ФЕХТУВАННЯ

Знаменитий український фехтувальник, а нині - американський тренер Сергій Голубицький - про мудрість своєї дружини-німкені, яка є, водночас, його ученицею.

Українського рапіриста Сергія Голубицького називають легендою світового фехтування. І не лише тому, що він єдиний, хто тричі поспіль переміг на чемпіонатах світу в індивідуальних змаганнях (1997-1999). Його перемоги були, водночас, естетичними і зухвалими. Хто бачив киянина на доріжці, уже ніколи не забуде шоу, які Сергій влаштовував у фіналах чемпіонатів та Кубків світу: трощив суперників, розважав глядачів, зриваючи маску, сміявся у моменти найбільшого напруження... Завершивши спортивну кар'єру, Сергій заявив про себе як про не менш талановитого тренера.

Працюючи у різних країнах, всюди залишав на згадку про себе успішних учнів і їхні перемоги.

- Тепер мешкаю у США. У мене в Каліфорнії власний фехтувальний клуб, Golubitsky Fencing Center, який я заснував чотири роки тому, - розповів Сергій Голубицький. - На початках учнів у мене було небагато. Та цього сезону народ просто повалив у зал! Тепер у нас тренуються понад сімдесят фехтувальників. Тож, виникло нове завдання: знайти тренерів. Поки що долучив до тренерського процесу свого учня, бронзового призера Олімпійських ігор у Ріо і чинного віце-чемпіона світу Рейса Імбодена. Допомагає мені і дружина. Та Каролін живе на дві країни, США й Німеччину (Каролін Голубицька є громадянкою ФРН і виступає за її національну збірну з фехтування на рапірах. - О. С.).

Рейс є одним з найбільш титулованих моїх учнів. У мене він тренується півтора року. Якось написав мені е-мейл: «Я хочу потренуватися в тебе. Можна?» Я не заперечував. У Європі змінити клуб не так уже й просто (можна довго чекати на відкріплення тощо; в Союзі у мене теж були подібні перипетії, коли я довго не міг зі СКА перейти у «Динамо»). А в Америці для цього достатньо зібрати свої речі... У Європі мало приватних клубів. Зазвичай, спортивні клуби там існують за рахунок різних дотацій і субсидій (оренда залу і комунальні послуги зазвичай оплачуються з міського бюджету). Через це в європейських країнах займатися спортом дешевше, за цілком символічну плату. А ось у США, аби розвивати клуб, за все доводиться платити з власної кишені. У Каліфорнії оренда залу дуже дорога, а придбати власне приміщення практично нереально. Додати до цього плату за кондиціонери, вивезення сміття, всі комунальні послуги і прибирання залу... Тому і розцінки у нас зовсім інші, аніж у Європі. Сума, яку в нас платить людина за місяць, у середньостатистичному європейському клубі - вартість річного абонемента.

У моєму клубі тренуються не лише американці. Часто фехтувальники з Китаю, які приїхали жити на західне узбережжя США, наступного дня приходять до мого клубу. А тепер у нас ще фехтує подружка Рейса, Ізаора Тібюс, яка презентує збірну Франції. На минулому чемпіонаті світу в Лейпцигу вона стала бронзовою призеркою. Після Ігор у Ріо Іза приїхала до нас, погостювала - і залишилася. І не прогадала: цей сезон став найбільш успішним у її кар'єрі. Рік вона тренувалася на дві країни, а від серпня офіційно оформила перехід до мого клубу. Французька федерація не хотіла відпускати Ізу. Та це був її вибір: дівчина хотіла бути поруч із коханим.

- А чому свого часу ви віддали дружину тренуватися до іншого тренера?

- Ми гадали, що після Олімпіади у Лондоні Каролін візьме тайм-аут і ми плануватимемо сім'ю. Вона ще трішки фехтувала і завершила постолімпійський сезон «сріблом» чемпіонату світу. На той час я уже почав працювати у США, і вона весь час була поруч зі мною, окрім спільних зборів з командою і турнірів. І все було добре, поки збірну Німеччини не очолив італієць Андреа Магро. Я знав його багато років, і у нас були хороші стосунки. Тому його рішення - заборонити Каролін тренуватися у США - мене, м'яко кажучи, здивувало... Каролін прилітала до мене раз на рік. Кілька разів на сезон я літав до Німеччини провідати її. Це був повний... пердимонокль. «Ну нічого, - думав я. - Сезон завершився з медаллю. Тепер Карол візьме паузу, ми займатимемося сім'єю». Та вона заявила, що хоче продовжувати фехтувати. Більше того, хоче тренуватися і в італійця також. Наївна: думала, він її чогось путнього навчить. І так дотренувалася, що з другої-третьої позицій світового рейтингу стрімко почала скочуватися вниз. Я сказав, що мене це не влаштовує: якщо хоче тренуватися в італійця, вмиваю руки і припиняю працювати з нею. Каролін якось легко погодилася.

За півтора року до Олімпіади вона опустилася у рейтингу низько, як ніколи, і уже не сходила на п'єдестали по чотири-п'ять разів за сезон як раніше. Удома батькам я неодноразово скаржився: «Так прикро за прізвище! І допомогти хочеться. Але пообіцяв же і їй, і собі, що пальцем не поворухну. Нехай розгрібає сама»... Та коли Каролін прийшла й попросила знову прийняти її за ученицю, я погодився. Домовилися, що не тренуватиму її повноцінно, а приїздитиму на змагання й допомагатиму, бодай, морально. У підсумку, з величезними зусиллями вона пробилася на Олімпіаду в особистій першості. Але в Ріо у першому ж поєдинку травмувалася: впала на коліно, і від розриву зв'язок її врятувала лише надприродна гнучкість.

- А чим у підсумку завершилися тренерські війни?

- Андреа Магро звільнили. Він судився з німецькою федерацією, але програв суд. А на його місце прийшов Джованні Бортолазо, ще один мій старий знайомий. У нас були приязні стосунки ще тоді, коли я працював в Італії. У березні він очолив німецьку жіночу збірну з фехтування на рапірах, і у дівчат одразу ж пішов результат. А з Каролін ми працюємо зі січня, Джованні не заперечує. І вже через місяць після наших спільних тренувань на етапі Кубка світу в Німеччині вона стала третьою. А на чемпіонаті світу в Лейпцигу збірна Німеччини вперше за багато років увійшла до півфіналу командного турніру.

- Як це - працювати з родичами: тренуватися у батька і тренувати власну дружину?

- У мене ніколи не було проблем з Каролін. Вона - дивовижно дисциплінована людина. Усім сімейним парам, де чоловіки тренують дружин, завжди хочеться одного: аби робота залишалася у залі, а вдома панував сімейний затишок. Зазвичай, так не виходить. Та у нас усе було саме так. У залі вона - спортсмен. Я сказав, вона мовчки зробила. Каролін у залі ніколи не сперечається зі мною. Після змагань успіхами потішилися, поразки обговорили, забули - і знову до роботи. Без сліз, істерик і скандалів. Каролін напрочуд мудра дівчина. Не ревнує до того, що я треную Ізу, її суперницю, по суті. Життя, навіть спортивне, таке багатогранне. Тут не можна ставити питання руба: «Я або вона». Я чудово розумію Рейса й Ізу, адже колись сам був у подібній ситуації. І вдячний дружині, що не почув від неї навіть слова докору.

- Ви колись казали, що тренер має бути диктатором...

- Ні. Тренер повинен бути різним. Сьогодні - диктатором, завтра - найкращим другом, післязавтра - цікавим співрозмовником. Мій тато - яскравий приклад цього. Він був диктатором, коли я був маленьким. Коли ж у фехтуванні я став особистістю, батьківська жорсткість кудись зникла. Насправді йому було значно важче, ніж мені, переживати мої поразки. І важче знаходити зі мною спільну мову: коли у розквіті моєї кар'єри тато робив мені зауваження, я доволі різко на них реагував. «Синку, тут потрібно діяти трішки повільніше». - «Та яке повільніше! Навпаки, ще швидше». На той час я завжди «знав» усе краще за батька... Тато не кричав на мене, не сварив. Вищий тренерський пілотаж - підвести спортсмена до вершини переконанням і м'якістю. Так, як це робив мій батько.

Я також на початках був жорстким і свято вірив, що це єдиний правильний варіант. Тепер же - не до порівняння м'якший. Хоча, якщо потрібно вставити «пістонів», роблю це без докорів сумління. Навіть Рейс, коли поводився неправильно, отримував «роздачу» (тепер він більш професійно ставиться до тренувань). Карол, дивлячись, як я працюю з хлопцями, щоразу дивується: «Це ж треба! З дівчатами ти зовсім інша людина» (сміється). Якщо дівчата роблять щось не те, я жартую. Але роблю це з певним натяком, і вони розуміють, що насправді це серйозно. І виправляються.

- Пам'ятаєте свій перший поєдинок?

- Це було 31 березня, в останній день шкільних канікул: тоді тато вперше взяв мене зі собою у зал. Мабуть, для того, аби я не вештався без діла. Мене тоді особливо не цікавило фехтування. Та у залі потрібно було чимось розважити себе. Тож узяв рапіру і почав тикати у мішень. А потім попросив, аби мені дали захисне спорядження і дозволили трішки пофехтувати. Мене випустили на доріжку. І я переміг хлопчину, який уже якийсь час практикувався у фехтуванні. Повернувшись додому, я сказав мамі: «Тепер буду фехтувати!» (на той час уже чотири роки займався плаванням). Та батько був категорично проти. Чому? Тому що у фехтуванні твоя доля залежить від третьої особи - судді. Мені нерідко доводилося проходити через подібні випробування... Та, на щастя, вдалося вистояти. І досягти свого.

Фото з архіву Сергія Голубицького

Автор: Олена Садовник

Джерело: Високий замок