З Міхо, звісно, трохи негарно вийшло. Дали - забрали... Але хіба могло бути інакше? Якщо закон у країні відіграє лише роль шмати, якою витирають підлогу, а всі процеси відбуваються або згідно з настроєвими циклами ненаситних бюрократів невидимого фронту, або за велінням верховного. Врешті, початок цієї неприємної історії, мабуть, був таким же умовно законним, як і кінець.

І построзповіді про підробку документів, брехню в анкеті, нові обставини, надані невідомі факти чи змову в міграційній службі - це, щонайменше, смішно. Креативте, панове! Громадянство екс-президентові Грузії було надано за велінням президента, бо так було на той час треба, і відібрано, власне, так само. І не лише Міхо, до речі. А цілій команді професіоналів із братньої Грузії, яку запросили втілити своє грузинське диво в Україні. Спочатку запросили, а потім подумали... Що саме подумали, навіть не має значення, але тепер, схоже, самі на себе злі, що так необачно впустили в хату. І сто відсотків, що за Міхо підуть наступні. Може, під іншим приводом і не так гучно, але підуть.

Але вся сіль насправді в іншому. Безлад з наданням громадянства в українському варіанті - це зовсім не ознака цивілізованої країни, про яку так люблять розповідати і пан президент, і інші великі будівничі. Це, принаймні в його випадку, звичайна монарша розвага. Захотів дати - дав, захотів - забрав. Давня радянська й пострадянська забавка: хоч на рівні голови колгоспу, хоч на рівні республіканському, чи то пак державному, - різниця лише в масштабі. Ну а щодо роботи міграційної служби, то тут, узагалі, нічого незрозуміло, питань накопичилося більше, ніж треба. Кому дають, за що, як, чому, чому відмовляють, за що, на яких підставах, скільки, врешті, все це коштує, щоб гарантовано й стовідсотково? М'яко кажучи, абсолютно ідіотська процедура отримання українських паспортів іноземцями дійшла до абсурду.

Комусь ці життєво необхідні документи видаються на раз-два, як-от російській опозиціонерці, доньці головного провайдера єльцинських реформ і правнучці співця піонерії та «юних героїв громадянської війни» Маші Гайдар, що лише за день пролізла крізь «вушко голки» (до речі, де там вона зараз, що корисного робить на благо Української держави?), а комусь доводиться проходити всі кола пекла вітчизняної міграційної служби, і ще не факт, що результат буде позитивним. Навіть коли в тебе за плечима бої на Донбасі, ти зросив своєю кров'ю українську землю, ледь вижив і шляху назад, додому, немає, бо там у найкращому випадку чекає в'язниця, тобі замість українського паспорта, найімовірніше, дадуть лише папірчик, виписаний за стандартною процедурою з дозволом перебування в Україні 90 діб, а далі, будь ласка, додому. Хмари добровольців з Росії та Білорусі не пролізли в це вушко. Для кожного свої відмовки: не пройшов процедури, щось там протермінував з поданням, не надав якісь потрібні писульки тощо. Але причина, зазвичай, та сама: бюрократичний монстр просто не забажав щось аналізувати і вивчати, бо не було сигналу, а інших стимулюючих факторів він не отримав. І хоча всіх цих друзів України ще не почали депортувати, хтозна, чи це не станеться завтра. У будь-якому випадку, повноцінно жити й спокійно почуватися вони тут не можуть.

Натомість, усілякі «цінні кадри», які щось напаскудили кремлівському гітлеру й вирішили відсидітися в Україні до кращих часів, паралельно будуючи тут «другую Рассію», - ласкаво просимо. У них це якось легше відбувається. Чи то під чийсь патронат одразу потрапляють, чи то знають, у які двері стукати? Хоча не виключено, що вони просто становлять більшу цінність для Української держави, ніж ті, хто воював. Інтелігенція, ліберали, носії високої культури Пушкіна й Лермонтова... А з вояків яка користь? Своїх не надто поважаємо, чужих - тим паче...

Та й якщо вже бути геть відвертим, то з набуттям громадянства законним способом в Україні завжди були проблеми, бо законний він лише умовно. Все зроблено так, щоб той, від кого щось залежить, не був ображений і мав поле для маневру. Як там, до речі, справи в тих, хто видав 10 лютого 2016 року паспорт громадянина України кадировському кілерові Алєксандру Дакару, він же Алєкс Вернер і він же Артур Дєнісултанов, який намагався вбити екс-командира миротворчого батальйону ім. Джохара Дудаєва Адама Осмаєва та його дружину, бійця полку «Київ» Аміну Окуєву? Щось не чути про гучний судовий процес за їхньою участю. Невже обійшлося суворою доганою і навіть без вилучення отриманого гонорару? Чи світоч московського православ'я Вадим Новинський - чомусь процедура отримання ним українського громадянства не бентежить наші пильні органи й правлячу верхівку.

Власне, що тут дивуватися. Цінність і вартість українського громадянства - річ умовна, на жаль. Для когось це рятівна соломинка й шлях у нормальне життя. Для когось, тим паче, після здобуття Україною безвізу, просто розмінна монета та можливість вільно пересуватися. У Європі нині легко зустріти туристів із Криму з українськими біометричними паспортами, ватою в голові й ненавистю до «київської хунти». Ну а для декого це просто трудова книжка. І якби країна раптом дізналася, скільки щасливців із подвійним громадянством сидять у її парламенті та інших важливих державних установах, бо тут багато доступних легких грошей і в них добре йде «бізнес», то була б, м'яко кажучи, прикро вражена. Як, власне, у випадку з е-деклараціями. Наче й знала, але як побачила, то взялася за голову. На жаль, тих, для кого українське громадянство є справжньою цінністю, у цій країні критично мало, і їх точно одиниці серед так званої політичної еліти, чиновників та дрібного бюрократичного планктону. Звідси й ростуть ноги численних проблем і розчарувань. Тут закопана відповідь на запитання: чому в нас так усе зі скрипом і через одне місце? Що ми за народ такий?

Ситуацію конче необхідно виправляти. Поважати український паспорт штучно не змусиш, але змусити його цінувати можливо. Як і можливо нарешті навести лад у процедурах його отримання і в органах, які цим займаються. Це теж дуже важлива реформа, адже йдеться про національну безпеку під час війни. Ситуація з кавказьким кілером - громадянином України - чудовий приклад, і це має стати уроком. Як і всі інші історії, з яких витворився на сьогодні цей клубок абсурду. Проблема знову-таки впирається лише у вищу політичну волю, як, власне, й у всьому. І якщо президентові раптом захочеться навести лад на цій ділянці фронту, все, безперечно, буде зроблено найкращим чином. Питання лише в тому, чи захочеться. Надто ж цінна забавка, щоб так просто випустити її з рук.

Автор: Роман Малко 

Джерело: «Український тиждень»
матеріал друкованого видання № 31 (507)