Новела

 

Дід Охрім вивів з хліва худу, як маґлюниця, конячину і почав запрягати у воза. Роботи в нього багато, бо ще вчора предсєдатель сельсовєта Пилип Губенко попросив, аби повивозив трупів від родини Вітренків, де од голоду загинуло одразу трійко дітей. А по дорозі має забрати ще вмерлу Федору Терещенкову і Меланію Олійник з донькою. Та й стара Поліна в Поцілуйків вже, мабуть, оддала Богові душу. Скільки їх, його славних земляків у селі Великі Коржі, вже повимирало голодною смертю.

А ж урожай 1933 на Слобожанщині, як і по всій Україні, видався на славу. Селяни вчасно зібрали його, берегли. Колись кожна родину мала свою землю, свою худібку, доглядала дбайливо. А прийшла совєтська власть - все поодбирали. Створили колгосп імені Ілліча. І чому їм отой Ілліч так до вподоби припався? Який стосунок він має до Великих Коржів? Уже б назвали імені Шевченка або імені Котляревського. Це хоч наші, жили на нашій землі, прославляли її. Та де там...

Хто не корився, не бажав вступати до колгоспу - тих до тюрем одправили, в Сибір повивозили цілими сім`ями. Залишились самі бідняки та сільські волоцюги. Їх-то на керівні посади призначили. Такими ж керувати простіше. А предсєдателя колгоспу прислали з Росії. Молоде ще таке, вуса ледве засіялися. А воно, диви, вже начальник Пйотер Кірілович Іванов. У них там усі однакові хвамілії мають: як не Іванов, то Петров, а коли не Кірілович то Кірілов. Отак і цей, новоспечений. Все глядить, де б самогона достать та бабу яку помоложе приглянути.

А оце за ним ще й комсомольці приволокли. Зерно заготавлівать, для страни нужно. То отак того зерна позаготовляли, що вже півсела вимерло. Нишпорять по хлівах, горищах, підвалах. Пиками шукають у скиртах соломи, грядках, чи де не закопане. Ото Поліна Поцілуйко заховала горщик збіжжя під вишнею. Закопала його акуратно, а чоловік її, Хведір, зверху забив кілок та козу прив'язав. Коза пасеться, ніби нічого й не було там. Та пробивали пикою скрізь, то й біля кози спробували. І натрапили на горщик. Зчинили галас, стали відкопувати. Хведір почав не давати. Побили до юшки. Вони ж харчуються добре українським хлібом, сили не бракує. Все надбане зерно в Поцілуйків ще раніше одібрали, а оце вже останнього горщика поцупили. Прийшли і наступного дня. Вже не шукали зерна. Шукали Хведора , бо той сказав, що хай собі в Росії хліба шукають, а тут - зась. Мовляв, не орали, не сіяли, то й не мають що шукати. А той лисий з борідкою для нього не авторитет, бо окаянного вже люди давно прокляли. Ще в двадцять четвертому бісові душу оддав.

То ж зате, що назвав Леніна окаянним, Хведора та його сина Тимка в Сибір одправили. А Поліна залишилась з чотирма доньками. Не така вже й стара, ще тільки п'ятдесята весна близиться, а, зморена голодом, уже добуває свої дні. Три доньки вже померли од голоду, залишилась тільки старшенька, яка пильнувала її, як малу дитину. Та не впильнувала, бо голод - не брат.

Охрім поволі виліз на воза і поторохкотів сільською вуличкою до видолинку. Неподалік стояла обшарпана, як бідна вдова, церква. Добралися комсомольці і до неї. Позабирали все золото-срібло. Батюшка Мефодій кинувся чашу золоту рятувати. Йому на захист поквапилися декілька бабусь. Не допомогло. Вихопили чашу з рук, вхопили батюшку за бороду і били, вовтузили по підлозі, і... прости Господи - застрілили. Церкву закрили і перетворили на колгоспний склад.

Аж душа болить, коли згадаєш, як тут відбувалися богослужіння святково й урочисто. В цій церкві Охрім брав шлюб зі своєю небіжкою Варварою, яка також померла голодною смертю. Тут він хрестив і чотирьох своїх синів, яких вивезли в Сибір як ворогів народу. Сьогодні про них ні слуху, ні духу. Мабуть, уже немає серед живих. А він, Охрім, вижив завдяки щасливому випадку. Їхав якось хурою зі села Слобода до Великих Коржів і перестрів його офіцер. Попросив підвезти. Взяв подорожнього. А так як хата його край шляху стояла, то запросив відвідати. Варвара нагодувала смачним борщем та галушками, ще й чаркою пригостила. А відтак, одвіз Охрім офіцера до сельсовєта. Коли вивозили в Сибір синів - були якісь інші військові. А як черга дійшла до Охріма, то з`явився офіцер разом зі солдатами і впізнав Охріма в натовпі односельців, які теж були ворогами народу.

- Этого оставить! - подав команду офіцер.

Отак і залишився в селі з дружиною. А коли та померла від голоду, Охрім зостався один-однісінький, як палець.

Хотілось і йому померти, та в кожного своя доля, написана від народження. Не хотілось жити, думав збожеволіє, почав худнути. Жодна робота його не бралася. А ото в сусіда Данила померла голодною смертю дружина з донькою. Попросили одвезти в яр, в яму, куди звозили усіх трупів. Повіз. А тоді інші почали до нього звертатися. І предсєдатель сельсовєта мав з ним розмову. Пропонував возити мертвих. А за це - пайок видаватиме. Згодився, бо знає, що таке голодна смерть. А той пайок віддаватиме Даниловим двом донькам, які ще зосталися. Може, хоч ті виживуть. І так уже не один тиждень.

Спочатку страшнувато було навіть до трупа доторкатися, а тепер уже звик. Серце зробилось кам`яним, то вже їде трупи возить, наче на роботу. А довкруж час від часу тільки й чути: «Охріме! Приїдь забрати і до мене. Стара померла... Дядьку Охріме, мамка померли. Одвезіть і її...»

Ще й досі в Охрімовій пам`яті вкарбувався випадок, коли побачив у садку, під вишнею, молоду жінку з немовлям на руках. Мати була вже мертвою, а дитинка ще рухалася. Ще жила.

Поминав хати з трупами, їхав на інший куток села аж до родини Вітренків. А звідтам вже забиратиме й решту.

Хата Вітренків потопала у вишневому цвітінні. Бджоли перевіряли кожну квіточку, чи є в ній солодкий нектар. Витьохкували солов`ї, виспівували в піднебессі жайворонки, скреготали сороки в сільських дворах. А село мовчало. Як після якоїсь трагедії. То в одній, то в іншій хаті відлунював стогін, інколи чувся дитячий плач або благальні слова: «Мамо, їсти хочу!» І знову - мертва тиша.

Охрім приїхав ближче, залишив хуру під тином біля воріт, а сам зайшов до хати. На ослоні лежала з великим животом і чудовою каштановою косою дівчинка Христя. Років одинадцяти. Вся висохла, як перестояний восени на морозі старий опеньок. Лежала, накрита рядниною, і вже не дихала.

Трохи збоку на лаві тулилися одна до одної дві сестрички-близнючки років шести. Кістляві ноги й роздуті черевця наводили на жах. Мати, зморена голодом, сиділа за столом і ледве дихала. А на печі тулилася баба Горпина до комина. Виглядала, наче кам`яна скульптура. Тільки великі висохлі вени нагадували, що вона людського роду. В хаті пахло пусткою і віддавало неприємним запахом від двійка дівчаток, тіла яких вже почали розкладатися. Хведора Вітренко ослаблена, знесилена кивнула поглядом на вимерлих дітей, ніби подала Охрімові знак, щоб забрав їх хутчіш із хати. Щастя, що хоч мух ще не розвелося.

Діти були висохлі. Охрім взяв двох дівчаток під паху і поніс на хуру. Опісля повернувся за третьою. Хата, яка повсякчас наповнювалася дитячим щебетом і сміхом, нараз осиротіла. Мати навіть сльозу не випустила, бо й сама вже більше на тому світі, ніж на цьому. З Божника за всім пильно спостерігали святі угодники, але, на жаль, і вони не могли нічого зарадити голодомору, який дуже ретельно організувала Москва проти українського селянства, аби швидше загнати його в кабалу.

Охрім сів на хуру і поїхав далі. Природа воскресала, і здавалось, що довкола така благодать... А село вимирає в найбільшій житниці Європи. Навіть пси та коти позникали з подвір`їв, бо їх поз`їдали голодні.

Дід їхав хурою селом. Віяв теплий легкий вітерець. Раптом зі садиби Гуренків донісся запах вареного м`яса. Охрім повернув туди голову і сплюнув. Жила там молодиця Текля. Діти од голоду повимирали. Не було кому мертвих вивозити, так вона їх по одному варила в баняку й їла. А згодом, коли вже все м`ясо зі своїх діток поз`їдала, почала придивлятися до тих, що дибали вулицею в пошуках шматка хліба. Заманить таке дитятко в хату і в горщик. Як Баба Яга у старовинних казках. Сільські баби її називають людожеркою. Жалілися вже в сельсовєт. Предсєдатель обіцяв повідомити поліцію, але й досі ще все залишається без змін. Аж жах охоплює, коли проїжджаєш повз її хату. Інші жінки висохлі, кволі поволі вилазять з хат, шукають молоді листочки кульбаби, первоцвітів, пагони кропиви, варять, замішуючи з якою промерзлою картоплиною чи вівсяною половою, та й їдять. А вже як з`явиться в садках лобода, то буде справжня благодать. Навесні хоч трішечки легше голод пережити.

Отак, метр за метром долає Охрімова хура, спиняючись то біля однієї, то біля іншої хати. Дід виносить на вулицю трупи, скидає їх, мов гарбузи, і везе селом. І так щоднини. Скількох уже поодвозив - й порахувати трудно. А все-таки, більшість серед них - діти. Аж серце крається смутком. Як янголята. Таке коротке життя...