24 грудня 1934 року починається життєвий шлях Українця з великої літери Миколи Семеновича Міщенка у селі, яке колись називалось Монастирські Будища, оскільки там був знаменитий Гадяцький Красногірський монастир, що був одним із трьох, які існували в свій час у цій місцевості Полтавщини.

Як відомо, він розташований на відстані 5 верств від Гадяча, на правому боці річки Псел. Наразі на цьому місці тепер розташоване вже невелике село Малі (а колись же таки Монастирські!) Будища. Як відомо, «...Красногірський монастир був заснований ще у XV сторіччі, коли митрополит Ісідор на Флорентійському соборі відмежувався від православної віри і прийняв унію, багато прихильників православної віри, побоюючись переслідувань від митрополита, почали оселятися у віддалених і малозаселених місцях. Ось саме тоді й започаткував свою історію Гадяцький Красногірський Миколаївський монастир.

У 1442 році на безлюдні, але красиві береги тихоплинного Псла прийшли два монахи, імені невідомого і поселилися в лісі на високій красній, тобто, красивій горі. Пізніше до них приєдналися й інші відхідники, і вже через 40 років, у 1482 році, самітники в особі ієромонаха Пімена випросили у митрополита Київського Іони дозвіл на побудову дерев'яної церкви. В 1556 році за начальництва ієромонаха Мартина зусиллями гадяцьких громадян та шляхти була побудована нова велика дерев'яна Миколаївська церква. Монастирю багато доводилось терпіти від набігів кримських татар. Він був зруйнований також і гетьманом Іваном Виговським. А за митрополита Гедеона Святополка, з князів Четвертянських, в 1760 році гадяцькі мешканці з гетьманом Самойловичем і гадяцьким полковником знову відбудували монастир та обгородили його високим (6 аршин) земляним валом. Пізніше, за розпорядженням гетьмана Данила Апостола, цей вал було обсаджено деревами. В 1692 році гадяцький полковник Михайло Борохович, замість старої церкви, яка проіснувала приблизно 150 років, побудував нову кам'яну на честь святого Миколая. Красногірський монастир не був бідний земельними володіннями. Українські гетьмани, полкові чини і приватні особи щедро наділяли монастир маєтками. Такі дані зберігалися, починаючи з 1656 року. Гетьман Богдан Хмельницький після війни з поляками звернув свою увагу на покращення становища православних церков та монастирів. Своїм універсалом від 18 квітня 1656 року він надав Красногірському монастирю деякі землі і затвердив попередні маєтки, кількість яких натепер невідома...»

	Nicholas Mischenko, 1959 (US Army), Fort Sam Houston, Texas

І ось біля місця, де й був той знаменитий кам'яний монастир, споруджений і названий в честь святого Миколая, незабаром, у грудні цього року, виповниться 83 роки, коли там народився інший Микола - на прізвище Міщенко, який 9-річним хлопчиком у 1943 році покинув разом з батьками миле серцю своє рідне село, що згідно з його спогадами було «...розташоване під горою, на правому боці ріки Псел, а на горі з боку села Вельбівка розташований хутір, де на рівному плато красувалася церква святого Миколая... Садиба мого діда й прадіда була розташована на хуторі через вулицю від вищезгаданої церкви.

Голова Фундації Українського Голодомору- геноциду UGFF-USA М.С.Міщенко

За комуністичної влади наприкінці 1929 року розкуркулили мого прадіда, діда й батька, забрали всю садибу, а їх примусили працювати у колгоспі, залишивши тільки хату, де жили прадід, дід і баба та мої батьки, які щойно побралися. У 1934 році в селі закрили церкву і з неї зробили колгоспну стодолу. Коли в 1941 році прийшли німецькі окупанти, тоді дозволили відкрити й відбудувати церкву. Після війни московські окупанти знову закрили церкву...»

По закінченню Другої світової війни в Європі родина будищенських Міщенків - батьки, брат і дві сестри Миколи - опинилась у повоєнній Австрії, в таборі біженців зі «совєцького «раю», де сім'я полтавців перебувала аж до свого виїзду до Бразилії 1947 році. В Бразилії, будучи ще юнаком, Микола долучився до громадського життя місцевого українства, де в місті Апукарана, що у штаті Парана, був бібліотекарем філії Хліборобсько-освітнього союзу, а відтак, переїхавши до міста Сан-Паулу, став членом Українського товариства «Соборність», де згодом був вибраним на становище культурно-освітного референта, а відтак - заступником Голови філії товариства «Соборність». На цій громадській посаді Микола Міщенко залишався аж до виїзду до США у 1958 році.

Майбутній засновник й голова Фундації Українського Геноциду у США Микола Семенович Міщенко пізніше згадував: «...Московська царська й комуністична влада «подбала» про те, щоб наш народ, а особливо селяни, не знали своєї історії і культури. Їм було потрібно рабів, а не свідомих громадян. Тих, що знали або прагнули довідатися про своє минуле, переслідували, висилали в Сибір, на каторгу, розстрілювали або просто заморювали голодом... Мене ж, все таки, тягнуло туди, де я народився... Криниця, яку викопав мій прадід зі сусідами, ще й досі використовується хуторянами так, як і раніше, але будинку, який стояв по лівому боці вулиці, вже немає; місце, де він стояв, заросло кущами і бур'яном. Цей будинок у давні часи, з розповіді моїх батьків та старших людей, був власністю панів Драгоманових, а за совєтів тут була сільська школа-семирічка, як її тоді називали...

Там, де стояла наша хата, тепер заросло кущами, а там, де був наш погріб, де батьки переховували запаси харчів на зиму, а в час війни там була наша фортеця, де ми ховалися і вдень, і вночі від стихії бомбардування та фронтової гарматної канонади, залишилася велика яма - і це все... Після того, коли ми виїхали, нам розповідали, що нашу хату використовували як сільський пологовий дім, а коли хата постаріла, то її зруйнували, так, як і все інше. З правого боку вулиці, де була колись садиба священика, також ростуть бур'яни, а далі, де колись красувалася церква святого Миколая, площа поросла кущами та бур'янами, як було вже згадано раніше. Зі свідчень селян, церкву було закрито після війни, а аж у 1986 році було заміновано й висаджено в повітря. Це було зроблено по-злодійському, вночі, як подейкують, з наказу голови та правління сільради, незважаючи на протести малобудищанських селян... Батько загинув молодим у автомобільній катастрофі у Бразилії, а мама тільки знала те, що пережила у колгоспі, про історію ніхто не думав, а думали про те, як пережити до завтра та чим нагодувати своїх дітей. За совєцької влади історії України не існувало, мовляв, навіщо «хохлам» знати правдиву історію...»

Хата у селі Малі Будища (світлина зі сімейного архіву Міщенків)	Церква святого Миколая в селі Малі Будища, 1940 рік (світлина з архіву М. С. Міщенка)

На американській землі Вашингтона «новим та праведним законом у Чикаго наприкінці 1950-х років почався новий етап життя Миколи Семеновича Міщенка: спочатку він проходив службу капралом у стратегічному відділі повітряної команди американської армії, а згодом, у 1971 році, на вечірніх курсах після праці здобув вищу освіту інженера-конструктора, пізніше тривалий час працював інженером-конструктором у компанії «Bell & Howell», а від 1984 року - головним інженером у всесвітньовідомій компанії «Моторола», а відтак, у 1993 році був обраний на науково-технічного дорадника цієї ж знаменитої компанії. Прикметно, що якраз українець з походження (!), уродженець полтавських Монастирських (Малих) Будищ Микола Міщенко став автором півсотні (!) винаходів (патентів); спочатку - у галузі виробництва кінознімальної апаратури, а згодом - новітніх засобів мобільного зв'язку - стільникових телефонів (!).

А ще українець Микола Міщенко знав зі самісінького свого дитинства, що кривавий «фундамент» совєцької імперії був побудований большевиками на кістках мільйонів наших дідів і прадідів, заморених суцільним Голодом 1921, 1932-33 та 1947 років, що большевицькі вурдалаки та їхні прихвосні масово і жорстоко мордували українців у сумнозвісних катівнях ОҐПУ-НКВД-КҐБ, нещадно знищували наших братів і сестер на сибірських та печорських каторгах, розстрілювали у Биківні, Вінниці, Холодній Горі... І такі трагічні місцини були чи не при кожному обласному центрі підсовєцької України.

Зліва направо: Микола Міщенко, Катя Міщенко-Мицик та Микола Кочерга, Чикаго (США)	М.С.Міщенко (зправа) та автор допису О.Панченко

Якраз Микола Семенович Міщенко був заступником голови громадського комітету по зібранню додаткових коштів на дослідження Голодомору Конгресовою комісією США під керівництвом незабутнього д-ра Джеймса Мейса, згодом долучився до заходів щодо спорудження пам'ятника жертвам Голодомору у Миргороді, який був побудований за кошти Фундації Голодомору (США), проявив себе як член Комітету побудови пам'ятника Голодомору при православній катедрі святого Андрія УПЦ КП у передмісті Чикаго, співпрацював з Асоціацією дослідників Голодоморів в Україні, став членом редколегії двохтомного видання «Пам'ять народу: геноцид в Україні голодом 1932-1933 років. - Свідчення».

Предметом же особливої уваги видатного конструктора й українського патріота Миколи Семеновича Міщенка є згадана мною вище Фундація Українського Геноциду у США. Бо ж, як зазначено у довідці про цю визначну громадську інституцію: «...Про трагедії людства повинен знати кожен громадянин планети Земля, адже чужого горя не буває. Жахіття і страждання, які довелося пережити у своїй історії вірменам, євреям, камбоджійцям чи суданцям, це - трагедія цілого людства. Жоден злочин, скоєний з міркувань етнічних, релігійних чи політичних не може бути забутим. Трагедія геноциду української нації, що багаторазово мала місце протягом ХХ сторіччя, у цьому ряду стоїть окремо. І на це є декілька причин. Історично так складається, що до України завжди мають територіальні претензії росіяни, поляки, румуни, мадяри, турки, татари, німці, зрештою, хто їх тільки не мав і не має. Українська земля впродовж усієї історії була ласим шматком для зайд-завойовників. Парадоксальним є те, що український народ, на відміну від інших, ніколи не проводив загарбницьких воєн і не зазіхав на майно своїх сусідів. Однак, саме це, можливо, і відігравало вирішальне значення у його долі: на миролюбних гречкосіїв агресори і загарбники дивилися як на безмовну масу і дозволяли собі те, за що неодмінно колись настає відплата.

Міщенки - Валентина й Микола, 2016 рік	Київ, засідання Асоціації Дослідників Голодоморів, 2004 рік

Впродовж минулого сторіччя ворогами української нації різноманітними способами було вигублено майже двадцять мільйонів мирних громадян. Вдумайтеся - двадцять мільйонів людей були стерті з лиця землі лише за те, що вони заважали у реалізації сатанинських планів біснуватих ленінів, гітлерів та сталінів. Три, гігантські за масштабами, Голодомори знищили цвіт і насіння нації - трудове селянство. Минуло понад багато років відтоді, коли у 1932-1933 роках вимирала Україна, а сита і байдужа Європа та Америка вдавали, що нічого надзвичайного не відбувається. Але попіл невинно убієнних постійно стукає у наші серця, у серця всього цивілізованого людства, нагадуючи про неоплачений борг перед Україною. Про трагедію українського народу необхідно кричати на всіх перехрестях, як це роблять євреї, вірмени та інші нації, що потерпіли від геноциду. Починаючи від 1990 року, в американських початкових та середніх школах почали викладати курс про єврейський Голокост, який увійшов у систему навчання завдяки єврейській організації «Holocaust Memorial Foundation» з осідком у місцевості Скокі, поблизу Чикаго. І цей та інші фактори надихнули нас подумати про створення Фундації українського Геноциду...»

Праця Миколи Семеновича Міщенка у громадській, культурній та церковній площині належним чином оцінена, зокрема, Архієпископом Константином (США) у 1988 році, Єпископом Чернігівським Іларіоном у 2008 році, Патріархом Філаретом у 2005 році, як також - міським головою Києва та мером Чикаго. Наш земляк-полтавець Микола Міщенко був нагороджений орденом «Золотого хреста» від Союзу культури та мистецтва України, а 2008 року тодішній президент України Віктор Ющенко нагородив Миколу Семеновича орденом «За заслуги ІІІ-го ступеня».

Чікаґо, травень 2016	Інж.Микола Міщенко та др.О.Панченко, Чікаґо, травень 2016

В час перебування у США, на презентації моєї та д-ра Івана Буртика з Кліфтона (США) книги про Другу дивізію УНА у травні минулого року, мені пощастило зустрітися з Миколою Семеновичем, спочатку - в церкві святого Андрія Первозванного в Чикаго, а згодом ми продовжили нашу розмову у помешканні цієї патріотичної родини. Знову і знову поруч з іншими темами Микола Семенович, його мила дружина пані Валентина, я і пані Галина Степанівна Грушецька (з дому Бойко) порушували тему масового винищення українського люду, організованого московськими большевиками за національною ознакою, яке пізніше дістало назву Голодомор-геноцид українців. Я натепер добре пригадую собі всі ці наші розмови-міркування.

Напередодні ж іще однієї сумної річниці найбільшої трагедії людства - українського Голодомору ХХ-го сторіччя, який забрав з життя мільйони наших братів та сестер, українок і українців, хочу закликати всіх не лише протягом кількох цих листопадових днів тихо пом'янути, запалити свічку Пам'яті чи мимоволі згадати про всіх невинно убієнних, але й ніколи-ніколи, в усіх поколіннях українців, не забувати про Великий Голод, страшний Голодомор, як це робить Микола Семенович Міщенко й уся його родина.