Їх неможливо побачити з літака або супутника. Бункери, тунелі, катакомби і цілі міста, побудовані в товщі землі або висічені у скелях, дотепер привертають увагу вчених усього світу. Історія деяких місць налічує сотні років і оповита загадками.

Дерінкую, Туреччина

Одне з найбільш несподіваних відкриттів людства - підземне місто Дерінкую, в провінції Каппадокія. Його знайшли у 1965 році і, на думку археологів, на сьогоднішній день вивчена лише десята частина лабіринту. Місто висічене в м'якій вулканічній породі, туфі, твердіє під впливом повітря.

Вхід у місто розташовується в одноповерховому будинку. Далі мережа тунелів і кам'яних кімнат йде на глибину близько 85 метрів. У стінах підземного міста розташовуються численні приміщення - келії для молитви, каплиці, школи місіонерів, спальні кімнати, зали для зібрань і спільного прийняття їжі, склади для зброї, майстерні, виноробні, комори.

Тут знайдено склепи з тілами померлих і стійла для худоби. Доступ повітрю відкривають вентиляційні шахти - навіть на нижніх поверхах дихати легко. Ці ж шахти слугували колодязями з ґрунтовою водою, забезпечуючи потреби всіх мешканців лабіринту. Температура повітря в підземеллі стабільно тримається на рівні 13-15 градусів вище нуля.

Фахівці сходяться на думці, що Дерінкую в II-I сторіччі до н. е. слугувало притулком для 20 тисяч осіб, які рятувалися від набігів кочівників та інших переслідувачів. За іншою версією, лабіринт був створений ще раніше, в VII-VIII сторіччі до н.е., фрігійськими племенами, які мігрували до центральних районів сучасної Туреччини.

Достеменно невідомо, чи жили тут люди постійно або час від часу, але факти вказують на те, що активне життя в підземному місті тривало до 8 сторіччя. Потім воно було забуте і покинуте, лише фермери зберігали в прохолодних приміщеннях Дерінкую зібраний урожай. Тепер місто відкрите для відвідування туристів, які можуть оглянути перших вісім поверхів лабіринту. Нижні яруси, що йдуть глибоко під землю, вченим ще лише належить дослідити.

Храмовий комплекс Лалібеле

Скельне місто в Центральній Ефіопії, створене в XII сторіччі до н. е., визнане ЮНЕСКО одним з найбільших символів християнства і восьмим чудом світу.

Комплекс із десяти храмів був висічений за наказом представника династії Загуе царя Лалібели, ще три були створені після його смерті. Згідно з легендою, монарх, який прожив у Єрусалимі тринадцять років, прийняв рішення про створення власного «небесного міста» в африканських горах. Для роботи над будівництвом храмів були привезені відомі майстри-каменярі з Ізраїлю та Греції.

Масштаби будівництва вражають. Храми не лише поглиблені і висічені по периметру, величезний обсяг вулканічних порід був вийнятий зсередини підземних будівель. Каменярі надали каменю обрис купола, прорубали вікна і двері, збудували колони й арки; при цьому вони не мали права на помилку, адже надламаний туф не можна було прикріпити назад. Для відведення стічних вод були вириті численні канали. Церкви храмового комплексу з'єднані між собою тунелями-лабіринтами, розташованими під землею.

Архітектура будівель зберігає національні сліди майстрів, які працювали над проектом. Тут є і стародавня свастика, й ізраїльська зірка Давида, римські колони, єгипетські вікна та арки. Всередині будівель панує напівтемрява. Вівтар, ікони, розп'яття, різьблена стеля, фрески - декор і оздоблення храмів - повністю висічено зі скельної породи, а гірський клімат дбайливо оберігає їх від руйнування. Тисячі прочан щорічно приїжджають сюди, щоб насолодитися дивовижною аурою цього місця і захопитися найбільшою спадщиною ефіопської культури.

Пекінський Дися Чен

Підземне місто під Пекіном - спадщина епохи Мао Цзедуна. Зростання напруги у відносинах між Китаєм і СРСР в 60-х роках 20 сторіччя спонукало вождя на реалізацію проекту бомбосховища на випадок ядерного удару. Мережа тунелів і камер загальною площею близько 53 квадратних кілометрів була вирита мешканцями міста в період з 1969 до 1979 рр. З тильного боку будинків і підприємств розмістили і ретельно замаскували понад 90 входів до лабіринту.

За наказом Мао Цзедуна притулок мав забезпечити не лише виживання 40% населення в умовах ядерної війни, але і дозвілля громадян. У підземному місті обладнали ігрові кімнати для дітей, перукарні, кінотеатр, магазини, ресторани і навіть роликовий каток.

Допоміжні тунелі слугували складами для зберігання харчів, зброї та інших припасів. Провідні китайські вчені займалися підбором культур, які можна було вирощувати без сонячного світла.

На щастя, Дися Чен не довелося використовувати за призначенням. Багато мешканців Пекіна вже давно забули про його існування. Однак, в іноземних туристів об'єкт викликає великий інтерес. Серед численних коридорів, якими водять екскурсантів, можна побачити написи, зроблені будівельниками - «Рий глибше, бережи зерно, не задирай носа, ти не імператор» і «Для народу: готуйся до війни, готуйся до голоду».

Сьогодні велика частина лабіринту закрита на реконструкцію. Деякі приміщення використовуються як торгові точки й офіси, дешеве житло і гуртожитки.

Французький Наур

У провінції Пікардія, під містом Наур, розташовується одне з найбільш знаменитих підземних міст. «Мюш» (Muche) - так називають французи притулок, створений для захисту населення від ворожих набігів.

Мешканці міста ховалися тут від норманів, що прийшли захопити північ Франції, англійців у період сторічного протистояння та іспанців у Тридцятирічній війні. У мирний час приміщення використовували з господарською метою. До середини 19 сторіччя підземелля помітно застаріло і виникла реальна небезпека обвалення даху.

У приміщеннях Наура могли розміститися близько трьох тисяч осіб. Споруда була збудована у 9 сторіччі і далі використовувалася мешканцями міста протягом декількох сотень років. Іноді людям доводилося залишатися в лабіринті по кілька місяців, рятуючи власне життя та майно.

Загальна площа будівлі, розташованої на глибині 33 метрів під лісовим масивом, досягає двох квадратних кілометрів. Лабіринт включає мережу коридорів, площ, галерей, каплиць, пекарень, 400 житлових кімнат і джерела прісної води. Інженерами Наура була спроектована хитра система димоходів, що відкриває вихід для диму від палаючих вогнищ, але при цьому ворог не помітить місце розташування притулку.

Соляні шахти у місті Величка

Історія знає чимало прикладів, коли штольні і каменярні з часом перетворювалися в підземні міста. Яскравий тому приклад - шахта «Величка» під Краковом, у Польщі, занесена до списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Розробка мінералу проводилася тут протягом 700 років. Шахти з часом обросли комплексом підземних виробничих і побутових споруд: млинами для переробки солі, складами, каплицями, шинками для робітників. Деякі робітники селилися тут цілими сім'ями, засновували невеликі громади, святкували весілля, виховували дітей.

Робота перетворювалася на довічну каторгу через панування смороду від людських і кінських екскрементів. Однак, повітря тут має цілющі властивості. Можливо, тому і вдавалося людям виживати в таких складних умовах, багатьох виліковували від інфекцій дихальних шляхів і алергічних захворювань. Навіть коні, яких брали сюди хворими, через кілька місяців ставали на ноги.

Стіни коридорів на всіх дев'яти рівнях шахти покриті кристалами солі - зеленими через домішки глини у верхніх шарах і прозорими і чистими - у нижніх. Подекуди вони укріплені дерев'яними палями, з часом просочені мінералом.

Виробництво солі у копальні «Величка» було припинено в 1996 році через збіднення родовища. Комплекс був облаштований для екскурсій. Найбільший інтерес викликає палац на самому дні шахти, на березі підземного озера, соляні статуї, скульптурні композиції та каплиця святої Кінги - це єдина у своєму роді церква 19 сторіччя, цілком висічена зі соляної брили. До неї непросто дістатися, але, незважаючи на це, тут щонеділі проводяться католицькі служби, іноді проходять концерти за участю світових зірок.

У середині минулого сторіччя відомий у Польщі галотерапевт Фелікс Бочковський заснував у шахті санаторій для пацієнтів з легеневими захворюваннями. Деякий час по коридорах підземного міста ходили хворі, вдихаючи цілющі кристали солі. Медичний центр працює досі, щоправда, його пацієнти перебувають під землею лише по 6-7 годин на день.

 

Джерело: «В світі»