rss
08/21/2017
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#312

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Про «навчальну палицю» історії. Неювілейні нотатки з приводу 100-річчя функціонування Генерального Секретаріату Української Центральної Ради

Саме у ці літні дні 1917 року Генеральний Секретаріат - утворений Центральною Радою вищий виконавчий орган влади у тоді ще автономній Україні (згідно з Першим Універсалом) - офіційно конституював себе у цьому статусі. Це дає юридичні підстави сьогоденному уряду України провести ювілейне засідання, присвячене цій «круглій» даті.

Звичайно, добре, що наш Кабінет Міністрів нарешті чітко й недвозначно розставив усі «крапки» над «і» у дуже суттєвому питанні: спадкоємцем якої держави є сучасна Україна, які попередники у справі національного державотворення ХХ сторіччя є для нас орієнтиром. Це має, безперечно, принципове значення. Проте слід одверто визнати: ситуація в Україні, та й у світі у цілому, зараз геть не така, що дозволяла б, бодай, найменшою мірою, вдаватися до ювілейного самозамилування та славослів'я. Тим більше, що такі «оди» - цілком у руслі незабутніх радянських традицій.

Значно краще було б подумати (без жодних ілюзій) над тими прорахунками (зокрема, - й фатальними), що їх припустилася як Центральна Рада, так і її Генеральний Секретаріат у доленосному 1917-му. Заслуги Михайла Грушевського, Володимира Винниченка (голови Генерального Секретаріату), Сергія Єфремова, Євгена Чикаленка й багатьох інших лідерів вітчизняного національно-визвольного руху перед українською історією не підлягають жодним сумнівам. Проте, їхні прорахунки - на тлі спочатку жорстокого політичного тиску з боку «демократичного» тимчасового уряду Росії, а згодом, і це сталося дуже швидко, прямої інтервенції червоно-імперської більшовицької Росії - не лише стали згубними тоді, але й є не цілком осмисленими й сьогодні. Навіть в обставинах повзучо-гібридної путінської війни проти України.

Це - якраз той випадок, коли доречним буде згадати думку Ключевського про те, що історія стає «суворою наглядачкою» для тих, хто не засвоює її уроків, та карає несумлінних учнів гострою палицею.

Про що конкретно йдеться, про які саме прорахунки уряду та Центральної Ради загалом? По-перше, це - наївні (щонайменше) сподівання, властиві ще Михайлові Драгоманову, на ілюзорну можливість перетворення колишньої імперської Росії на «федерацію рівноправних народів на демократичних засадах». Це - ілюзії з розряду тих, за які платять кров'ю, репресіями, голодомором, придушенням національної культури... Ба, більше, навіть зараз, після трьох років війни та агресії, згідно з даними соціологічних досліджень, близько 70% українців (у середньому) не відкидають якийсь «компроміс із Росією» щодо Донбасу! 100 років біблійних трагедій нічого не навчили? А як дивляться на це наші урядовці?

По-друге, викликає найгострішу тривогу (щонайменше) хронічне відставання урядовців (і тодішніх, котрі проголосили повноцінну державну незалежність України лише в січні 1918-го, із фатальним запізненням, і, головне, сучасних!) від стрімкої ходи реальної, жорсткої історії, яка ніколи не чекає, коли життєво необхідні рішення будуть нарешті погоджені з партнерами (в обмін на ті чи інші поступки), а згодом, може, й остаточно ухвалені. Це стосується і захисту країни, і реформ. Саме в такий спосіб уряд втратив державу 100 років тому. Чи розуміють це чинні міністри?

І, нарешті, по-третє. Переважну більшість Центральної Ради та, відповідно, Генерального Секретаріату, як відомо, складали ліво налаштовані політики. Звідси - багато грубих політичних помилок. Проте, хіба кращим є сучасний олігархічний консенсус, що він, як сподіваються, схоже, наші можновладці, може стати мало не фундаментом, «несучою конструкцією» української влади сьогодні? Це - шлях у нікуди, і це варто чітко зрозуміти. Громадянський консенсус, який не вдалося вибудувати у 1917-1921 роках, - це єдина альтернатива розпаду держави. І в ті часи, і зараз.

Питання, питання (ми коротко згадали лише три). Без чесної, мужньої відповіді на них, поза «ювілейним» контекстом Українська держава може втратити майбутнє.

Автор: Ігор Сюндюков

Джерело: «День» 

Терор великий і малий

Моя поліція мене… що?

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com