11 листопада 2017 року українська громада Чикаго зібралася в Українському інституті модерного мистецтва, щоб поспілкуватись з відомим українським політичним публіцистом і журналістом Віталієм Портниковим. Пан Портников - ведучий програми «Суботній політклуб», оглядач радіо «Свобода» і постійний автор аналітичних статей в українських і російських виданнях на політичну та історичну тематику; також автор книжок «Богородиця у синагозі», «Тюрма для янголів», «Евора», які були представлені на зустрічі.

Тема зустрічі: «Україна: спроба побудувати сучасну державу». Пан Віталій розповів, як змінюється ситуація в Україні, як будується сучасна держава. Він вважає: «...наші вороги завжди намагалися пояснити, що Українці - це якась така нація, яка не може створити державу. Яка може існувати тільки в чужих імперіях, не може нічого здобувати. А ось поруч ті, хто здатні на будь-які державні проекти, а українці між цими державними проектами дрейфують. Те, що відбулося з українською діаспорою у Сполучених Штатах, у Канаді, в принципі, повністю спростовує всі ці озлоби. Українці, які приїхали до Північної Америки, побудували власне життя, і ми можемо побачити це в Чикаго. Ми знаємо, як тяжко працювали першопрохідці в Канаді, які просто на порожніх землях побудували квітучі міста і селища. І це означає, що український народ нічим не відрізняється від інших європейських народів. І чого йому не вистачало, то це ефективних інституцій і урядів, які дбали б про його інтереси як про інтереси рівного громадянина, а не думали про використання його з метою якогось чужого державного будівництва. Там, де українців сприймали як своїх, вони будували державні проекти з іншими народами і цивілізаціями абсолютно гармонійно. Там, де навіть на своїй землі, виявлялися чужими, створювалася певна відраза, несприйняття цієї держави, яка була тоді на українських землях, тому що це була неукраїнська держава. Цей приклад дуже переконливий для українців, які почали будувати свою власну державу.

Ефективна держава - це ефективні інституції, повага до громадянина, це можливості для кожного вільно влаштувати своє життя. Це уряд, який захищає інтереси громадянина, а не свої власні. Все це - прості речі, для тих, хто живе в США, але зовсім непрості, для тих, хто живе в Україні, і для тих, хто є або учасниками, або свідками будівництва цього державного проекту. Українську державу, яка може бути модерною, ефективною, ми будуємо ці перші три роки. Причому, в дуже тяжких умовах. Як тільки почалося це будівництво, одразу почалася агресія Росії проти України. Одразу почалася анексія українських земель, диверсії, спроби якомога швидше стримати цей процес державотворення. Тому що будь-яка імперія знає, що коли починається процес державотворення, то він уже не може бути зупинений, а тому його потрібно зупиняти на початках, поки люди ще не усвідомили, що держава, в якій вони живуть, може бути їхньою.

Роман Димовський, один з фундаторів польської незалежності початку ХХ сторіччя, висловлював серйозні побоювання, чи зможуть поляки побудувати власну державу. Він казав, що поляки вже стільки років живуть у чужих державах і ставляться до них як до чужих, що може статися так, що якщо вони побудують власну державу, то будуть продовжувати ставитись до неї як до чужої. Ці думки, які були висловленні на початку ХХ ст., є дуже актуальними для України сьогодні. Багато хто з українських громадян ставиться до української держави як до чужої. І тому не має відповідальності за владу, тому що це чужа влада, яка живе своїм життям. А в багатьох представників влади немає відповідальності за людей, тому що вони теж сприймають цю державу як чужу, яка просто для них є знаряддям для збагачення і подальшого життя вже поза інтересами цієї держави. І це потрібно змінити з допомогою правильних, законодавчих рішень, гуманітарної, культурної і мовної політики. Історія перебування українців у Московії, їх місце в державі - це виключно епізоди життя, кілька сторіч для народу - це як кілька місяців у людському житті. Але ці кілька місяців були перетворені в роки, в епоху, в безальтернативність. Потім було штучним чином створено цивілізацію, в якій колабораціонізм був доблестю, а боротьба за національні прагнення свого народу була злочином. І навіть ті, хто не залишав сумнівів, що він боровся за національні прагнення власного народу, перетворювалися на зовсім інші персонажі з точки зору чужої інтерпретації.

Ми пам'ятаємо, як радянська пропаганда використовувала Тараса Шевченка, який ніколи не залишав сумнівів, що він був українським патріотом, націоналістом. Його перетворили на захисника інтересів селянства в боротьбі з буржуазією, і це вкладалося в марксистський міф. За Шевченка представники нації вже усвідомили себе українцями. Тоді було дуже просто зрозуміти, як розділялися українці і неукраїнці у селах на Великій Україні. Коли в неукраїнців могла бути вдома Біблія, то в українців Біблія і Кобзар. За цим простим індикатором можна було зрозуміти, які люди вважають себе частиною українства. Шевченко теж був змушений рахуватися з тим, що український історичний міф був фактично приватизований іншою державою. Тоді сучасні нації створювалися двома шляхами: хтось, хто мав велику державну історію, як литовці, поляки, насамперед, апелювали до цієї державної історії. Околиці держав не мали, як латиші, естонці, фіни. Їхнє національне відродження починалося з епосу, зі слова, з мови, з народних пісень. В українців була своя державна історія: в них була Київська Русь на цих землях, в них були князі, гетьмани, в них було все. Але це все до такого рівня було вбудовано в російський національний міф, що Шевченко пішов, по суті, до філологічного експерименту, він почав відтворювати український народ саме з пісень, віршів, слова. Так український народ став народом мови, а не держави. І тоді у Шевченка не було іншого вибору. Тому українці так важко просувалися до власного державницького проекту, тому люди, які були прихильниками їхнього відродження саме як державотворчої нації, увесь час залишалися в меншості. Українці постійно реагують на агресію, а не йдуть першими до відбудови свого державного проекту. Кажуть, що ми маємо дякувати, що вони так себе проявили, що в нас не було іншого вибору, як будувати іншу державу без них. Яким сильним був ідеологічний, політичний вплив імперії, що тільки, коли вона починала розмахувати руками, кулаками і танками, тоді починалося українське національне будівництво.

У 2014 році Янукович втік до Харкова, потім до Донецька, там з'явився якийсь уряд ДНР, представники, якого кажуть, що вони хочуть звільнити Україну, щоб встановити там «народний» порядок і захистити бажання українців бути з Росією. Тоді одразу згадується 1918 рік, коли була проголошена Незалежна Українська Народна Республіка, вони наказали більшовицькій частині Центральної Ради, яка складала меншість, переїхати до міста Харків, якомога ближче до російського кордону, проголосити себе справжнім урядом УНР; і цей уряд закликав червону російську армію допомогти йому відновити «нормальний» лад в Україні. І ця червона армія пройшла російсько-український кордон і окупувала всю Україну. За сто років нічого нового у Москві не вигадали, окрім як створити маріонетковий уряд, який можна використати для військового нападу. Сам Янукович, його прем'єр-міністр Азаров, міністр оборони, керівник служби безпеки України, міністр внутрішніх справ України і командуючий Чорноморським флотом, начальник генерального штабу - всі вони перебувають зараз у Росії, вони були російськими агентами. І це було відчутно в їхніх діях і словах. Донбас був центром цього російського впливу. А тепер незалежність України захищена, вона має українську владу. Ця влада може бути поганою, може бути доброю, корупційною, популістською, якою хочете. І в майбутньому будуть різні уряди, але вони будуть українськими. Це те, за що в Україні загинули люди, за українську державу та уряд. Вперше за 26 років ми маємо українського президента, уряд, парламент».

Фото автора