Невдовзі виповниться 90 років з дня народження видатного українського письменника-фантаста, публіциста, правозахисника, мислителя, художника, засновника громадської організації «Українська Духовна Республіка» Олеся (Олександра) Бердника.

Постать Олеся Бердника для українців - незвична і незвичайна. Його фізичне життя тісно гармоніювало з Високим духовним. Ідучи до духовних висот, він вів за собою людей. Зі своїми ідеями, зі своїм інтелектом Олесь Бердник не вписувався в жодний земний режим, бо як не крути, а політики, навіть дуже демократичні, думають про владу, про збагачення - і переступають духовні закони, часто втрачають людяність. Радянський режим, який панічно реагував на твори Олеся Бердника, намагався знищити його морально, а то й фізично, але Олесь Бердник ніколи не зрікався своїх ідей і мислення. Його не зламав навіть каральний режим СРСР. Він залишився собою і таким відійшов у засвіти.

Письменник написав понад три десятки фантастичних романів та футурологічних есе. Його твори багатопланові, високохудожні, гуманістичні. Вони збагачують читачів духовно, розвивають їхнє мислення. Письменник був переконаний, що жодне економічне процвітання, жодні політичні успіхи не врятують нас, бо формує дух народу земля, на якій він народився і живе.

З нагоди 90-річного ювілею Олеся Бердника в Україні проходить низка заходів, а 2017 рік оголошено роком О. Бердника. Планується перевидання творів письменника. Про батькову творчість, про його життя та про інше розповідає кореспондентові газети «Час і Події» Юрієві Атаманюкові донька письменника - Громовиця Бердник.

- Пані Громовице, постать вашого батька не була звичною, а його прагнення побудови держави, які він викладав у своїх творах, виглядали для більшості людей нестандартними і незрозумілими. Ви, як донька, мабуть розуміли, чого прагнув ваш батько?

- Основна думка, яку батько викладав у своїх творах - це пробудження людської свідомості до більш піднесеного духовного існування. Він вважав, що фізична еволюція людини завершена, а тепер настала пора еволюціонувати свідомістю. Медичні, технологічні досягнення - це добре, але основне, що людина має зробити - це розвинути власний розум і свідомість. І всі його твори були спрямовані на те, щоб розвинути в людині оце відчуття нової, вищої свідомості. Батькові, бувало, закидали: «Олесю Павловичу, ви у своїх книгах пишете одне і те ж саме». А він на те відповідав: «Нарешті ви це зрозуміли».

- Тобто, книги Олеся Бердника - це його зоряні мрії, які він хотів перетворити в реальність?

- Його книги - це відображення власного внутрішнього напрямку розвитку, особистого статусу-кво, його людської програми. В різних людей це по-різному буває. Тато вибрав для себе такий жанр, як наукова фантастика. Зрештою, це навіть не жанр, а метод, за допомогою якого в 1960-і роки вдавалося сказати значно більше, ніж можна було сказати прямо.

- Ваш батько опирався на конкретну релігію, прагнучи духовного збагачення, яке він хотів втілити, чи це була його власна філософія?

- Батько був нерелігійним. Але віруючим і наголошував, що духовна людина не може бути невіруючою, бо всі у щось вірять. Для здійснення чогось важливого в житті людина повинна опиратися на Віру у найвищому сенсі цього слова, на усвідомлення, що в нас є Вітець Небесний, якому ми й будемо, зрештою, звітувати про своє життя. Безперечно, він дуже добре знав історію релігій, вивчав релігійні, філософські, мистецькі традиції та осмислював їх у своїх творах. В одних творах відчувається вплив східної космогонії, в інших - християнської доктрини чи інших релігійно-філософських систем. Разом з тим, Христос для батька був особливою постаттю. Він вважав, що це - Учитель, який прийшов для того, щоб показати шлях усім, хто прагне розвиватися і йти вище. Проте, для нього Христос і християнська релігія - дві великі різниці, і це розмежування він детально показав у своїй книжці «Тайна Христа».

- А як батько ставився до РУНВіри, тобто, до язичництва? Іноді йому закидають приналежність до неї.

- Перебуваючи в США і Канаді в 1989 році, батько зустрічався з Львом Силенком. Читав «Мага Віру», спілкувався. Тоді в Україні якраз зароджувалися неоязичницькі рухи. Проте, батько вважав, що це штучно створена система, тобто, заміна одного поняття іншим. Досвід показав, що батько мав рацію. У них не святі, а рідні Боги, не Христос, а Дажбог, але в суті своїй це те ж саме поклоніння. У батьковій філософії є такий термін, як «альтернативна еволюція». Він вважав, що до природи треба ставитися не по-споживацькому, а як до нашої спільної Матері. Але не просто обожнювати її, а визнати, що природа - це істота, яка всіх нас породила.

Олесь Бердник. Трійця. 1975 р.	Автопортрет у трьох світах. 1978 р.

 

Він про це казав ще в середині 1970-х років, а зараз про це кажуть вчені, турбуючись про екологічну кризу планети. Власне, в язичницькому світогляді, в єдності з природою, батько вбачав майбутнє, але, разом з тим, формальний підхід РУНВіри йому не був близьким. Найголовніше, що батько не сприймав у сучасній РУНВірі, то це категоричне несприйняття Христа. Він вважав, що рунвірівці не розуміють істинного значення Христа для розвитку людської свідомості.

Згодом батько написав книжку «Камертон Дажбога», в якій окреслив своє розуміння язичницької традиції, а краще сказати - дохристиянської духовної концепції наших предків. Завдяки цій книзі багато РУНВірівців вважають батька своїм учителем.

- Хоча ваш батько в радянські часи не був релігійним фанатом, але, все ж таки, займався тим, що не подобалося системі. Чи він розумів, що йде по лезу і що йому не пробачать?

- Безперечно, він не міг не розуміти, особливо, коли у 1965 році система почала «реагувати» на його твори і з'явилися негативні рецензії. Але батько не міг мовчати. Він був поза будь-якою системою, адже система спрямована на те, щоб встановити людині рамки. Він казав, насамперед, про те, що людина повинна бути вільною від будь-яких рамок, повинна власною свідомістю і своїм серцем прокладати собі шлях.

	Подружжя Бердників біля свої хати в Гребенях. 1987 р.

- З чого почалося його переслідування, а згодом - арешт?

- Тоді будь-яке переслідування починалося з оргвисновків. Система чітко подала йому знак: коли будеш говорити те і те, то будуть неприємності. З'явилися негативні рецензії в одній газеті, згодом - в іншій. Потім фейлетон у московській «Литературной газете». Коли це не допомогло, задіяли інші методи: затримали вихід його книги. Пізніше вилучили його книжки з книгарень і бібліотек. Остання крапля - виключення зі Спілки письменників, а в той час це означало, що людина автоматично відлучалася від літератури. Тоді, надрукувавши дві книжки, письменник мав право вступити у Спілку і стати офіційно визнаним. А коли виключали зі Спілки, та ще й з ярликом «націоналізму», «порушення статуту радянського письменника», то це вже був хрест на діяльності. Власне, це спонукало батька зайнятися правозахисною діяльністю і прагнути справедливості не лише для себе, але для всіх, кого несправедливо звинувачують, звільняють, переслідують. Результатом цього став арешт, тому що за мірилом тієї системи це вже було порушенням закону. У 1979 році його заарештували за статтею «антидержавна агітація і пропаганда».

- Наскільки мені відомо, це був не перший арешт батька?

- Вперше заарештували в 1949 році, але тоді був очевидний донос. З юнацькою необережністю батько виступив в театрі Франка на захист космополітів. Через півгодини про це донесли в органи безпеки, а через півроку його заарештували. Він пройшов тоді сталінські табори. У 1956 році був звільнений згідно з амністією.

- Яким було ставлення з боку сусідів, інших людей до родини і до вас зокрема після другого ув'язнення батька?

- Тоді ми жили у селі Гребені, під Києвом, де в 1978 році батьки збудували хату. Мама відчувала неприязнь, ширилися різні історії і легенди, що в нас, мовляв, є власна радіостанція «Голос Америки», а ночами американські літаки скидають нам продукти і долари. Мамі було дуже важко знайти роботу. Щодо мене, то в школі я була класичним прикладом «парії». Навіть учителі дозволяли собі сказати: «Що з тебе взяти, якщо в тебе тато в тюрмі». В селі дуже важко пояснити людям суть, бо для них абсолютно однаково, чи то людина сидить за крадіжку, чи за свої переконання. Якщо «найгуманніший» суд у світі посадив, значить було за що. Було тяжко і незатишно, але це загартувало мій характер.

А маму не зламали, бо вона знала, що батько мав рацію. Усвідомлення його правоти вона закладала і мені. Вона вийшла заміж за тата уже тоді, коли його виключали зі Спілки письменників, стала йому підтримкою та опорою в найважчий час, хоча тоді вони ще не були одружені. Мама ніколи ні словом, ні думкою, ні вчинками не звинуватила батька в тому, що він, мовляв, не думає про сім'ю, якщо сів у тюрму. Під час допитів у КДБ завжди підкреслювала, що вона - на його боці. І не тільки не виказувала свого страху, але навіть їх тролила, як зараз кажуть. Мабуть, досі в СБУ побутують легенди про те, як вона себе поводила з «кагебістами» в той час, хоча їй тоді ледь виповнилося 30 років. Їй погрожували, попереджували, але вона не боялася, бо знала, що витримає тільки тоді, коли не зламається.

- Як ваші батьки познайомилися?

- До 1971 року мама жила в Макіївці, Донецької області, де закінчила технікум легкої промисловості. Там, до речі, вона керувала великим ательє і мала досить успішні кар'єрні перспективи. Та якось під час відпустки поїхала в Київ, і їй настільки сподобалося це місто, що вона твердо вирішила: «Я тут буду жити». Повернулася назад, звільнилася з роботи і приїхала в Київ. Вступила на вечірнє відділення Інституту легкої промисловості (за фахом - модельєр-конструктор жіночого одягу) і, водночас, працювала у фірмі побутових послуг «Світанок». Так вийшло, що в гуртожитку жила в одній кімнаті з дівчиною, яка вчилася в студії гри на бандурі. Таким чином, у мами склалося цікаве коло спілкування в українському середовищі з молодими артистами, митцями, режисерами... Всі разом ходили до Івана Гончара в музей оглядати тоді ще підпільну колекцію. І, звичайно, всі читали Бердника, зокрема, й мама. Згодом побачила чоловіка високого росту, котрий ходив по Хрещатику у вишиванці і джинсовій двійці. Він привернув мамину увагу, і вона почала за ним ходити. Він у книгарню - вона за ним. Він купує якусь книжку, мама купує ту ж саму, хоча тоді в тих книгах ще не розумілася.

У той час мама ще й підробляла кравчинею, тобто, шила для людей одяг. Була в неї одна клієнтка, яка давала мамі книги зі своєї бібліотеки. Одного дня запросила маму до себе додому, щоб зробити примірку, бо в неї, мовляв, важливі справи і сама не зможе прийти. Мама прийшла, зробила примірку і вже хотіла йти, а жінка каже, що до неї зараз прийде колишній чоловік і запропонувала разом пообідати. За хвилю відчиняються двері і заходить той самий чоловік, за яким мама стежила. Жінка їх познайомила, назвала ім'я - Олесь Бердник. І тут до мами дійшло, що «дід», за яким вона ходила по вулицях, і є отой Бердник, якого вона читала.

Але це ще не кінець історії. Пізніше мама вже від батька довідалася, що його колишня дружина (її звали Людмила) перед тим сказала йому, що до неї прийде кравчиня, дуже гарна дівчина і запропонувала познайомити. Тато заперечив: «Яка дівчина? У мене тих дівчат - нема куди подіти». Після розлучення в нього справді було багато жінок. Він був високим, красивим, дуже відомим письменником. Зрозуміло, що дівчата за ним бігали зграєю. Але Людмила сказала йому: «Я з тобою прожила 10 років, і знаю, що ця дівчина тобі стане хорошою дружиною». Це батька заінтригувало, і він прийшов. Познайомились. Через тиждень батько зателефонував мамі, і вони почали зустрічатися.

- Цікавий випадок, коли колишня дружина знайомить з майбутньою...

- Це - майже містичний випадок, який продемонстрував, як працює карма. До речі, батьки завжди святкували не день одруження, а саме день знайомства - 19 лютого 1972 року.

- Яким запам'ятали батька в дитинстві?

- Дуже добрим, лагідним, уважним, турботливим. Батько взагалі був дуже ніжною людиною. Багато хто його побоювався, бо він був високим, строгим, дуже незалежним з вигляду. Але так сприймали його тільки ті, хто його знав винятково за суспільною діяльністю.

Найбільше мені запам'яталися після переїзду до Гребенів його ранкові поїздки до Києва. Коли б він не їхав, я зранку вставала і махала у вікно рукою. Він спускався в долину, оглядався і махав у відповідь. Так само було і в день арешту. У своїх листах з таборів він завжди згадував цей момент - останній момент, який він поніс зі собою на заслання. Він їхав дуже рано, десь о 6 ранку. Це був березень, і було зовсім темно. Мама в той день чомусь не встала, щоб його провести, тому вона дуже тяжко це пережила. Він це навіть описував у циклі «Вірші для доні»:

У віконце доня дивиться мала -

Квіточка-долоня

тулиться до скла...

Я цей момент запам'ятала на все життя. Він був одним з найяскравіших моментів взаємодії з татом. Мені тоді було 5 років. Коли батько повернувся, то мені було майже 12 років.

- Чи пам'ятаєте процес арешту, ув'язнення?

- Його заарештували у Києві, але до нас приїжджали з обшуком. Перед тим повідомили мамі і викликали у Київ. Я сильно переживала, що мама поїде і не повернеться. Доки тато був у Києві впродовж слідства, ми кілька разів бачились. В табори, зрозуміло, мама мене зі собою не брала. Тато часто писав мені індивідуальні листи і наголошував, що ми обов'язково побачимось.

- Чи добре пам'ятаєте момент зустрічі з батьком після ув'язнення?

- Так само добре, як і момент махання рукою в день ув'язнення. Мама, очевидно, знала, що тата привезуть, бо в той день не пустила мене в школу. Я сиділа і чистила картоплю. З нами жила моя бабуся - татова мама. Мама мені нічого не говорила, бо не була впевнена, що це станеться саме в той день. Отже, чищу картоплю, відчиняються двері - і в хату заходить тато. Це був для мене як момент другого пришестя...

	На Другому Всесвітньому Соборі Духовної України. Зі сином Раданом. 1991 р.

- Після повернення батька додому його переслідували?

- Переслідувань не було, але спокійним життя назвати було важко. Татові треба було відновитися у Спілці, думати, як далі жити. Після повернення з табору тато захворів. У нього були великі проблеми з ногами, майже не міг ходити. В той час якраз писав роман «Вогнесміх», писав лежачи, і вже думав, що він буде останнім. Але мама десь знайшла народний рецепт цілющої мазі. Почала натирати йому ноги і витягла його з цього напівпаралізованого стану. Після цього тато і в Спілці відновився, і проголосив Українську Духовну Республіку.

- Розкажіть докладніше про Українську Духовну Республіку?

- У 1974 році батько написав есей про Духовні Нації. Суть ідеї полягала в тому, що сучасна держава, як організм, дискредитувала себе, не має можливості та внутрішніх резервів вести далі народи до розвитку. Вважав, що держава повинна взяти на себе тільки економічну і політичну функцію управління зовнішнім життям країн, а розвиток націй і держави повинні визначати творці, тобто, люди, які створюють духовні цінності. Вважав, що не можна будувати державу таким методом, як будувався СРСР. Тоді стояло питання про злиття націй в єдиний радянський народ. Батько, на противагу цій ідеї, створив концепцію Духовних Націй. Нація - це як гілка на дереві. Якщо гілка всихає, то дереву теж погано, і воно не зможе повноцінно розвиватися. Кожна нація додає певну унікальну гілку до дерева єдиного людства. Це дерево повинно виростати з духовного братерства націй. Але немає єдиного дерева, а є дуб, ясен, бук, а разом вони творять ліс. Так само є різні народи, і разом вони створюють людство. Тато розумів, що його ідея не на часі і не буде сприйнята державами. Тоді він знайшов у лісі під Конча-Заспою тисячолітній дуб і під ним проголосив, що віднині і вовіки-віків Свята Україна або Українська Духовна Республіка суща. Вона існує незалежно від того, чи буде Україна існувати як реальне утворення державне. Пізніше в інтерв'ю говорив: «Коли я проголосив УДР, мене слухав тільки тисячолітній дуб і небесні сфери. Але я вірив, що настане час, коли ця ідея буде потрібна всім людям на землі».

У 1989 році, коли було зрозуміло, що СРСР дихає на ладан і була можливість створювати громадські об'єднання, тато вирішив надати УДР статус такого об'єднання. Пізніше це переросло в громадську організацію, яка в основу свого статуту ставила збереження і розвиток духовних та культурних надбань українського народу. В 1991 році, коли Україна стала незалежною, тато написав програму «Великдень». Це була концепція культурного, духовного, інтелектуального розвитку України. Тоді не всі це зрозуміли і не всі підтримали. Але зараз ця ідея набирає відчуття та розуміння того, що це потрібно. Проте, будь-яка ідея, коли вона з'являється, не завжди одразу проростає...

- У батька було коло однодумців, вірних друзів, які підтримували і були з ним у важку хвилину?

З учасниками студентського голодування. 1990 р.

- Найвірнішим другом була мама. Були знайомі, які ставали недругами. Були недруги, які перетворювалися на друзів. Підходили люди, які починали розуміти, що ця ідея їм підходить. З'являлися ті, хто намагався дискредитувати ідеї батька та самого автора. Але тато цим ніколи не заморочувався. Він казав: «Я йду, а кому по дорозі, то нехай ідуть поряд». Наголошував: «Я вітаю друзів, тому що вони йдуть поряд зі мною і допомагають іти. Вітаю і ворогів, бо вони переслідуючи мене, прийдуть туди, куди йду я». Краще про ворогів і не скажеш. Тож він ніколи не переймався тим, скільки людей сприймуть його ідею.

- Ваш батько, мабуть, зі самого дитинства черпав звідкись енергію і знання. Можливо, розповідав вам про свою родину, батьків, про своє виховання?

- Він вважав, що основна школа життя - це його батьки, хоча вони були дуже простими людьми. Мама - вишивальниця, тато - коваль з діда-прадіда. Його дід Василь, по материній лінії, був освіченою людиною. Свого часу він був мічманом царського флоту. Служив на броненосці «Дванадцять апостолів». Потім його звільнили з військової служби за революційні дії 1905 року: цей броненосець придушував повстання на знаменитому броненосці «Потьомкін», дід відмовився виконувати накази, і через це його звільнили з військової служби і вислали в родове село.

Тато дуже рано навчився читати, цьому сприяли і підтримували його батьки. Свою першу книжку присвятив «матері, яка навчила любити мрію». Любов до мрії, зоряного неба, фантастики, прагнення безкінечності - все це змалку йому прищепили батьки. А далі - книги, навчання, самоосвіта. Він вважав, що дуже великою школою для нього стали перші табори. Оскільки він сидів за політичною статтею, то на пересилках зустрів багатьох цікавих та інтелігентних людей. Казав, що на волі може б за ціле життя не зустрів таку кількість людей, які йому стільки дали. Це були і бійці ОУН-УПА, і литовські «лісові брати», і священики. Саме в таборах у тата з'явилися перші сюжети. Хоча вірші він писав ще до першого арешту. Він вчився в літературній студії Максима Рильського, але саме в таборах усвідомив, що з літературою може пов'язати свій шлях професійно.

- Батько ділився з вами своїми знаннями, ідеями?

- У процесі написання книг читав уривки, ділився думками зі мною і мамою, коли хотів перевірити сюжетні ходи.

- Майже 15 років тому батько помер. Очевидно, не всі свої твори встиг видати. Ви впорядковуєте його спадщину?

- Коли батька не стало, то, звичайно, я взялася за впорядкування його спадщини. Зараз готую повне зібрання творів і вирішила зібрати також все те, що не видавалося раніше, тобто, якісь недописані речі, невидані твори.

- Тобто, деякі його твори з'явля­ться вперше?

- Так. Їх небагато, тому що мій батько був щасливим письменником у тому сенсі, що видав майже все з написаного. Але були романи, над якими працював в останні місяці і не встиг дописати. Це видання буде присвячене його 90-річчю. До речі, в батька два дні народження, адже помилково його записали 1927 роком, так він і прожив за офіційними документами. Тож торік, у листопаді, ми оголосили 2017 рік - ювілейним роком Бердника.

- Чи зараз знають про Олеся Бердника в його рідному селі?

- Знають. Вивчають у школі. Пам'ятають. У селі Вавилове, Миколаївського району, де батько народився, є вулиця Бердника. Названа вулиця на честь батька і в самому Миколаєві. До речі, кілька років тому в Миколаєві проходив фестиваль фантастики «Планета Миколаїв», на якому батько отримав спеціальну нагороду «Пророк у Вітчизні». Торік у Миколаївській обласній бібліотеці відбулася педагогічна конференція, присвячена батькові.

- А якою була тематика у живописі вашого батька?

- Основна тема - вектор розвитку людини. Це - вибір людини між земним приземленим існуванням, яке призведе до самознищення - або ж розвиток космічної свідомості, з якого ми й почали нашу розмову.

- Чи багато збереглося батькових картин?

- Чимало. Але багато й не збереглося, тому що вони були роздаровані або продані у скрутні часи. Зараз вони у приватних колекціях, і ми навіть не знаємо, де саме.

	Зустріч Громовиці Бердник з читачами в Запорізькій обласній бібліотеці

- До 90-річчя з дня народження вашого батька у Національному музеї літератури України відбулося відкриття виставки «Олесь Бердник: Поза часом і простором». Що можна побачити на цій виставці?

- Ми назвали так виставку з двох причин. По-перше, цьогоріч минуло 60 років з моменту виходу першої книги, на якій з'явилося це ім'я - Олесь Бердник. Книга називалася «Поза часом і простором». А по-друге, це квінтесенція творчого і людського життя батька, його кредо, можна сказати. Вся історія України ХХ сторіччя - від Голодомору до проголошення Незалежності -позначилася зарубками на його долі і, водночас, він був поза всякими часовими рамками, ширяв духом і уявою і в найвіддаленішому минулому, у Трипільській добі, і в Майбутньому, яке неможливо уявити... і так само він існував поза будь-якими просторовими рамками, бо навіть у таборах особливого режиму, за потрійною «колючкою», він був вільним.

Тож, усі, хто відвідає виставку, яка триватиме до 15 грудня, зможуть побачити картини, написані батьком в 60-80 роках, перші видання його книг, особисті речі, які творили його мистецький і людський простір, рукописи написаних і чернетки недописаних творів та інші речі з нашого родинного архіву, речі, які складають земний вимір Всесвіту Олеся Бердника.

Також у рамках виставки відбудуться тематичні заходи, присвячені життєвим та творчим аспектам життя письменника. Звісно, і цікаві сюрпризи теж будуть. Тож, усіх, хто буде в Києві в цей час, запрошую відвідати виставку і скласти власну думку про життя одного з найяскравіших світових фантастів ХХ сторіччя.

Довідка

Бердник Олександр (Олесь) народився 27 листопада 1926 р. (офіційно 25 грудня 1927 року, бо в метриці поставили неправильну дату) в с. Вавилове, Херсонської (зараз - Миколаївська) обл., в родині коваля. Український письменник-фантаст, автор понад 30 романів і повістей. Олесь Бердник ще з дитинства мав незвичайну «зоряну» уяву. В книжці «Пітьма вогнища не розпалює...» письменник згадує: «Ще з дошкільного віку відзначалося прагнення до неба, до зірок. Мати оповідала: я сиджу у неї на руках вечорами. В дивоколі неба - місяць, зірки. Зненацька запитую: - Чи можна полетіти туди? - Куди? - дивується вона. - До місяця... До зірочок... - Що ти, синку! Туди так далеко, що життя людського не вистачить, щоб долетіти... Я замовкаю, думаю. Потім радісно смикаю маму за рукав. - А я придумав, як долетіти! - Як, синку? - Зробити великий корабель, посадити в нього і дорослих, і дітей. Великі умруть, а маленькі за цей час виростуть і прилетять туди...»

Книжки письменника мали великий успіх у читачів. Особливо захоплювалися творами Олеся Бердника школярі. Письменник часто спілкувався з дітьми в школах, піонерських таборах. Багато часу й уваги приділяв письменник роботі з молодими авторами, допомагав їм надрукувати перші твори.

Олесь Бердник - член-засновник Української Гельсінської групи (УГГ). В 1943-45 рр. - брав участь у бойових діях. 1947-49 рр. - навчання у театральній студії при театрі ім. Івана Франка (м. Київ). 1949-1955 рр. - ув'язнення за статтею № 58 КК СРСР («Антиреволюційна агітація та пропаганда»). В 1957 р. вийшла перша книжка «Поза часом і простором». Був прийнятий до СПУ. За період 1958-1971 рр. вийшло 23 твори - науково-фантастичні романи та повісті. Основні: «Стріла часу», «Діти Безмежжя», «Чаша Амріти», «Зоряний Корсар» (перекладений 26 мовами). Численні книги друкувалися за кордоном. У 1979 році був заарештований та засуджений до 5 років ув'язнення за ст. 62 («Антирадянська діяльність і пропаганда»).

А ще Олесь Бердник був прекрасним художником і фотографом. У 60-80 роках створив серію картин, в яких втілив свої ключові філософські ідеї та думки. Листуючись зі своїми рідними і друзями, він часто відсилав малюнки: портрет матері, автопортрет, малюнки, які символізували надію на довгоочікувану зустріч з родиною.

Через рік після смерті О. Бердника його дружина Валентина Сергіївна і донька Громовиця започаткували серію «Всесвіт Олеся Бердника». До 90-річчя з дня народження вийдуть досі невидані твори.

Помер Олесь Бердник 18 березня 2003 року. Похований у саду, біля своєї садиби, в селі Гребені, Київської області.