Чи мають вмирати молоді, вісімнадцятирічні юнаки? У той час, коли деякі відомі медіа-персони закликали бойкотувати мобілізацію в АТО, інші, прості українські хлопці і громадяни інших країн - зокрема й грузини - вливалися до лав українського війська. З доброї волі. Розуміючи, на який відповідальний крок зважились. 

Настане час, і війна стане історією. Як і Перша, і Друга світові. А Герої - залишаться. Як і ті, що були по інший бік барикад. Ті, що закликали саботувати мобілізацію. Ті, що злякалися і втекли світ за очі. Ті, що наживалися на війні. І ті, яким байдуже. Аби лише міни розривалися не біля їхньої домівки.

Ціною тих, що загинули. Найдорожчою ціною.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Денис Кочубей

Денис Миколайович Кочубей народився 26 червня 1997 року, в селі Криштопівка, Харківської області. Навчався у місцевій школі.

Після закінчення 9-го класу школи продовжив навчання у професійно-технічному училищі сільськогосподарського напрямку в смт. Юріївка, на Дніпропетровщині.

15 вересня 2016 року вступив на військову службу за контрактом, пройшов підготовку в «Десні». На початку квітня 2017 відбув до зони АТО.

Військовослужбовець 53-ї ОМБр.

Загинув 9 травня 2017 року на позиції неподалік від смт. Луганське на т. зв. Світлодарській дузі, в Донецькій області.

Загинув від кулі снайпера під час обстрілу позиції бригади.

Похований 11 травня 2017 року на кладовищі в селі Криштопівка.

Прощалися з Героєм усім селом.

У Дениса залишилися батько, мати та сестра.

Руслан Лобінський

Руслан Лобінський народився 18 березня 1977 року, в місті Харків. Прожив у Харкові все життя.

На війні - три роки. У 2014-му служив у прикордонному загоні на Луганщині. Із 30 серпня 2016 року - на Донеччині.

Звання - молодший сержант, посада - фельдшер зенітного ракетно-артилерійського дивізіону 56-ї бригади.

Загинув 1 травня 2017 року під час виконання бойового завдання у зоні проведення АТО.

У Руслана Лобінського стався інсульт.

«Він бачив багато смертей. Урятував 18 людей. А себе - не зміг...» - каже боєць 56-ї бригади Збройних сил Геннадій Кіфоришин, побратим загиблого Руслана.

Похований 4 травня 2017 року на кладовищі у місті Харків.

Олексій Пудов

Олексій Анатолійович Пудов народився 2 липня 1984 року, в місті Чугуїв, Харківської області.

Усі, хто знав бійця, - рідні, друзі, командири - розповідають про Олексія як про надзвичайно хорошу людину. Був щирим, відвертим, надійним і добрим, оптимістом та життєлюбом. Завжди гідно та з надзвичайною відповідальністю виконував бойові завдання. Ніколи не ховався за спинами інших. Молодший сержант, військовослужбовець 92-ї ОМБР.

Був поранений 28 квітня 2017 року поблизу м. Красногорівка, Донецької області.

Внаслідок влучання ворожого танка Олексій був тяжко поранений та екстрено евакуйований із передової.

У чоловіка були численні ушкодження внутрішніх органів (поранені легені й нирка) і важка і травма ноги.

Перебував у шпиталі Дніпра у вкрай важкому стані, переніс декілька серйозних операцій, але зусилля лікарів були марними... Олексію довелося видалити селезінку, частину печінки й кишківника. Вкрай важкий стан навіть для дуже сильної духом людини, якою і був Олексій.

11 травня 2017 року Олексій Пудов помер.

Залишилися мати, сестра, цивільна дружина та маленька донька Василина.

Воїна поховали на кладовищі в Чугуєві.

Олександр Ліптуга

Олександр Сергійович Ліптуга народився 16 червня 1986 року, у м. Сімферополь. Батько хлопця - уродженець міста Вознесенськ, тому родина з часом переїхала зі Сімферополя до Вознесенська.

Закінчив 9 класів середньої загальноосвітньої школи № 3 м. Вознесенськ. Навчання продовжив у Сімферополі, в школі № 29. Закінчив 11 класів.

Родина Олександра мріяла, аби син пішов навчатися на МНСника. Вважали це доброю справою та хорошим майбутнім для сина. Але Олександр не продовжив навчання, сказав: «Піду в армію».

Усе своє свідоме життя хотів віддати війську. Це був його вибір ще зі школи. Не зрадив собі, пішов у армію і ніколи про це не шкодував.

У 2005-2006 роках проходив бойове злагодження у м. Полтава. Отримав звання «молодший сержант». Був переведений у Гостомель, звідкіля був демобілізований. Літо провів вдома з рідними. А восени пішов на контракт.

Восени 2015 року був переведений до сухопутних військ за власним бажанням, щоб потрапити у зону бойових дій. Таким чином і став до лав у 53-й ОМБр.

Звання - старший сержант, посада - командир відділення інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 53-ї ОМБр.

Влітку планував одружитися. З майбутньою дружиною познайомився в армії, зустрічатися почали ще у 2013 році.

Був взірцем у всьому, за що брався. «За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ». Це - про Олександра.

Загинув 11 травня 2017 року поблизу смт. Луганське, Донецької області.

«Під час виконання бойового завдання двоє саперів підірвались на вибуховому пристрої. Один загинув на місці, другий отримав поранення і був госпіталізований».

Похований 14 травня 2017 року на кладовищі в районі Болгарка у м. Вознесенськ.

Батько помер. Залишились мати, брат Володимир (також військовий), і наречена Оксана.

Давид Сіхарулідзе

Він вірив, що Україна має шанс перемогти у цій війні з Росією. Проте, так і не дочекався дозволу на громадянство в Україні.

Сіхарулідзе Давид народився 1973 року, в Тбілісі (Грузія).

Закінчив військову академію Грузії та військове училище Бундесверу в Німеччині.

У 1992-1993 роках воював в Абхазії. Закінчив військову академію Грузії та військове училище Бундесверу. Служив у грузинській армії у званні підполковника, з 2010 до 2014 рр. був наставником у грузинському Національному тренувальному центрі «Крцанісі».

16 лютого 2015 року звільнився у запас та приїхав до України. Вже на початку квітня став до лав батальйону «Айдар».

Звання - офіцер запасу ЗС Грузії, посада - інструктор, командир підрозділу 1-ї штурмової роти 24-го ОШБ «Айдар» 53-ї ОМБр.

Давид за своїх 44 роки пройшов більше, ніж будь-хто. В Україні він був у таких гарячих точках, як Новгородське, Мар'їнка, Світлодарська дуга.

Загинув 11 травня 2017 року на позиції неподалік смт. Новолуганське від влучання міни під час несення служби.

Його командир розповідав: «Бійці якраз перебували на «нулі». Прилетів мінометний снаряд, який вибухнув поруч з ними. Офіцер отримав поранення у живіт і стік кров'ю».

Давида довезли до шпиталю, але він помер від втрати крові. Лікарі декілька годин боролися за життя бійця.

14 травня 2017 року із загиблим воїном попрощались у Києві.

Наступного дня у Тбілісі віддати шану офіцерові прийшли міністр оборони Грузії Л. Ізорія та посол України в Грузії І. Долгов.

Похований на кладовищі в Грузії.

Залишилася дружина та двоє дітей.

Побратим Давида так розповідає про війну на Донбасі: «Я вже втратив лік, скільки грузинів загинуло на російсько-українській війні! Кілька сотень грузинських добровольців і сьогодні продовжують захищати Україну. Всупереч урочисто даній обіцянці президента, ніхто з них так і не отримав українське громадянство. Але вони все одно продовжують боротися і гинути за Україну так само, як свого часу 34 українці поклали голови в Абхазії, а багато, зокрема, Георгій Гонгадзе, отримали там поранення.

Борючись в Україні, грузини повертають борг українським героям, вони воюють і за свободу Грузії, але, водночас, вважають Україну своєю другою батьківщиною. Не випадково серед усіх іноземців в Україні найбільше загинуло саме грузинів. Нехай українська земля буде пухом усім загиблим героям».

Олександр Тинянов

Олександр Сергійович Тинянов народився 17 червня 1990 року, в селі Таврійське, Запорізької області.

Усе життя проживав з батьками.

Звання - сержант, військовослужбовець 55-ї окремої артилерійської бригади.

Був поранений 2 травня 2017 року поблизу м. Авдіївка.

Ворожий снайпер влучив Сашкові пострілом у голову.

Поранений був терміново евакуйований військовим гелікоптером із зони бойових дій.

Перебував у стані коми в обласній лікарні ім. Мечникова у Дніпрі. Після двох тижнів перебування у комі серце Героя зупинилося назавжди.

Помер 19 травня 2017 року в лікарні ім. Мечникова.

Похований 20 травня 2017 року на кладовищі в рідному селі Таврійське.

Богдан Ішутін

Богдан Євгенович Ішутін народився 11 жовтня 1998 року, в м. Теребовля, Тернопільської області.

Богдан був наймолодшим у багатодітній сім'ї.  Мати Богдана все життя працювала вчителькою фізики у місцевій школі. У вільний від викладання час вчителька торгувала на місцевому ринку, аби прогодувати велику родину.

Коли Богданові виповнилось 18 років, він одразу ж підписав контракт на військову службу.

Звання - солдат, військовослужбовець (номер обслуги) 44-ї ОАБр.

Рідний брат Богдана - також військовослужбовець ЗСУ.

Загинув 22 травня 2017 року на передовій, поблизу смт. Новоайдар, Луганської області, близько 4:00 під час виконання службових обов'язків внаслідок вогневого поранення.

«Дуже боляче дізнаватися, що Богдана більше нема. У нього не було безтурботного солодкого дитинства. І не буде майбутнього... Теребовля - маленький райцентр на Тернопільщині, де вижити на одну «білу» зарплату - майже нереально. Мама Богдана у базарні дні складала в сумку всякі дрібниці і йшла на ринок торгувати. Мені було боляче бачити Надію Богданівну - вчительку фізики, мудру і чесну жінку, - на ринку з тими дрібницями. Вона спочатку сором'язливо ставала в один ряд з базарними продавцями. Згодом наче звикла, прикривалася парасолею від сонця, розкладала свій товар осторонь від торгових рядів. Та без цього підробітку вона не змогла б поставити на ноги дітей. Я майже ніколи не бачила її усміхненою. Її дівчат та Богдана - теж... Вона дуже хотіла бути щасливою, якщо не сама, то хоча б радіти за успіхи дітей. Зі всіх зусиль старалася, щоб дітям було краще, щоб отримали хорошу освіту, знайшли хорошу роботу», - згадує побратим Богдана Ішутіна.

Сотні людей зібралися у його рідній Теребовлі - представники влади, діти з лампадками, жінки з квітами, багато молоді - щоб віддати загиблому бійцеві Богдану Ішутіну останню шану.

Похований 26 травня 2017 року на кладовищі у Теребовлі.

Залишилися батьки, двоє сестер та брат. Свою сім'ю створити так і не встиг.

Джерело: «Літопис UA»