Було це ще у 2013 р. У грудні місяці мав я нагоду не лише бути свідком, але й учасником славного Майдану.

При цій нагоді однієї неділі я брав участь також як міжнародний спостерігач у п'яти округах на виборах до ВРУ.

Вибори відбувались також в одному київському окрузі. Протягом усієї неділі я ходив від дільниці до дільниці, а також взяв участь у програмі Майдану. В той час я був майже десять днів в Україні і вирішив не голитись, бо не перебував у власному помешканні, яке я передав для користування молодим пластунам зі Львова, котрі були активними, здебільшого, нічними учасниками Майдану.

У понеділок зранку після закінчення виборів я пішов до окружної виборчої комісії, де підбивали кількість голосів з дільниць. Перебуваючи там, я з місця (такою є моя звичка) звернув увагу голові комісії, що він подавав інформацію своїм членам і спостерігачам російською мовою. Я, очевидно, вимагав української. Ми злегка обмінялись епітетами, а тоді він почав вимагати від мене посвідчення і паспорт. Мій американський паспорт, звичайно ж, був актуальним, але він був виданий 9 років тому. У паспорті я виглядав дуже молодим. Наживо, з непоголеним обличчям, я, мабуть, не був схожим на самого себе. Вигляд мого обличчя відрізнявся від того, що було на фотографії у паспорті. Голова комісії глянув на фото в паспорті і на мене з підозрою. Тоді промовив: «Але ж вас життя знищило...» Я обурився образою, але мусів засміятись з безпосередності мого українського контрагента.

Цими днями, а відтоді минуло майже чотири роки, перебуваючи в Україні, я маю різні гумористичні пригоди і тому згадав подію з 2013 р., хоча тут, в Україні, я був три рази в році, і бували й інші гумористичні моменти.

Ось, був у Харкові минулого тижня, недалеко від російського кордону, і один журналіст повів мене в окрему кімнату залізничної станції, де гуртувались до від'їзду хлопці-добровольці в АТО. Спілкуючись з ними, я сказав, що маю бажання з ними поїхати, але вже занадто старий, щоб воювати.

Один пожартував: «Ми не можемо вас взяти, бо ми хочемо перемогти».

Проживаючи трохи у Києві, я часто користуюся метро, тому, зокрема, що я є трохи скупим, а ціни на таксі дуже зросли, а також тому, що в Києві рух машин інколи нагадує Нью-Йорк, тобто, здається, що нікуди не їдеш. Цього разу протягом десяти днів мене п'ять разів образили місцеві кияни своєю ввічливістю. Діти, а також жінки середнього віку вставали з місць, щоби мені запропонувати своє місце з огляду на мій вік. У кожному вагоні написано про це. Я щоразу відмовлявся, переконуючи їх, що я ще молодий. Вони посміхались, але місця залишалися порожніми.

Навіть у церкві я мав випадок, про який згадую з гумором. У Володимирському соборі однієї неділі священик проповідував, як важко багатому та язикатому ввійти до неба. Я, правда, скоро ще не маю наміру це перевірити, але почувався так, немов священик казав це прямо мені.

Наступної неділі, теж на службі, але цього разу у римо-католицькому костелі святого Олександра, священик на підставі Євангелія розповідав про нареченого і дів, які заздалегідь не запаслися олією до світильників, тобто, прийшли непідготованими, і коли вони пішли шукати олію, опісля їм було відмовлено вступ на весілля. Священик вказав на потребу завжди бути готовим, коли Бог покличе, бо в останній хвилині не буде нагоди підготуватися до зустрічі з Богом. Ця розповідь про підготовку була адресована, зокрема, старшим людям, яких було багато у церкві. Я не хотів до них належати і тому втік з костелу та пішов трохи вище, по Трьохсвятительській вулиці, до Михайлівського собору. Там відмовився слухати проповідь, передбачаючи, що священик говоритиме про Страшний суд.

У Києві вирішив замовити собі портрет в одного з багатьох художників, які працюють у підвалі під Майданом Незалежності. Намалював мені портрет чоловік, який ледве стояв на ногах. Я його вибрав, бо він виглядав найбільш потребуючим і старим. До речі, мені було шкода, що він мучився над моїм портретом всього за дурних 350 гривень. Я йому дав більше. Запитав його, скільки йому років. Він відповів, що 68. Ми майже ровесники. Він - з Луганська, тому і мусів втікати сюди.

У Києві також відвідав Майдан солдатів та офіцерів біля ВРУ. Опісля в кафе вдалося довше порозмовляти зі старшиною, який обороняв вежу в Донецькому аеропорту, тобто, зі справжнім кіборгом. Під час розмови він запитав мене, чи я знаю, що таке воєнна стратегія, вказуючи легко на її брак у сьогоднішній війні. Я відповів, що маю хіба лише уяву, бо так само, як і мій президент США Дональд Трамп, головнокомандувач американськими військами, я у війську ніколи не служив. До речі, цей головнокомандувач військами США недавно знову хизувався своєю політичною вправністю з Путіним під час зустрічі у В'єтнамі, даючи ще один привід для гумору американським журналістам і комедіантам. Кіборг відповів, що його головнокомандувач служив у радянському війську 35 років тому. Він не розуміє його воєнної стратегії.

Ось гумор нашого народу, інколи гіркий, але тримає людину зрівноваженою, щоби не думати про погані справи. Тим більше, для пересічних мешканців України, пенсіонерів, які більшу половину місячної пенсії віддають за комунальні платежі, або того 68-річного художника, який сказав мені, що він ночує на вокзалі, бо не має за що поселитися. Його президент, натомість, мабуть, не може точно підрахувати всі свої офшорні рахунки навіть з досі розкритих документів у Панамі, на Бермудах, Сінгапурі і хто знає ще де. Президентські юристи кажуть, що ці офшори є для того, щоби запевнити максимальну суму українського податку.

Це теж належить до гумору.