rss
10/24/2017
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#316

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Репортаж \ Імідж України: пресова підтримка для американської аудиторії

Формування та підтримка міжнародного іміджу України є об'єктивною необхідністю. Цю необхідність відчувають усі, але перетворюють її у завдання та реалізують (якщо реалізують) по-різному.

Логічно, якщо цим опікується держава. І тут є деякі зрушення.

Але громадська та приватна ініціативи, як і раніше, є більш мобільними і часто більш ефективними. Тому про них має краще знати і, можливо, їх внесок глибше усвідомлювати та точніше оцінювати наша читацька аудиторія.

На ці думки мене наштовхнула прес-конференція, яка днями відбулася в столиці України, та досвід видання нашого часопису «Час і Події».

Про презентацію журналу повідомили низка провідних ЗМІ та інформагентств України. Тож і ми розповімо нашим читачам про цей цікавий проект.

  Title

Імідж України

Імідж України, як і кожної країни, є різним у сприйняті різних аудиторій. Науковці називають такі аудиторії цільовими, тому що саме на них спрямована іміджева інформація, саме вони є цілями, метою зусиль з формування іміджу країни.

Цільові аудиторії

Title  
 Різна іміджева інформація, як магніт, притягує
різні цільові аудиторії
 

Аудиторії ці можуть складатися з малих, середніх чи великих груп населення, які більш-менш схоже, а то й майже однаково сприймають та оцінюють іміджеву інформацію про країну.

Строго кажучи, цільовою аудиторією можуть бути не лише групи, а й декілька осіб і навіть одна особа, у чиєму сприйнятті складається і у чиїй пам'яті закріплюється імідж країни.

Про такий варіант жартівливо розповідає анекдот. Дружина маркетолога дорікає чоловікові: «Скільки років працюєш дослідником, а рідну дружину так і не вивчив!

На що той винувато розводить руками: «Не моя ти цільова аудиторія, люба, не моя, вибачай...»

Так ось, повертаючись до серйозного: за кожну особу, за кожну групу людей, за кожну цільову аудиторію мають проводити інформаційну боротьбу всі ті, хто намагається сформувати і просунути позитивний імідж України, хто ставить собі завдання виграти змагання за вплив на свідомість та підсвідомість максимальної кількості осіб, котрі споживають іміджеву інформацію про нашу країну.

Ця інформація іноді подається у щоденному потоці новин і стихійно формує якісь елементи іміджу України. А іноді навмисне викривлюється, щоб очорнити Україну, сформувати чи посилити негативні риси іміджу нашої країни і навіть перетворити весь міжнародний імідж України в суцільний негатив.

Тож, кожна ініціатива, яка має на меті формування позитивного іміджу України, заслуговує на те, щоб про неї вчасно знали, краще розуміли і більш вдячно оцінювали всі, хто бажає Україні добра і переживає разом з нею наші надбання та втрати на складному шляху становлення в такі непрості часи.

Цільові аудиторії, про які йтиме мова в цій статті, здебільшого, американські. Лише одні - україномовні, інші - англомовні. Їх відрізняє, окрім мови та низки інших ознак, міра поінформованості щодо України та різний рівень потреб отримувати щодо неї інформацію, зокрема, й іміджеформуючу.

  Title
  Інна Головаха разом із Дмитром Стусом на
прес-конференції у Києві 5 жовтня 2017 року

Ініціатива англомовна

Цю ініціативу просування позитивного культурного іміджу України для англомовних аудиторій США і світу проявила американська Асоціація Ukrainian Cultural Initiatives. Але в кожному колективному проекті є ключова особа, від якої йдуть найбільш енергійні та послідовні меседжі.

У даному випадку такою ключовою особою є українка Інна Головаха. 

Донька відомих провідних українських соціологів Євгена Головахи та Наталії Паніної, український фольклорист за освітою, Інна свого часу вийшла заміж за американця і уже більше, ніж 20 років живе в США.

До рідного Києва, куди вона регулярно навідується двічі на рік, цього разу пані Інна приїхала як головний редактор новоствореного іміджевого англомовного журналу «Українське: життя і культура».

Журнал цей засновано Асоціацією «Ukrainian Cultural Initiatives» в США. Перше число часопису, назва якого «The Ukrainian: Life and Culture» («Українське: життя і культура»), було представлено у столиці минулого тижня, 5 жовтня, у престижному приміщенні Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ».

Учасники презентації

Окрім героїні прес-конференції, головної редакторки цього журналу пані Інни Головахи, за чільним столом розмістилися перший заступник голови Держкомтелерадіо України Богдан Червак - він представляв тут державу як офіційна особа та співорганізатор прес-конференції; відомий кінознавець, недавній очільник Національної спілки кінематографістів України (НСКУ), а нині - заступник голови НСКУ Сергій Тримбач; генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус; заступник генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Марта Лопатiй; старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України Олена Чебанюк; американський підприємець, блогер Пітер Сантенелло, засновник, менеджер гурту «Two Violins» Катря Кот.

Активно модерував цю розмову, періодично ніби ненавмисне демонструючи знання англійської, Ігор Бондар-Терещенко - літературознавець, критик, регіональний редактор журналу «Образотворче мистецтво».

У залі, окрім журналістів, перебували й гості, декотрі з яких також виступили в обговоренні проекту.

Переднє слово редакторки: мотивація і мета проекту

Title  

Пані Інна зазначила, що часто у розмовах з американськими знайомими та колегами наштовхувалася на те, що вони дуже мало знали про Україну, а якщо і знали, то уривчасто, фрагментарно.

На запрошення відвідати Україну, пізнати її ближче, дехто зі знайомих ділився своїми пересторогами - мовляв, в Україні ж війна, високий рівень злочинності, туди їхати небезпечно.

Більше того - про Україну, окрім політичних чи соціальних новин, інформації для пересічного англомовного читача обмаль.

Насамперед, інформації культурологічної.

Якщо про традиційну українську культуру - танці, пісні, традиції, кухню - хтось щось колись з англомовних американців чув чи дещо з цього переліку бачив, то про модерну українську культуру вони практично нічого не знають.

Там, де мала би бути у свідомості та пам'яті мешканців інших країн, зокрема, і США, певна система знань про українську сучасну літературу, мистецтво, культуру - зяє інформаційна чорна діра.

Ось цей дефіцит знань американців про культурну Україну і захотіла поповнити новою інформацією колишня киянка, а нині мешканка Вашингтона пані Інна Головаха: «Про культурне життя України треба розповісти. Тут три роки культурний ренесанс.

Ідея журналу - показати американцям, що тут відбувається сьогодні. Говоритимемо і про традиції. Але англійською такого видання не було. Так, щоб американці полюбили Україну, захотіли сюди приїздити і не боялися», - сказала вона на початку прес-конференції.

Панні Інна з вдячністю згадала всіх, хто відгукнувся на її ініціативу і безкорисливо допомагав у створенні першого числа цього журналу.

Авторам матеріалів у перше число часопису, декотрі з яких сиділи у залі на презентації, а також декільком американським редакторам, які ретельно адаптували тексти українців під американську англійську мову, художнику, який створив журналові стильне модерне обличчя - усім, причетним до випуску, Інна Головаха подякувала. І висловила свою впевненість в успіхові даного проекту.

На питання журналістів - а на яке фінансування розраховує вона і вся команда проекту - пані Інна відповіла вельми оптимістично і, на мій погляд, трохи наївно: розраховує на відповідну допомогу українських державних органів, зокрема, і Міністерства культури. Що з цього може вийти - свідчить репліка заступника голови Держтелерадіо України Богдана Червака. Коли пані Інна з надією назвала це відомство як ймовірного спонсора, пан Б. Червак делікатно «з'їхав» з теми, порадивши головній редакторці звернутися, зокрема, до Міністерства закордонних справ України.

Порада, загалом, слушна, бо МЗС має фінансування за програмою розбудови міжнародного іміджу України. Але зрозуміло, що слова Б. Червака звучали б значно вагоміше, якщо б він спочатку підтвердив готовність свого відомства - Держтелерадіо України - до сприяння виходу наступних чисел часопису і участі в цьому проекті розбудови культурного іміджу України, а вже на додаток порадив би взяти бонус у МЗС.

Словами - «Відчуваю інтерес до журналу!!!» - пані Інна завершила своє вступне слово і запросила висловитися присутніх.

Обговорення

Першим слово отримав, так би мовити по рангу, найбільший посадовець з присутніх - Богдан Червак, перший заступник голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України і, до того ж, відомий політик - наступник Миколи Плав'юка на посаді голови ОУН.

  Title
  Б. Червак демонструє журнал разом
з І. Бондар-Терещенком

Він зазначив, що на міжнародній арені часто Україну показують у негативному світлі, тому поява англомовного журналу, який розповідає про сучасну українську культуру, дуже важлива.

Журнал цей - зазначив пан Богдан - буде читатися не лише в США, але й в усьому англомовному світі, тому таке видання особливо відповідальне і важливе: «Ми будемо підтримувати журнал, сприяти його виданню. Буду радіти, коли наступні числа журналу виходитимуть, навіть якщо ви не запросите мене на презентацію.

Щоб читачі дивилися на українську культуру через українські окуляри».

Ведучий прес-конференції Ігор Бондар-Терещенко звернув увагу присутніх, що в першому числі журналу автори (і він серед них) намагалися створити не етнографічний, а сучасний образ України. Тому там публікуються не лише спогади, а матеріали про сучасну літературу, сучасну історію. Що і допомагає, на його думку, формувати в англомовних читачів сьогоднішній позитивний образ, імідж України.

З етнографічних відмінностей між українцями і росіянами почав свій виступ і Сергій Тримбач, заступник голови Національної спілки кінематографістів України. Він згадав, як його бабуся іронічно порівнювала російські щі та український борщ: «Росіяни в кип'яток настругають капусту - ось вам щі і готові. А український борщ - тож зовсім інша справа, бо там м'ясо, сало, курка, морква, картопля, квасоля і чого там ще не кладуть».

С. Тримбач згадав, що на основі його спогадів про бабусині висловлювання колись була навіть стаття «Проміж щами і борщами».

Констатувавши потужний російський вплив на закордонного споживача інформації, зокрема, й українців діаспори, С. Тримбач висловив сподівання, що презентований журнал дасть змогу читачам побачити українську культуру власними, українськими очима, і побажав успішного життя журналу: «Сподіваюся на сотий і тисячний номер цього журналу».

Title  
Справа наліво – С. Тримбач, Інна Головаха,
Пітер Сантенелло, Дарія Ніколаєва

 

Він погодився, що в Україні справді зараз є потужний ривок у культурі, хоча масова аудиторія цього не відчуває. І навів приклад з рідної йому сфери: «Фільм «Плем'я» Мирослава Слабошпицького отримав уже півсотні міжнародних призів, причому, серйозних. Ім'я М. Слабошпицького у кіноманів уже викликає священний трепет.

До нього на Заході знали лише два українські кінематографічні прізвища - О. Довженка і С. Параджанова. Тепер ось і М. Слабошпицького знають».

Про це пан Сергій і написав у першому числі презентованого журналу, резюмувавши: «Українська культурна спільнота розвивається».

Очільник Шевченківського музею Дмитро Стус згадав, як пані Інна прийшла до нього брати інтерв'ю, представившись, що вона зі США: «Я запитав - це для діаспори? Ні, для англомовного читача - відповіла мені гостя, чим і здивувала».

Дещо песимістично пан Дмитро заявив: «Ознака нашої культури - неактуальність. Десь на рівні етнографії.

Має місце невписаність багатьох наших процесів у світовий контекст, багато що з ним дисонує. Сьогодні багато українців є людьми світу, і прикро, що їхні діти втрачають інтерес до землі своїх батьків.

Англійська - то є світова мова - наголосив Д. Стус - і треба дбати про те, про що держава не дбала, а саме видавати англійською матеріали про Україну, щоб читали у всьому світі. А росіяни дбали, і вони писали про Україну зі своїх позицій, так що нема чого нарікати, а потрібно самим писати і видавати - що і зробила пані Інна з командою».

До слова, Д. Стус зазначив: «Шкільна програма показує стражденний образ Тараса Григоровича, його тяжке життя. Так, воно складне, але порівняно з теперішнім життям людей у зоні АТО не випадає про це говорити».

Насамкінець Д. Стус сказав: «Якщо долучимося до того, щоби поза Україною знали українську міську культуру, а не лише традиційну, сільську, етнографічну, то буде добре. Що і робить у журналі пані Інна».

З наукової точки зору оцінила проект Олена Чебанюк - старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України. Вона теж зітхнула: «Не лише міська, але й наша традиційна культура також невідома в світі очима українців, бо є чимало публікацій, де закордонний читач сприймає її очима поляка, француза, американця, росіянина, але, на жаль, не українців. Тому журнал має цю прогалину закрити і дати наш, український погляд на культурний імідж України».

Пані Олена сказала, що її дратує термін «Шароварщина», бо він є штучним: «Ви уявляєте собі в Японії термін «кімоновщина», уявляєте? Я - ні.

Кімоно - традиційний одяг японців, але нікому в голову у них не прийде сказати на японську традиційну культуру «кімоновщина». А ось на українську традиційну культуру дехто зневажливо каже «шароварщина». Мене це ображає, бо вже з кінця 18 сторіччя шаровари в українській культурі ви не знайдете.

Етнографізм, який ми самі продукуємо, не має нічого спільного зі справжньою українською культурою, багатою і різноманітною, і журнал саме таким чином знайомить англомовних читачів з нею, формує шанобливе ставлення до української культури.

Олена Чебанюк зазначила важли­вість журналу з огляду на те, що за останніх 10 років, за її словами, не вийшло в Україні жодного серйозного видання про нашу культуру - подібного до тих, як нас досліджують наші сусіди, звичайно зі своїх позицій, які не співпадають з українськими.

Харківський дослідник Михайло Красиків, автор статті про український авангард, розповів, як всесвітньовідому художницю Зінаїду Серебрякову, представницю славетного мистецького роду Бенуа-Лансере, вважають то російською, то французькою художницею, бо жила вона і в Петербурзі, і в Парижі.

Але ж народилася Серебрякова у селі Нескучне, під Харковом, прожила у Харкові три роки, написала там свій знаменитий автопортрет, який російські мистецтвознавці вважають візитівкою художниці і перлиною своєї Третьяковської галереї. «А я ж був там, де вона цей автопортрет писала, це ж Харківщина», - вигукнув М. Красиків і додав: «Імена митців, пов'язаних з Україною, повинні повертатися до України - і журнал це робить. Адже сама Серебрякова писала з Парижа своїй доньці в Москву, що пов'язана з Україною. Але їхню сімейну садибу під час Жовтневого перевороту спалили, і вона змушена була втікати.

Донині у Харкові зберігся будинок, де мешкала Серебрякова, але ні влада, ні меценати не зрозуміли, що зі всіх, хто пов'язаний з Харковом, лише Серебрякова є художником світового рівня, і поки що музею там нема».

  Title
   Світлина на згадку

По скайпу з Флоренції, де він проводить майстер-клас, взяв участь у прес-конференції і харківський художник Олексій Чекаль, відомий у світі каліграф та засновник компанії Panicdesing, який оформив журнал. Він сказав, що намагався виходити з традицій знаних українських художників-дизайнерів Єрмілова, Косарєва, Нарбута.

Оригінально виступила Катерина Іващенко, співробітниця Інституту соціології Академії наук України, де заступником директора працює батько пані Інни - доктор філософських наук, професор Євген Головаха.

Узявши собі творче псевдо Катя Клім, вона на основі опитування написала про сучасну культурну ситуацію в Україні, поставивши питання - чи існує Україна на сучасній культурній мапі світу? І зробила висновок, що для такого існування в очах сучасного англомовного читача треба творити і писати не лише спогадове, але й живе, сьогоденне, плинне.

Пані Катя зробила висновок, що культурного буму в Україні, може, й не буде, але є передчуття правильного руху: «Цей журнал тихо, гідно, без пафосу розповідає, чому ми круті. Бажаю успіху журналу».

Були ще цікаві виступи, зокрема, американського блогера, запитання із зали, дискусія.

А насамкінець пані Інна Головаха поділилася задумами: «Плануємо веб-сторінку і передплату в січні 2018 року. Плануємо і мріємо про 3 тисячі передплатників.

Залежить це від підтримки усіх - українських державних органів, грантодавців, посольства України в США. Чого я навчилася в Америці - то це того, що для успіху справи приватна ініціатива, громадськість та держава мають бути разом, в одній команді.

Наступне число журналу - взимку 2018 року.

Чи вірю я в успіх? Правдиво відповідаю - я вірю в успіх. Є команда, є підтримка, є автори.

Держава має представляти свій імідж світові. І тут приватна ініціатива попереду.

Ми пишемо про арт-простір України.

Про інші аспекти життя України - політичні, безпекові, соціальні - пишуть інші. І ми бажаємо їм також успіхів у розбудові іміджу України!»

Завершення

Завершальні слова пані Інни я сприйняв як нібито адресовані нашому часопису, що примусило мене згадати і про багаторічну високу місію щотижневика «Час і Події».

Адже ми понад два десятиріччя невтомно працюємо, щоб цінності українства, національні інтереси України, всі громадсько-політичні та культурно-історичні події, процеси історії й сучасності нашої Батьківщини через наші щотижневі публікації цеглинками лягали у величну споруду позитивного іміджу України.

Це потрібно закордонним українцям, це потрібно всім, хто читає наш часопис у паперовому та електронному варіантах, а це - українці всього світу.

Тому вважаємо пані Інну Головаху з її командою та їхній проект українського культурологічного журналу для англомовних читачів своїм соратником і бажаємо їм життя, не менш довгого і успішного, ніж наш проект української газети для українського читача.

Найбагатші люди Красногорівки

З великої ХМАРИ який дощ?

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com