Ігор Табанюк пройшов довгий шлях задля того, щоб сісти за штурвал літака. Коли вже це сталося - зрозумів, що ніколи не припинить літати. Чоловік активно працює над відродженням малої авіації у Коломиї, керує авіаційним гуртком, є власником кількох легких літаків, підприємець. 

Розповідь про шестиденну безвихідну ситуацію чоловіка на горі у далеких Гімалаях, який залишився наодинці зі собою, про його силу духу та витримку. Історія про те, як мрія може подолати будь-які труднощі на шляху. Розмова про життя - з пілотом, парапланеристом з Коломиї Ігорем Табанюком.

- Чи пам'ятаєте свій перший політ? Як це було?

- Так, це було у 1981-му році на аеродромі під Черніговом. Емоції переповнювали, оскільки я йшов до цього дуже важко. У 16 років, коли я закінчив школу, моєю мрією був вступ у льотне училище. Коли я пробував вступати, дуже хвилювався, тому у мене був високий пульс. А коли пульс високий - літати заборонено. Наступного року була така ж ситуація. Мені не вдавалося вступити декілька років поспіль. Я навіть не доходив до іспитів. Я подався на строкову службу, і мені знову не вдалося, «провалився» на медичній комісії. Тоді у мене почали опускатися руки. Я пішов в інженерне училище, де розповів свою історію, про те, що вже три роки не можу вступити в омріяне авіаційне. Так завдяки доброму серцю медсестри мені вдалося вступити. Тому, коли я вже вперше вступив, подумав: «Нарешті я це зробив. Я переміг».

- Відтоді ви зрозуміли, що будете займатися цією справою надалі?

- Я ніколи і не думав про будь-що інше. Я закінчив музичну школу (скрипка, фортепіано), займався спортом (волейбол, біг), малював та робив багато іншого, проте зі самого народження розумів, що стану пілотом. Мій батько теж був військовим пілотом. Я вдячний своїй мамі за те, що вона дозволила мені літати, не ставала на заваді, попри смерть батька в авіакатастрофі.

- Ви народилися на Сході. Як потрапили у Коломию?

- Мій батько - родом з Вінниці, а мама - з далекого Сходу. Батьки познайомилися у Фергані (місто на сході Узбекистану), де був розташований полк батька, у якому він служив. Мама навчалася у музичному училищі, вона - хористка та співачка. Я народився у Фергані. Хотів бути пілотом і вступив у Чернігівське авіаційне училище. Після закінчення за розподілом я потрапив у Чортків, звідти - у Мукачеве і тоді - у Коломию. У Коломиї я пробув чотири роки, далі потрапив в Угорщину, згодом - у Азербайджан. Пробувши на останньому місці рік, я намагався повернутись на Батьківщину. Написав рапорт, але мене не відпустили. Я аргументував тим, що маю квартиру в Коломиї, попросив дозволили мені служити там. У результаті, незважаючи на труднощі, у 1992-му році я потрапляю знову в Коломию, де почав службу і залишився жити. Мені дуже сподобалося це місто, тут мені - комфортно.

- Ваш безпосередній спосіб пересування - літак?

- Насправді, якщо заглибитись, то ще у радянські часи автомобілі були в одиниць. Тоді вважалось, що машина - це не транспорт, а примха. Ніхто й не мріяв про власний літак. Звісно, колись я фантазував про літак, малював на чернетці, яким він має бути. Потім настав момент, коли я зіштовхнувся з бойовою авіацією і збагнув, що без цього вже не зможу. Я вирішив, щойно я зароблю гроші - куплю собі літак. Зараз розвиваю коломийський аеродром власними силами. Настає той момент, коли ти розумієш, що літак - це зручно. Зараз літає чи не вся Європа. Багато держав, менших за Україну, мають велику кількість літаків. У Чехії от, якщо хлопцю виповнилося 18 років і у нього немає пілотних прав - він не чоловік. Це - авіаційна держава, в якій зосереджено три виробники авіаційної техніки. В Україні існують два, але не дуже потужні, виробляють до 30-ти штук на рік. Ці літаки, здебільшого, транспортують за кордон. Наші люди до цього ще не готові. Я чую багато нарікань на шум біля аеродрому, а в Європі за щастя жити біля аеродрому, бо це - зручно, можна полетіти будь-куди, коли тобі потрібно. Настає час, коли літаки - це вид пересування, а не примха.

- Що потрібно для того, щоб стати пілотом?

- Сьогодні в Україні існують чотири чи п'ять авіаційних шкіл. Це - приватні льотні школи і одна державна - Кіровоградська льотна академія. Насправді приватні школи випускають більше пілотів, аніж академія. Спочатку вивчають теорію, потім проходження медичної перевірки та практичне навчання, яке має 40 льотних годин, і це - найдорожча частина у навчанні. У нас воно вартує 200 доларів за годину, тобто, все загалом коштуватиме близько 10-ти - до 12-ти тисяч доларів. У Європі таке навчання - дешевше.

- Розкажіть більше про пригоду в Гімалаях. Які у вас були емоції та думки, коли ви перебували на самоті на скелі без їжі, води та з хворим хребтом?

- Падіння тривало п'ять секунд, але за цей час промайнуло багато думок. Гадаю, я тоді прийняв правильне рішення: не випускати запасний парашут.

Після того, коли я зачепився, подумав, що мені пощастило. Завжди кажу, що мій ангел-охоронець - не білий, а чорний, тому що він працює, немов шахтар, - без перерви.

Спочатку я думав, що приїде рятувальна операція, і мене врятують. Рацією я передав на базу про те, що трапилося. На початку я був спокійний, але коли наприкінці наступного дня стало зрозуміло, що група до мене не дійде - збагнув, що потрібно діяти, виживати. По-друге, щороку я вітаю свого старшого сина з днем народження, а тут я не можу додзвонитись. Через це мені було дуже прикро та соромно.

Найскладніше, що було - це біль у хребті. Я робив собі знеболюючі уколи, їх у мене було три штуки. Був впевнений, що мене знайдуть. Ця думка тримала, але коли вже 48 годин - погана погода, коли ти ховаєшся від дощу, трусишся від холоду - впевненість зникає. Я розумів, що проживу 21 день без їжі, та без води - до 10-ти днів. Я пив краплини води, проте зневоднення було дуже сильним. Моя голова працювала на виживання, також за весь час я відчував відповідальність перед дружиною, бо розумів, що вона мене шукає та хвилюється. Тільки одного разу було відчуття слабкості. Я почав хвилюватися про те, що буде, якщо мене не знайдуть, чи мені вистачить сил... Майнула погана думка: «Може, краще впасти зі скелі?» - але я одразу її відігнав, розумів, що не можна так думати, налаштував себе на боротьбу. Після того, коли мене знайшли, я телефоном порозмовляв із дружиною і заплакав.

- Чому так сталося? Що було причиною падіння?

- Повітряні потоки дуже залежать від нагріву повітря. Коли немає сонця та вітру - спокійно, але щойно нагрівається повітря - утворюються плями: десь - світліші, десь - темні. У темних нагрів більший, тому відбувається турбулентність, гальмування повітря. У мене стався захльост крила. Я проробив висхідну і потрапив на спадну.

- Здається, найважливіше у цей момент - це впоратися з панікою...

- Безперечно, паніка - це найстрашніше. Вона вимикає моторику та розум. Тренувати це, напевно, неможливо. Лише глибоке знання для всіх цих процесів дозволяють оволодіти собою, приймати правильні рішення.

 

- Ви займаєтеся розвитком коломийського аеродрому. Що мотивує вас робити таку справу?

- Гадаю, причиною є любов до авіації. Спостерігаючи, що в усіх регіонах розвивається ця справа, розумію, що в цьому є необхідність, за цим - майбутнє. А ще я розумію, якщо не я, то - ніхто.

- Як вдається повз життєві негаразди, пов'язані з авіацією, продовжувати літати?

- Важких випадків - дійсно багато. Я сам перевертався на літаку, сідав на посадку без двигуна, у мене загинув син, та й ситуація у Гімалаях. Нібито, ці речі мали б мене зупинити, але продовжую літати, не можу без цієї справи.

 

Автор: Сніжана Саманчук

Джерело: ТРК «Вежа»