Війна не має кордонів, а наш ворог - хитрий і підступний. Наші воїни гинуть не лише на передовій. За найсміливішими полюють і там, де наразі мир і спокій. У столиці країни, на людних вулицях міст.

Але нас не залякати. Настане час - і до оборони стане вся країна. Щоб кожен на передовій знав: за ним - надійний тил. І навіть якщо він помре - про його родину подбають. І його матері не доведеться в судах доводити статус сина як учасника бойових дій. За таку країну ще треба поборотися. Бо саме такою її хотіли би бачити ті, хто не дочекався, не повернувся, хто назавжди залишився у донбаській землі.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Максим Шаповал

Максим Михайлович Шаповал, генерал-майор (посмертно), командир 10-го ОЗСпП ГУР МО України.

Максим Шаповал народився 6 липня 1978 року, у Вінниці (мкр. Вишенька), в сім'ї пілота. Був єдиним сином, рано втратив батька. Закінчив Військовий інститут НТУУ «КПІ» 2000 року. З того часу служив у в/ч ГУР, брав участь у миротворчій місії у Сьєрра-Леоне. У 2010-2012 роках служив в УДО. Повернувшись у ГУР, служив на командирських посадах.

Із 2014 року брав участь в АТО, був командиром групи спецпризначення, яка звільняла Донецький аеропорт. За словами військового прокурора Анатолія Матіоса, полковник Максим Шаповал був першим «кіборгом», який проводив зачистку Донецького аеропорту в 2014 році.

Безпосередньо брав участь у плануванні та проведенні розвідувальних рейдів у глибокий тил противника. Зібрані ним докази Україна використовувала для доведення на міжнародному рівні причетності Росії до збройної агресії.

Загинув 27 червня, у Києві. Близько 8:10 у Солом'янському районі столиці стався потужний вибух автомобіля Mercedes-Benz (під час руху), на перехресті вулиць Солом'янської і Механізаторів, неподалік від будівлі ВККС України. В авто був Шаповал. Від вибуху отримали уламкові поранення двоє киян, молода жінка і 71-річний чоловік. Подію кваліфіковано як терористичний акт.

Того ж дня сталося інше вбивство українського полковника. На Донеччині було підірвано авто керівника відділу Департаменту контррозвідки СБУ Юрія Возного. Міністр оборони Степан Полторак заявив, що спецслужби Росії вбивають українських силовиків, які докладають зусиль, аби протидіяти агресії РФ.

Із Максимом попрощались у Будинку офіцерів. На прощанні був присутній президент України та інші високопосадовці. Похований на Байковому кладовищі Києва. Максимові Шаповалу посмертно присвоєно звання генерал-майора.

У героя залишилися мати, вітчим, дружина та двоє дітей - донька 2012 р. н. і син 2015 р. н.

Олександр Попов

Олександр Анатолійович Попов народився 14 липня 1977 року, в селі Кобзарці, Миколаївської області. Мешкав у Миколаєві та Одесі.

Усього на військовій службі - 15 років, 13 з яких віддав рідній мехбригаді, де служив за контрактом.

Протягом двох років служив в Іраку.

Брав участь в АТО з 2014 року, пройшов бої у прикордонній зоні неподалік Маринівки, Степанівки, Савур-могили.

Олександр ніколи не сидів без діла. Був поранений, лікувався. А поки тривало лікування - співпрацював із волонтерами, допомагав рідним загиблих бойових товаришів.

Потім повернувся в зону АТО.

Співпрацював з одеським виданням «Думська». Якийсь час у 2014 році був позаштатним військовим кореспондентом.

Також співпрацював з ГО «Україна - це ми» і «Рада громадської безпеки» (м. Одеса). Через Олександра волонтери передавали автомобілі у зону АТО.

Звання - старшина, посада - головний сержант 1-ї механізованої роти 28-ї ОМБр (окрема механізована бригада), ЗСУ.

Загинув 27 червня 2017 року, поблизу села Миколаївка, що на Донеччині, у зоні АТО.

Загинув від мінно-вибухової травми після вибуху гранати до СПГ-9 у ніч на 28 червня. Ще четверо військовослужбовців отримали поранення різного ступеня важкості.

Залишилась дружина та троє дітей.

Похований на Алеї Слави міського кладовища Мішково-Погорілове, що у місті Миколаїв.

Михайло Мочернюк

Михайло Васильович Мочернюк народився 27 серпня 1974 року, в селі Борівське, Харківської області. Там завжди і проживав.

Звання - старший солдат, посада - механік-водій 93-ї ОМБр, ЗСУ.

Загинув 16 червня 2017 року на передовій, поблизу селища Новотошківське, що на Луганщині. Рано-вранці ворожий снайпер поцілив у Михайла калібром 12,7. Він отримав важке кульове поранення тулуба, від чого і помер.

Похований на кладовищі у селі Борівське.

Андрій Луців

Андрій Зенонович Луців народився 11 грудня 1978 року, в місті Борислав, Львівської області. Там і проживав усе життя.

До війни працював таксистом. Пізніше працював в охоронній сфері. Активний учасник Революції гідності 2013-14 років.

Доброволець, боєць 8-го окремого батальйону «Аратта» УДА (Українська Добровольча Армія Дмитра Яроша), неофіційного підрозділу, що бере участь у бойових діях на сході України.

«Це - кістяк... не буду казати про всю Україну, але кістяк нашого міста. Коли хлопці отримали команду, що потрібно допомогти побратимам, - вони зібралися і поїхали на фронт», - розповідає боєць 24-ї механізованої бригади ЗСУ Ігор Саган.

Загинув 21 червня 2017 року поблизу м. Авдіївка, що на Донеччині, у війні з Росією. Загинув у бою, на передовій, як справжній воїн та нащадок наших славних предків. Пряме влучання з ворожого танка не залишило шансів на порятунок.

Разом з Андрієм загинув його побратим, доброволець Володимир Іваник.

Вони були товаришами, разом пішли на фронт, воювали на таких позиціях фронту, як с. Піски, Донецький аеропорт, с. Широкине (Маріупольський напрямок).

Прощалися зі загиблим Андрієм Луцівим у Львові. Похований Герой на кладовищі міста Борислав.

Залишилась дружина та донька.

Володимир Іваник

Володимир Васильович Іваник (позивний «Фофа» або «Ірокез») народився 28 березня 1987 року. Місто Стебник розташоване на Львівщині, біля Дрогобича. Там і народився Володимир. Пізніше переїхав жити у місто Борислав.

До війни працював будівельником у ремонтній бригаді.

Володимир був активним учасником Революції гідності в Україні 2013-14 років.

Доброволець, боєць 8-го окремого батальйону «Аратта» УДА (Українська Добровольча Армія Дмитра Яроша).

Загинув 21 червня 2017 року, поблизу м. Авдіївка. Похований на кладовищі у місті Стебник, Львівської області.

Залишилися батьки, брат, дружина та маленький син.

Микола Стариковський

Микола Васильович Стариковський народився 15 січня 1976 року, в м. Харків. Там і проживав усе життя.

Звання - солдат, військовослужбовець 43-ї ОМПБр, ЗСУ.

Загинув 22 червня 2017 року на передовій поблизу смт. Луганське, що на Світлодарській дузі (Донецька область).

Отримав поранення, несумісні з життям. Помер у шпиталі. Похований на кладовищі у місті Харків.

Олексій Іщук

Олексій Васильович Іщук народився у селі Заслучне, Хмельницької області.

Солдат, військовослужбовець 8-го ОПСпП (8-й окремий полк спеціального призначення) Сил спеціальних операцій, ЗСУ.

Загинув 24 червня 2017 року від мінно-вибухової травми у ніч на 24 червня під час виконання бойового завдання на Луганщині, підірвався на міні.

Разом з ним загинув його побратим зі Стрия - Василь Лавриш.

Обидва бійці служили у 8-му полку Сил спеціальних операцій.

Тіло Олексія привезли на Батьківщину, в село Заслучне. Попрощатися з героєм прийшли рідні, друзі, військові побратими, сотні місцевих мешканців. Похований на кладовищі в с. Заслучне.

«Це була світла людина. З усіма товаришував, і з ним усі дружили. Він був надійним, добрим, порядним, вихованим, чесним, доброзичливим, міг підтримати у будь-яку хвилину. Це - велика втрата не лише для нас, а й для всієї України, бо він був справжнім героєм», - згадує побратим загиблого, командир групи з позивним «Марик».

Залишились батьки та молодший брат.

Ігор Штуник

Ігор Антонович Штуник народився 24 травня 1972 року, в селі Скородинці, Тернопільської області.

З 1978 року здобував середню освіту у рідному селі Скородинці, навчався у школі 1-2 ступеня. У 1987 році закінчив 9 класів.

Після школи протягом 3 років навчався у Тернопільському СМТ за фахом лицювальник-плиточник. В армію пішов уже після закінчення СМТ. Два роки служив у Німеччині, отримав звання молодшого сержанта. Прийшовши з армії, два роки працював на РЕС. А вже пізніше - до 2016 року - працював у своєму рідному селі Скородинці на ГЕС.

Полюбляв риболовлю та ходив у ліс по гриби.

У рідному селі військового кажуть, що Ігор Штуник був дуже доброю людиною та майстром на всі руки. «Був дуже хазяйновитим. Що його не попросиш, він усе міг зробити», - кажуть у сільській раді.

Контракт на військову службу до Збройних сил України підписав влітку 2016 року.

Звання - молодший сержант, посада - стрілець-зенітник 3-го зенітного ракетного відділення 2-го зенітного ракетного взводу 1-ї зенітної ракетної батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону 14-ї ОМБр.

У червні 2017-го Чортківська міська рада на своїй офіційній сторінці повідомила трагічну новину: «Триденна жалоба у пам'ять про захисника. Для вшанування пам'яті загиблого при виконанні військового обов'язку під час антитерористичної операції на сході України розпорядженням міського голови за № 164 від сьогодні три дні - 27, 28, 29 червня 2017 р. - оголошуються днями жалоби. На знак скорботи за загиблим на будівлях органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємствах, установах і організаціях міста приспустити Державний прапор України з чорною стрічкою. Скасувати проведення розважально-концертних заходів на території міста».

Загинув 26 червня 2017 року в зоні проведення АТО на Луганщині. Загинув як справжній воїн та нащадок наших славних предків, на передовій, від пострілу ворожого снайпера в голову. Похований на кладовищі у селі Скородинці.

Залишилася мати, двоє братів та сестер. Без батька залишились дві доньки (1997 і 2000 р. н.)

Максим Керничний

Максим Сергійович Керничний народився 23 червня 1978 року, в Жмеринці, Вінницької області.

Прапорщик, військовослужбовець 72-ї ОМБр.

Його життя обірвалося 29 червня поблизу с. Піски, Ясинуватського району, Донецької області, внаслідок влучення у бліндаж снаряда з ворожого танка Т-72.

Із Максимом прощались у військовій частині у Гавришівці. Похований у Жмеринці.

На військовій службі - з 1996 року. Працював у Жмеринському МВК, служив у 456-й БрТА у Гавришівці. Був відряджений у зону АТО, де служив у 12 ОМПБ «Київ» 72 ОМБр.

У Максима залишилися батьки, дружина і син.

Джерело: «Літопис UA»
«Цензор.НЕТ»