Проблема здоров'я населення планети на сучасному етапі є надзвичайно актуальною. За її розв'язання беруться не лише фахівці з медицини, соціологи, екологи, біологи та інші, дотичні до різних сфер людської життєдіяльності спеціалісти, але й люди, які хочуть збагатитися на популярності проблеми. На населення сходять потоки інформації про те, як дотримуватися здорового способу життя. Оцінити їх істинність буває важко, оскільки часто люди, котрі популяризують знання з корисливою метою, виокремлюють один чи два аспекти питання, вигідні для проведення бізнесу, а не висвітлюють його всебічно.

Що ж робити? Якими критеріями послуговуватися при виборі корисних для здоров'я продуктів, послуг, моделей поведінки тощо?

Допомогти здійснити вибір у питанні дотримання здорового способу життя однозначно мають знання основних біологічних законів життєдіяльності людини. Фахівці від науки таким пріоритетним законом вважають утворення у клітинах енергії (енергопотенціалу), що є важливою умовою ефективного довготривалого існування організму на всіх рівнях його існування. Доведено, що основним стимулятором процесу енергоутворення є фізичне навантаження (про це писалося в попередній статті http://www.chasipodii.net/article/18572/).

Нагадаю, що утворення та накопичення енергії відбувається в мітохондріях у вигляді молекул АТФ (аденозинтрифосфорної кислоти). За допомогою цієї енергії клітини, а одночасно і весь організм, здійснюють всі свої функції (живлення, транспорт, синтез речовин, розмноження, рух, мислення тощо). Зазвичай, утворення молекул АТФ відбувається у процесі обміну речовин (вуглеводів, жирів, білків) за присутності кисню. Синтез АТФ супроводжується продукцією ендогенної води та вуглекислого газу (СО₂).

Припинення постачання поживних речовин не призводить до зупинки утворення енергії, оскільки наше тіло має їх запаси (при повному голодуванні з водою людина може прожити більше, ніж місяць, а без води - до тижня). Проте перешкоди у постачанні кисню мають серйозні наслідки для організму: при повному припиненні надходження кисню кора головного мозку може функціонувати лише 5-6 хв., а при неповному - виникає гіпоксія, яка призводить до загострення хронічних захворювань. Залежно від рівня порушення засвоєння О_2, гіпоксії поділяються на: респіраторні (дихальні), циркуляторні (серцево-судинні), гемічні (кров'яні), тканинні (при ушкодженні на рівні мітохондрій), екзогенні (нестача кисню у повітрі, наприклад, високо в горах) і змішані. За твердженням учених, саме гіпоксії є спільною ознакою ушкоджених органів, через відмову функціонування яких і виникає смерть організму.

Дихальна система є ініціюючою у забезпеченні організму киснем і регулюється нервовою системою автономно (незалежно від нашої свідомості). Одночасно вона є унікальною, оскільки процесом дихання ми можемо керувати усвідомлено: прискорити його, сповільнити, зупинити на вдиху чи видиху тощо. Оскільки в організмі все є доцільним, тобто, просто так нічого не буває, виникають питання: чому система дихання має таку властивість і як правильно її використовувати з метою найефективнішого забезпечення функцій організму?

Щоб отримати відповідь на ці питання, треба заглибитися у механізм функціонування дихальних органів. Усвідомлене керування процесом дихання є можливим завдяки тому, що вдих забезпечується скороченням скелетних (свідомо керованих, на відміну від гладких) м'язів, а саме, діафрагми та зовнішніх міжреберних. Скорочення цих м'язів спричиняє розширення грудної клітини, внаслідок чого у ній зменшується тиск і легені розправляються. Тиск у легенях стає меншим від атмосферного. Тому повітря за градієнтом тиску (від більшого до меншого, з метою досягнення рівноваги) заходить у альвеоли легень (кінцеві відділи повітроносних шляхів у вигляді пухирців, що за контуром нагадують гроно винограду). Далі молекули кисню шляхом дифузії проходять з альвеол у капіляри (найдрібніші судинки, що сіточкою обплітають альвеоли). Це можливо завдяки силі (градієнту концентрації), яка прагне зрівноважити кількість речовин, і тому переводить їх зі середовища, де більша концентрація (альвеоли), у середовище, де вона менша (капіляри). Вуглекислий газ, навпаки, переходить з капілярів, у які впадає венозна кров (бідна на О₂, але багата на СО₂), в альвеоли.

Кисень проникає в еритроцити та зв'язується із залізом гемоглобіну. У вигляді сполуки оксигемоглобіну кисень транспортується завдяки роботі кровоносної системи до капілярів, щоб забезпечити живлення органів. Далі О₂ знову шляхом дифузії має потрапити до клітин, їхніх мітохондрій, завдяки різниці концентрацій. Але, на відміну від альвеолярного повітря, де кисень вільно перебуває у суміші газів, в еритроциті він зв'язаний з гемоглобіном. Тому потрібні додаткові чинники, щоб від'єднати молекули О₂ від гемоглобіну. Більше, ніж сторіччя тому датський фізіолог К. Бор та російський учений Б. Ф. Веріго встановили, що основним таким чинником є вуглекислий газ. Тобто, чим більше СО₂ в організмі, тим більше О₂ потрапляє в тканини. Виходить, що погляд на вуглекислий газ, як баласт, що вимагає обов'язкового виведення, хибний. Підтвердженням цього є відомий у медицині факт, що при порушенні дихання можуть виникнути два типи дихальної недостатності (нездатності дихальної системи забезпечувати газообмін): з надлишком вуглекислого газу (гіперкапнією) та з дефіцитом (гіпокапнією). Отже, для організму погано, не лише коли СО₂ надмірно накопичується, але й коли його бракує.

Причини дефіциту вуглекислого газу всебічно вивчив і обґрунтував їх роль у виникненні більше, ніж 150 найпоширеніших захворювань український вчений Костянтин Павлович Бутейко. Він довів, що організм може бути здоровим лише при наявності 6,2 - 7,6 % СО₂ у видихуваному повітрі. Зменшення концентрації вуглекислого газу призводить до захисних реакцій з боку організму: перекриваються шляхи виведення цього газу. Наприклад: спазм бронхів при бронхіальній астмі; банальна нежить, при якій набрякає слизова носа, утворюється слиз, і це зменшує просвіт, через який виходить СО₂; аденоїди; ішемія, при якій спазмують (звужуються) не лише артеріоли, але й венули, що утруднює виведення СО₂. Але цей захисний механізм від зайвої втрати СО₂ не є адекватним, оскільки при цьому знижується інтенсивність обміну речовин у тканинах. Для підсилення надходження крові до патологічної ділянки виникає наступна реакція організму, а саме - гіпертонія. В організмі може виникнути і протилежна реакція у вигляді гіпотонії для сповільнення течії крові, що зменшує виведення вуглекислого газу тощо (Бутейко К. П., 1990).

Лікувати бронхіальну астму препаратами, що розширюють бронхи, не ефективно: пацієнту стає легше, але хвороба не зникає, переходить у хронічну форму. Те ж саме - і з гіпертонією. Таке лікування називається симптоматичним, бо усувається симптом (ознака хвороби), а не сама хвороба. Зникнення хвороби є можливим, коли ми усуваємо першопричину її виникнення (етіотропна терапія) або втручаємося на рівні перших ланок патогенезу (механізму розвитку хвороби), за умови, що вплинути на першопричину неможливо (наприклад, при травмі).

Тому, згідно з дослідженнями К. П. Бутейка, лікування гіпоксичних станів часто впирається в усунення дефіциту СО₂. Чому у людини виникає брак цього газу? Відповідь очевидна - внаслідок частого і глибокого дихання, що в медицині називається гіпервентиляцією. Як потрібно дихати, щоб в організмі було достатньо СО₂? І знову ж таки, К. П. Бутейком було доведено шляхом численних експериментальних і клінічних досліджень на біохімічному, фізіологічному та інших рівнях - поверхнево, з частотою 5-8 дихальних рухів за хвилину. Цей показник у людей, наближених до медицини, викликає шок. Ще донедавна у підручниках норму частоти дихання писали як 16-20 дих. рух./хв. Тепер, правда, спостерігається і 11-16 дих. рух./хв.

Чому люди, у більшості, не можуть так дихати? Навіть розуміння позитивного значення гіповентиляційного дихання не дозволяє самостійно змінити його ритм на тривалий (постійний) час. Виявляється, що ритм дихання залежить від роботи дихального центру. Основний дихальний центр розташований у довгастому мозку, дублюючі та допоміжні - в інших відділах центральної нервової системи (ЦНС), навіть у корі головного мозку (деякі наші думки можуть суттєво змінити дихання). Як і всі інші нервові центри живих організмів, дихальні центри реагують на численні впливи як з довкілля, так і з внутрішнього середовища організму. І, як наслідок, змінюються показники дихання людини. Якщо вплив якогось чинника на організм людини оцінювати за частотою дихання і рівнем СО₂ в організмі, то зі всіх факторів довкілля можна зробити шкалу градації, з одного боку якої фактори, що найбільше роздихують людину, з іншого - найменше. Вивченням впливу багатьох чинників довкілля та внутрішнього середовища організму у клінічно-лабораторних умовах на показники, пов'язані з диханням людини, також займався Костянтин Бутейко.

То які ж фактори найбільш істотно змінюють дихання і спричиняють надмірну втрату вуглекислого газу? Перерахувати всі чинники у даній статті неможливо. Але поштовх до роздумів спробую зробити. Насамперед, не дозволяє зберегти СО₂ в організмі ротове дихання. Як аксіому потрібно засвоїти: для дихання існує тільки ніс! При ротовому дихання значно зменшується об'єм повітря в так званому «мертвому» просторі, що відіграє роль буферної ємності для підготовки внутрішньої дихальної суміші для забезпечення фізіологічного дихання. При ротовому ж диханні носоглотка, гайморові, фронтальні ти решітчасті пазухи не беруть участь у підтримці хімічного складу, вологості, температури повітря, що ми вдихаємо, а також у первинному очищенні повітря від бактерій та пилу.

У моїй практиці викладача фізіології та патофізіології «Львівського інституту медсестринства та лабораторної медицини ім. Андрея Крупинського» довести цей факт студентам легко. Наші реалії такі, що виконання нормативу з бігу на заняттях фізичного виховання може супроводжуватися диханням ротом. Бажання отримати залік домінує над рекомендаціями викладача дихати носом. Після цього у багатьох студентів, що дихали ротом, спостерігалося погане самопочуття, зокрема, такі симптоми: потемніння в очах, запаморочення, слабкість, «мушки» перед очима тощо. Все це - ознаки гіпоксії. Хоча здавалося б мало бути навпаки: через вдихання великої кількості кисню (зазвичай, норматив здають на стадіоні) мало б утворитися багато енергії. Проте, ознаки гіпоксії дають про себе знати ще й наступного дня - загальмуванням процесів мислення та пам'яті (навіть в успішних студентів). Це пояснюється тим, що найчутливішою до браку кисню є кора головного мозку.

Також до роздихування призводить сон на спині, особливо з хропінням, на високій подушці та ще й після пізньої вечері. У позі «лежачи на спині» грудна клітина «гуляє» і є всі шанси прокинутися у стані гіпоксії та починати ранок зі стимуляторів (кави, чаю, енергетиків, цигарки тощо). Фізіологічне значення сну - дати відпочинок нервовій системі. Вранішнє відчуття бадьорості, підкріплене зарядкою для відновлення кровообігу в м'язах, - ознака здорового сну. Тому, щоб досягнути гіповентиляційного стану вночі, найкраще спати на животі без подушки (підняття голови спричиняє згин у судинах, що кровопостачають мозок та, відповідно, зменшує доступ кисню до нього) або хоча б на боці.

Мабуть, найболючішим питанням для тих, хто хоче оздоровитися, перейшовши на гіповентиляційне дихання, є зміна харчування. Описувати всі продукти, що спричиняють роздихування, - справа невдячна. Проте, не можу не назвати основні найбільш шкідливі, наприклад: штучно вироблені продукти (маргарин, комбіжири, енергетичні напої) і домішки, ГМО продукти, напої з кофеїном (кава, чай, какао); м'ясо (утворення трупних отрут в якому не зупиняє жодне заморожування) і, як це не дивно, цукор. Щодо останнього, раніше на кафедрі патофізіології колишнього Львівського державного медичного інституту (тепер - Національного університету) проводили досліди з визначення впливу наркозу та глюкози на організм тварини у стані гіпоксії. Брали три мишки та поміщали їх в апарат, з якого викачували повітря (моделювали гірську хворобу). Перед дослідом одну мишку присипали ефіром, іншій вводили глюкозу за добу до досліду, третя мишка була контрольною. Після введення мишок у гіпоксію, аналогічну підняттю на висоту приблизно 6 тис. метрів над рівнем моря, експериментатори запускали повітря у камеру та спостерігали за тим, яка мишка швидше відновить свої функції («прийде до тями»). Звичайно, найкраще почувалася мишка після наркозу, а найгірше - та, яка отримала глюкозу за добу. Патофізіологи пояснювали це виснаженням ферментативного апарату, необхідного для засвоєння глюкози та утворення енергії. Тим не менше, результати досліду є показовими: організми, перевантажені глюкозою, важче реагують на критичні чинники довкілля.

Докази шкідливого впливу роздихування на стан організму є настільки очевидними, що у практичній медицині постійно проводяться пошуки шляхів досягнення гіповентиляційного дихання. На загал, їх можна розділити на апаратні та неапаратні, а також на природні та неприродні. До неапаратного, але неприродного дихання належить методика ліквідації глибокого дихання за К. П. Бутейком, яка полягає у зменшенні глибини дихання вольовим зусиллям до відчуття невеликої нестачі повітря. Однак, витримати внутрішню боротьбу між дихальним центром і волею людини можуть не всі. Крім того, якщо гіпервентиляція виникає у людини як компенсаторна реакція на виведення шкідливих речовин (надлишку кислот, токсинів, гормонів стресу тощо) через легені, то забезпечення гіповентиляції вольовим зусиллям призводить до додаткового метаболічного дискомфорту (Ревуцька О. В., 2014).

Ще однією методикою, яка запускає неприродні механізми протидії вентиляції, є методика парадоксального дихання за Стрельніковою А. Н. Опір диханню, згідно з цією методикою, створюється фізіологічно незручними позами та рухами людини.

Дані методики, а також методика трьохфазного дихання Лео Кофлера, модифікації Лобанової О., Попової О., які запропонували робити паузи на вдиху та видиху, а також поверхневе дихання «не до дна» тощо можуть за певних умов запускати через психоемоційне напруження механізм стресу і викид гормонів стресу. Може також спрацювати закон І. Сєченова: посилюється функція, про яку людина думає. Тобто, замість гіповентиляції виникає гіпервентиляція і, як наслідок, відмова пацієнта працювати (Ревуцька О. В., 2014).

Серед численних методик, спрямованих на зменшення частоти і глибини дихання, вигідно вирізняється методика Ревуцької О. В., згідно з якою низьковентиляційний режим досягається шляхом певного способу життя, що включає зовнішні (специфічне харчування, фізичне навантаження, носове дихання) та внутрішні (розвиток внутрішніх властивостей людини, гуманістичних принципів, задоволення метапотреб) чинники (Ревуцька О. В. Використання фізіологічного дихання у реабілітації хворої людини: магістерська робота: 11.06.2014 / О. В. Ревуцька. - Київ. - 2014)

Низьковентиляційний спосіб життя (НВСЖ) за Ревуцькою О. В. спрямований на створення в організмі постійних природних умов для вироблення і збереження вуглекислого газу, який у водному середовищі перетворюється на вуглекислоту. Вугільна кислота також здійснює активний вплив на численні обмінні та фізіологічні механізми саморегуляції (Гулий М. Ф., 1978). Висока ефективність і можливість поширення масового методу НВСЖ як однієї з біосоціальних технологій здорового способу життя доведена численними дослідженнями людей, які дотримуються методу впродовж 20-26 р. Досягнення гіповентиляційного стану за рахунок НВСЖ підтверджується визначенням рівня СО₂ в альвеолярному повітрі впродовж останніх років, а саме у 2013 році вміст вуглекислого газу становив 5,46%, в 2015 6,32 %, а в 2016 році став 6,7% при нормі 6,5% (Ревуцька О. В., 2017). Поступове підвищення рівня СО₂ супроводжувалося подальшим покращенням усіх показників функціонального стану людей даної групи, що підтверджено численними клініко-лабораторними даними обстежуваних, опублікованих у поважних виданнях.

Наостанок хочу побажати шановним читачам газети «Час і Події», щоб знайомство з ключовими фізіологічними основами дотримання здорового способу життя спонукало вас до поглибленого їх вивчення, впровадження їх у своє життя і, як наслідок, ви змогли б покращити якість свого життя, зберегти або відновити здоров'я.