Час щоразу вражає і дивує нас своїми викликами. Ми, зізнаймося, не надто звиклі до такої калейдоскопічної зміни - подій, явищ, настроїв, - і ця незвиклість часто кидає загал у крайнощі. Зрада і перемога, успіх і катастрофа, депресія та ейфорія - ось дуже стислий діапазон суспільних емоцій, притаманних Україні та її мешканцям упродовж останніх двох з лишком року.

Чи є щось стабільне, незмінне, монументально незворушне на цій землі? Чи є на що опертися, не остерігаючись підстави, обману? Про це розмовляємо з відомою письменницею, лауреаткою Національної премії імені Шевченка Галиною Пагутяк.

- Пані Галино, отож, - про наш з вами час. Яка з його рис, - а про них теж кажуть по-різному, - фрагментарність, мозаїчність, непередбачуваність тощо, - є для вас визначальною і чому?

- Я б назвала його абсурдним. Абсурдним тому, що у нашій країні немає правосуддя. Це - корабель без керма під час шторму. Доки бурі не було, ми не помічали цієї вади, відсутності законності. Гадаю, що це - найбільша проблема України зараз.

- Як її вирішити?

- Потрібні реформи, але не такі, які нам зараз пропонують. Треба проводити тотальну люстрацію всього складу суддів, їхніх родичів, а також прокурорів, усіх інституцій права - аж до Конституційного суду. Розпочинати слід з нуля. Бо, на мою думку, основним гальмом на шляху України з ями, в яку вона потрапила, є саме суди і прокуратура. Це для мене - втілення тотального зла.

- Попри все, країна воює, і у цій війні дуже важливою є присутність чогось, на що можна було б покластися...

- У кожного народу, як і в кожної людини, є інстинкт самозбереження. В українців спрацював цей інстинкт. Тому час, у якому ми живемо, надзвичайно цікавий, трагічний і рівно ж захоплюючий. Ліпше вже такий час, ніж гниле болото, в якому ми перебували досі, фактично 20 років. 2013 року Україна нарешті прокинулася після довгого-довгого сну. Так, вона побачила війну, руїну, беззаконня, але оце бажання вирватися зі страшного імперського і колоніального кола - непереборне. Іншого способу просто немає.

- Скажіть, що у цьому часі є для вас особисто, як для людини, новим і незнаним, а що таким лише видається насправді, бо по суті вже колись було, можливо, в інших іпостасях, форматах?

- Досі я трималася подалі від будь-якої влади, ніколи не була навіть найдрібнішим начальником, не цікавилася політикою. Жила осторонь, дивилася на все збоку. Зрештою, я зараз не змінила своєї точки споглядання, однак дуже глибоко переживаю все, що відбувається. Ніколи не думала, що зі мною таке може трапитися. У моїй свідомості щось ламається і зрушується. Гадаю, творча особистість відчуває такі речі дуже глибоко. Головне, ці зміни мене тішать, і це добре, бо коли все стабільно, то людина торкається дна.

А про те, що не лише я, - ми уникли цього застою, знаю і від інших людей. Хоча жити кілька років поспіль у такому напруженні важко, іноді нестерпно. Обов'язково варто влаштовувати собі певне затишшя. Мені ледь не щодня хочеться залізти у якусь нору і заснути. А прокинутися аж через рік, поглянути, чим усе завершилося...

- Чи є в українській історії, можливо, у локальній історії Галичини схожі періоди, і чи не могли б вони слугувати досвідом, лінією поведінки для наших сучасників зараз?

- Абсолютно. Наш час майже крок у крок повторює події Першої світової війни. Знаю це з локальної історії. Дивовижні збіги... 2014 року, коли був Майдан, і його намагалися знищити. Акурат перед масовими розстрілами. Отож, у такий час ми з іншими людьми місяць блокували військову частину. А тим часом у моєму рідному селі Уріж, за сто кілометрів від Львова, пройшла чутка, що через наші гори прориватиметься «Беркут» із Закарпаття, який не пропускають основними дорогами на Київ. І всі довколишні села почали будувати барикади на дорогах, аби зупинити його. «Беркут» не пройшов.

Така ж, один до одного аналогічна історія, була сто років тому. Був час російського наступу на Галичину. Холодної пори року, - здається, пізньої осені, - дійшов поговір, що з Борислава йтимуть «батяри» - такі воєнізовані угруповання, - і йтимуть на Львів. Вони вже «відзначилися», покрали коней у багатьох господарів. І знову люди вийшли на дороги, аби не пустити збуїв на Львів. Керував блокувальниками мій дядько по маминій лінії, Василь, колишній фельдфебель австрійської армії, тоді - війт села Уріж. Словом, як написано, «батярів побили, а коней повернули господарям».

Ось такі речі. Або Самооборона... У Залокті, де я народилася, під час Першої світової війни люди організували Самооборону. І, як могли, воювали проти козаків. За такими є принципами була побудована Самооборона Майдану в 2014 році, тисячі загонів самооборони у селах і містечках.

До слова, неподалік Залоктя, на горі Кобила, був бій абсолютно недосвідчених, як от наші добровольці початку російсько-української війни, січових стрільців з російськими козаками. І всі наші юнаки там полягли...

- Поговорімо трохи про вашу творчість. Звісно, ми не охопимо всіх її пластів. Та ось мене цікавить проблема служіння, - як на мене, це дуже актуально визначитися з нею. Маю на увазі головного героя вашого роману «Слуга з Добромиля». У чому ви бачите сенс такого високого і водночас, непомітного, покликання «служити»?

- У Германа Гессе є невеличка повість «Мандрівники на Схід». Герої подорожують, кожен з них має свою мету. Між ними є старший, проте, хто він, вони не знають. Лише потім з'ясовується, що тим старшим є слуга Лео, який допомагав їм у дорозі, розкладав багаття, готував їжу. Отже, він виявився найголовнішим.

Можливо, з тієї повісті бере початок мій «Слуга з Добромиля». Служіння - це, насамперед, вірність, відданість, це коли «раз добром нагріте серце вік не охолоне». Слуга з Добромиля пам'ятав те, що для нього зробив Купець з Добромиля, що підібрав його на дорозі, віддав його на виховання, і більше ним не опікувався, бо загинув. Після смерті свого рятівника Слуга переніс свою вірність на місце, генієм якого був Купець. Він служив не лише місцю, але й тамтешнім людям, його відданість тривала 800 років.

Але слуга у жодному випадку не тотожний прислузі. Це, радше, інструмент порятунку, наданого вчасно. Слуга - це комусь подарована надія, хтось, нагодований шматком хліба, інший - виведений з лісу на битий шлях. Служіння - це маленькі, але конкретні справи, які ми робимо щодня. Для когось, за нагоди.

- Маємо тисячі прикладів нинішнього служіння, особливо показовим є волонтерський рух. Однак, чомусь так буває, що люди, яким служити приписано, так би мовити, за службовими обов'язками, - тобто влада, - якнайменше надаються для цієї місії...

- Ті, хто нині каже, що, мовляв, служить народу, як правило, прислуговують якомусь окремому панку, але зовсім не спільноті. Гадаю, проблема служіння народові - це споконвічна проблема України. Єдиний виняток, про який можу казати, це Ян Щасний Гербурт. Магнат-дисидет з Добромиля, якому поламали життя і поляки, і свої місцеві хруні. Він робив маленькі справи: давав якийсь привілей, причому, не лише своїм землякам, але й вірменам, євреям. Заснував друкарню. Як мостиський староста давав посади українцям-русинам. Завжди боронив місцевий люд. Він не рвав сорочку на грудях на доказ своєї любові до короля, просто тихо служив. Водночас, був дуже складним та бунтівливим чоловіком. Багато воював, багато втрачав, мав безліч ворогів.

Складна особистість, цей магнат, - еліта. Якби у нас була еліта, що починала б з малих справ, які, відтак, складалися б у справу велику, то все у нас було б добре... Але з утраченого покоління, що виросло за «совка», Слуги не вийде. Наше суспільство чекає не Пророка, не Месію, а просто порядну людину, яка не продаватиметься і не зраджуватиме. Воно чекає такого собі Слугу з Добромиля, безмежно вірного людям, який підтримуватиме у людях Дух.

- Пані Галино, ще одне запитання, яке стосується ваших літературних занять. Часто я запитую гостей про «червоні лінії», які вони не переступлять за жодних обставин. Від митців рівно ж часто чую про те, що для них таких меж не існує. А як для вас?

- Для мене «червона лінія» - це художня правда. Така правда вища за правду реальності. Знаєте, колись Довженко казав про золото правди і про мідяки правди. Якщо я переступлю на догоду комусь чи для власної вигоди через цю художню правду, чи просто знехтую нею, то це означатиме творче самогубство. Цього, до речі, я найбільше боюся.

- І наприкінці розмови - трохи про мрії. Чи є у вас вони, і про яку з них ви наважитеся розповісти привселюдно?

- Можу. Моя мрія, - щоб закінчилася та проклята війна. Вона вже проїхалася і по моїй родині і по багатьох людях, яких я знаю. Я хочу, щоб ніхто більше не гинув. Я не можу бачити, як щодня вбивають молодих людей.

- Я сподіваюся, що ця ваша мрія якнайшвидше стане реальністю. Дякую вам за щирість і мудрість.

Довідка

Москалець Галина Василівна (свої твори підписує як Пагутяк Галина). Народилася 26 липня 1958 року, в селі Заколоть, Дрогобицького району, Львівської області. Згодом родина переїхала у село Уріж. Батько - Василь Пагутяк, матір - Іванна Басараб. Наймолодша з трьох доньок у сім'ї.

Вважає себе нащадком валаського господаря Дракули (Влад Цепеш з роду Басарабів, або, як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб).

Закінчила українську філологію Київського державного університету імені Шевченка. Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України.

Лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка 2010 р. за книгу прози «Слуга з Добромиля». Двічі лауреат літературної премії «Портал» за книги «Книгоноші з Королівства» та «Зачаровані музиканти».

Автор: Ігор Гулик

Джерело: «Львівська Газета»