Коли 10 жовтня зі самого ранку мені потелефонували з радіо і попросили прокоментувати ситуацію з психічними розладами в Україні, я сприйняв це як ще один професійний запит - адже за фахом я психолог.

Коли ж через деякий час прозвучав аналогічний дзвінок з телеканалу, я, чесно кажучи, здивувався. А потім все стало на свої місця - я згадав, що 10 жовтня відзначається Всесвітній день психічного здоров'я.

Однак, наполегливість ЗМІ остаточно стала зрозумілою, коли я прочитав, як цей день відзначили деякі офіційні відомства країни.

Так, прес-служба Міністерства соціальної політики оприлюднила матеріал, у котрому повідомила, що українці за рівнем психічних розладів уже, нібито, третій рік поспіль посідають перше місце в Європі.

Не відстала і прес-служба Генерального штабу України. Спираючись на дані, які представив начальник Головного управління морально-психологічного забезпечення Збройних сил України генерал-майор Олег Грунтковський, військові журналісти повідомили: «У спеціалізованих медичних закладах психологічну реабілітацію пройшли 2063 військовослужбовці, зокрема, за межами України 75 військовослужбовців та членів їхніх сімей (Македонія та Грузія).

В цілому, завдяки роботі 20 груп внутрішньої комунікації, психологічного забезпечення та психологічної підтримки (допомоги) протягом року заходами психологічної реабілітації вдалося охопити понад 6500 військовослужбовців».

Намагаючись проаналізувати цифри цих повідомлень, зрозумів, що статистика подекуди не лише інформує, але й заплутує.

Так, Мінсоцполітики вказує, що три відсотки українців страждають психічними розладами, і це становить один мільйон двісті тисяч населення.

Потім додає, що майже 2 мільйони наших громадян щороку стають пацієнтами психіатричних лікувальних закладів. І наостанок резюмує, що психічними розладами, нібито, страждає кожен третій українець.

Та-а-а-а-к, секундочку. Зупинимося, бо хочеться зрозуміти.

Спочатку зі всіма українцями. Скільки ж їх, стражденних, із психічними розладами?

Один мільйон двісті тисяч чи майже два мільйони?

Три відсотки чи кожен третій - тобто - 33%?

Офіційні зведення інформують: «За оцінкою Державної служби статистики України, станом на 1 серпня 2017 року чисельність наявного населення України (без врахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополь) становила 42 456 012 осіб.

Три відсотки з них становлять 1 273 680 осіб - майже сходиться перша цифра, названа прес-службою Мінсоцполітики.

Тоді звідки ці «майже два мільйони»? Звідки «кожен третій», тобто, 33%?

А особи з розладами на неконтрольованих Україною територіях - скільки їх?

Коли ЗМІ повідомили, що «начальник клініки психіатрії Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» полковник Олег Друзь, виступаючи 18 вересня у парламентському Комітеті з питань охорони здоров'я, заявив, що 93% учасників антитерористичної операції на Донбасі є потенційною загрозою для суспільства», це одразу ж збурило ветеранів, військових і громадськість.

З огляду на величезний негативний резонанс від цієї заяви міністр оборони України генерал армії Степан Полторак через день відсторонив полковника О. Друзя від обійманої посади.

А його колеги, добре «подумавши», уточнили: виявляється, не 93% тих, хто пройшов війну на Сході України, страждають на посттравматичний синдром, а лише кожен четвертий учасник АТО.

Кожен четвертий - це на хвилиночку теж чимало, аж 25%. Але все ж не 93%, що є шоковою інформацією.

Але що тоді шокувало - ці 93%, чи слова про те, що саме така кількість ветеранів АТО становить «загрозу для суспільства»?

А якщо полковник Друзь був би більш обережним у висловлюваннях і сказав, що 93% тих, хто пройшли пекло війни, потребують психологічної допомоги фахівців - це би викликало шквал гніву?

Думаю, ні. Скоріше, стурбованість і співчуття громадськості.

Звідки О. Друзь узяв цифру 93%? Невідомо. Але ж хтось йому її вирахував.

А звідки його колеги взяли цифру «всього 25%»? Вирахували, чи «намалювали», щоб знизити градус суспільного гніву?

Як би там не було, а діапазон психічних розладів надзвичайно широкий. Думаю, читачі здивуються, якщо почують, що, скажімо, меланхолія чи депресія - навіть у легкій формі - також є психічними розладами.

Переживаючи істерики наших чинних (чи колишніх) коханих, ми не завжди оцінюємо це як психічний розлад. А, тим не менше, це він, підступний.

Також і ми, коли подекуди починаємо не в міру пити, чи заїкатися, чи погано чути, чи втрачати бажання виходити з дому і йти у компанію - не завжди кажемо собі: «Увага! Почалося». А це якраз і почалося - сповзання нашої психіки до розладу.

Я не кажу вже про такі важкі форми психічних розладів, як, наприклад, маніакальний синдром чи сказ матки.

А, мешкаючи поряд з людиною, яка часто і без видимої причини впадає у гнів, проявляє безсердечність, не відчуває почуття провини, до совісті якої ви даремно апелюєте - чи завжди ви розумієте, що поряд не просто особа з поганим характером, а екземпляр важкого психічного розладу - соціопат?

Такий психічний розлад, як бойова психічна травма, - це драматичний наслідок війни останніх років, і саме такий різновид посттравматичного синдрому різко зростає у суспільстві.

Берегти своє психічне здоров'я потрібно усім нам. Тим більше, що за прогнозами експертів, до 2020 року психічні розлади увійдуть у п'ятірку найбільш розповсюджених хвороб. А статистика? Та що та статистика!

Просто кількість та щільність стресів, які впали на нас, особливо останніми роками, настільки тисне на психіку, що вона часто-густо не витримує і дає розлад.

Тож, бережімо одне одного і самого себе. Бо психіка - це кришталева ваза. Трісне - не склеїмо.