Північнокавказький окружний військовий суд, який засідає в Ростові, 31 липня засудив мешканця України, 61-річного луганського пенсіонера Олексія Сизоновича, до 12 років суворого режиму зі штрафом 250 тисяч рублів, звинувативши його у підготовці вибухів у Каменсько-Шахтинському і на території так званої «ЛНР».

У вироку стверджувалося, що Олексій Сизонович разом з людиною під псевдонімом «Владиславович» у квітні 2014 року створили у Києві організовану групу, члени якої вирішили влаштувати вибухи і теракти на території України та Росії. Підсудний, за версією слідства, збирав інформацію про об'єкти транспортної інфраструктури та виготовляв вибухові пристрої. Сам планував теракт на 18 вересня 2016 року. Цього дня у Ростовській області проходили вибори депутатів Державної думи, й українець збирався «вчиненням даного теракту вплинути на їхнє проведення».

«Сенсаційну» новину дали всі ЗМІ України та Росії. Але якщо перші про судовий процес писали з подивом, то останні - здебільшого - з почуттям злорадства та глибокого задоволення. Особливо акцентували увагу на тому, що Сизонович визнав провину і заявив про розкаяння, а, значить, і є злочинцем-терористом.

При цьому, російські журналісти скромно обійшли увагою факти, що суперечать простій логіці, їх не здивувала заангажованість слідства у даній справі й навіть відверта халтура, коли як докази за основу бралися безглузді байки та вигадки.

Ось лише один момент.

За версією слідства, місце схованки з боєприпасами, закопаної на території Ростовської області Сизоновичем, оперативникам ФСБ показав мешканець Ростова-на-Дону Олександр Ворошилов. Згідно з його свідченнями, 8 липня 2016 року він йшов околицею Каменсько-Шахтинського і побачив, як двоє осіб щось закопували в землю. Молодий чоловік, за його словами, не надав цьому значення і, переночувавши у друга, поїхав додому в Ростов-на-Дону.

Але за кілька місяців в його голові щось прояснилося: а чи не терорист рив яму в перехожих на очах?

«У вересні 2016 року я побачив в мережі Інтернет ролики про підготовку диверсій у Криму, з'явився в управління ФСБ Росії по Ростовській області і дав свідчення про побачене», - зазначено у протоколі допиту свідка Ворошилова.

Він також зазначив, що «впізнав Сизоновича з 20 фотографій осіб, підозрюваних у диверсійній діяльності».

Погодьтеся, треба бути ідіотом, щоб влаштовувати схованку з боєприпасами на очах у перехожих. І треба бути генієм, щоб через три місяці впізнати серед 20-ти фото потрібного підозрюваного, якого бачив побіжно на вулиці.

Чи є Ворошилов генієм, чи йому попередньо порадили, на кого треба вказати, суду дізнатися не вдалося. Сам він на засідання не з'явився, як, втім, і ще 9 свідків обвинувачення, які фігурують у справі. За дивним збігом обставин, всі до єдиного відмовилися прийти в суд і попросили оголосити їхні свідчення без їхньої присутності... Що і було зроблено. Особисто у мене виникає запитання, а чи є в природі ці свідки? Чи існують лише у фантазіях слідства? Як, наприклад, дивовижна втеча пенсіонера Сизоновича під час відтворення обставин «злочину», яка була яскраво описана в суді «старшим уповноваженим відділу контррозвідки міністерства держбезпеки ЛНР» Часовських.

Заявляючи, що Сизонович «був завербований військовою розвідкою України», Часовських також повідомив, що «під час перевірки показань на місці Сизонович здійснив втечу, стрибнув у річку Кам'янка з мосту і зник», але згодом його спіймали російські прикордонники. Це викликало сміх у колегії суддів.

«Ви дійсно стрибали в річку?» - запитав головуючий. «Я плавати не вмію», - сказав підсудний, який був схожим на Рембо так само, як захаращений струмок Кам'янка на океан.

До розряду абсурдних можна зарахувати й озвучені у Північнокавказькому окружному військовому суді відомості про те, що Сизонович навчився поводитися з вибуховими пристроями на шахті у місті Кропоткін, де працював цілих 11 років.

І все б нічого, якби не знати, що Кропоткін - один із центрів харчової промисловості Краснодарського краю. У місті немає і ніколи не було жодних шахт!

Але хто там буде вдаватися в такі деталі, адже гучний судовий процес тривав лише три дні, а його результат був заздалегідь визначеним.

Незважаючи на те, що Олексій Сизонович був затриманий ще у вересні минулого року, українській стороні про його арешт Росія нічого не повідомляла практично до самого суду.

Представник Генерального консульства України в Ростові-на-Дону зміг потрапити на засідання суду лише 28 липня.

«Повідомлення про справу Сизоновича нам надійшло занадто пізно, казати про хід попереднього слідства і дати коментар поки що неможливо. На жаль, з ним ми не спілкувалися. Разом із цим, з почутого очевидно, що вся справа побудована фактично лише на його свідченнях».

Наступного дня після вироку, коли навіть недосвідченим у судових дебатах стало зрозуміло, що це був не суд, а профанація, в так званій «ЛНР» зробили спробу надати історії з Олексієм Сизоновичем додаткової ваги. При цьому вона вийшла такою ж безглуздою, як суд у Ростові.

На сайті «міністерства держбезпеки ЛНР» 1 серпня бойовики розмістили повідомлення, де Сизонович фігурує як людина, яка вже «здійснила підриви залізничних цистерн на станції Краснодон, залізничного полотна на перегоні Свердловськ - Ровеньки, об'єктів на території промислового майданчика у Краснодоні».

Крім того, йдеться, що «український терорист Сизонович в одному з місць проживання створив лабораторію з виготовлення саморобних вибухових пристроїв на основі армійської вибухівки, яку отримував від спецслужб на території України».

Бойовики навіть показали якийсь сарай, телефони, відеокамеру і кілька «вибухових пристроїв». Чи треба казати, що, окрім цієї картинки, жодних доказів причетності Сизоновича до диверсій спецслужби «ЛНР» не навели.

Сам обшук сараю і демонстрація «щойно знайдених» вибухових пристроїв були відверто постановочними. «Пекельні машинки», які, за словами коментатора сюжету, становили величезну небезпеку, брали голими руками, без рукавичок. Це свідчило про те, що ніхто не має наміру досліджувати їх на предмет відбитків пальців засудженого і знову обвинуваченого Сизоновича, якого заздалегідь призначили на роль «терориста».

Автор: Ольга Коростельова

Джерело: «Укрінформ»