Українське політичне сьогодення знає зовсім небагато прикладів того, коли топовий представник демократичного табору різко змінював власні раніше широко відомі погляди та переходив у табір до ворогів. Себто, розвернувся із Заходу на Схід, з Атлантики на Кремль, від високих принципів до затишного крісла побіля «корита». І не те щоб перейшов до певної ідеологічної безбарвної «ліво-правої» партії влади, а так, щоб взагалі опинився ніби у дзеркальному відображенні власних багаторічних заяв та публічних звинувачень.

 

Ті з вас, шановні читачі, хто давно і ґрунтовно цікавиться, чим живуть наші можновладці, певно, пригадає приклад «сумління нації» Мороза, про якого казали, а дехто й досі каже, що, мовляв, якби 1999 року на президентських виборах переміг Олександр Олександрович, то ми би вже були якщо не в НАТО, то в ЄС точно. Того самого Мороза, який, попри те, що поряд з Ющенком та Тимошенко виступив в ролі одного з провідних організаторів акції «Україна без Кучми», а потім і Помаранчевої революції, 2006 року успішно розвалив прозахідну депутатську коаліцію у парламенті, увійшовши в об'єднання до Партії регіонів та комуністів, і де-факто поставив Януковича на чолі виконавчої влади.

За версією Олега Ляшка, «гонорар» очільникові Соцпартії, начебто, передавав Андрій Клюєв, довірена особа Януковича. Юридично це так і лишилося не доведеним, проте факт розвалу коаліції було доконано. То ж нехай «сумління» соціалістів тепер відповідає перед своїм власним сумлінням, якщо, звісно ж, є перед чим відповідати.

Але, разом з тим, формально Мороз так і лишився на чолі Соцпартії, більше того, не отримав у «регіоналів» жодної посади.

Тому найбільш красномовними перебіжками досі прийнято вважати одного з найвідоміших «рухівців» Олександра Лавриновича, що кілька разів поспіль посідав в урядовій команді Януковича-Азарова місце міністра юстиції. А також Ющенкового міністра сім'ї та молоді Юрія Павленка, що на останніх виборах пройшов до парламенту під 24-м номером у партійному списку ніби як власних ідейних ворогів, перевтілених у «Опозиційний блок» учорашніх «регіоналів», і до одного з «лідерів демократії» у Східній Європі, як його представляли 2005 року на зустрічі з американським президентом Джорджем Бушем-молодшим у Братиславі. Йдеться про професійного (без перебільшення!) революціонера Владислава Каськіва.

Секрет успіху

43-річний Владислав Володимирович Каськів справді був революціонером, точніше, не так революціонером, як революційним номенклатурником, котрий вчасно збагнув, що у кожної «революції» має бути зручний офіс зі сучасними меблями, належне фінансування, вродлива секретарка і... варте довіри спонсорів солідне керівництво. В особі себе коханого.

Він ніколи не страждав від свого статусу революціонера. Не довелося.

Чого ж страждати, якщо всі українські революції ніби як мирні. І якщо страждати, то як же потім керувати молодою країною? Керувати ж - й не революційними штабами, а цілими відомствами - Каськіву, як і кожному впевненому у власних силах молодому та перспективному політикові, хотілося завжди. І при кожній владі. Й байдуже, яка та влада, куди вона рухається й до чого веде країну (до війни чи до процвітання, до розквіту чи до страждання). Дарма, аби повноваження дали. Й не обходить, як називатиметься його нове місце, і в якому державному органі.

Головне - щоб посада (так само, як і структура) була якомога менш зрозумілою, з найменшою відповідальністю та найбільшими повноваженнями. Та щоб повноваження ті вимірювалися не у купонах, а у валюті вільно конвертованій.

На «фахівця» з такими досить ризикованими, але, водночас, достатньо простими забаганками будь-яка влада (зокрема, окупаційна) завжди має попит. І її не цікавлять політичні цінності й принципи фігуранта, особливо, якщо їх насправді немає. Вимагається лише, щоб такий готовий на все чоловічок ладен був підписуватися, де скажуть, зайве не балакати, і «раптом що» - брати все на себе.

Чи підпадає під такий опис кар'єра пана Каськіва? У Генпрокуратурі наразі вважають, що підпадає.

Однак, ГПУ зацікавилася ним не одразу. Спершу він був кумиром неформальних молодіжних тусовок й не пропускав прийомів в іноземних посольствах та іноземних консульствах, де так багато й гарно готові говорити про демократію. І не тільки говорити, а навіть підтримувати. Зокрема, матеріально.

«Пора» до портфелів

Хоча, ні. Страждання у Владислава Володимировича усе ж були. Під час Революції на граніті його, як він стверджує, «за правду» погнали з історичного факультету Чернівецького університету ім. Юрія Федьковича, через що йому, бідаці, довелося після тріумфу «помаранчевих» доучуватися за цією ж спеціальністю у Національному педагогічному в Києві. Та в столичній магістратурі Академії держуправління при президентові.

Втім, отриманих знань, умінь та навичок йому, на той час уже розкрученому політикові, голові власної партії «ПОРА», виявилося досить, аби бути радником президента (2005-2006 рр. - Віктора Ющенка) та прем'єра (2009-2010 рр. - Юлії Тимошенко). Решту ж часу він теж проводив на посадах «голови...», «організатора...», «координатора...», «засновника...», «заступника директора».

2007 року пройшов до парламенту за списком «Нашої України - Народної самооборони», але 2010 року не розгубився і запросто підтримав нового президента. Милістю якого й став не будь-ким, а головою Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України. І це при тому, що економічної освіти Каськів не має та господарюванням ніколи і ніде не займався.

Очевидці розповідали, що в робочому кабінеті головспеца з інвестицій висіло два портрети шанованих ним особистостей. З одного боку - Степан Андрійович, котрий Бандера, з другого - Віктор Федорович, котрий Тричі-не-Судимий.

Контракт з іспанським лижником

Безмежну відданість своєму новому «президентові» й готовність виконати найвідповідальніше завдання партії та уряду він засвідчив уже через 2 роки. 26 листопада 2012 року від імені українського уряду Каськів в присутності таких видатних «регіоналів», як Микола Азаров (на той час прем'єр) і Юрій Бойко (на той час міністр енергетики) підписав угоду на спорудження іспанською компанією Gas Natural Fenosa сховища зрідженого газу в Одеській області вартістю 1,1 млрд доларів. Іспанську сторону представляв такий собі Хорді Сарда Бонвехі (див. світлину).

За кілька днів ця компанія через британську газету The Financial Times заявила, що не знає ніякого пана Бонвехі. У Gas Natural Fenosa заявили, що не надавали такій людині повноважень підписувати будь-які контракти на території Україні. В компанії додали, що її представники взагалі не працюють в Україні з питань, пов'язаних з будівництвом LNG-терміналу.

Як з'ясували тоді журналісти, Хорді Сарда Бонвехі жодним чином зі згаданою іспанською компанією не пов'язаний, а є 43-річним колишнім лижним інструктором з Андорри, який останніми роками займався тим, що підписував шановним людям з України всілякі потрібні їм папери та допомагав їм з нерухомістю в Іспанії.

А ще відомство Каськіва усюди, де тільки могло, шукало по закордонах інвесторів. Справа, ця погодьтесь, є дуже відповідальною. Лише в жовтні 2011 року його держагенство, за інформацією «Вісника державних закупівель», уклало 2 угоди загальною вартістю 24,79 млн грн. із приводу реклами «інвестиційних можливостей України».

Як би там не було, але головний урядовий спеціаліст із залучення інвестицій пізніше вирушив на пошуки нових угод до Панами, звідки Генпрокуратура витребувала його назад, на історичну Батьківщину, лише 1 листопада поточного 2017 року. Того ж дня Печерський районний суд міста Київ вилучив у нього закордонний паспорт й відпустив під заставу у 160 тис. грн.

Та що там якісь 160 тис. Людина взяла й запросто відшкодувала державі «збитки»- 7,4 млн грн. Гроші позичив екс-нардеп від БЮТу Євген Суслов, точніше, його тато. Їхня родина вже давно займається сільським господарством на Київщині, публіка ніби як платоспроможна.

«Мій батько не сплатив, а позичив ці гроші. Це дві великі різниці. Владислав звернувся до нас з питанням, чи можна допомогти позичити, бо в нього все арештовано», - наводить слова Суслова видання «Українська правда».

Скептики впевнені, що незабаром Каськів знову відпочиватиме якщо не в Панамі, то в якомусь іншому, не гіршому місці. Мовляв, своєю політичною кар'єрою «революціонер»-«регіонал» зобов'язаний, насамперед, впливовому земляку Дмитрові Фірташу (на близькість з яким, до речі, вказують і його спільні проекти з Віталієм Кличком та вже згаданим головним «опоблоківцем» Бойоком), то ж фігура екс-голови Держагенства з інвестицій невдовзі стане, якщо ще не стала, предметом активних політичних торгів Києва з Віднем, де переховується, власне, Фірташ. Надто вже цінним кадром зараз є Владислав Володимирович для Дмитра Васильовича, надто вже багато знає.

До речі, спершу Каськів переховувався саме в Австрії. А вже 2015 року, коли в МВС повідомили, що він, буцімто, «вивів на латвійські рахунки кіпрських компаній близько 255 млн грн.», ось тільки тоді він перебрався у Центральну Америку.

А що Генпрокуратура? «... (Каськів - ред.) підозрюється у заволодінні в 2012 році у змові з іншими особами коштами Державного бюджету України на суму близько 7,5 млн. грн.», - коментував ще 1 листопада у себе на Facebook Юрій Луценко.

Політика звинувачують у злочинах, передбачених статтями Кримінального кодексу України «заволодіння чужим майном шляхом зловживання особою своїм службовим становищем, вчинене за попередньою змовою групою осіб, у особливо великих розмірах» і «службове підроблення, що спричинило тяжкі наслідки». Але збитки він вже офіційно відшкодував, з Києва не тікає. Тримається впевнено.

Та й чи став би він, справді, повертатися назад, не маючи жодних гарантій? Й не чи не забезпечує він наразі потрібну Юрієві Віталійовичу «ілюстрацію» великих досягнень Генеральної прокуратури, яка загрузла у справах Майдану та майданівців і, оскільки неспроможна підчепити «велику рибу», змушена якось домовлятися з «маленькою рибкою», до того ж, давно і добре знайомою та не байдужою до «інвестицій»?