвінким літнім дощем. Хмари налетіли зненацька та дуже швидко, і щонайгірше - рясна злива дала зрозуміти, що не закінчиться найближчим часом.

- Чорти б вхопили цей дощ! - пробурчала Вікторія, забиваючи в Гугл сайт прогнозу погоди. Проглянувши перші три, які видав пошуковик, дівчина ще більше розлютилась: усі вони обіцяли на сьогодні сонячну погоду по всьому місту і навіть зараз, коли дощ лив немов з відра, не поспішали змінювати своєї думки.

Зазвичай, у нижній шафці її робочого столу лежала компактна складна парасолька. Але саме кілька днів тому вона забрала парасолю додому під час несподіваного дощу і забула принести назад.

Терпіння в дівчини вистачило рівно на півгодини. Не побачивши жодних ознак того, щоб дощ збирався хоч трохи вщухнути, вона вимкнула комп'ютер та попрямувала до виходу.

- Яка ти відчайдушна жінка! - посміхнувся верстальник, зустрівши її у коридорі. В руках молодого русявого хлопця в чудернацькій футболці було горнятко гарячого чаю, за яким він, певно, і ходив до кімнати відпочинку.

- А що поробиш, Сашко! Не люблю сидіти на роботі до ночі, мені є чим вдома зайнятись! - знизала плечима Вікторія, перш ніж вислизнути з редакції на мокру, слизьку вулицю.

Поморщивши носа, дівчина глибоко зітхнула та спокійним, але швидким кроком попрямувала до зупинки. Біляве волосся середньої довжини за хвилину промокло, так само, як і легкий літній одяг. Ноги щохвилини намагались вислизнути з босоніжок.

Дашок газетного кіоску дав на хвилину перепочити від набридливих крапель, які залітали в очі з кожним поривом вітру.

- «Білого сокола» будь ласка, - попросила Вікторія, протягуючи гроші у віконце. За мить вона тримала в руці товсту газету... і їй коштувало чималих зусиль, аби втриматися від спокуси використати її як парасольку. Спинило лише розуміння того, що це однаково нічого не змінить: поки дівчина дійшла від роботи до кіоску, все одно промокла до нитки. Тож вчини вона так, тільки б свіжу газету зіпсувала.

До зупинки залишалось ще десять хвилин ходу головними вулицями, або п'ять - якщо йти вузенькими провулками з побитим асфальтом. Не вагаючись, Вікторія пірнула в один з них та швиденько поспішила давно розвіданою дорогою... чортихаючись щоразу, коли підбори чорних черевичків потрапляли у вибоїни.

Зненацька по маленькій вуличці пронісся полохливий жіночій крик, який супроводжував дзвінкий сплеск холодної води! Висловлюючись словами, які жодним чином не підходять для вихованої дівчини з вищою освітою, Вікторія сиділа в глибокій калюжі та з ненавистю розглядала порвану босоніжку, через яку і опинилась в такому незавидному становищі.

«А щоб тебе! Треба було ще кілька хвилин на роботі почекати», - безсило подумала дівчина: саме цієї хвилини мерзенний дощ несподівано закінчився!

Підібравши з землі невеличку чорну сумочку, Вікторія неквапно пошкандибала до зупинки. Після біглого погляду в дзеркальну вітрину бідолаха зрозуміла: тепер їй залишається хіба сподіватись, що водій з жалю дозволить їй зайти до маршрутки. Стало нестерпно прикро, набігло те відчуття, коли тобі себе неймовірно шкода, і від цього хочеться заплакати. Певно саме тому слизька від дощу сумочка висковзнула зі змерзлої руки.

Вікторія нахилилась підняти її... і саме цієї миті помітила у відображенні вітрини високого чоловіка в мішкуватому одязі! Найбільше її злякали в ньому дві речі.

Перша - його обличчя приховувала балаклава.

Друга - в руці незнайомець стискав білу хустину, якою саме тягнувся до дівчини!

- Рятуйте!!! - загорлала Вікторія, перед цим щосили вдаривши нападника поміж ніг! Скрутившись в три погибелі, чоловік впустив хустину і та впала поряд з напівпорожньою пляшечкою хлороформу, яка вивалилась з кишені на мокрий асфальт.

Не чекаючи, допоки бандит отямиться, дівчина вихопила зі сумочки газовий балончик та виприснула сльозогінний газ в очі нападника. Це дало їй кілька секунд фори, яких саме вистачило, щоб вибігти з провулка на головну вулицю та ще голосніше закричати.

За хвилину до неї підійшов молодий міліціонер. Але коли вони разом повернулись до провулку, нападника там вже не було. Викликане підкріплення продовжило безрезультатно обшукувати вуличку, в той час як саму Вікторію відвезли до найближчого відділку.

Певно молодість, гарненьке личко та журналістське посвідчення нещасної жертви нападника розчулили міліціонерів. Тож перш ніж почати складати протокол, Вікторії запропонували ковдру та гарячий чай.

- Отже, пані Кушинова, ви стверджуєте, що грабіжник приховував обличчя за балаклавою?

- Не думаю, що це грабіжник, - зауважила Вікторія. - Він намагався викрасти мене.

- Звідки така впевненість? - знизав плечима слідчий.

- Коли це грабіжники почали присипляти своїх жертв хлороформом?! - обурилась дівчина. - Цей чоловік не з ножем чи пістолетом до мене підійшов! Він підкрався та хотів відключити мене. Гадаю, це був цілеспрямований напад на журналіста.

- Гучно сказано, пані, - стомлено зітхнув міліціонер. - В якій ви там газеті працюєте, «Гучномовець»? От скажіть, кому ж може надокучити кореспондент провладної газети, яка зроду не писала нічого гострішого за проблему бездомних тварин - та й то розказуючи про кроки, які міська адміністрація здійснює задля її вирішення? Ні, це однозначно був звичайний напад грабіжника. Кому яке діло до вас як до журналіста?

Після цих слів Вікторія ледве втрималась від того, щоб виплеснути чай в обличчя пихатого міліціонера. Звісно, що такого може написати вона, гарненька білявочка у фіолетовій суконці, яка тільки й уміє, що красиво кліпати великими карими очима! Образ чудово працював на себе, її майже не сприймали всерйоз. Але в такі от моменти виникало дуже сильне бажання повторити все те, що вона нещодавно зробила з нападником.

- Але я, все ж, вимагаю, щоб цю справу розслідували як напад на журналіста, - наполегливо проговорила Вікторія... та зворушливо подивилась на міліціонера.

- Добре, тільки щоб ви були задоволені! - посміхнувся дядько. - Але все одно це безглуздо. Ви ж самі сказали, що він ховав обличчя. Та й одяг на ньому був мішкуватий, тож навіть його комплекції ми не знайдемо. Ну а скільки в нашому місті чоловіків такого зросту, ви й самі, певно, в курсі. Тому як би ми справу не називали, все одно вона далі цієї кімнати не піде.

Хоч Вікторія й сама все розуміла, проте слова слідчого однаково збільшили її розпач. Певно це було помітно, тому що сивенький міліціонер передпенсійного віку поставив перед нею нове горнятко чаю... та ще й кинув туди шматочок лимону.

- Не переживайте, сонечко. Не думаю, що цей бандюк ще вам зустрінеться! - спробував підбадьорити дідок.

- Буду на це сподіватись, - сказала Вікторія, і поки слідчий писав протокол, дістала з сумочки телефон, на який саме прийшло повідомлення. Ще більше дівчина розізлилась, коли повідомлення виявилось звичайним спамом, який агітував переходити на новий тариф. Зітхнувши, журналістка видалила набридливе СМС та поклала телефон на стіл.

- Який гарненький брелок! - несподівано посміхнувся старий міліціонер, вказуючи на сіре пластикове мишеня, яке прикрашало мобільник Вікторії.

- А-а-а-а... так, дякую, - відмахнулась дівчина.

- Звідки ж він у вас? - продовжував допитуватися дідусь, чим змусив журналістку поморщити носа: подібної балаканини вона ніколи не розуміла, та й не любила.

- Не знаю, знайшла на роботі коли прибирала в шухляді кілька дів тому. Певно, після попереднього журналіста завалявся. А що?

- Просто згадав я дещо, - задумався міліціонер. - Років тридцять тому я був серед тих, хто вів дуже резонансну справу. Вся країна тоді тільки про неї й говорила.

- Що за справа? - поцікавилась Вікторія.

- Серійний вбивця, ми його Котом прозвали. Протягом трьох років він раз на місяць вбивав одну жертву. Вік, стать, національність, рівень достатку - нічого спільного в них не було. Крім одного: кожен на початку місяця знаходив у школі, вдома чи на роботі мишку - брелок, фігурку, дзеркальце чи заколку із зображенням мишеняти. І після того що б вони не робили, куди б не тікали і де не ховалися, щонайбільше за чотирнадцять днів їх знаходили обезглавленими!..

- Юрію Івановичу, може досить вже жахати дівчину своїми старими байками?! - не витерпів слідчий, що саме дописав протокол. - Вона і так налякана після нападу, а ви ще й зі своїми історіями!

- Та я ж просто згадав... - почав виправдовуватись дідусь.

- Ви згадали, а вона тепер, може, й вночі не спатиме! - розізлився слідчий. - Погляньте ж на неї, хіба таким можна ці ваші страшні історії розказувати? Ще, диви, боятиметься з дому виходити! Та ви не бійтеся, пані Кушинова! Тій справі вже більше, ніж вам.

- Але вбивцю ми так і не зловили, - знову втрутився дідусь.

- То й що?! - ще більше розлютився міліціонер. - Вбивства припинились. Може його й самого хтось у провулку застрелив, а тіло в річку кинув. Та й три десятиліття пройшло, він вже має бути старшим за вас. А в дідуся-вбивці не багато шансів на успішну кар'єру маніяка, погодьтесь! - засміявся слідчий. - Дурість це все. Тому не забивайте собі голову, панночко! Краще статтю про цей ваш напад на журналіста напишіть, - ще ширше посміхнувся міліціонер, передаючи Вікторії протокол на підпис.

- Обов'язково напишу, - пообіцяла дівчина і, пробігшись очима по документу, тремтячими пальцями поставила в ньому криву закарлючку.

 

2. Мадам Пуазон

- Вікторіє, вас викликає директор, - несподівано сповістив головний редактор. Ця звістка жодним чином не покращила настрій журналістці: власниця газети її очевидно недолюблювала з якихось невідомих причин. Тому якщо й і викликала, то лише щоб висловити чергові безглузді претензії.

Ще більше дівчина насупилась, коли секретарка сповістила, що директор зайнята і доведеться почекати. А коли вже мова йшла про Ганну Сафонову, очікування цілком могло затягнутися на двійко годин.

За рідкісним винятком, кожен працівник, зрозуміло, має свої причини не любити начальника. Але у випадку з директором архітектурної компанії «Королева» ці причини були надто вагомі. Владна та багата, перша бізнес-леді міста була настільки впливовою, наскільки й дволичною. Завжди привітна, усміхнена та неймовірно чарівна з клієнтами, вона буквально не сприймала своїх працівників за людей. А ще її ставлення до них мало циклічний характер.

Перший цикл тривав місяць-два після приходу на фірму нового співробітника і умовно називався «нова іграшка». Для працівника це був золотий час, адже зацікавлена директорка ставилась до новачка на диво приязно. Завжди була привітна, весела, не могла ним намилуватися та постійно хвалила. А якщо й сварила, то дуже ніжно та м'яко - ніби улюбленого котика, який ненавмисне зробив дрібненьку шкоду.

Коли інтерес Ганни Борисівни несподівано зникав... фактично на цьому етапі багато хто просто звільнявся з елітної архітектурної компанії, одночасно записуючись на прийом до невропатолога. Бо саме тоді для працівника починалось несподіване пекло. Вчорашній улюбленець зненацька перетворювався на застарілу модель мобільного телефону, який мажорна дівчинка намагається розбити об асфальт, щоб батьки купили їй новий. Той, кого тільки вчора балували, ставав цапом-відбувайлом, на якого кричали словами, які не пропускає цензура; весь час вираховували з і так крихітної зарплатні збитки, в яких він був винен лише у фантазії директора. А будь-яка виконана робота настільки не подобалась начальниці, що бідоласі тільки й лишалось, що повіситись на комп'ютерній мишці.

Ті, хто переживали другий цикл та мирилися з різкою зміною статусу з улюбленця на хлопчика для биття, частенько затримувались на кілька місяців. Але й на цих людей не можна було дивитись, будучи впевненим, що одного дня вони не зникнуть. Адже те, що хвилину тому ця жінка щиро посміхалась тобі та розпитувала про життя, ще не означало, що за твоєю спиною вона не шукає на твоє місце когось іншого - нову іграшку.

Проте, Ганна Сафонова цілком могла собі це дозволити: фірма «Королева» була лідером з надсучасного ремонту, в якій хотіли працювати всі, хто не знав, що криється за лискучою ширмою. Особливо зараз - в часи, коли знайти роботу було доволі проблематично. Розробка унікальних інтер'єрів та проведення ремонтних робіт користувались чималою популярністю, і це приваблювало як клієнтів, так і працівників. Кмітлива бізнес-леді розробила гнучку цінову політику, завдяки якій до неї звертались і багатії, які оплачували розкішний ремонт маєтків, і представники середнього класу, що могли замовити більш скромний інтер'єр як для всієї квартири, так і для однієї з кімнат. Найкращі дизайнери-архітектори міста розробляли на комп'ютері тривимірні моделі майбутньої кімнати, після чого робітники в найкоротші терміни проводили ремонтні роботи.

Те, що до цієї контори потрапила Вікторія, дивувало й її саму. Але так вже сталося, що власниця надсучасної архітектурної фірми захотіла відкрити газету. За її словами, вона прагнула й собі мати невеличкий перст «четвертої влади». Та за фактом «Гучномовець» був для неї просто черговою іграшкою, якою вона розпоряджалася невміло. Воно й не дивно, сама бізнес-леді нічого не тямила в журналістиці, проте не припиняла роздавати вказівки головним редакторам, що тікали від неї зі швидкістю, якій позаздрив би навіть їжак Сонік. Тож по суті єдине, заради чого Ганна Сафонова утримувала газету - це можливість похизуватись перед друзями в комітетах міської ради, та час від часу їх-же і вітати на сторінках «Гучномовця» з різноманітними святами.

І от, коли кілька місяців тому місце штатного журналіста знову звільнилося, Вікторії «пощастило» потрапити на вільну вакансію. Спочатку вона навіть раділа можливості працювати за фахом... але радість двадцятисемирічної журналістки тривала не довго.

- Віко, можеш заходити, - раптом сповістила Олена, мініатюрна секретарка Ганни Борисівни - одна з небагатьох працівників, яким директор «Королеви», схоже, була задоволена.

- Дякую, - кивнула журналістка, та, постукавши, зайшла до розкішного кабінету, оздобленого панелями з червоного дерева. Ноги в дешевих босоніжках одразу потонули у високому ворсі шикарного бежевого килима.

- Проходь, Віко! - привітно покликала бізнес-леді, а по сумісництву депутат провладної партії у міській раді.

У відповідь Вікторія мило посміхнулась та попрямувала до крісла навпроти розкішної пані, намагаючись дорогою не врізатись в одну з корон, якими директорка заставила весь свій кабінет. Корона була символом фірми «Королева», тож на підлозі, столі, етажерках та полицях красувалась ціла колекція найрізноманітніших корон, частину з яких бізнес-леді придбала сама, а інші отримала в подарунок. Коронами була декорована також і позолочена рама, в якій висіла велика фотографія Ганни Сафонової разом з пані президент та паном прем'єр-міністром.

Щойно журналістка вмостилась у рипуче шкіряне крісло, Ганна Борисівна відставила ноутбук трохи вбік і так само привітно заговорила:

- Віко, ти читаєш «Білого Сокола»?

- Ні, - одразу відповіла дівчина. На деякі запитання в цьому кабінеті відповідь була очевидна.

- Але що це за газета - ти маєш знати, - продовжувала директор. - А ще, напевне, ти чула про їхню кореспондентку-анархістку, яка підписується псевдонімом «Мадам Пуазон».

У відповідь Вікторія кивнула. Напевно в місті не було того, хто не знав би про неї - і неважливо, чи читає він при цьому «Білого Сокола»: єдину газету Української республіки, яка поширювалась майже по всьому Союзу Трьох Республік і досі робила спроби критикувати владу. Проте навіть серед журналістів цього видання не знаходилось того, хто наважувався б написати те, про що писала Мадам Пуазон. Якщо вірити «Гучномовцеві» та багатьом подібним до нього газетам... та навіть патетичному «Епіцентру», який славився першою міською газетою, - ні в місті, ні в країні не було жодних проблем: влада дбала про народ, незначні труднощі легко долалися енергійною командою, а рівень достатку стабільно зростав. І лише в статтях Мадам Пуазон підіймалися питання тотальної бідності населення, разом з якою підозріло зростав добробут кількох владних сімей (серед яких, до речі, була також і родина Сафонових). Лише Мадам Пуазон порівнювала суми, які рада республіки виділяла на свої чудові проекти та ініціативи, зі сумами, які були витрачені на них насправді. Мадам Пуазон була єдиною, хто розслідував та оприлюднював заплутані схеми, які наймогутніші люди країни намагалися втримати в таємниці. Вона писала чітко, ясно та дуже жорстко.

Зрозуміло що діяльність цієї журналістки багато для кого була небажаною. Проте спроби вирахувати її не принесли результату: особистості Мадам Пуазон не знав навіть головний редактор «Білого Сокола» (який сам, до речі, мав досить надійну протекцію). Він лише отримував статті на електронну пошту. Листи ж, як виявилось, надходили з різних Інтернет-клубів - з комп'ютерів, за якими на час відправки листа завжди працювали абсолютно різні люди, ідентифікувати яких не вдалося.

Інтерес Ганни Сафонової до Мадам Пуазон був цілком зрозумілим: саме у вчорашньому номері «Білого Сокола» під іменем цієї журналістки було опубліковано статтю, в якій йшлося про те, як та скільки грошей з міського бюджету йде на закупку будівельних матеріалів для компанії «Королева». А ще - скільки конкуруючих фірм було придушено головним міським архітектором, а за сумісництвом чоловіком пані Сафонової.

- Так от, - вела далі Ганна Борисівна. - В мене для тебе буде дуже відповідальне, дуже важливе завдання. Нарешті ми маємо шанс зловити цю гадюку за хвоста.

- Не може бути, - здригнулася Вікторія.

- Може! - самовдоволено посміхнулась бізнес-леді. - Нещодавно я вступила з нею в переписку і повідомила, що працюю кореспондентом у «Гучномовці» та маю що розказати. Ця панночка проковтнула наживку і сьогодні ввечері чекатиме на інформатора в кав'ярні неподалік. Ти підеш з нею на зустріч, поговориш, а потім, коли підійду я та мої люди, підеш додому вечеряти.

- Але... чому я? - здивовано видихнула Вікторія.

- А хто ж іще? Зі штатних журналістів ти у нас одна, позаштатників у це втягувати я не хочу, верстальника чи коректора на таке кликати безглуздо, а головного редактора, у разі чого, буде замінити значно важче, ніж кореспондента. Тому зараз, сонечко, йди працюй, зрозуміло що нікому про нашу розмову не кажи, а після роботи вирушай до «Мандаринки», де сівши за столик зроби з серветки кораблика та поклади біля себе. Все зрозуміла? Тоді давай, біжи! Люблю, цілую, Аня!

Жвавенько помахавши на прощання, бізнес-леді вказала на вихід та потонула в екрані свого ноутбука. Вікторії тільки й залишалось, що покинути начальницький кабінет та повернутись до просторого офісу редакції.

 

3. Котячі кігті

Щойно дівчина опинилась на своєму робочому місці, її зустрів співчутливий погляд головного редактора.

- Що цього разу? - поцікавився молодий чоловік, виглядаючи з-за кришки ноутбука.

- Довго розказувати, - відмахнулась Вікторія. - Але, принаймні, її ненависть до мене очевидна.

- Припиніть! - зітхнув редактор. - Якби вона вас так вже не любила, то і на роботі не тримала б!

У відповідь Вікторія ледь втрималась від того, щоб нагадати, що кілька спроб делікатно її звільнити директорка вже робила, але за щасливим збігом обставин закінчилися вони нічим.

- Просто захищайте свою думку коли вважаєте, що Ганна Борисівна неправа, от і все!

Після цих слів єдине, що залишалось журналістці, це мовчки покласти голову на стіл. Дмитро, добродушний молодик двадцяти дев'яти років, все ще перебував у циклі «нова іграшка»... який, щоправда, вже добігав кінця і мав закінчитись з дня на день.

- Просто випий чаю та заспокойся, - привітно посміхнувся верстальник Сашко та поставив перед дівчиною гарячу чашку. - Цукерка створить тобі настрій! - додав хлопець і поклав поряд з чашкою привабливі солодощі.

- А мені цукерку? - награно надувся Дмитро.

- І ви тримайте! - засміявся верстальник та кинув головному редакторові шоколадку цукерку, яку той спритно зловив.

Якщо й була вагома причина, з якої Вікторія досі не звільнилась з «солідної компанії» пані Скрудж, то це атмосфера в редакції, що неабияк контрастувала із загалом похмурою та знервованою атмосферою безпосередньо в архітектурній фірмі «Королева». Дівчині справді подобалось приходити до просторого світлого офісу, теревенити з редактором, бачитись зі знайомим ще зі студентства Сашком, коли той приходив верстати макет; перекидатися кількома словами з привітним коректором Катериною Василівною, яка забігала вичитувати гранки двічі на тиждень. Тут було дійсно весело, а робота приносила задоволення, незважаючи на копійчану зарплатню та відсутність перспектив.

Втім, саме значення слова «перспектива» було для Вікторії досить розмитим. Її успіхи та досягнення різко зійшли нанівець, щойно вона закінчила навчання та потрапила до реального світу, де її диплом мало кого цікавив. Трудова книжка молодої журналістки досі залишалась чистою, наче перший сніг під ногами Мадонни. В редакціях провінційних газет журналістові майбутнього в принципі не було. І те, що на «Гучномовець» вона працювала без цієї самої трудової, було одним з багатьох тому підтверджень. Але в свої двадцять сім дівчина ніяк не могла переступити через себе та піти працювати на порівняно перспективну, але при тому до відрази нецікаву роботу, на якій можна було б відпрацювати три десятиліття заради пенсії. Тож колишня студентка-відмінниця Вікторія Кушинова наразі належала до тієї групи людей, яких сучасне суспільство йменувало невдахами.

- Віко, як ти? - замість «привіт» вигукнула Катерина Василівна, яка несподівано увірвалась до редакції.

- Тобто? - поцікавилась Вікторія, саме проковтнувши цукерку.

- Ну, на тебе ж вчора грабіжник напав!

- А-а-а, то ви про це? Та все добре, - відмахнулась дівчина. Надія на те, що на роботі про вчорашній інцидент не довідаються, безнадійно розтанула. Втім, цього варто було очікувати: в Катерини Василівни було повно знайомих, серед яких значилися журналісти, редактори та працівники правоохоронних органів, тож всі новини вона відала краще за читачів більшості міських газет.

На жаль, «все добре» не вдовольнило ні цікавості Катерини Василівни, ні раптового інтересу Дмитра та Сашка, тому довелось розповідати. Коли ж історія дійшла до тієї частини, де йшлося про несправедливу неувагу міліціонерів до цієї пригоди, дівчині мимоволі згадалась розказана старим слідчим історія.

«Мабуть, варто на цьому зупинитись», - подумала Вікторія і після кількох секунд паузи квапливо сказала:

- Ну от, в принципі, й усе!

Кілька хвилин довелося потерпіти зітхання та обговорення почутого, але це тривало не довго. Врешті решт робочий день продовжувався, термін здачі номеру наближався і ніхто не мав часу на те, щоб байдикувати - особливо в редакції, власницею якої була директор компанії «Королева».

Допоки Сашко з Катериною Василівною вносили правки в макет, а Дмитро поспіхом дописував останню статтю, Вікторії належало готуватись до інтерв'ю з директором краєзнавчого музею. Але на лихо жодне із запитань про унікальну експозицію «Таємниці скіфських курганів» не спадало на думку! А все тому, що ці самі думки молодої журналістки були зайняті резонансною справою тридцятирічної давності. Можливо дивний збіг обставин з цією мишкою-брелоком розбурхав її фантазію, а може річ була просто в чималій цікавості самої справи. Та думати про щось інше Вікторія в будь-якому разі не могла.

Врешті, допитлива дівчина залізла в Інтернет. Як не дивно, там вона майже нічого не знайшла. Цього варто було очікувати: Інтернет-журналістики, блогів чи форумів на той час не було, як і самого Інтернету. Але якщо копнути трохи глибше!..

Він несподіваного успіху Вікторія потерла долоні: на одному із закритих для пошукових систем кріп-форумів, де вона іноді бувала, внутрішній пошук знайшов присвячену «Коту» тему восьмирічної давнини. Тексту було небагато, але дівчина припала до нього очима з небувалою жадібністю:

«18 квітня 1980 року країна, яка завжди жила у «правильній та справедливій» системі, була шокована. Але ніхто тоді навіть подумати не міг, що цей шок був лише першою ластівкою фільму жаху, який затягнеться на цілі три роки. Усі старання місцевої влади приховати страшні злочини розбилися, бо люди перешіптувалися про це, і незабаром тримати все в таємниці вже не мало сенсу.

14 квітня 1980 року, о 5.30, на цвинтарі невеликого провінційного міста, біля самого входу, знайшли відрізану голову восьмикласниці Ілони Шапнової. В роті померлої лежало маленьке дзеркальце, на якому зі зворотного боку було зображене веселе сіре мишеня.

Тіло дівчини годиною пізніше побачила мати, яка прийшла будити доньку до школи. Як убивця потрапив до квартири на шостому поверсі залишалося загадкою, бо вхідні двері були зачинені.

Про це вбивство не писали в газетах, слідчим та родинам загиблої заборонили щось розповідати, але про страшний злочин наступного дня все одно вже знало все місто і кожен, хто мав друзів та родичів в інших містах, саме поспішав написати листа, в якому описував страшний інцидент. Власне, зі стопки таких листів я і дізнався про перші вбивства.

Розслідування зайшло в глухий кут. Жодних слідів, жодних підозрілих осіб, з якими б контактувала померла, і жодних можливостей, за які вбивця міг би непомітно потрапити до квартири посеред ночі та вбити дівчину без єдиного звуку. Вбита горем мати помітила тільки знервований стан зазвичай сумирної та слухняної доньки за кілька днів до смерті.

А на світанку 13 травня того ж року неподалік від входу до того самого кладовища знайшли голову наступної жертви - студентки на ім'я Юля (прізвища в листі не було). В роті дівчини лежала біла хустина з плямами крові, на якій було вишите сіре мишеня. Тіло знайшли в гуртожитку: його знайшла сусідка по кімнаті, яка спала на ліжку навпроти.

Прокуратура продовжувала офіційно тримати все в таємниці за наказом «згори», але всі на той час розуміли, що це даремно, тому що місто вже охопив страх.

Коли ж 15 червня біля входу на цвинтар знайшли голову сорокарічного чоботаря, в роті якого лежав ґудзик з усміхненою головою мишеняти, навіть верхівка влади зрозуміла, що тримати все в таємниці марно. Тоді про вбивства і почали писати газети.

А потім сталося те, на що спершу не звернули увагу, але потім це перевернуло все з ніг на голову. Другого липня до прокуратури прийшла літня вчителька, яка в паніці поклала на стіл головного слідчого у справі ручку з намальованим на ковпачку мишеням. Жінка стверджувала, що знайшла її на роботі. Вона точно пам'ятала: не купувала такої. Та й колеги запевняли, що не мають до цього жодного стосунку.

Вирішивши, що жіночка просто запанікувала або стала жертвою чийогось злого жарту, слідчий спровадив її та знову зарився у факти по справі. Проте, на одинадцятий день після того голова цієї самої жінки лежала біля входу на кладовище, стискаючи в зубах ковпачок від ручки з намальованим мишеням.

Про це, звісно, написали в газетах та попередили людей, щоб негайно звертались до прокуратури, якщо знайдуть серед своїх речей будь-який незнайомий предмет із зображенням мишеняти. До кінця місяця таких було цілих десятеро: хтось вирішив пожартувати сам, а над кимось пожартували знайомі. Одинадцятим став десятирічний хлопчик, який прийшов до прокуратури 1 серпня з м'ячиком для настільного тенісу, на якому було зображено мишку. Ще кілька людей звернулись після нього. За всіма ними наглядали, але нагляд не допоміг: голову хлопчика знайшли 15 серпня.

Після цього в газетах, разом з інформацією про вбивство, з'явилося попередження: всіх комедіантів, які прийдуть до прокуратури та залишаться живі, буде покарано. Аби довести, що це не жарти, до в'язниці закинули більшість чоловік, які приходили з «мишиними предметами». Вирахували та посадили навіть декого з тих, хто заради сміху підкидав такі речі своїм знайомим.

Цей план слідчих таки спрацював: наступного місяця прийшла лише одна людина з «мишачою міткою» - молодий хлопець, який знайшов у себе в сумці маленьку керамічну фігурку мишки. Його вже охороняли по повній програмі!.. але це нічого не змінило. Все закінчилось так само, як і попередніх п'ять разів.

Так тривало майже три роки. Слідчі робили все можливе, але не могли змінити кривавого фіналу: жертва помирала, щонайбільше, через чотирнадцять днів після того, коли знаходила свою «мишку».

Але смерть була не єдиним, що чекало на обраних вбивцею людей. Буквально з перших днів маніяк починав «гратися» зі своїми «мишками», за що і був прозваний Котом. Він вистежував їх у провулках та лякав, декого викрадав та відвозив з місця на місце, а потім просто залишав десь біля пам'ятника чи під парканом. Вбивця якимсь містичним чином знаходив жертву, де б вона не була і не робив нічого, крім того, що залишав для неї невеличкі, зрозумілі лише їм обом, послання. Таким чином людина, яка знала про свою участь з тієї миті, коли знаходила мишеня, до цього самого чотирнадцятого дня була на межі психозу, а іноді навіть за нею.

Здавалось, місто житиме в страху вічно... але все закінчилось так само несподівано, як і почалося. Вбивства просто припинилися. Останньою жертвою стала сімнадцятирічна Галина Довірова, голову якої знайшли на світанку 15 грудня 1982 року.

Самого Кота так і не зловили. Ким він був, чому все це робив та що з ним сталося, так і залишилося таємницею... однією з наймоторошніших, найкривавіших таємниць двадцятого сторіччя. Але хто знає, можливо, він досі живий і просто чекає на щось?»

Починаючи читати, Вікторія сподівалася, що цей текст трохи вдовольнить її цікавість, але за фактом сталося навпаки: він її тільки розбурхав. Але що робити тепер?

До призначеного часу інтерв'ю залишалося трохи більше, ніж півгодини. І хоч музей зовсім поряд, варто було поквапитись.

Впевнившись, що всі зайняті своєю роботою і ніхто на неї не дивиться, Вікторія ввела в адресний рядок «3ch.hk» і за мить опинилась на головній сторінці «Три-ча» найпопулярнішого в мережі іміджборду. Не довго думаючи, дівчина зайшла в розділ «містика» та клікнула на «створити тред»:

«Аноне, днями я натрапив на цікаву вінрарну кулсторі. Тому я дуже сподіваюсь, що ти підкинеш мені щодо неї інфи.

Йдеться про серію вбивств 80-х років, відому як «Справа Кота». Тоді вона змусила всю країну нервово курити, а мешканці міста N, в якому події мали місце, взагалі відкладали десятирічні запаси цегли».

Виклавши коротко суть справи, Вікторія додала до треду змонтовану в фотошопі картинку з котиком, який скалився страшною пащекою, та клікнула на «відправити».

Тема одразу з'явилася на дошці, тож дівчина зі спокійною совістю вимкнула комп'ютер та побігла до музею, на ходу придумуючи питання для інтерв'ю. Якщо знайдуться люди, які зможуть щось розповісти, тред не потоне і ввечері вона зможе оцінити рівень обізнаності завсідників «містикача».

 

4. Підставна мішень

Як і очікувалось, розмова з директором музею була мила та пізнавальна. Коли журналістка закінчила, то поспіхом повернулась в редакцію за кілька хвилин до закінчення робочого дня.

- Що сталося? - затурбувалась Вікторія, побачивши головного редактора у незвичному для нього депресивному стані.

- Сашко звільнився, - зі сумом повідомив чоловік.

- Як так? Чому?

- Не знайшов спільної мови з директором, - пояснив Дмитро. - Ми готували макет номера і принесли їй його на затвердження. Спочатку все було гаразд, але раптом пані Сафонова вирішила, що деякі матеріали треба поміняти місцями. Зрозуміло що це Сашкові треба було переверстувати всю газету, це за дві години до здачі на друкарню! Він заледве втримався і пішов уже з кабінету, коли в дверях його наздогнав голос директора, який наказав йому зробити номер кольоровим! А в Сашка ще й не було кольорового шаблону, отже його треба було повністю робити заново, бо де подівся той, який був ще до його приходу в газету, не знав ніхто. Потім відбулось багато чого, що я навіть і описувати не хочу. Було чимало сварок та нервів, і все закінчилось тим, що Сашка директор поставила перед фактом: за цей номер вона йому не заплатить. Тоді Сашко заявив, що коли так, то він звільняється. У відповідь на це пані Сафонова просто вказала йому на двері!

- У мене немає жодного цензурного слова! - просичала Вікторія. Молодий та веселий верстальник їй дуже подобався, на відміну від істеричної директорки.

- У мене теж, - зітхнув Дмитро. - На додачу вона накричала ще й на мене, розказала недрукованими словами, який я бездарний, ні на що не здатний редактор, через якого в неї самі лише збитки з цією газетою! І це при тому, що всі мої ініціативи вона придушувала з першого дня, аж поки я не плюнув на них з кінцями! Мені вже набридло. Не знаю чи довго ще залишуся на цій роботі... не така це вже й робота, щоб так за неї триматися.

У відповідь Вікторія змогла лише співчутливо зітхнути. Схоже, Дмитро щойно перестав бути «новою іграшкою» і для нього розпочався другий цикл. Цікаво, чи втримається?

- Кепсько все це. Ну, побачимося завтра, мені вже пора, - проговорила дівчина та швиденько покинула редакцію. Її офіційний робочий день саме закінчився... а це означало, що настав час виконати наказ директора. Так, зараз вона могла б просто наплювати на все та піти додому. Але наслідки, які після цього на неї чекали б, могли бути значно серйозніші за звільнення.

Кав'ярня «Мандаринка» була зовсім неподалік. Світла та затишна, просочена ваніллю, вона цілком відповідала тому образу, який Вікторія вибудувала для себе в уяві пані Сафонової.

Журналістка обрала столик у лівому від входу куточку та сіла спиною до стіни - так, щоб бачити вхідні двері, а той, хто зайде до кав'ярні, одразу побачив її.

Біла цупка серветка швидко перетворилась на паперовий кораблик, який дівчина поклала на стіл, попередньо замовивши кави. Тендітна рука була стиснута в кулак та лежала на столі поряд з корабликом, і лише вказівний палець вистукував знервований ритм.

Так Вікторія просиділа в кав'ярні майже дві години. За цей час вона випила три чашки кави, з'їла тістечко та невеличку піцу. Але загадкова Мадам Пуазон так і не з'явилася.

Задзвонив телефон.

- Можеш йти додому, - скомандував владний і очевидно роздратований голос пані Сафонової. Щойно ці слова пролунали, директор компанії «Королева» поклала слухавку.

Вікторія швидко розплатилась і поспішила додому. Досі пам'ятаючи про напад, вона обрала довшу дорогу, на якій постійно метушилися перехожі.

Незабаром журналістка вийшла з маршрутки та попрямувала до свого будинку.

- Дякую за попередження, - несподівано пролунало за її спиною.

Ця жінка стояла в тіні дерева. Незважаючи на ефектну зовнішність, не потрапляти на очі в неї виходило дуже вдало.

- Нема за що, - відказала Вікторія. Сховавшись в тіні, вона краще розгледіла незнайомку: висока, вродлива, в стильному костюмі та чобітках на високих підборах. Так, це вона, саме її журналістка бачила в кафе. Тоді жінка зайшла на кілька хвилин - випила чашку кави та пішла собі.

- Хоч мені напередодні казали, щоб я була максимально обачною, але якби ти не подала умовний знак, що це пастка, мене б зараз, вірогідно, саме скидали до найближчої канави. Тому я, все ж, вважаю, що є за що. Добре що Сафонова спробувала підсадити когось з наших, інакше мені б так не пощастило.

- Це - правда, - кивнула Вікторія. - Та жінка зараз ладна розірвати кожного, хто під руку попадеться. Що б вона не казала про своє непохитне становище, та остання стаття її дуже розізлила.

- На те й працюємо! Якби ще люди реагували якось активніше, ніж розмовами на кухнях...

- Думаю, одного дня так і буде, - оптимістично посміхнулась Вікторія.

- Я, звісно, не Мадам Пуазон, просто член мережі, та й хто вона навіть гадки не маю, - доброзичливо хмикнула краля. - Але все одно йтиму за нею до кінця заради того, щоб нарешті змінити цей клятий світ на краще.

- Так само, як і всі ми. Люди, які будують свою владу на крові, не повинні керувати країною, - кивнула журналістка і, попрощавшись з незнайомкою, поспішила до своєї квартири.

 

Коли Вікторія зайшла в створений нею тред на «Три-чі», на неї чекала приємна несподіванка: тема Кота зацікавила чимало анонімів. Більшість відвідувачів просто обговорювали інформацію, яку прочитали в цьому ж треді. Щоправда значна частина цієї інформації була скопійованими фрагментами з тої самої теми, яку Вікторія відшукала на форумі. Але дещо нове та корисне також знайшлося!

До такої інформації цілком можна було зарахувати хронологічний список жертв Кота, в якому були зазначені час та дата, коли знайшли голову.

«Я от чого не розумію, - писав один з анонімних користувачів. - Якщо в одному й тому самому місці, в одні й ті самі дні місяця, майже в один і той самий час знаходили відрізані голови... вони що, зовсім тупі? Невже не можна було посадити ментів у засідку?»

«А вони так і зробили, - відповідав йому інший анонім. - Але користі було по нулям. Вони тільки голови почали раніше знаходити, а того, хто їх туди приносив, так і не бачили. Ніби їх там чарівна фея залишала!»

Серед цікавинок в треді Вікторія побачила також скановану сторінку з газети «Епіцентр» за 16 лютого 1981 року:

«Міліція не змогла врятувати наступну жертву божевільного вбивці, відомого нам як Кіт.

Цього разу життя втратила двадцятисемирічна Катерина Самохіна, яка працювала бухгалтером при міській раді.

Останні дні свого життя пані Самохіна провела, замкнувшись у квартирі разом зі своїм чоловіком, який будь що не збирався її залишати. Саме він і побачив першим її обезглавлене тіло, поряд з яким прокинувся вранці в своєму ліжку.

Біля під'їзду та безпосередньо дверей оселі загиблої було виставлено загін міліції, але всі вони стверджують, що нічого не бачили.

Катерина Самохіна знайшла ложечку з вигравіюваною мишкою, як і інші жертви Кота, першого числа поточного місяця. Четвертого лютого вона зомліла дорогою з роботи, а прокинулась вранці, лежачи у фонтані посеред центральної площі.

Починаючи зі сьомого лютого, вона почала панікувати та запевняла, що бачить і чує речі, які не піддаються раціональному поясненню. Жінка також стверджувала, що на вулицях знаходить залишені для неї Котом знаки.

Десятого лютого Катерина Самохіна, відправивши дітей до свекрухи, забарикадувалась з чоловіком у квартирі, де, врешті, зустріла свою смерть».

Судячи з розміру статті, журналісти вже втомилися писати присвячені Коту матеріали на розворот. Тому інформативність була цілком посередня, однак серед кількох скупих абзаців дещо дуже сильно схвилювало Вікторію: «Катерина Самохіна знайшла ложечку з вигравіюваною мишкою, як і інші жертви Кота, першого числа поточного місяця».

Вівторок, вона знайшла той клятий брелок у вівторок... чи в середу?

У два кліки Вікторія відкрила на моніторі календар і відчула, як голова наповнюється свинцем:

Вівторок, перше серпня. Сім днів тому.

Але ж минуло понад тридцять років, хіба таке можливо? Чи, може, це наступник, або божевільний імітатор?

Та що тут можна зробити, окрім як рознюхувати інформацію, Вікторія поки не знала. В міліцію з тим, що вона наразі мала, йти було безглуздо - тільки висміють і спровадять. Та й попереднім тридцяти трьом жертвам міліція не надто допомогла...

Попереднім?

Здригнувшись, Вікторія з жахом відігнала від себе думки про те, що вона тепер наступна, та повернулась до треду. Але, нажаль, нічого корисного там далі не було.

«А взагалі, щось по цій справі треба шукати або в архівах прокуратури, або в газетних підшивках того часу», - порадив один з анонімів, і ця порада видалася дівчині найбільш слушною.

Аби не загубити нічого важливого, Вікторія скопіювала всю зібрану інформацію в один документ та роздрукувала його.

Але зараз найбільше на світі дівчині хотілося хоч якось відволіктись від страшних думок. Година була вже пізня, а інтерв'ю розшифрувати краще сьогодні, бо завтра на роботі на це навряд буде час. Тож журналістка заварила велике горнятко чаю, влаштувалась в м'якому комп'ютерному кріслі, скинула файл з інтерв'ю на комп'ютер та переключила звук на навушники - так їй завжди було легше працювати.

Рядок за рядком, короткі запитання та змістовні відповіді з'являлися чорними символами на білому екрані. Директор краєзнавчого музею нарешті закінчив розказувати про найцінніший експонат виставки, і Вікторія поставила йому наступне запитання. Чоловік задумався на кілька секунд... і перш ніж він знову почав говорити, журналістка почула в навушниках якийсь дивний шум. Він лунав трохи більше секунди, був дуже тихий та нерозбірливий. Дивно, здається директор нічого не говорив, та й до кабінету ніхто не заходив.

Насупивши брови, Вікторія пересунула бігунок в аудіоплеєрі трохи назад. Ось вона закінчує своє запитання... щоб краще розібрати дивний шум, дівчина поставила гучність на максимум і почула хрипкий, глухий голос, який прогарчав:

«Хто ти?»

За мить директор музею почав відповідати на запитання, але Вікторія не чула його голосу, максимально підсиленого динаміками: навушники валялись на підлозі біля стіни, в той час як сама дівчина нерухомо сиділа в старому комп'ютерному кріслі.

 

5. Мишача біганина

Перед тим як попрямувати до редакції, Вікторія відвідала брифінг у прокуратурі, тому на своєму робочому місці опинилась близько дванадцятої.

- Щось знову сталося? - з острахом запитала дівчина, коли побачила, що рівень кислотності обличчя головного редактора відучора значно підвищився.

- Катерина Василівна звільнилась.

- Як?! І вона теж?! - не повірила Вікторія. - Чому?!

- Не знайшла з директором спільної мови у фінансовому плані, - пояснив Дмитро. - Можливо, це відучора Ганну Борисівну ґедзь вкусив та не пускає, а може ще щось... але коли Катерина Василівна прийшла сьогодні вранці за своїм гонораром, у бухгалтерії їй виплатили на дві сотні менше, сказавши, що такий наказ директора. Після короткої розмови з пані Скрудж Катерина Василівна зайшла до мене та сказала, що тепер ми з вами працюватимемо з якимось іншим коректором, а вона свої руки вмиває.

- Невже наша королева вирішила розігнати всю редакцію? - пробурчала Вікторія. Двоє працівників за два дні - це, щонайменше, занадто.

- А дідько її знає, - так само безнадійно проговорив Дмитро.

 

- Що означає чотири дні?! - обурилася Вікторія, не в змозі побороти відчай.

- Пробачте, але швидше ніяк неможна, - пояснила працівниця архіву, перед якою журналістка ладна була б впасти на коліна, аби та схилилась до співпраці. - Ви замовили підшивки «Епіцентру», «Чистої правди», «Гучного слова» та «Вісімнадцятої хвилі» за три роки, та ще й такої давності. Крім того, в нашому читальному залі працює багато науковців, тому черга велика.

- Але ви не розумієте, це буквально питання життя та смерті! Від цього залежить життя людини! - не здавалася Вікторія.

- А ви не перебільшуєте? - насупилась жіночка.

- Боюся, що ні.

- Тоді я спробую щось зробити. Але в будь-якому випадку це буде не швидше, ніж за два-три дні.

- Дякую, - тільки й змогла простогнати журналістка, перш ніж поплентатись до виходу. Попереду ще залишалась половина робочого дня, який треба якось пережити.

Від міського архіву до редакції «Гучномовця» було досить далеко, тому Вікторія боялася, що не встигне повернутись до кінця обідньої перерви. Звісно, журналістові завжди можна відмазатись, сказавши, що ходив пробивати матеріал. Але щось підказувало дівчині, що після вчорашнього на пані Скрудж краще не нариватися.

Та одного Вікторія не могла зрозуміти: що ж змусило Ганну Сафонову ось так взяти та викласти все під час особистої бесіди? Вона ж могла просто, нічого не пояснюючи, наказати їй піти в ту кав'ярню після роботи та зробити той клятий кораблик з серветки! Натомість, хитра та владна директорка фірми «Королева» розповіла і про своє ставлення до Мадам Пуазон, і про переписку з нею, а на додачу ще й прямим текстом сказала Вікторії про свій намір використати її як приманку. То чи не може бути такого, що пані Сафонова в чомусь її запідозрила і вирішила перевірити це? Але як? Журналістка завжди була вкрай обережна, вдавала не надто розумну білявочку і не давала приводу навіть подумати про її причетність до таємної мережі анархістів! Та Ганна Сафонова не з тих людей, які робитимуть щось просто так.

Несподівано Вікторія зупинилася та поморщила носа, не в змозі стримати огиду: посеред тротуару лежав дохлий пацюк! Спочатку дівчина відступила на крок назад, а потім обійшла бридке тільце, намагаючись не дивитися на нього. Лише на мить вона зиркнула на пацюка бічним зором, та цього цілком вистачило, аби шоковано завмерти та заціпеніти, дивлячись на трупик: пацюк не мав голови!

Через неприємні асоціації, викликані таким моторошним збігом обставин, Вікторії стало не по собі. Вона різко розвернулася та пішла далі, повз клумби та будівельні магазини. Проте відійти далеко журналістка так і не встигла. Бо лише за кілька кроків побачила посеред клумби, яка квітнула на розвилці, півметровий іржавий штир, на якому смажилася на сонці велика пацюча голова!

Удар серця вдарив по скронях, немов важкий молоток. Можливо, це все ще збіг обставин, можливо, просто дворові хлопчаки вбили пацюка та вирішили заради сміху «прикрасити» клумбу, а зараз ховаються та регочуть за найближчими кущами?!

Не задумуючись, Вікторія звернула вліво та пішла іншою стежкою. Ця дорога до редакції була значно довша і тепер вона точно спізниться, але дівчина зараз не надто цим переймалася.

Підбори босоніжок швидко вистукували по теплому асфальту. Журналістка намагалася концентруватися на них, на дзвінких ритмічних стуках, та мимоволі розглядала все навколо.

Під старим, давно нефарбованим парканом сидів великий сірий кіт з надірваним вухом та писком бувалого бандита з району. Його масивна лапа міцно тримала вгодовану мишу, яка щосили намагалась втекти. Тонкий переляканий писк було чути навіть за кілька метрів. Як і належить котові, сірий волоцюга час від часу відпускав свою жертву, аби дати їй примарну надію на порятунок, але майже одразу знову опускав на неї кігтясті лапи. Врешті, змучена тварина лежала на асфальті і майже не рухалася. Схоже, дихати їй залишилось зовсім недовго... і кіт либонь теж це зрозумів, бо із задоволеним писком стиснув на маленькому тільці міцні щелепи.

Від звуку, з яким кіт розгризав мишу, Вікторію мало не знудило. Це ж... був збіг, правда? Вона просто натрапила на кота, який зловив мишу! Ну справді, не буде ж маніяк-убивця всаджувати під парканом кота та кидати йому заздалегідь зловлену мишу тільки для того, щоб залякати молоду журналістку! На додачу, як він міг дізнатися, що вона раптово змінить маршрут та піде саме цією дорогою? Бути ж такого не може!

Проте велика цегляна стіна старого будинку, на яку наштовхнувся погляд Вікторії, безжально розбила останню надію на те, що все це лише результат підлої гри надто розвиненої уяви. Посеред стіни білою фарбою через трафарет було намальовано мультяшну мишачу голову з хрестиками замість очей, під якою червоною фарбою розтеклася калюжа крові!

Дівчина більше не дивилася нікуди, навіть намагалася якнайчастіше замружувати очі. Ноги щодуху несли її до власної квартири, затишної та безпечної... безпечної хоча б у примарних мріях та сподіваннях.

 

6. Відірви та викинь

Іти на роботу після вчорашньої втечі Вікторії було не менш страшно, ніж просто виходити на вулицю. Тоді вона, спантеличена та налякана, прибігла додому, замкнулась і до кінця дня просиділа на дивані. Лише о дев'ятій вечора дівчина подумала про те, що не повернулася з обіду й не повідомила навіть головного редактора! А мобільний на лихо саме розрядився і якщо Дмитро й пробував до неї додзвонитись, то марно. Тож тепер варто було очікувати небаченої люті й без того злого директора.

Однак, те, що чекало на Вікторію за фактом, перевершило всі її сподівання. Один тільки настрій головного редактора щонайменше насторожував - не важко було здогадатись, що вчора йому чимало влетіло за прогул Вікторії.

Але що вразило журналістку значно більше, так це миленька мініатюрна дівчина з коротким чорнявим волоссям, яка сиділа за її столом та рилася в її робочому комп'ютері!

- Е-м-м-м... а що тут, власне, відбувається? - здивовано протягнула журналістка, так і заклякши в дверях.

- А самі не здогадуєтесь? - зі сумом зітхнув Дмитро. - Коли ви вчора не прийшли і я не зміг до вас додзвонитися, директор сказала: «Якщо вона так не хоче повертатись на своє робоче місце після обіду, то може й взагалі сюди не приходити! Втім, якщо виявиться, що її під час перерви вбили, то так вже й бути, пробачу її». А потім наказала мені викликати на співбесіду трьох найкращих позаштатників, з яких і обрала Надю. Пробачте, Віко, я пробував вас захистити, але якби ж ви хоч увімкнули телефон... тоді б нам ще вдалося хоч якось викрутитися. Але ви не хвилюйтесь, я виплачу вам гонорари за статті, які ви вже написали. І можете також присилати мені матеріали як позаштатний журналіст.

Останнє Вікторію, на жаль, мало втішило. І найбільше її пригнічувало розуміння того, що вона сама була в усьому винна! Знала ж, що пані Скрудж вже давно хоче її позбутись, тільки привід шукає! А замінити звичайного журналіста для неї все одно, що випити ранкову каву - в країні й так катастрофічне безробіття, а серед провінційних журналістів то й поготів. Тож потонулі у відчаї люди з радістю підуть на будь-яку роботу, навіть якщо там платитимуть мало, навантажуватимуть неоплачуваними понаднормовими та ставитимуться мов до сміття... принаймні, після того, коли закінчиться цикл «нова іграшка».

Та, з іншого боку, якщо Кіт справді повернувся і полює зараз на неї, можливо це й на краще. Так вона матиме більше часу на те, щоб розробити план порятунку. А якщо нічого дієвого так і не придумається то вона, принаймні, проживе останні п'ять днів свого життя, не гнучи спину на ту гидку лицемірку.

- Дякую вам за все, - посміхнулась Вікторія і, несподівано для самого Дмитра, підійшла до нього та потисла руку. - Була дуже рада з вами працювати!

Двері редакції зачинилися за нею дуже швидко і гаряче літнє повітря вдарило в обличчя сухим вітром. Очі від нього защипало, тож дівчина поспішила сховати їх за темними окулярами.

 

- Він відмахнувся від мене, просто відмахнувся! - відчайдушно просичав чоловік, який разом зі своїм приятелем сидів у маршрутці на кріслі попереду Вікторії. - Покрутив мою заяву, в якій я прохав виплатити мені заборгованість зарплати, та промимрив, що ні чим не може мені допомогти! Я благав його, пояснював, що моя маленька донечка смертельно хвора і потрібні гроші на лікування... а він лише сказав, що у нас в країні медицина «безкоштовна» і якось та й викрутимося! Я наполягав, але він відігнав мене та пішов до нового авто, на якому поїхав до свого будинку... себто маєтку!

- Покидьок, - злісно фиркнув другий чоловік.

- Чотири місяці зарплати не платили взагалі! Потім за один місяць заплатили... і от другий вже знову не платять! Кляті бики! Розікрали все, що могли вкрасти, а їм все одно мало, все одно тягнуть і тягнуть з нас останню кров, коли ми й так вже майже мерці! Чому моя Іриночка повинна помирати через те, що якийсь виродок захотів собі нову дорогу машину?! Знаєш, Остапе, мені вже все однаково. Я просто більше не можу так жити, не можу терпіти того, що моїй родині нема чого їсти і я нічого не можу з цим подіяти. Тому я лише мрію про день, коли підійму на вилах всіх тих покидьків, які довели нас до такого життя.

- Обережніше з такими словами, - злякано попередив чоловік. - Ще почують...

- Якби ж нас хоч хтось почув, Пилипе. Хоч хтось. Але всім їм байдужі наші слова бо вони впевнені, що ми їм нічого не зможемо зробити.

«То робіть щось! - подумки видихнула Вікторія. - Чому ж ви досі не робите нічого, окрім як жалієтесь на кухнях?! Чхати хотіла пані президент на ваші кухні; чхати хотів пан прем'єр-міністр на ваші нарікання! Чхати хотіла Ганна Сафонова на ваші гнівні листівки в соціальних мережах! Всі вони, всі до одного втратили страх перед своїм народом. А сталося це лише тому, що сам народ не здається політичній прислузі тим, чого варто було б боятися. Стадо баранів! Постригти їх, здерти шкури та зарізати на м'ясо - а вони тільки побекають, хоч насправді мають і роги, й копита».

 

Сигнал телефону пролунав дзвінко та несподівано, і від того трохи налякав.

- Невже вона вже в курсі? - здивовано пробурчала дівчина, поглянувши на екран. А за мить, зітхнувши, встала з-за комп'ютера, взяла слухавку та сказала: - Привіт, мамо!

- Привіт, сонечко! - поспіхом привіталася жінка і одразу перейшла до суті. - Мені тут знайомі донесли, що тебе сьогодні звільнили. Це правда?

- Так, мамо, - проговорила Вікторія якомога спокійніше. Все ж не легко, коли ти працюєш... вірніше працювала в одній компанії разом зі старою материною приятелькою.

- Ох, лишенько! - долинуло зі слухавки, і горе-журналістці навіть здалося, що вона чує, як мати хапається за серце. - Що ж ти тепер робитимеш?

- Поки що не знаю, - відмахнулась Вікторія, а потім, щоб заспокоїти маму, додала. - Кілька днів відпочину, а потім шукатиму щось інше.

- Знову журналістом?

- Так, звісно...

- Ну ти даєш, так нічому й не навчилася! - забідкалася жінка. - Спочатку п'ять років після захисту диплому перебивалася якимись підробітками, нікого не слухала. Але врешті взявши своє, влаштувавшись на роботу в газеті, ти там не втрималася! Навіть року не пропрацювала, та й то без трудової сиділа! Ти про що взагалі думаєш? Без пенсії ж залишишся! От думаєш спочатку, що рано-рано, а потім РАЗ і все, залишаєшся без копійки на старість!

- Мамо, ми вже про це говорили! - змучено застогнала Вікторія. - Роботу зараз і так знайти не легко, а для журналіста в нашому місті вакансій немає взагалі, чотири п'ятих наших міських журналістів або позаштатними, або працюють без трудової.

- Але ж ти розумна, влаштувалася б!

- Щоб влаштуватися в нашій країні, потрібні зв'язки, а в мене їх немає, - вже втомилася пояснювати дівчина.

- То шукай!

- Де? Мамо, зв'язки - це не ховрашок, якого можна придбати, купивши в найближчому зоомагазині!

- Тоді шукай іншу роботу! - не вгамовувалася жінка. - Освоюй іншу спеціальність, або йди працювати в офіс і зроби нарешті кар'єру в якійсь компанії.

- Не хочу, мені подобається моя спеціальність!

- Але ж за нею працювати ти не можеш! Годі, Віко! Скільки вже можна чекати в моря погоди? Пора подорослішати та повернутись в реальний світ. Твої інфантильні мрії це, звісно, дуже мило, але далеко на них не заїдеш. Літатимеш в хмарах - то все життя пропустиш!

- А хіба, сидячи цілодобово в офісі, я його не пропущу?

На кілька секунд мама замовкла, але врешті додала:

- Годі, ти вже переросла всю цю дурню. Не засмучуй мене більше будь ласка і знайди хорошу роботу. Обіцяєш?

- Я постараюся, мамо, - приречено проговорила Вікторія.

- От і добре, моя мила! Бувай, сонечко!

За мить дзвінок закінчився, але Вікторія сиділа на дивані з телефоном в руках ще кілька хвилин. Дівчина завжди мріяла змінити світ на краще... та невже ось все це - саме те, чого вона бажала?

 

7. Ранок добрим не буває

Вчорашній день минув без витівок Кота (якщо це, звісно, був він), тож Вікторія дозволила собі трохи розслабитись. Першим її бажанням було як слід виспатися, проте воно так і не здійснилось. Зруйнував усе виставлений у мобільному телефоні будильник, який щодня дзвонив о сьомій ранку сповіщаючи, що пора вставати на роботу. Вчора дівчина була настільки пригнічена, що якось забула його вимкнути.

Звичним жестом вона потягнулася рукою до телефону... але так і не змогла намацати його на звичному місці. А клята чорна коробочка тим часом продовжувала грати Skillet - Whispers In The Dark: ту саму пісню, яку Вікторія колись страшенно любила, але врешті зненавиділа через цей клятий будильник. Так само, як і всі інші пісні, що будили її кожного ранку останні вісім років. Але саме цю їй чомусь зовсім не хотілося міняти... хоч все це і було з її боку трохи наївно. Врешті, вони з ним не в таких стосунках.

Врешті, терпець увірвався, і Вікторія, розплющивши очі, підвелася в пошуках телефону, але так і не змогла його знайти. Коли раптом периферійний зір вихопив комп'ютерний стіл, на якому і лежав клятий мобільний! Дівчина здивовано підійшла до столу та вимкнула телефон. Вона все намагалася зрозуміти, як він там опинився - вона ж завжди клала його на краю зручного двоспального ліжка, поряд зі своєю подушкою. Можливо, це через вчорашній стрес?

У будь-якому випадку сон було втрачено, тож безробітна журналістка попленталася на кухню. Вона одразу відкрила одну з шафок, аби дістати турку, та її там не було! Захотілося вилаятись, але дівчина втрималась. Більше, ніж хвилину вона обшукувала шафку, аж поки не озирнулась: клята турка стояла на кухонному столі!

- Що за дідько? - пробурчала Вікторія. Дівчина пам'ятала, що ввечері кави, як завжди, не пила. А йдучи вчора на роботу, вона точно поставила турку на місце!

Намагаючись привести до тями свій розум, Вікторія насипала в турку меленої кави, додала кориці та поставила на вогонь, а сама занурилась у холодильник в пошуках сніданку. Побачена картина її чимало засмутила, а надто тепер - після звільнення. Невже доведеться знову шукати якийсь підробіток сподіваючись, що, врешті, її колись візьмуть у штат якоїсь газети? Вкрай важко буде навіть знайти таку, де головний редактор або власник не прожене її з порогу через те, що він з оточення Ганни Сафонової. Ця жінка була з найвпливовіших людей міста, ба, навіть більше - в студентські роки приятелювала з пані президент. Та й по всій країні вона мала чималий вплив. Потрапити до неї на роботу та бути звільненою за подібних обставин фактично означало поставити хрест на своїй журналістській кар'єрі, якими б незначними не були в ній перспективи.

Яйця неквапно досмажилися, кава саме доварилася і Вікторія вже потягнулася за улюбленою чашкою, але її також не було на звичному місці!

- Та що ж це за день такий?! - з нерозумінням випалила дівчина, коли знайшла чашку на підвіконні.

Яєчня поїдалася повільно і без особливого ентузіазму, Вікторія навіть не відчувала смаку. Щось було не так. Стрес стресом, але вона не могла одночасно порушити стільки своїх звичок!

Осушивши чашку кави останнім ковтком, дівчина підійшла до раковини щоб помити за собою посуд. Мимоволі погляд зачепився за відро для сміття, не винесене відучора. В ньому, немов хизуючись, на найвиднішому місці валялося щось невеличке, яскраво-зелене. Вікторія посміхом сполоснула чашку та нахилилася до відра. Дивним предметом виявився фантик від лимонної жувальної гумки.

Дівчина заціпеніла, фізично відчуваючи мороз, який хвилею пройшовся по її шкірі. Губи знервовано тремтіли, випускаючи гучне перелякане дихання.

Вона ненавиділа жуйку! Все своє життя вона ненавиділа кляту жуйку та ніколи її не купляла. І який би не був у неї стрес, вона б точно не стала робити цього зараз, та ще й брати гумку зі смаком остогидлого лимону!

То невже... поки вона спала, у квартирі хтось був?

Дівчина одразу кинулась до вхідних дверей і з жахом усвідомила, що вони були відчинені! Але ж вона точно пам'ятала, що зачинялася на всі замки - зараз вона була до такого особливо уважна! Як?!! Як він це зробив?! Від самої лише думки про те, що безжалісний вбивця ходив по її квартирі та стояв біля її ліжка, допоки вона спала, затьмарювався розум. Знервовані уривчасті крики виривалися з неї навпіл з істеричними слізьми. Та жінка, якій він відрізав голову, поки вона спала у ліжку з власним чоловіком... вона так само спала і нічого не почула! Була впевнена, що міліція її захистить і порятує!

У паніці Вікторія забилася в куточок коридору і з жахом дивилася на вхідні двері. Цей псих дав зрозуміти, що вона ніде не буде в безпеці, навіть у зачиненій на всі замки квартирі.

Серце, яке перелякано билося, несподівано завмерло: пролунав сигнал, який сповіщав про СМС. Хитаючись, дівчина пішла до спальні та взяла до рук телефон. Повідомлення, відправлене з незнайомого номера, відкрилося швидко та було коротким:

«Доброго ранку, моя люба!»

На кілька секунд Вікторія завмерла, а потім швидко зателефонувала за номером, з якого прийшло повідомлення. Але єдиним, що вона почула, було: «Абонент перебуває поза зоною зв'язку, зателефонуйте пізніше».

І лише після цього дівчина помітила маленький брелок з мишеням: той самий, який Вікторія істерично зняла з телефону майже два дні тому, після втечі додому з обідньої перерви! І коли вона прокинулась та вимикала будильник, його там теж не було!

Її поглинуло дивне, незрозуміле відчуття. Здавалося, земля пішла з-під ніг, а голова провалилась у бездонну яму, але дівчина так само нерухомо стояла на місці.

Він залишався тут навіть після того, як задзвонив будильник, і пішов кілька хвилин тому, а вона цього навіть не помітила!

Але може ще є надія на те, що вона просто збожеволіла?

Телефон, який Вікторія так само тримала в руці, задзвонив. Кілька секунд вона з нерозумінням дивилася на нього, перш ніж наважилася відповісти на дзвінок.

- Слухаю.

- Пані Кушинова, це Галя, з міського архіву. Ви в нас підшивки газет замовляли... так от, ми вже все підготували! Можете сьогодні ж приходити працювати.

- Дуже дякую! - прошепотіла Вікторія. - Скоро буду.

- Чекаємо на вас.

Збори забрали лічені хвилини. Дівчина не стала робити макіяж чи ретельно підбирати одяг, просто влізла в перше, що попалося в шафі під руку, та вибігла з квартири. Несподівана надія дуже порадувала, але страх тримав надто сильно. Та найбільше вона боялася, що знайдена сьогодні інформація ніяк не допоможе, тільки підтвердить безнадійність її становища.