У Києві є одне симпатичне кафе. Називається воно «Шеф-бар». Але збираються там не лише шефи, хоча і їх там вистачає. Сюди охоче приходять різні люди, спілкуються, замовляють різні смаколики, добре, що шеф-повар там вищого ґатунку.

Оскільки я є постійним відвідувачем «Шеф-бару», давно помітив - якщо хочете почути жваві розумні розмови, щирий сміх, побачити навколо приємні відкриті обличчя, посидіти у гарній компанії - приходьте до «Шеф-бару».

Але, будь моя воля, то я відкрив би ще одне кафе, причому, не лише в столиці, а і по всій країні - для тих, кого непросто виявити, але кого конче потрібно було б зібрати разом в одному місці.

Хоча б для реєстрації і профілактичної роботи з ними.

Це було б кафе для корупціонерів. І назвав би я його за аналогією «Хабар-бар».

Масштаб явища

Але якщо «Шеф-бар» - кафе невелике, то «Хабар-бар», очевидно, мав би розміри велетенські - адже такого «добра», як корупціонери, в Україні - хоч греблю гати.

Впродовж останніх років за даним показником Україна, на превеликий жаль і сором, посідає чільні місця в Європі і світі.

Бувають роки, коли в різноманітних рейтингах корупції її ставлять у п'ятірку чи трійку найбільш корумпованих країн, а буває, що й оголошують «переможцем» цього ганебного рейтингу.

Ще за часів президентства Леоніда Кучми, коли грабунок країни досяг перших «рекордних» показників і в країні повним ходом формувались дві провідні соціальні групи - олігархи з їхніми фінансово-політичними «командами» та топ-чиновництво національного і місцевого масштабів - американські дипломати в своїй службовій переписці називали тогочасну правлячу верхівку України клептократією.

А клептократ, як відомо, це особа, яка краде тому, що органічно не може не красти, не може втримати цей хворобливо-жадібний інстинкт - навіть попри те, що навколо уже всі це бачать, про це відкрито говорять і навіть називають на повен голос ім'я клептократа не лише приватно, але і публічно.

У першу й особливо в другу каденцію президентства Л. Кучми почав формуватися велетенський віртуальний «Хабар-бар», головний офіс якого розташовувався, як свідчать так звані «плівки Мельниченка», в кабінеті глави держави.

Що при Л. Кучмі в умовах гарячкового розкрадання державного та комунального майна сформувався клептократичний режим - не дивно. Дивно те, що американські дипломати продовжували так само називати і режим наступного українського президента - Віктора Ющенка.

Якщо Леонід Кучма через свого майбутнього зятя Віктора Пінчука та групу наближених олігархів формував величезний сімейний капітал, котрий починався з мільярда доларів, а закінчувався достеменно невідомою досі цифрою, і практично не ховався, то наступний президент Віктор Ющенко йшов до перемоги з гаслами боротьби з корупцією, політичної і особистої чесності, з чорноволівським закликом «Злодіям - тюрми».

І коли новий президент В. Ющенко показав на прес-конференції свої долоні та пафосно заявив: «Ці руки нічого не крали!» - йому хотілося тоді вірити.

Адже корупція на той час настільки розрослася, настільки всіх українців «дістала», що народ прагнув лідера з чесними принципами, намірами і діями.

Однак, ті ж американські дипломати - про що свідчить джерело Вікілікс - аналізуючи не слова, а дії нового керівництва України, продовжували називати Україну в службовій переписці клептократією.

Це не означало, що наша країна має якесь «родове» чи історичне прокляття. Це означало, що так звана «команда» Віктора Ющенка фактично продовжує те ж саме, що творила в Україні команда Л. Кучми - зміцнювала та розширювала розміри «Хабар-бару».

Одним із найгучніших скандалів того часу була прес-конференція державного секретаря Олександра Зінченка, на якій він гостро звинуватив тодішнього секретаря РНБО і найбільш наближеного до В. Ющенка політика - Петра Порошенка - у корупції та інших подібних діях.

Я був присутній на тій прес-конференції і пам'ятаю, як з чола Петра Порошенка градом котився піт, який він ледве встигав витирати хусточкою; як звинувачений у всіх гріхах П. Порошенко рвучко вийшов на сцену після того, коли О. Зінченко закінчив свою прес-конференцію. Вийшов, точніше, вилетів на сцену і почав рішуче заперечувати все, про що тільки що розповідав його колега і колишній соратник.

У тодішню команду Віктора Ющенка, окрім Петра Порошенка, входила ще низка політиків, котрі або раніше займалися бізнесом, або не припиняли ним займатися, обійнявши різноманітні посади.

Це і Юлія Тимошенко, і Микола Мартиненко, і Давид Жванія, і Євген Червоненко, й Олександр Третьяков і низка інших постійних завсідників «Хабар-бару».

Напевне, саме ці та подібні партнери В. Ющенка давали підстави американським дипломатам так гостро критично іменувати політичний режим того часу.

Не хочеться змиритися з ганебною правдою, але мусимо визнати: корупція в Україні станом на двотисячні роки початку ХХІ сторіччя набула масштабів політико-економічної епідемії.

При президентстві Віктора Януковича корупція, за загальними оцінками, досягла рівня пандемії - що в рази гірше від епідемії.

Владу злодіїв змінила влада бандитів. На місця прихованих хабарників, які ще соромилися своїх дій і намагалися їх не афішувати, прийшли цинічні і досвідчені організатори всеохоплюючої централізованої системи поборів, «відкатів», торгівлі посадами, інших форм корупції.

Символічний «Хабар-бар» розрісся до масштабів країни і намагався туди втиснути всі фінансові потоки, бюджетні та позабюджетні. За його справним функціонуванням слідкували так звані «смотрящі», а господарем цього корупційного «Хабар-бару» знову була перша посадова особа країни - як не дико це звучить у наш час.

Але і В. Янукович, як і інші посадовці його режиму, реагуючи на вимоги міжнародних партнерів України, робив вигляд, що стурбований рівнем корупції в країні. Коли тодішній глава держави заявляв, що через корупцію державний бюджет України втрачає більше, ніж 2,5 млрд доларів, а через непрозорі тендери в кишенях чиновників осідає більше, ніж 7,5 млрд доларів, то вірили цій вдаваній «стурбованості» лише невтаємничені.

Адже В. Янукович та його поплічники так організували систему корупції в Україні, так розставили свої корупційні тенета, що миша не могла проскочити мимо, не кажучи вже про мільярди доларів, які, нібито, хтось наважився б украсти у головного корупціонера країни.

Як «господарюють» кримінальники - українці мали змогу побачити з 2010 до листопада 2013 року. Аж поки не розпочався Євромайдан і болюча, оплачена кров'ю Небесної Сотні та інших українців, зміна режиму супер-клептократа В. Януковича.

Прихід до влади у лютому 2014 року так званої післямайданної команди супроводжувався ще більш гучними антикорупційними гаслами, ніж прихід до влади у 2005 році їхніх «старших братів» - В. Ющенка з партнерами.

Правда, в післямайданній команді 2014 року було чимало колишніх ющенківців - з лютого 2014 року це були, насамперед, О. Турчинов, А. Яценюк, інші; потім уже, з травня 2014 року, Петро Порошенко зі своєю командою.

Юлія Тимошенко в той час опинилася на узбіччі великої політики. Хоча з неї і не пішла. Очоливши парламентську фракцію партії ВО «Батьківщина», вона отримала зручну та вигідну для себе позицію, в якій маневрувала від підтримки до критики режиму П. Порошенка.

Зокрема, однією з головних тем викривальних спічів Юлії Тимошенко щодо команди Петра Порошенка була і є тема корупції.

І тут опонентам президента П. Порошенка є де розгулятися. Адже, як свідчать ЗМІ, навесні цього року міжнародна аудиторська компанія EY вивела на перше місце в світі за рівнем корупції Україну. Усього ними була досліджена 41 країна (зокрема, й африканські). Гірко це усвідомлювати, а ще більш показовим є те, що ця інформація не стала в Україні шоковою і не викликала активного обговорення.

Корупція на різних рівнях

Для зручності аналізу корупцію ділять на політичну, економічну та побутову.

Рівень побутової корупції визначається тим, що фахівці називають «толерантністю до корупції».

Якщо у повсякденному житті особа знає, що можна і навіть треба комусь щось і за щось «дати», щоб твоє питання вирішувалося скоріше, краще, чи то взагалі почало вирішуватися - і у підсумку таки дає хабар, то толерантність, терпимість до корупції у даному випадку є дуже високою. За таких умов корупція має розповсюджене масове психологічне підґрунтя і з нею боротися дуже важко.

Рівень фінансово-економічної корупції визначається тим, скільки коштів треба заплатити, щоб можна було проводити нормальну бізнесову діяльність, щоб отримати можливість приватизувати якийсь об'єкт чи отримати землю в оренду, щоб зменшити податкове навантаження на свій бізнес, чи прискорити митне оформлення своїх вантажів тощо.

Тут спостерігається така тенденція: чесний бізнес страждає від корупції і мріє про її знищення; нечесний бізнес потребує корупції і зацікавлений в її існуванні, бо за її допомогою зменшує свої видатки і збільшує прибутки.

Найвищий рівень корупції - політичний. Саме «нагорі» існують величезні можливості боротьби з корупцією чи імітації такої боротьби.

Якщо на побутовому рівні пересічні громадяни розплачуються за отримані послуги квітами, цукерками чи різноманітним «могоричем», то на фінансово-економічному рівні хабарі сягають сотень тисяч чи мільйонів гривень, а на політичному рівні розплачуються уже більш серйозно: посадами, зокрема, дуже високого і надвисокого рівня, можливістю взяти під контроль потужні підприємства, тим більше, монополії чи навіть певні галузі економіки, оформлювати в оренду чи власність ласі шматки природних багатств країни - землю, ліси, водойми тощо.

Побутова корупція є таким собі «міжсобойчиком», коли двоє домовляються про отримання послуг за невелику плату.

Фінансово-економічна корупція є своєрідним кримінальним «партнерством» - коли бізнесові оборудки одного суб'єкта, як правило, підприємця, незаконно підтримуються «дахуванням» іншого суб'єкта, як правило, посадовця.

Політична корупція є незаконним потуранням представників влади, включно до найвищого рівня, тим особам, які є родичами, друзями, соратниками чи «подільниками» даного високопосадовця.

Саме на політичному рівні вирішується - яке прислів'я більш точно відображає ситуацію: чи «риба гниє з голови», чи «на то й щука, щоб карась не дрімав».

Керівництво держави та уряду, провідні політики і чиновники країни можуть бути і бувають або гнилою головою риби, від якої гниль розповсюджується по всьому суспільному організмові, або ж гострозубою «щукою», яка ганяє всіх і вся, передусім, тих, хто порушує закони - зокрема, і корупціонерів.

Коротка історія зміни різних політичних режимів періоду державної Незалежності України, складів Верховної Ради та Кабінету міністрів свідчить - попри постійні розмови про необхідність боротьби з корупцією у вищих ешелонах влади тривала непостійна напівборотьба плюс напівімітація такої боротьби проти завсідників всеукраїнського символічного «Хабар-бару».

На жаль, наша політична «риба» як почала гнити з голови у 1991 році, так і продовжує це робити донині. Чи здатна ця напівгнила політична та урядова «голова» організувати справжню боротьбу з корупцією - це питання з питань українського сьогодення.

І воно - риторичне.

Корупційні «ємності» країни

Корупція є соціальною хворобою. Як і кожна хвороба, тим більше, епідемія-пандемія, корупція розповсюджується там, де для цього існують сприятливі умови.

В Україні такими корупційними «ємностями», в яких і концентруються ризики вимагання хабарів, є декілька основних сфер життєдіяльності держави та суспільства.

У ЗМІ та в спеціальній літературі наводяться різноманітні результати експертних та соціологічних досліджень таких корупційних «ємностей».

Інколи вони співпадають, інколи відрізняються.

Якщо перекласти цю проблему простою мовою пересічного українця, то запитаймо самі себе: де, коли, за яких умов громадянин України змушений (чи зацікавлений) дати хабар?

І де той хабар є вільним вибором (хочу - даю, не хочу - не даю хабар), а де ультимативною вимогою тих, чиї послуги нам вкрай і позаріз саме в даний момент необхідні?

Тому я змінив би підхід і не починав би перерахування корупційних «ємностей» з якихось сфер - наприклад, зі сфер податкової, техогляду, правоохоронних органів, освіти чи охорони здоров'я.

Взяв би за основу інший критерій, а саме: дозвіл (сприяння, не перешкоджання) на ту діяльність, чи на те вирішення питання, які для даної особи станом на даний момент є (були, будуть) життєво важливими.

І тут можуть бути ситуації зовсім різного масштабу.

Наведу приклади зі ситуацій, про які знаю особисто.

Перша ситуація бізнесова: у мого знайомого незаконно відібрали завод. Як він не бився, куди тільки не звертався, чиєю підтримкою не підпирався, але все було марно. Аж поки він не дав дуже великий хабар одному високопосадовцеві - після чого питання «розсмокталося» ніби само собою.

Другий приклад - судовий. Молоде подружжя розлучилося, і мати, доклавши зусиль, отримала таке рішення, яке надзвичайно обмежувало батька в спілкуванні з дитиною. Батька, підкреслю, нормального, соціально адаптованого, який працював, не страждав жодними небезпечними відхиленнями на кшталт алкоголізму.

І лише хабар допоміг батькові на наступних етапах судового процесу досягти всього-на-всього справедливості - рівних прав у спілкуванні з дитиною.

Третій приклад - працевлаштування. Молода випускниця медучилища на Тернопіллі зізналася мені в розмові, що мусіла заплатити 800 євро за працевлаштування медсестрою зі зарплатою значно меншою, можна сказати - мізерною. Коли я здивувався - невже для цього потрібно було так багато давати? - вона відповіла: мені сказали - або так, або ніяк. А працювати ж і хотілося, і потрібно було.

Ця молода дівчина нікому не поскаржилася, бо не вірила, що це щось дасть. Вона промовчала, заплатила хабар і отримала бажану роботу. І цілий рік, отримуючи мізерну зарплату, відшкодовувала собі оті 800 євро. Тобто, фактично рік працювала безкоштовно, без жодної гривні прибутку для себе.

Четверте питання - пошкодження будинку. Одна знайома на Львівщині розповіла мені, що біля її приватного будиночка почали будувати великий торговельно-розважальний центр. У результаті, її будиночок почав тріщати буквально по швах.

Куди вона лишень не зверталася - включно до вищих столичних інстанцій. Результат - нуль і перекидання її скарги від одного чиновника до іншого.

Питання вирішилося - самі розумієте, яким чином. Сім'ї дали інше житло. Але якою ціною!

Я вже не кажу про штучне затримання на митних пунктах транспорту з товаром, який швидко псується, про всілякі інші ситуації, коли людина опиняється в глухому куті і їй ультимативно висувають вимогу: це буде коштувати стільки-то.

Особливо болюче це у випадку важкої хвороби, термінової операції - коли не лише здоров'ю, але і життю людини загрожує серйозна небезпека.

Трохи інша ситуація з корупцією там, де людина хоче собі кращого, маючи добре. Це вже не примус до хабара, а корупційна можливість отримати краще, ніж маєш чи можеш.

Тут уже хабародавець діє не примусово - для нього хабар стає необхідною умовою досягнення кращого результату, хоча й без хабара він не пропав би, проте отримав би менше чи гірше.

У минулі роки для багатьох амбітних заможних батьків такою була ситуація, коли вони за хабар намагалися «всунути» свою дитину у престижний виш, маючи можливість спокійного вступу у звичайний виш. Причому, без хабара.

Боротьба з корупцією: актуальний приклад

Під тиском наших міжнародних партнерів і світових інституцій в Україні боротьба з корупцією активізувалася. Це треба визнати.

Хоча є різниця між системною боротьбою з корупцією, не зважуючи на особи і посади, й антикорупційними акціями, подекуди і в ручному режимі.

Повчальним прикладом може стати ситуація в «Укрзалізниці».

Спочатку керівником цього транспортного «монстра» з якогось дива призначили абсолютно невідомого в Україні поляка Войцеха Балчуна.

Досвід країн, які успішно боролися з корупцією, свідчить: необхідною умовою зниження корупції серед чиновництва, суддів, правоохоронців тощо є значне підвищення їхніх зарплат.

У випадку з В. Балчуном цю умову виконали. Зарплату йому дали таку, про яку не могли мріяти усі, разом узяті, попередні керівники «Укрзалізниці» за всі роки існування цієї організації.

Що ж маємо через рік роботи цього «фахівця», стосовно котрого широкій громадськості було відомо лише те, що він є рокером, має зачіску «хвіст», не знає української, привів зі собою групу поляків, яких призначив на високі посади, зробив собі і їм різні бонуси та привілеї і т. д., і т. п.

9 серпня цього року В. Балчуна урядовим рішенням звільнили з посади.

Чому? З яких підстав? З яким підсумком його керування за минулий час?

Невідомо.

А що ж відомо?

Через тиждень після того, коли звільнений В. Балчун щез в глибинах Польщі, 16 серпня детективи Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) під процесуальним керівництвом прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) повідомили про підозру трьом високопосадовцям відомства: колишньому заступникові голови «Укрзалізниці», чинному директорові одного з департаментів ПАТ «Укрзалізниця» та заступнику директора однієї з філій ПАТ «Укрзалізниця».

Через кілька днів Солом'янський суд столиці задовольнив клопотання НАБУ і посадив цих підозрюваних на три місяці під цілодобовий арешт з обов'язковим носінням електронного браслета та вимогою здати закордонні паспорти.

Чиновників підозрюють у зловживанні службовим становищем. Вони, нібито, надавали пільгові умови перевезень організаціям, які не виконали необхідні умови. Це призвело до того, що скарбниця - точніше Державна адміністрація залізничного транспорту України -недоотримала дохід. І дохід чималий, який дорівнює 10,2 мільйона доларів США.

Яка частина цієї суми пішла у кишені корупціонерів - належить вияснити правоохоронцям.

Взагалі, складається враження, що звільнення В. Балчуна стало своєрідним сигналом для правоохоронців. Уже наступного дня після цього директор Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) Артем Ситник оприлюднив сенсаційну інформацію: його детективи, виявляється, уже розслідують 19 кримінальних справ суто корупційного характеру лише на ПАТ «Укрзалізниця».

Ось такий шлейф залишився після річного «керівництва» ще одного заїжджого гастролера. Окреме питання: чи був причетним - і яким чином - до цих схем і справ сам В. Балчун, чи це він так «пильно» дбав про українські економічні інтереси, що проморгав масову корупцію у себе під носом?

Наприклад, таку схему, що використовувала під «патронатом» нахабних посадовців-залізничників відома паливна фірма WOG: спочатку вона вигравала тендери на постачання пального «Укрзалізниці» тому, що давала найнижчу ціну на пальне, а потім уже в ранзі переможця укладалися додаткові угоди, згідно з якими паливна фірма спокійно і без зайвих очей доотримувала своє, нібито, втрачене на попередньому етапі.

Яка тут корупційна складова - також мають вияснити слідчі.

Думаю, що варто було б зробити аудит справ на «Укрзалізниці» після звільнення В. Балчуна, оприлюднити його і сказати громадськості - хто конкретно і з яких мотивів привів цього рокера в керівне крісло найбільшого транспортного підприємства України? І яким чином повинні відповідати за подібні кадрові експерименти знущального характеру ті, хто їх ініціював і «пробив».

Законодавство

В Україні є достатня законодавча база для боротьби з завсідниками «Хабар-бару».

Достатньо лише назвати Конституцію України від 28 червня 1996 року та наступні законодавчі акти:

Закон України «Про запобігання корупції»

Національна антикорупційна стратегія на 2011-2015 роки;

Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 07.04.2011 № 3206;

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 07.04.2011 № 3207;

Закон України 18 травня 2010 р. №№ 2258-VI «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»;

Кримінальний кодекс України;

Закон про Кабінет Міністрів України;

Окремо варто згадати такий важливий міжнародний документ як Конвенцію ООН проти корупції.

Законів вистачає. Потрібна політична воля.

Політична воля як головна умова

Історичний досвід свідчить: палке бажання і тверда рішучість першої посадової особи країни є визначальними факторами початку й успішного проведення антикорупційної стратегії в країні.

Звичайно, існують також інші важливі фактори. Але лише за умови, що керівник країни особисто не причетний до корупції та непримиренний до її проявів навіть у родичів, друзів, соратників є визначальною запорукою успіху в боротьбі з корупцією.

Сінгапурський досвід такої боротьби широко відомий. А порада ініціатора та головного «двигуна» сінгапурського антикорупційного «дива» прем'єр-міністра Лі Куан Ю посадити для початку трьох своїх близьких друзів («бо ви знаєте - за що, і вони знають - за що») стає для багатьох політиків непереборним бар'єром.

В Україні сінгапурського прем'єра і його пораду цитували і перші особи країни, і керівники правоохоронних органів. Цитували, видно було, що насолоджувалися значенням гострої фрази, але виконувати цю пораду ніхто не наважився.

Є й інша цитата: «Уряд глибоко усвідомлює, що, незважаючи на високі цілі і наміри, влада не зможе вижити, якщо вона не здатна перевести свої гасла в дії, а в його лави затесалася корупція».

Чудові, правильні слова. Як хотілося б, щоб їх сказав, а потім і виконав якийсь із численних голів українського уряду часів Незалежності.

Але їх сказав один з міністрів уряду прем'єра Лі Куан Ю - Онг Пан Бун.

Якби цей Пан Бун та попрацював в Україні з такими принципами - от було б добре.

Але у нас інші пани.

Тому й жодна попередня влада України не змогла ні добре жити, ні хоча б вижити. Усі або йшли з трону з пониклими головами, або їх викидали на смітник історії.

Завершення

Пропозиція створити такий собі символічний «Хабар-бар», звичайно є саркастичною. Але не такою вже й фантастичною. Адже подібні «хабар-бари» існують скрізь, зокрема, і в Україні - від Києва до глухого села.

Їх треба конче очищати. Інакше не очистити Україну від цієї епідемії, яка косить віру в краще майбутнє, надію на зміни і любов до рідної країни.

Історичний поступ не зупинити. Рано чи пізно Україна піде шляхом, подібним до сінгапурського, і стане однією з країн-лідерів антикорупції.

Коли це почнеться, хто кого посадить першим, другим чи третім - час покаже.

Але це обов'язково станеться.

Сьогодні в Україні багато ледь не щоденних повідомлень про боротьбу з корупцією.

Може, допоки ми бідкаємося, що боротьба є недостатньою, процес почався?