Вперше з 1990 року у Києві проходить виставка робіт українських монументалістів - бойчукістів. Зі 7 грудня до 28 січня у Мистецькому арсеналі представлено проект - «Бойчукізм. Проект «великого стилю».

Це - проект про мрійників, які хотіли змінити світ. Це проект про реформаторів мистецтва, які відмовились від традиційного формату. Це проект про творців утопії, які самі стали її жертвами. Це - проект про однодумців, котрі свідомо йшли на авторське самозречення, працюючи колективно.

 

Михайло Бойчук - парубок з Тернопільщини, який у 1910 році здивував вибагливий Париж, виставивши свої твори в Салоні незалежних. Художник бачив перед собою чітко окреслену мету - реформування українського мистецтва. Новий український стиль мав стати справді національним та глибоко ввійти у повсякденний побут людини.

На виставці представлено понад 300 живописних, графічних, мозаїчних творів Михайла та Тимофія Бойчуків, Василя Седляра, Івана Падалки, Софії Налепинської, Оксани Павленко, Антоніни Іванової, Миколи Рокицького, Сергія Колоса, Охріма Кравченка. Серед них - унікальний іконопис раннього Бойчука, періоду його навчання у Краківський академії красних мистецтв та його шедевр - так звана світська ікона «Двоє під деревом». Це дивовижним чином збережені завдяки львівській мисткині Ярославі Музиці твори, яка переховувала їх у той час, коли спадщину художника з фондів Львівського державного музею українського мистецтва, за офіційним розпорядженням, у 1952 році просто спалювали як «антісовєтскую и націоналістічєскую».

Антоніна Іванова, «Катерина»

Експозиція вміщує майже всю спадщину Михайла Бойчука та його школи. Також можна побачити відео з реконструкцією фресок, відомих за чорно-білими фото газет 1920-1930 років.

Бойчукізм - знакове явище в історії мистецтва ХХ сторіччя, що подарувало світові нове художнє бачення, абсолютно відмінне від попереднього досвіду технічного та ідейного. Темпера замість олії, колективна творчість замість індивідуальної, повернення до історичної спадщини замість її заперечення, синкретизм художньої форми замість реалістичного відтворення.

Певною мірою бойчукізм став останньою спробою здійснити великий національний стиль в Україні. Його засновник Михайло Бойчук спроектував цілісну естетичну модель, яка відображала сутність тогочасної епохи. Адже по Першій світовій війні на руїнах імперій поставали молоді політичні нації. Вони завзято бралися розбудовувати нові держави і розвивати власну культуру. Не випадково дивовижною є близькість між творами бойчукістів та мексиканських моралістів, породжена схожими історичними обставинами. Українські інтелектуали, які своєю просвітницькою діяльністю підготували ґрунт для постання Української народної Республіки, підтримали Бойчука вже на початку його кар'єри. Попри політичну поразку, надалі вони скористались з офіційно проголошеного компартією «курсу коренізаціі». Так бойчукісти долучилися до розбудови української культури 1920-х років та взяли участь у більшовицькому соціальному експерименті. Цей свідомий вибір став порівняною сатисфакцією за політичну незалежність, що не здійснилася.

«Проектування стилю» тривало впродовж майже десяти років - від паризького «Renovation Byzantine» до школи українського монументалізму, започаткованої в грудні 1917 року разом з Українською державною академією мистецтв. Послідовники Михайла Бойчука створили своєрідний середньовічний цех, в якому процес творення був спільним - від виготовлення фарб і пензликів до закінчених творів. Згуртовані навколо харизматичного наставника, його учні вірили у велику місію монументалізму, що мав втілити спроектовану ідеальну модель гармонійного життя. У 1920-і роки бойчукісти посідали провідні позиції в мистецькому середовищі України. Вони розвивали власні школи: Софія Налепинська-Бойчук та Іван Падалка - графічну, Василь Седляр, Оксана Павленко та Сергій Колос - виробничого дизайну, Григорій Комар - монументального розпису.

Водночас, амбіції щодо втілення «великого стилю» мали представники більшості авангардних напрямків. На відміну від них, бойчукісти вдалися до синтезу мистецької спадщини та оновленої художньої форми. Вони творили авангардне мистецтво, ніби обернене до минулого, проте сповнене новими сенсами. Хлібороб при праці, жінки біля яблуні - повсякденність українського села бойчукісти перетворили на сакральне дійство. Але вже на межі 1920-х і 1930-х років офіційна пропаганда перетворила українське село на синонім буржуазно-куркульської стихії, а мова бойчукізму почала далі більше дратувати владу. Більшовицькі ідеологи швидко поклали край різноманітним пошукам та запровадили власний «великий стиль» на засадах методу соціалістичного реалізму. За великим стилем прямував великий терор, а відродження української культури стало розстріляним...

Михайло Бойчук, «Урожай»	Михайло Бойчук, Автопортрет

 

Монументальні твори бойчукістів знищувались навздогін за авторами. Дотепер зі спадщини проектованого ними «великого стилю» вціліли лише окремі ескізні або камері роботи. Навіть політична реабілітація художників 1958 року не дала підстав переглянути ставлення до бойчукізму, що залишився реакційним мистецьким напрямком.

Перша велика ретроспективна виставка творів бойчукістів, підготовлена Оленою Ріпко, відбулася лише у 1990 році. Сьогодні, через 27 років, ми знову повертаємося до бойчукізму, аби розглянути його як цілісний феномен на тлі тогочасних історичних обставин і мистецьких прагнень. Аби через його пізнання наблизитись до усвідомлення самодостатності українського мистецтва, аби не сприйняти власну історію виключно через призму страждань, аби позбутись нарешті постколоніального комплексу меншовартості, який сто років тому намагалися подолати бойчукісти.

Упродовж 1919-1935 років бойчукісти виконали понад десяток монументальних ансамблевих розписів у багатьох містах: Києві, Харкові, Одесі та Одеський області, Москві. Найбільш значними з них було оздоблення Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), будинку преси ім. М. Коцюбинського в Одесі (1929-1930).

Всі, без винятку, об'єкти були знищені.

	Оксана Павленко, «Селянка з дівчинкою»

Сьогодні дослідникам монументального мистецтва бойчукістів лишилися в спадщину лише їхні фотографії та репродукції. В Києві (НАОМА) та Одесі (в Палаці студентів і Театрі юного глядача) неймовірним чином збереглися фрагменти стінопису бойчукістів. Це - залишки фресок другої половини 1920-х років в одній з майстерень Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (тоді Київський художній інститут). Фрагменти темперного живопису в будинку на вулиці Маразлієвській, 34, в Одесі (тепер Облтрансбуд, на початку 1930-х років - будинок Державного політуправління), а також розписи в Одеському ТЮГу, які зараз перекриті сценічними конструкціями і недоступні навіть для огляду. Вони випадково відкрилися через лущення фарб і тиньк, якими були вкриті. Подальша доля творів бойчукістів залишається невизначеною, про їх збереження дбають сьогодні лише кілька громадських активістів, питання фахової реставрації та консервації для майбутнього збереження залишається відкритим.

Цитати митців, котрі були використані на виставці, і є часткою самої експозиції.

«Монументальність - це, насамперед, простота, ясність і загальна значимість форми і змісту, це мистецтво великих пристрастей, могутніх страждань, високого екстазу, цільних характерів, різних контрастів, швидкої дії і сильних суспільних ідей, конкретних оригінальних образів, простих ліній, яскравих фарб» (Лесь Курбас).

«Кожний твір Михайла Бойчука - від самого початку. Кожна робота - це не зображення часткового, випадкового, а відстояне, сконцентроване поняття, узагальнений, чітко виліплений образ. Тут зі самого початку є синтез, а він, природно, веде до монументальності» (Георгій Якутович).

«Відрисовка - аналіз - це наше читання. Можна дивитися на досконалий твір, захоплюватися ним і зовсім його не розуміти.

А якщо його розглянути, простежити його побудову (розкласти) шляхом відрисовок-аналізу, починаючи від зв'язку основних елементів, відкриваючи закони його композиційної побудови, то тоді ми прочитаємо таку безодню премудростей, яких не дадуть нам цілі томи теорій» (Михайло Бойчук).

***

Ярослава Музика, «Благовіщення»

Михайло Бойчук - засновник самобутньої національної школи монументального живопису, що існувала в Україні в першій третині 20 сторіччя.

Народився майбутній художник на Теребовлянщині, в с. Романівка, 30 жовтня 1882 року. Вчитель малювання побачив талант у хлопця з багатодітної родини і дав оголошення у Львівській газеті. Відгукнувся український художник - іконописець Юліан Панкевич. Майбутній митець у 1898 році приїхав до малярської школи. Його підтримало Наукове товариство iм. Т. Шевченка на чолі з М. Грушевським (з 1912 року Бойчук стає членом товариства), згодом Андрій Шептицький допомагає талановитому хлопцеві отримати художню освіту в Європі.

Вчився в художній студії у Львові та приватній рисувальній школі у Відні (1898-1899), в Краківській академії мистецтв (1899-1905) у Флоріана Цинка, Юзефа Унежинського, Юзефа Вичулковського. Після закінчення академії продовжував навчання у Мюнхені (1905). З 1905-го року брав участь у художніх виставках. У 1907-1910 роках працював у Парижі, відвідував академію Поля Рансона, вчився у Поля Серюзьє. В 1909-му році заснував власну школу-майстерню, в якій навчалися Микола Касперович, Софія Налепинська, Софія Бодуен де Куртене, Хелена Шрамм та інші.

В Осінньому салоні (1909) та Салоні незалежних (1910) експонував власні твори та твори учнів майстерні. 1911-го року повернувся до Львова, де працював як реставратор та монументаліст. З 1917-го року жив у Києві. Був одним із професорів-засновників Української державної Академії мистецтв (1917). Один з організаторів АРМУ (1925).

У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близьким із мексиканським митцем Дієго Рiверою. Крім того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакат «Шевченківське свято» (1920 р.). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч» (1918, друкувалися за підписом «Робітня Бойчука» та анонімно), а також є автором низки станкових творів «Збори жіночого активу» (1929), портретів Б. Лепкого та С. Жеромського та ін.

Зі своєю майбутньою дружиною Софією Налепинською-Бойчук молодий майстер познайомився в Парижі. Вона була з багатої польської родини. Подруги Софії, котрі фіксували події того часу в щоденнику, зазначали: «Ми дивуємося харизмі Бойчука. Дівчина з Польщі вивчила українські пісні і в Парижі варить йому борщ замість того, щоб займатися мистецтвом та самовдосконаленням».

	Софія Налепинська-Бойчук, «Мені тринадцятий минало. До «Кобзаря» Тараса Шевченка»

Певний час митець викладав у Ленiнградській академії мистецтв, а вже 1932 року знову повертається в Україну, в Харків. У листопаді 1926-травні 1927 рр. М. Бойчук разом із дружиною С. Налепинською-Бойчук, учнями I. Падалкою та В. Седляром поїхали у творчу подорож до Німеччини, Франції, Італії. Ця поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації».

Михайло Львович Бойчук, разом з його талановитими учнями Іваном Івановичем Падалкою та Василем Теофановичем Седляром, були розстріляні 13 липня 1937 року в Києві.

Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року - також як «шпигунку» i «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.

Ретроспектива бойчукізму

1909 - на осінньому салоні в Парижі вперше показано твори групи Renovation byzantine/Відродження візантійського мистецтва».

1910 - 18 колективних творів представників групи «Відродження візантійського мистецтва» виставлено в «Салоні незалежних» у Парижі;

- подорож Михайла Бойчука, Софії Налепинської та Миколи Касперовича до Італії;

- участь Софії Бодуен де Куртене та Євгена Сагайдачного у виставці «Бубнового валета» у Москві.

1910-1914 - Михайло Бойчук та Микола Касперович працюють над реставрацією творів зі збірки Національного музею у Львові;

- Михайло Бойчук виконує розписи каплиці дяківської бурси у Львові.

1913 - подорож Михайла та Тимка Бойчуків, Миколи Касперовича до с. Лемеші, на Чернігівщині, для реставрації іконостаса.

1914 - Михайло та Тимко Бойчуки інтерновані російською владою до Уральська.

1917 - Михайло Бойчук очолює майстерню ікони і фрески - (пізніше монументального живопису) щойно заснованої Української державної академії мистецтв (УДАМ);

- співпраця Михайла Бойчука з Молодим театром Леся Курбаса.

1919 - участь бойчукістів в оформлені Київського оперного театру до Першого Всеукраїнського з'їзду волосних рад;

- участь бойчукістів у розписах Луцьких казарм у Києві.

1920 - арешт Михайла Бойчука органами Надзвичайної комісії.

Охрім Кравченко, «Дівчина з голубом»	Олена Сахновська, «Ілюстрація до поеми Лесі Українки «Лісова пісня»

 

1922 - перший випуск художників-монументалістів майстерні Михайла Бойчука в УДАМ.

1922 - створення бойчукістами портретів для Київського кооперативного інституту.

1922-1923 - Софія Налепинська-Бойчук очолила майстерню ксилографії у Київському інституті пластичних мистецтв;

- створення київської графічної школи;

- початок роботи Ок­са­ни Павленко та Василя Седляра у Межигірському художньо-керамічному технікумі.

1923 - участь бойчукістів у розписах українського павільйону на Всеросійській сільськогосподарській виставці в Москві.

1925 - створення Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ) на чолі з Михайлом Бойчуком на противагу асоціації художників революційної Росії (АХРР).

1925-1926 - одеська група бойчукістів Григорія Комара розписує східну торгівельну палату.

1927 - Перша виставка АРМУ;

- Всеукраїнська ювілейна виставка «10 років Жовтня»;

- участь Софії Налепинської-Бойчук у виставках сучасної гравюри у Флоренції та Брюсселі;

- Микола Рокицький очолив кафедру монументального живопису Київського художнього інституту.

1928 - створення бойчукістами фресок у Селянському санаторії ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі;

- участь Михайла Бойчука, Кирила Гвоздика, Костя Єлеви, Андрія Тарана у Венеційському бієнале;

- зустріч бойчукістів з Дієго Ріверою в Москві.

1929 - початок журнальної полеміки та кампанії в пресі проти бойчукізму;

- початок викладацької роботи Оксани Павленко у московському Вищому художньо-технічному інституті;

- розписи бойчукістами клубу в селі Катаржине, на Одещині.

1929-1930 - розписи будинку преси ім. Коцюбинського в Одесі.

1930 - участь Олександра Довгаля, Івана Падалки. Зіновія Толкачова, Василя Седляра у Венеційському бієнале;

- розписи клубу Державного політичного управління в Одесі;

- розписи клубу в селі Красний Став, на Одещині;

- Охрім Кравченко заарештований і засланий до Котласа;

- початок викладання Михайла Бойчука у ленінградському Інституті пролетарського образотворчого мистецтва.

1931 - перше видання «Кобзаря Тараса Шевченка з ілюстраціями Василя Седляра;

- ліквідація Межигірського художньо-керамічного технікуму.

1932 - постанова ЦК ВКП (б) про «Перебудову літературно-художніх організацій», уніфікація мистецького життя;

- ліквідація АРМУ.

1933-1935 - розписи червонозаводського театру в Харкові.

1937 - розстріляно Михайла Бойчука, Василя Седляра, Івана Падалку, Івана Липківського, Софію Налепинську-Бойчук;

- знищено (чатково передано до спецфонду) твори бойчукістів у державному українському музеї.

1945 - арешт та заслання Марії Котляревської.

1948 - арешт та заслання Ярослава Музики.

1952 - знищення творів Михайла Бойчука з Львівського державного музею українського мистецтва.

1967 - перший прецедент публічного експонування творів бойчукістів після їх політичної реабілітації.

1984 - перший публічний вечір пам'яті Михайла Бойчука та Івана Падалки у Києві.

1990 - перша ретроспективна виставка «Бойчук і бойчукісти. Бойчукізм» у Львівській картинній галереї та Державному музеї українського образотворчого мистецтва.

Фото автора