Доки політики протирають штани на переговорах у Мінську, українські воїни щодня, щогодини тримають кордон нашої країни. Щодня засинають під страшні звуки зброї, забороненої тими ж Мінськими угодами. І вмирають.

Гинуть - 19-річні, юні, сповнені сил і мрій. Гинуть 30-річні - знаючи, що на них чекають вдома маленькі діти. Гинуть чоловіки, залишаючи своїх батьків самотньо помирати - від горя, болю і часто - від чиновницької байдужості.
Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Владислав Макаров

«У крові були продукти розпаду тканин», - каже головний лікар дніпровської лікарні Мечникова Сергій Риженко. - Якщо ми його врятуємо, це буде, мабуть, найкращий вчинок року в медицині».
Але дива не сталося...
Владислав Романович Макаров народився 3 вересня 1997 року, в місті Біла Церква, Київської області. У 2003 році пішов до школи, згодом закінчив 11 класів. Випуск святкував в 2014 році, коли в Україні вже тривала війна.
Після школи вступив до Білоцерківського професійно-технічного училища ім. П. Р. Поповича. Навчання тривало один рік. Отримав кваліфікацію зварювальника.
Був активним і непосидючим, як усі підлітки.
Хлопець намагався піти до полку «Азов». Але не хотів, щоб почала переживати мама, яка в той час була при надії.
Пізніше, в день, коли маму забирали з пологового будинку з маленькою донечкою, Влад зібрав речі і поїхав. Сказав, що призвали служити. Пізніше вже телефонував і розповідав, що базуються у військовій частині, відпрацьовують знання на полігонах, але без виїздів у зону бойових дій.
У 2016 році пройшов строкову службу в Збройних силах України.
Після закінчення - продовжив службу, підписавши контракт, був прикомандирований до 72-ї ОМБр Збройних сил України.
Звання - солдат, посада - водій-механік бойової машини 3-го батальйону 72-ї ОМБр.
Найцінніше, що повинно бути у бійця - це мотивація, і в нього вона була.
Влад ніколи не сумнівався у тому, що робить все правильно. Він безмежно хотів воювати за свою землю!
Був поранений 2 березня 2017 року, близько 17:00, біля міста Авдіївка. Отримав важкі мінно-вибухові поранення внаслідок обстрілу.
Його привезли у лікарню ім. Мечникова в місті Дніпро. 28 березня 2017 року Влада перевезли до центрального військового шпиталю у Київ.
«Я ніколи не переживав, що машина заглохне чи щось зламається. Ми всю зиму від'їздили разом. День у день. Влад завжди мені допомагав: почистити гармату, зарядити. Ніколи не просив його допомогти, бо він сам приходив і питав, що треба зробити. Знав, як тихенько під'їхати, як непомітно поїхати. У нас був настільки злагоджений екіпаж, що ми розумілися жестами, цифрами. Бо ж буває, що прослуховують», - розповідав товариш хлопця Анатолій.
12 днів Владислав перебував у комі та переніс ампутацію обох ніг. Серце запрацювало, але інші органи - ні.
Помер 3 квітня 2017 року, в центральному військовому шпиталі Києва.
5 квітня відбулося прощання із загиблим воїном. Похований на Алеї Слави кладовища «Сухий Яр» міста Біла Церква.
Залишились мати Юлія Юріївна, вітчим, якого Влад називав батьком, та маленька сестричка - їй було всього три місяці від народження.

Ігор Ілюшко

Ігор Михайлович Ілюшко народився 10 лютого 1989 року, в селі Чорноземне, Якимівського району, Запорізької області.
У 2007 році закінчив професійний ліцей залізничного транспорту в Мелітополі, де здобув фах помічника машиніста електровоза. Пізніше здобув професію слюсаря-ремонтника.
Відслужив строкову армійську службу.
Працював у локомотивному депо Нижньодніпровськ-Вузол помічником машиніста, бригадиром бригади слюсарів.
29 березня 2016 року підписав контракт зі Збройними силами України. Військову службу ніс із задоволенням та звитягою.
Звання - молодший сержант, посада - командир гармати 92-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 17 березня 2017 року (отримав кульове поранення під час обстрілу), поблизу міста Мар'їнка.
Похований Герой на кладовищі у селі Чорноземне.
Залишилися батьки, цивільна дружина та двоє маленьких діток. На момент загибелі синам було два та три рочки.

Андрій Костін

У свої 19 років він загинув як справжній воїн, зі зброєю в руках, перебуваючи на бойовій позиції війни з Росією...
Андрій Андрійович Костін народився 12 серпня 1997 року, в місті Костянтинівка, Донецької області. Закінчив Костянтинівський професійний ліцей.
Підлітком займався боксом. Гарно грав на гітарі.
У березні 2016 року 18-річний юнак став на захист рідної Донеччини, підписавши контракт на військову службу. Звання - солдат.
Був прикомандирований до 54-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 18 березня 2017 року, поблизу села Відродження, Бахмутського району, Донецької області.
Отримав кульові поранення у голову та легені, несумісні з життям.
Похований Герой на кладовищі міста Костянтинівка.
Залишились батьки. Андрій був єдиною дитиною.

Петро Козарук

Петро Михайлович Козарук народився 24 травня 1977 року, в селі Турка, Коломийського району, Івано-Франківської області.
Пізніше мешкав поблизу міста Бердичів, у селі Райгородок, на Житомирщині.
Із 24 квітня 2015 року понад рік служив у зенітному дивізіоні 57-ї ОМПБр, під Горлівкою.
У листопаді 2016 повернувся додому, але вже 1 грудня вступив на військову службу за контрактом.
Звання - старший сержант, посада - командир гарматного розрахунку 72-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 26 березня 2017 року внаслідок обстрілу опорного пункту неподалік м. Авдіївка. Мінометний ворожий снаряд потрапив у бліндаж, де перебували три бійці.
У той чорний день разом з Петром загинув Мосійчук Сергій Олександрович та Тимченко Олексій Степанович, побратими та бійці 72-ї окремої механізованої бригади. Загинули за нас з вами.
Прощалися з Героєм у рідному селі, похований на кладовищі села Райгородок.
Дружина Петра теж служить за контрактом у 72-й ОМБр санінструктором.
Останні роки Петро мешкав із дружиною та її двома дітьми у Райгородку. В Турці у нього залишились мати та двоє дітей від першого шлюбу.

Максим Наріжний

Максим Сергійович Наріжний народився 28 грудня 1995 року, в місті Суми.
Після закінчення школи вступив у Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка.
У 2015 році перейшов на заочну форму навчання і підписав контракт на військову службу зі Збройними силами України. Майже два роки воював за контрактом. У грудні 2017-го йому мало виповнитися 22 роки.
До війни був футболістом, грав за сумські команди у молодіжних чемпіонатах України та турнірах Сумської області.
Звання - солдат, посада - санітар-стрілець штурмового відділення штурмового взводу 1-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54-ї ОМБр.
За час, проведений на війні, встиг заслужити повагу бойових побратимів та командирів. Був їм справжнім другом.
Загинув 27 березня 2017 року, близько 13:00, під час виконання бойового завдання з обстеження території внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої, закладеному проросійськими найманцями біля селища Новолуганське (Бахмутський район, Донецької області).
Похований у Сумах, на Алеї Слави центрального кладовища.
Свою сім'ю так і не встиг створити.

Володимир Єгоренко

Володимир Во­ло­ди­мирович Єгоренко народився 19 травня 1966 року, в Одесі.
Володимира призвали до армії України 2014 року. Служив у складі 44-ї артилерійської бригади.
Звання - солдат, посада - водій батальйону охорони (у колишній 6-й ОМПБ «Збруч») 44-ї окремої артилерійської бригади.
Після демобілізації знову повернувся на фронт.
Підписав другий контракт на військову службу в Збройних силах України.
Загинув 29 березня 2017 року, поблизу селища Троїцьке, Попаснянського району, Луганської області. Автомобіль ГАЗ-66, яким керував військовослужбовець, потрапив під мінометний обстріл сепаратистів.
Отримав численні уламкові та вогнепальні поранення. 120-й калібр забрав його життя, не давши дожити до 51 року трошки менше, ніж місяць.
Володимира терміново доправили до Попаснянської міської лікарні. Але врятувати життя воїна лікарям не вдалося. Він помер у реанімації.
Похований на Західному кладовищі в Одесі.
Залишилися дружина та двоє дітей.

Антон Вельможко

Антон Миколайович Вельможко народився 7 січня 1989 року, в місті Запоріжжя. Там і прожив усе своє життя.
Працював у ПрАТ «Запоріжвогнетрив», вогнетривником у цеху ремонту промислового обладнання.
З початку 2015 року перебував у зоні бойових дій, проходив строкову службу.
14 грудня 2016 року підписав контракт зі Збройними силами України.
Антон добровільно йшов воювати, цей вибір хлопець зробив, ще проходячи строкову службу.
Солдат, військовослужбовець 54-ї окремої механізованої бригади.
Тримати бойові позиції на Світлодарській дузі не кожен зможе, не кожному вистачить сили духу. Загинув 29 березня 2017 року, поблизу міста Авдіївка. Отримав смертельне поранення у результаті артобстрілу на Світлодарській дузі.
Солдата 54-ї ОМБ Антона Вельможка поховали з усіма військовими почестями 1 квітня 2017 року в рідному Запоріжжі.
Вдома чекали бійця мати і рідний брат.

Володимир Капралов

Володимир Васильович Капралов народився 8 липня 1981 року, у Вільнянську, Запорізької області.
Отримав атестат у школі, жив у батьків. Мати Володимира померла навесні 2016 року.
Деякий час працював будівельником, їздив на заробітки до Росії.
У 2015 році пішов добровольцем на фронт у складі 37-го ОМПБ «Запоріжжя». У лютому 2017 року підписав контракт на військову службу в 92-й ОМБр.
Звання - солдат, посада - гранатометник 92-ї окремої механізованої бригади.
Був поранений 12 березня 2017 року, поблизу м. Мар'їнка.
Отримав численні уламкові поранення голови, тулуба та кінцівок внаслідок обстрілу, закривши собою двох побратимів.
Вкрай важкі поранення - відкрита черепно-мозкова травма, вогнепальне наскрізне проникаюче поранення лівого ока, правої лобної ділянки.
Був терміново евакуйований військовим гелікоптером у Дніпро.
Перебував у стані коми в обласній лікарні ім. Мечникова у Дніпрі.
Дев'ять годин тривала операція з видалення уламків, ще понад два тижні Володимир боровся за життя... Проте, на 19-у добу серце Героя зупинилося назавжди.
Помер 31 березня 2017 року, в лікарні ім. Мечнікова у м. Дніпро.
Поховали Героя 2 квітня 2017 року, на кладовищі міста Вільнянськ.
З родини залишились батько, сестра та син (2008 р. н.).
Джерело: «Літопис UA»