На початку 2014 року, коли на сході України почалася російсько-українська війна, мешканець села Ільці, Верховинського району, Івано-Франківської області, на той час ще 87-річний ветеран УПА Дмитро Сливчук звернувся до районного військового комісаріату з письмовим проханням... мобілізувати його до лав Збройних сил України.

У своїй письмовій заяві він зазначив:

 

Заява-звернення

Я звертаюсь до вас із приводу такого питання. У зв'язку з наростаючою загрозою зі сходу від московського агресора, який нас знищував понад 300 років терором, розстрілами, голодом, висилкою, відпочив 20 років та зараз узявся знову, щоб поставити наш український народ на коліна. Якщо це йому вдасться, то ми вже ніколи не встанемо з колін. Я вирішив проситися добровольцем в лави АТО, щоб разом із молодими захищати і звільняти Україну від ворогів. Я ще ціпко можу тримати зброю в руках. Прошу зважити на моє прохання.

З повагою до вас, Дмитро.

 

Ветеран запевняв, що військову справу знає, бо з 15 років був зв'язківцем в УПА, добре пам'ятає, як кулі свистять. Двічі був поранений, дивом врятувався із засідок. Поміж тим сказав, що добре розуміє - на передовій йому нема що робити, тому готовий допомагати бійцям будь-яким іншим способом - кулі набивати, воду принести, чай приготувати. Але при потребі, запевнив міцний і кремезний дідусь, може й зброю в руках тримати.

Прийняти заяву добровольця військкомат відмовився, посилаючись на обмеження за віком. Водночас, вони були зворушені вчинком дідуся, зазначивши, що він є прикладом сили духу, відваги та патріотизму для молодого покоління. Свою заяву дідусь все ж таки залишив.

Дмитро Сливчук народився 8 листопада 1928 року в селі Красник, Верховинського району, Івано-Франківської області. Був найстаршим із шести дітей. Батько чотирьох дітей і дідусь багатьох онуків. Зараз мешкає в селі Ільці цього ж району. Нещодавно розпочав свій 90-й рік життя. Незважаючи на такий поважний вік, дідусь почувається бадьоро, виглядає кремезним і струнким. Має чимале господарство, на якому щодня порається. Часто його можна побачити в центрі Верховини, де він, як сам каже, має багато справ.

Хлопцеві кілька разів смерть заглядала в очі

Дмитро Сливчук

Життя Дмитра Сливчука було, як кажуть, солене-пересолене, але й щастя не обминало його хати. Йому приблизно 10 разів дивилася в очі смерть, але Бог завжди оберігав від лиха. Перший випадок стався у семирічному віці. Упав з печі на підлогу головою вниз. До пам'яті прийшов у мами на руках. У 8-річному віці, на самий Великдень, ледь не втопився в річці.

Хлопцеві довелося пережити лихоліття ІІ Світової війни, зміни імперій, свавілля чужих армій. У 1943 році, навчаючись у 5-му класі, Дмитро розпочав свою боротьбу за незалежність України. Завербував його до співпраці вчитель географії Дмитро Ушеджук («Ванька»), комендант підпільної самооборони. Він вбачав у хлопцеві надійного помічника і призначив його зв'язковим УПА. Мав псевдо «Дмитрик». Але про свою участь у цій організації хлопець дізнався аж через рік. Коли йому доручали розносити штафети, то він спочатку думав, що це якісь любовні шпаргалки. А вже на початку весни 1944 року йому все розповіли. Тоді ж прийняв присягу. Крім розповсюдження штафет, виконував інші роботи.

Хлопець швидко оправдав сподівання керівництва підпіллям. Чесно і якісно виконував доручені йому завдання. Неодноразово була загроза потрапити окупантам в руки «на гарячому», але завжди вмів викрутитися. Тому керівництво не побоялося дати хлопцеві важливе завдання - відповідати за полонинське господарство, де власником був один з керівників місцевої ОУН. Спочатку Дмитрові доручили побути там кілька тижнів, але насправді пробув там майже три місяці. Так сталося, що старший вівчар не витримав і втік, а Дмитро залишився сам-на-сам зі 600 овечками. Власник присилав помічників, але й вони не витримували тієї праці і за добу-дві втікали. Не було хлопцеві тут спокою, бо серед лісу часто ходили озброєні люди і небезпека чигала на кожному кроці. Тим більше, на сусідній полонині був штаб підпілля. Виконуючи завдання, в руки ковпаківцям потрапив один з помічників на полонині, молодий хлопець, ровесник Дмитра - Іван зі села Дземброня. Закінчилося тим, що ковпаківці змусили його викопати яму і в ній же його застрелили. А через кілька днів неподалік полонини був запеклий бій між частинами УПА і ковпаківцями, в якому загинуло по троє воїнів з обох боків і мирна жінка. Після цього штаб підпілля забив тривогу. Щоб запобігти проблемі, власник полонини сказав Дмитрові: «Хлопче, аби ти в кишенях нічого не тримав».

«Перед цими двома випадками я поклав до кишені два патрони, які загубили угорці, коли приходили на полонину по сир, - пригадує пан Дмитро. Патрони я використовував для оздоблення постолів. Коли я про це все дізнався, то дуже злякався і вже думав втікати звідти, але побоявся, бо за таке можуть застрелити свої. На третій день, коли гнав на випасання овець, мені самому довелося зустрітися з ковпаківцями. Іду через невелику галявину, а тут раптом мене оточують 4 чоловіків та одна жінка. Усі - з автоматами. Обшукали, але нічого не знайшли, бо кулі заздалегідь викинув. Розпитали - хто я і звідки. Потім сказали, що їм треба пройти на Красну через ліс, щоб не потрапити в руки угорцям і бандерівцям. Я сказав, що не знаю ніякої Красної. Тоді вони пригрозили, що зараз мене нарозумлять і я все згадаю. Тоді я сказав, що, може, їх цікавить село Красник? Вони згадали, що так. Я відповів, що не можу залишити овець без нагляду, бо вони розбіжаться. Вони щось між собою порадилися і сказали, що двоє з них залишаться з вівцями. Вирушаючи в дорогу, попередили, що у випадку, коли не туди заведу, перша куля буде моєю. Домовились, як подавати їм сигнал у випадку небезпеки. На щастя, в село дісталися спокійно. Вони подякували і пішли. З того переживання у мене розплодилися страшні воші. Я стояв перед вогнем і випалював їх, але це майже нічого не давало, і я попросив власника полонини відпустити мене додому. Коли мама довідалася про мої пригоди, то більше не пустила мене на полонину, тому комендант доручив мені носити штафети».

Нове завдання було небезпечним для хлопця. Зате був вдома і навіть офіційно влаштувався працювати загонщиком худоби. Одного разу хлопця ледь не застрелили НКВДисти.

«У жовтні 1947 року мене послали зі штафетою у Ворохту, - пригадує пан Дмитро. До Ворохти прийшов понад вечір і там заночував. Зранку дали мені нову штафету, і я вирушив у Красник. Мені сказали, за яким маршрутом треба йти, щоб зустріти людей, котрим потрібно передати штафету. Я пішов вказаним шляхом. Підійшовши до стежки, згадав, що там багнюка і вирішив обійти її, бо на випадок зустрічі з оперативниками не вдасться втекти. Відчуття не зрадило. Тільки-но минув міст, а в засідці, біля багнюки, сиділо четверо оперативників. Один із них скомандував: «Стій»! Я в цю ж секунду зірвався з місця і побіг. Один із них вистрелив у мене. На щастя, я був під горбом, куля влучила в ногу і пройшла навиліт. Одразу я навіть не відчув поранення, бо летів кущами, як навіжений. Вони деякий час гналися за мною і щось кричали услід, але не бачили мене. Але потім припинили гонитву, бо боялися потрапити в засідку. Біля потічка я впав, замучений, а там якраз нагодилося четверо людей, з котрими я мав зустрітися. Я розповів усе, як було, і досі не відчував, що поранений. Та оскільки я був взутий у білі вовняні шкарпетки, хтось зауважив, що вони в крові. Забинтували мені ногу і попросили чоловіка, котрий неподалік був з конем, завезти мене до Кривопілля, а звідти передали іншій людині і завезли додому. Рана гоїлася півроку. Лікувався народними методами. На тому, власне, співпраця з підпіллям закінчилася. Тим більше, що в грудні в запеклому бою загинули мої керівники».

Записи співанок

 

Через кілька років пан Дмитро випадково дізнався, хто в нього стріляв. Виявилося, що це був верховинський хлопець Василь, котрого завербували у стрибки. Так вийшло, що їм обом деякий час довелося разом працювати. Якось при чоловічій розмові у Василя запитали: «Скажи, Василю, коли ти був у стрибках, то вбив хоч одного «бандерівця»? Він відповів: «Не знаю, бо я був наймолодший і не часто ходив на облави, бо мама носила начальникові сметану і молоко, аби тільки не брали мене в ліс. Здебільшого, мене залишали черговим. Але одного разу взяли в засідку. Ішов якийсь хлопець, а коли його хотіли зупинити, він почав втікати. Я мусів вистрелити, але не вбив, бо шукали його і не знайшли». І що тобі було за те, що не вцілив? «Начальник так дав мені у вухо, що я аж двічі перекотився».

Дмитро Сливчук пригадує, що останнього воїна УПА на Верховинщині вбили 20 жовтня 1955 року у Верхньому Ясенові. То був Андрій Маросяк («Богдан»). А під час боротьби тільки з його рідного села Красник загинуло 30 хлопців і одна жінка. Паралельно багато чоловіків зі села були і в радянській армії. Були навіть зрадники.

«Якби в нас не було зрадників, то підпілля дожило б до 1990-х років, - впевнений Дмитро Сливчук. У нас було 4 випадки, коли шляхом підступу здавали хлопців мої односельці. Один із них приніс воїнам їжу і підсипав снодійний порошок. На жаль, хлопці були неуважними і не змусили гінця покуштувати. Потім він сказав, що мусить бігти, аби, мовляв, не здогадалися, що його нема. Коли хлопці позасинали, їх усіх пов'язали. Двоє з них пристали на співпрацю. Один із них під час допиту оглушив слідчого табуреткою, вискочив з вікна і розбився. Пізніше того чоловіка, що підсипав порошок у їжу, застрелили».

Колгоспний бригадир хотів запроторити Дмитра Сливчука в Сибір

У двадцятирічному віці Дмитро Сливчук одружився з дівчиною зі свого ж села. Але одразу після одруження його забрали в армію. Служив у місті Перм, у піхоті. Проте, навіть року не прослужив, бо захворів на плеврит і його комісували. Сказали, нехай їде на 12 місяців додому на реабілітацію, а потім дослужить. Проте, після реабілітації ніхто його не кликав, а добровільно зголошуватися не хотів. Зате довелося пережити стрес, бо хлопці з УПА попросили у нього військову шинель, а пізніше він довідався, що за таке давали 25 років. Але обійшлося без проблем.

Після остаточного вилікування Дмитро Сливчук влаштувався на роботу в місцевий колгосп на будівництві ферм. Він умів виконувати різні роботи - і столярні, і теслярські. Але довго працювати в Краснику не довелося, бо не зміг знайти спільну мову з бригадиром-односельцем - колишнім фронтовиком і партійним активістом. Бригадир занадто багато вимагав, не вмів працювати з персоналом, визискував їхню працю. Він не любив і не шанував людей, винятком не були навіть односельці.

«Коли дружина народила першу доньку Марію, - пригадує старенький, - я того дня залишився біля неї. Невдовзі приїжджає бригадир і з криком запитує, чому я ще не на роботі. Пояснюю, що дружина сьогодні народила і мушу бути біля неї. Він тим же тоном каже: «Мене то не цікавить. Залиш їй ложку масла, два яйця і гайда на роботу». На роботу я не вийшов, і ми знову посварилися».

Конфлікт між бригадиром і паном Дмитром поступово загострювався. Бригадир почав шукати компромат на чоловіка. Оскільки він був на війні, то не знав, чим хлопець займався, але десь чув, що був у підпіллі. Цього було достатньо, щоб запроторити людину в Сибір.

«Один із працівників сільської ради порадив мені якнайшвидше виїхати з району, бо назріває біда, - пригадує Дмитро Сливчук. - Ми зачинили хату і виїхали в смт. Ворохту, сусіднього Надвірнянського району. Прожили 15 років у віддаленому присілку Завоєла, що під горою Говерла. Там був лісопункт, і я влаштувався бригадиром на лісосіці.
Тут було значно легше працювати, ніж у колгоспі. Ніхто не ганяв туди-сюди. Зранку відвозили на роботу, а ввечері додому. У колгоспі тоді гроші виплачували раз на рік, тому доводилось підробляти в позаробочий час, а тут зарплата була високою і вчасно виплачували. 

Після втечі Дмитра Сливчука з Красника бригадирові було непереливки. На кожних зборах голова колгоспу відчитував його, що той не вміє працювати з людьми.

«Треба так працювати, щоб люди хотіли йти в колгосп, а не втікали, - докоряв йому голова колгоспу. А ви докерувалися до того, що чоловік з 4-ма дітьми втік».

Саме життя цього горе-бригадира у 1968 році закінчилося трагічно. Зайшовши на ферму до доярок, сказав: «Відгадайте мій сон. Приснилося, що лізу по драбині на небо». Одна відверта доярка каже: «Було б добре, якби ви полізли туди назавжди». Того ж дня він взяв мотоцикл, поїхав у село Шибене, і дорогою, обганяючи автомобіль, розбився.

Через 15 років Дмитро Сливчук залишив місце роботи у Ворохті і повернувся у свій район, але вже не у рідне село, а в сусіднє - Ільці. Там збудував хату, а в селищі Верховина влаштувався на роботу на столярному заводі у Верховині. Виїзд з рідного села тут теж пішов йому на користь, бо поселився в центрі села, за три кілометри від районного центру. Роботою був задоволений. Вчасно виплачували зарплатню і щомісяця видавали мішок кукурудзяного борошна, яке тоді було в дефіциті. Навіть ділився зі сусідами.

Гуцули кожному окупантові показували, хто в хаті господар

Різні окупанти перебували на Верховинській землі і влаштовували свої порядки. Пан Дмитро добре пам'ятає перебування на Верховинщині німецької влади під час окупації. У Верховині розташовувалась німецька адміністрація, комендатура, гестапо і прикордонна застава.

«Німці поводилися гуманно, над людьми не знущалися, зате була сувора дисципліна -пригадує ті буремні часи старенький. Крім того, доводилось платити податок у вигляді худоби. Наприклад, два господарі спільно годували свиню: одну забирали німці, другу господарі ділили між собою. Було заборонено втручатися в політику. Кожному порядному господареві давали подарунок у вигляді якісного реманенту. Тобто, німці сприяли господарству серед місцевого населення. Дисципліна мусіла бути навіть серед дітей.

Якось я побився зі сільським хлопцем. Той поскаржився вітчимові, а вітчим подав скаргу в ґміну. Через кілька днів батько отримав повістку, щоб з'явитися в сільську раду зі мною. Зайшли в кабінет сільського голови. Прийшов німець з нагайкою і почав розмову з татом (тато розмовляв німецькою). Німець здивувався, що тато знав німецьку і трохи подобрішав. Сказав, що син битий не буде, але доведеться заплатити штраф - 25 кг картоплі. Але одразу сільський голова сказав побігти до одного чоловіка і передати інформацію. Я виконав це завдання, і нам скасували цей штраф».

У квітні 1944 року, коли наступали радянські війська, німецька адміністрація втікала через Чорногірський хребет, бо з боку Ворохти не пустили війська УПА. Німці заночували у селі Бистрець. Протягом ночі випав сильний сніг, але, незважаючи на це, зранку німці вирушили в дорогу. На хребті здійнялася страшна буря, і майже тисяча німців загинули.

Закарбувалося в пам'яті старенького перебування в його краю угорців. Навіть пам'ятає кілька сутичок між ними і місцевими.

Одного разу три угорські солдати, які перебували в селі Красноїлля, пішли до господаря по сіно для коней. Господар був ображений, що у нього силоміць відібрали сіно і зробив зауваження. Його побили і далі продовжували пограбування. Неподалік стояла сотня «Хмари». Він побіг і сказав, що його грабують. Сотник відрядив кілька воїнів з кулеметами. Одного угорця спіймали живцем, а двоє втекли. Наступного дня цілий угорський батальйон пішов колоною на сотню, не розуміючи специфіки місцевості. Сотня оточила їх, і почався бій. Двадцятьох угорців вбили, багатьох поранили, понад сто взяли в полон і замкнули в стайні. Наступного дня угорський полковник пішов домовлятися про звільнення. Сотник сказав, що всіх відпустить, але з умовою, що їм привезуть дві вантажівки зі зброєю. Виходу не було. Перед тим вони всіх угорців роздягнули і забрали однострій. Коли полковник це побачив, то аж заплакав з відчаю. Тоді ж домовились, що угорські воїни не будуть чіпати місцевих.

Тривалий час вони нікого не чіпали, а потім забули. Якось пішли у село Волова пасти коней. Люди попросили забратися, а вони відмовилися. Тоді прийшло кілька упівців і застрелили трьох угорців, а одного забрали в полон і потім теж розстріляли. Пізніше угорці помстилися тій родині, що покликала солдатів. Господаря і господиню розстріляли і закопали під Говерлою, двох старших дітей віддали у Ворохту в інтернат, а найменшу дівчинку, якій було кілька місяців, угорський офіцер забрав до себе додому. Проте пізніше він загинув на війні. Вона виросла в Угорщині і тільки у 18 років випадково дізналася всю правду. Через кілька років вона приїжджала в село. Побувала в хаті, де народилася. Старший брат дівчини одружився в Косові, а сестра мешкала у батьківській хаті. Жила бідно. Коли сказали, що приїде сестра з Угорщини, то влада залучила працівників для ремонту будинку і господарських будівель, щоб прикрити бідне колгоспне господарювання. Разом зі сестрою в село приїхали співробітники КДБ.

З найбільшим жахом пан Дмитро згадує прихід радянської влади.

«Коли прийшла радянська армія, то не було й місяця, щоб когось не вбили, вивезли в Сибір чи заарештували. У людей відбирали все підряд. То були варвари».

Уже в мирний час Дмитро Сливчук мав 4 випадки, коли була загроза потрапити до в'язниці, щонайменше, на 5 років щоразу. Найбільше запам'ятався випадок з політичним підтекстом.

«Коли я проживав у Ворохті, мене відправили в гуртожиток класти підлогу - розповідає пан Дмитро. Новим комендантом гуртожитку призначили героя СРСР, льотчика, інваліда без руки, який приїхав зі Східної України. Він мешкав в кімнаті по сусідству, але між собою ми не спілкувалися. Одного разу прийшла моя дружина, щоб взяти відрубки з підлоги для розпалювання пічки. Я наскладав їй на руки, і в цей момент приходить комендант. Побачивши на руках відрубки, вдарив дружину кулаком. Я не стримався і вдарив його. Потім вхопив до рук сокиру і кинувся на нього. Але нас розборонила дружина коменданта, а за нею і моя. Він встав і сказав: «Я тобі, бандеро, це не пробачу». І вийшов. Наступного дня його вже не було. На третій день мене викликали до директора. Приходжу, а біля нього сидить парторг. Почали читати мені мораль, мовляв, ти вдарив героя СРСР, що я хуліган, і що за таке «світить» 5 років тюрми. Тоді я запитав: «А як ви би повели себе на моєму місці»? Промовчали, а потім сказали, що ще повернуться до обговорення цього інциденту, і відпустили. Після того ніхто мене більше не турбував.

Дмитро Сливчук - незмінний голова районної станиці братства вояків УПА. У всьому районі залишилося всього 20 таких вояків. В останній четвер місяця вони мають свої збори в залі засідань райдержадміністрації. Приходять лише троє, бо багато вже лежачих. Буває, що пан Дмитро навідує хворих, навіть у віддалених селах Зелене, Голови, Кривопілля, Бистрець. Найстаріший учасник організації - 92-річний Олексій Сенітович, зі села Голови.

А ще старенький протягом життя збирає вірші, співанки, коломийки і пісень. Все це записав у 13 зошитах. Записував зі старих гуцульських видань, з пам'яті, з книжок і газет. З допомогою місцевої влади планує все це видати окремою книжкою.