rss
12/17/2017
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#319

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ ЛіТерраКон­2017 у Києві: фантасти, фантастика та її надзавдання

Традиційні зустрічі всіх причетних до такого літературного жанру, як фантастика, в світовій практиці називаються фанконами (абревіатура від словосполучення «конвент фантастики»). Столиця України в різні часи приймала два конвенти: «Чумацький шлях» (1989-1992 роки) та Міжнародну асамблею фантастики «Портал» (2004-2013 роки). А далі...

А далі відбулася Революція гідності, яка розділила життя українців на «до» і «після». Спільнота шанувальників фантастики (а це читачі, письменники, критики, редактори, видавці, художники... ба, навіть, «пірати») дуже чітко відреагувала на віяння часу, оскільки з 2014 року в постмайданному Києві щоосені почав проводитися новий міжнародний конвент - LiTerraCon.

Дві точки зору?! Швидше, одна...

Цьогорічний ЛіТерраКон-2017 тривав з 10 до 12 листопада. З усього розмаїття передбачених програмою заходів хотілось би окремо зупинитися на дискусії «Чи має фантастика надзавдання?», проведеній, як-то кажуть, під фінальну зав'язку конвенту. Чому саме на цій дискусії?.. Бо решта творчих зустрічей, круглих столів, презентацій, доповідей, майстер-класів і т. ін., проведених протягом трьох днів у Музеї історії Києва та на деяких інших публічних майданчиках за доволі щільним графіком, розглядалися питання все ж таки доволі вузькоспеціального характеру. Водночас, дискусія «Чи має фантастика надзавдання?», в підсумку, набула загальномистецького характеру, а тому висновки з неї можуть зацікавити більш широку аудиторію, ніж шанувальників фантастики.

Якщо не вдаватися в подробиці (аби не рекламувати окремих письменників, критиків і, особливо, видавців, які брали участь у дискусії), то в результаті всебічного обговорення накреслилися дві точки зору на проблему... нібито діаметрально протилежні, але по суті дотичні одна до одної, немов два боки однієї медалі:

- фантастика не має жодного особливого надзавдання;

- фантастика має надзавдання, але (як казав один з героїв культової радянської кінокомедії «Кавказька полонянка») тільки «не в нашому районі»... себто, не в нашій країні.

Звісно, і ту, й іншу точки зору можна зрозуміти. Фантастика не має жодного особливого надзавдання?.. Ну так, звісно: є письменник, перед ним стіл, на столі - стос паперу у вигляді або окремих аркушів, або зброшурованих у зошит чи блокнот, у руці - олівець або ручка... Ну-у-у, або зважаючи на сучасні реалії, перед письменником навіть не друкарська машинка, а комп'ютер, ноутбук чи якийсь інший пристрій для набору електронних текстів. У будь-якому випадку, при такій постановці питання письменник-фантаст - це вільний художник, який творить образи й сюжети, підказані йому виключно творчою уявою.

Кому і що завинив отакий вільний художник?! Чи завинив він, наприклад, стосу чистого паперу?! А може, зошиту чи блокноту?! Олівцю в своїй руці?.. Друкарській машинці?.. Комп'ютеру, ноутбуку або ж іншому пристрою для набору електронних текстів?.. Виходить, що нікому й нічого письменник-фантаст і справді не завинив. А отже, жодного надзавдання не має.

Що ж до альтернативної точки зору, озвученої під час дискусії, то подеколи фантастика таки має надзавдання - і це погано. Бо подібне надзавдання спускається письменникам-фантастам з високих... з ну дуже високих кабінетів! Виконуючи таке надзавдання, вільні художники перетворюються на підневільних підручних ще одного тоталітарного режиму. А це зле, дуже зле...

Ясна річ, далеко за прикладами ходити не потрібно. Під час І з'їзду радянських письменників радянській науковій фантастиці була відведена роль своєрідного «стимулятора» освіти і «пропагандиста» науково-технічного прогресу в лавах радянської молоді. Саме тому літературна фантастика в широкому розумінні була зведена в СРСР до наукової, а жанр НФ - додатково звужений до фантастики техногенного характеру. А те, що виходило за окреслені межі, всіляко відсікалося.

Аналогічним чином сучасним російським фантастам настирливо нав'я­зується вельми специфічне надзавдання, спущене з кремлівських кабінетів. Звідси походить і та хвиля «попаданців», яким уславилася сучасна російська фантастика. Не надто важливо, куди ці «попаданці» потрапляють, бо скрізь і всюди (як в історичних битвах минулого з реальними арміями, так і в фантастичних битвах майбутнього з армадами фейкових держав) вони так чи інакше зміцнюють імперську Велику Росію, за яку щедро проливають свою, а тим паче, чужу кров.

І якщо уважно придивитися до сонму всіх цих «попаданців», стає зрозумілим: це не про сучасну Україну! І така фантастика (ідеологічно вивірена та щедро оплачувана) нам не потрібна!!! Геть з наших теренів таку фантастичну «імперську прислужницю»!.. А ще можна зрозуміти, що фантастика з подібним «надзавданням» - це насправді зовсім не фантастика, а всього лише її жалюгідний симулякр. Таким чином, все одно виходить, що жодного особливого «надзавдання» фантастика не має й мати не може.

Отже, крапка?.. Все вирішено?..

Альтернатива - це «Храм»

Автор цього матеріалу теж має сякий-такий стосунок до української фантастики: все ж таки, півтора десятка авторських книжок та колективних збірок, виданих у цьому жанрі, плюс посада першого (в 2007-2009 роках) головного редактора літературного щоквартальника «Український фантастичний оглядач (УФО)». Тому, набравшись нахабства, автор цього матеріалу звернувся до шановних учасників дискусії, при цьому озвучив альтернативну точку зору, відмінну від двох окреслених вище, і попросив прокоментувати її. Робити це учасники дискусії не стали. Просто констатували, що альтернативна точка зору є й має право на існування.

А базується вона на розумуваннях одного зі стрижневих героїв роману Аркадія та Бориса Стругацьких «Град приречений» (написаний у 1975 році, опублікований у 1988-1989 роках) - архіваріуса Ізі Кацмана. В шостій частині «Вихід» цей персонаж висуває концепцію «Храму» - своєрідної «духовної надбудови» над людством. У цьому «банку» акумулюються всі найкращі духовні, моральні, мистецькі та інші надбання з нематеріальних сфер, які люди винаходили протягом усієї історії свого існування:

«...Все інше - це тільки будівельні ліси біля стін храму, - казав він. - Усе найкраще, що придумало людство за сто тисяч років, все головне, що воно зрозуміло і до чого додумалося, йде на цей храм. Через тисячоліття своєї історії, воюючи, голодуючи, впадаючи в рабство і повстаючи, жеручи і злягаючись, несе людство, саме про це не підозрюючи, цей храм на каламутному гребені своєї хвилі. Трапляється, воно раптом помічає на собі цей храм, спохоплюється і тоді або починає розносити цей храм по цеглинці, або судомно вклонятися йому, або будувати інший храм, по сусідству і в наругу (цьому), але ніколи воно як слід не розуміє, з чим має справу, і, зневірившись будь-як застосувати храм у той чи інший спосіб, дуже скоро відволікається на свої так звані нагальні потреби: починає щось вже тридцять три рази поділене ділити наново, когось розпинати, когось звеличувати - а храм, знай собі, все росте і зростає із сторіччя в сторіччя, з тисячоліття в тисячоліття, і ні зруйнувати його, ані остаточно принизити неможливо... Найцікавіше, - казав Ізя, - що кожна цеглинка цього храму, кожна вічна книга, кожна вічна мелодія, кожен неповторний архітектурний силует несе в собі спресований досвід цього самого людства, думки його і думки про нього, ідеї про цілі й суперечливості його існування; що яким би він не здавався відокремленим від всіх тимчасових інтересів цього стада самоїдних свиней, він, водночас і завжди, невіддільний від цього стада і немислимий без нього... І ще цікаво, - казав Ізя, - що храм цей ніхто, власне, не будує свідомо. Його не можна спланувати заздалегідь на папері або в якомусь геніальному мозку, він росте сам собою, безпомилково вбираючи в себе все краще, що породжує людська історія... Ти, можливо, думаєш (питав Ізя в'їдливо), що найбільш безпосередні будівничі цього храму - не свині? Господи, та ще й які свині іноді! Злодій і негідник Бенвенуто Челліні, безпробудний п'яниця Гемінгвей, збоченець Чайковський, шизофренік і чорносотенець Достоєвський, домушник і шибеник Франсуа Війон... Господи, та порядні люди серед них, швидше, рідкість! Але вони, як коралові поліпи, не відають, що творять. І все людство - так само. Покоління за поколінням жеруть, насолоджуються, хижачать, вбивають, дохнуть - але, глянь, - цілий кораловий атол виріс, та який прекрасний! Та який міцний!..»

І ще трохи згодом:

«...храм, любий ти мій Андрійку, це не тільки вічні книги, не тільки вічна музика. Так у нас вийде, що храм почали будувати тільки після Гутенберга або, як вас навчали, після Івана Федорова. Ні, голубчику, храм будується ще й із вчинків. Якщо завгодно, храм вчинками цементується, тримається ними, стоїть на них. Із вчинків все почалося. Спочатку вчинок, потім - легенда, а вже тільки потім - все інше. Натурально, мається на увазі вчинок незвичайний, що не лізе в рамки, незрозумілий, якщо завгодно. Адже ось з чого храм-то починався - з нетривіального вчинку!..»

Решту розумів Ізі Кацмана можна опустити. Якщо коротко, то всіх, причетних до «Храму» людей, він поділяє на «будівничих» (митці, філософи й, загалом, нетривіальні люди, чиїми вчинками «Храм» цементується), «жерців» (ті, через чиї душі «Храм» проростає - отже, носії ідеї «Храму») і «споживачів» (ті, хто користується надбаннями всієї духовності, протягом тисячоліть акумульованої в «Храмі»).

Схожу концепцію брати Стругацькі висували в іншому своєму романі - «Обтяжені злом, або Сорок років по тому» (написаний у 1986-1988 роках). Тут люди порівнювалися з молюсками «П. маргаритафера», здатними утворювати дорогоцінні перлини. При цьому, краса й цінність перлини не йде в жодне порівняння з непоказною вбогістю того молюска, якій виростив, буквально викохав цю саму перлину! До того ж, далеко не кожен молюск «генерує» дорогоцінну перлину в своїй мушлі - тільки обрані...

Однак, концепція перлини в мушлі все ж таки занадто персоналізована. На відміну від неї, концепція незримого духовного «Храму», несвідомо спорудженого людством, є всеосяжною і до теми дискусії пасує краще.

Думайте, що робите!

Якщо прийняти ці концептуальні ідеї братів Стругацьких, то з них випливає дуже важлива річ: образно кажучи, певне «надзавдання» фантастика має... тільки от воно не визначається «Партією й урядом» (як це було в Радянському Союзі), «кремлівськими баштами» (як у сучасній Російській Федерації) або, загалом, будь-якими іншими сильними світу сього чи ідеологами, які їх обслуговують.

Просто прийняття концепції «Храму» змушує не забувати про дуже важливі речі. Адже від письменника залежить, яку саме «цеглину» (або нехай навіть «піщинку») закладе він у стіну «Храму»: чорну чи білу, похмуро-сіру чи веселково-кольорову... Звісно, ця «цеглина» (або хай навіть «піщинка») може згодом не утриматися в будівлі «Храму», відколотися від його стін і загубитися у вихорі сторіч... Однак, може й зберегтися! А може статися, як написано в Біблії: «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем...» (Пс. 117:22). Всяке може статися, тож справа письменника загалом і фантаста зокрема - думати, який саме матеріал він постачатиме для подальшої розбудови «Храму».

З іншого боку, відповідальність редакторів і видавців літератури (зокрема, і фантастики) полягає у вчинках - бо вони дають дорогу в життя одним письменницьким творам і завертають чи загалом відхиляють інші. Відповідальність «жерців» у тому, зернята якої фантастики вони в своїх душах пророщують і культивують. Насамкінець, «споживачі» в цій концепції також мають своєрідну відповідальність: бо вибір у будь-якої людини є завжди - навіть в умовах найшаленішого ідеологічного тиску...

Оскільки, в разі прийняття такої концепції, в усіх елементів фантастики (як жанрового різновиду мистецтва) все ж таки існує як «надзавдання», так і відповідальність за його виконання, то лишається прийняти також ті вищі сили, від яких «надзавдання» надходить і перед якими рано чи пізно настає відповідальність. Називати ці вищі сили можна по-різному: Бог, Доля, провидіння, історія... Тут уже кожному на колір і смак товариш не всяк, тут кожен вирішує для себе, перед ким або чим відповідає!

Важливо тільки розуміти, що митець у будь-якому разі не творить у вакуумі, що його слова породжують відгуки. Так само інші причетні до духовного «Храму» люди - істоти соціальні, й своїми вчинками вони визначають обриси соціуму, в якому живуть. Ось про що не варто забувати.

А інакше...

Інакше на місце духовного «Храму», вічного, незнищенного й невіддільного від людства, прийдуть ті чи інші ідеологи, «кремлівські башти», «Партія й уряд» і хто там ще. Й якщо не відчувати відповідальності перед Богом, Долею, провидінням, історією та іншими силами, вищими і щодо конкретної людини, і щодо людства загалом, то почнуться дуже неоковирні речі. Наприклад, жарти на публіку схибленого сатирика про те, що літак впав, бо був важчим за повітря. Або бездушна констатація на камеру з вуст першої особи країни: «Вона потонула»...

Володимир Лис: «Достатньо, щоб 200 чільних українських родин заговорили українською в побуті»

Хура смерти Дмитро Пожоджук

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com