Відзначення відбувалося у двох частинах у Києві та Львові, з 25 до 29 серпня ц. р. Спершу подаю світлий бік цієї ювілейної дати: організаційна і технічна підготовка була майже взірцевою. Єдині мінуси такі несуттєві, як, скажімо, часті запізнення, оренда приміщення, не відповідного для виголошення промов, як у Мистецькому арсеналі у Києві, тощо. Але, загалом, технічна підготовка була більш ніж задовільною.

У додатку треба визнати, що влада України долучилася, починаючи від президента, який взяв участь, бодай, в одному заході з порівняно змістовною промовою. Подібно і міністри, радники, тощо. Присутність духовенства теж була авторитетною за участю представників двох головних церков - УПЦ КП та УГКЦ - на найвищому рівні. До речі, церковна «Вечірня», яка була у програмі, в соборі св. Юра у Львові разом з митрополитом і хоровим співом була зворушливою.

Численною і різноманітною була також і присутність речників діаспори навіть з таких далеких місць, як Караганда і Владивосток. Потужно також проявилася участь нових українських громад з нових поселень у Європі, а також традиційна участь тих, котрі творили ще Світовий Конгрес Вільних Українців у Нью-Йорку в 1967 р. зі США, Канади, Бразилії, Аргентини, Австралії та традиційних поселень Європи: Великої Британії, Франції, Німеччини.

Та й запланована програма була, на перший погляд, цікавою, з намаганням пов'язати урочистості з діловими справами і потребами сьогодення. Для прикладу, економічний форум у готелі «Хаятт» у Києві. Форум мав на меті звернути особливу увагу на потреби та заохотити західні інвестиції в Україну, а також вказати на наявність для цього сприятливого теперішнього клімату. Отож, загалом і на перший погляд захід відбувся урочисто і величаво.

У чому була тінь урочистостей? А в тому, що у виступах відзначали фактично не організацію СКУ, а чинну його дирекцію і президента. Хоча у виставках були представлені його історичні батьки - основоположники та трудівники, та у промовах про заслуги весь кредит належав чинному керівництву.

Як колишній президент СКУ, разом з мгр. Юрієм Шимком, хоча ми очолювали СКУВУ-СКУ п'ятнадцять років, ми дійсно були свідками, а не учасниками цього дійства - 50-річчя Світового Конгресу Українців у Києві та Львові. Це мене вразило не тому, що я там був присутнім, але мені здається, що такі визначні прізвища історії СКВУ-СКУ, як отець Кушнір, Микола Плавюк, Антін Мельник, Йосиф Лисогір, Іван Базарко, Петро Севарин чи Дмитро Ціпивник (згадуючи лише президентів СКВУ-СКУ) жодного разу не були згадані у промовах. Правда, ці люди вже всі покійні, але мені здається, що вони заслужили, бодай, на те, щоби про них згадали. Тим більше, заслужили на відзначення їхніх великих заслуг. Вони працювали все своє життя на користь України та на захист українського народу тоді, коли це було значно важче, ніж сьогодні, бо Україна існувала лише у наших мріях. Вони були Дон Кіхотами, які жили надією тоді, коли сьогодні працюють нові керівники з далеко більш практичними завданнями і можливостями. Їм не було потрібно уявляти собі Україну. Мушу зізнатися, я сказав тихо: «Невдячне покоління».

Але була ще більша тінь у відзначенні важливого ювілею. Всі головні виступи, майже без винятку, були просто пафосними, промовистими, але без конкретного предметного наповнення чи будь-якого суттєвого аналізу. Ось, для прикладу, наведу головну промову економічного плану віце-прем'єр міністра і міністра з питань економічного розвитку і торгівлі України Степана Кубіва. Після його промови важко було зрозуміти, нащо далі продовжувати форум. Пролунали пафосні фрази та навіть статистика майбутнього, тобто, міністр подавав ВВП на 2020 рік. Не було жодного речення самокритики, проблем щодо корупції, втрати інвестицій у минулому. Відтак, були виступи представників заходу, але Кубіва вже не було.

Представники СКУ виступали теж, але майже виключно через свого президента, який виступав із промовами до десяти разів. Правда, останні його виступи я вже не чув, бо поїхав, але всі його виступи - одні більш, інші менш вдалі через брак уваги публіки - зводились до своїх заслуг та опису рожевого майбутнього, яке він кілька разів намагався гарантувати невідомо яким чином. Чинна дирекція СКУ зростала, передусім, у Канаді, але виступи нагадували Радянський Союз, правда, з релігійним елементом.

Чому критика цих заходів потрібна? Бо СКВУ був створений, щоб допомагати Україні та захищати український народ. Натомість, СКУ сьогодні допомагає владі в Україні, а це інколи не можна ототожнювати з допомогою українському народу в Україні чи у діаспорі, а тим більше, у східній діаспорі.

Мабуть, для цього при президії чи на почесних місцях сиділи лише представники західної діаспори, а я вже не кажу про представників Канади, котрі все ж переважали. Представників східної діаспори зовсім не було на почесних місцях.

Відзначивши 50-у річницю, треба готуватись до наступних 50 років праці. Тому варто було б згадати основоположників СКВУ та виголосити їхні слова та заслуги, бо вони, мені здається, краще розуміли своє завдання. Вони працювали для народу і задля ідеї, а не для влади і слави.

Публікуючи думку нашого постійного автора Аскольда Лозинського щодо відзначення ювілею СКУ, звертаємося до керівництва СКУ з пропозицією надати для публікації в нашому часопису своє бачення цієї важливої події та її відзначення в Україні.